Сім за­ува­же­нь­про час

Den (Ukrainian) - - Культура -

У Дні­про­пе­тров­ську, на ву­ли­ці з ар­ха­ї­чною на­звою Дем’ яна Бєд­но­го, сто­їть ста­ре­зний одноповерховий бу­ди­нок. На сті­нах на­пи­си «зне­се­н­ня», «бу­ди­нок на зне­се­н­ня», під да­хом не­зро­зумі­ло на ко­го роз­ра­хо­ва­на ре­кла­ма япон­ських ску­те­рів.

Лі­во­руч — дво­по­вер­хо­вий тор­го­вель­но-офі­сний центр, яв­но збу­до­ва­ний на мі­сці по­ді­бно­го здо­хля­ки, пра­во­руч — най­імо­вір­ні­ше, ста­рий бу­ди­нок пі­сля ка­пі­таль­но­го ре­мон­ту, без­ли­кий, як і но­во­бу­до­ва: ну­дна ро­же­ва спо­ру­да.

Що ро­бить при­ва­бли­вою цю на­пів­ру­ї­ну? Не­тинь­ко­ва­на це­гла, трі­щи­ни на сті­нах, ру­дий кіт, що кра­де­ться кра­є­чком ла­та­но­го ши­фер­но­го да­ху, об­би­ті дер­ма­ти­ном две­рі в бі­чну при­бу­до­ву, ха­щі ди­ко­го ви­но­гра­ду. Не сам бу­ди­нок, а слі­ди, за­ли­ше­ні на ньо­му. Слі­ди за­мість бу­дин­ку.

Площа Ге­ро­їв Май­да­ну, ко­ли­шня Ле­ні­на, в то­му ж мі­сті, за­мкну­та про­спе­ктом Кар­ла Мар­кса й ве­ли­че­зною бу­дів­лею ко­ли­шньо­го Мі­ні­стер­ства чор­ної ме­та­лур­гії в ши­ро­кий пря­мо­ку­тник. Про пам’ятник не­вда­ло­му ро­сій­сько­му адво­ка­то­ві, який ра­ні­ше сто­яв тут, ні­що не на­га­дує, але на йо­го мі­сці в асфальт укар­бо­ва­ний не­ве­ли­кий, 20 на 20 сан­ти­ме­трів, ме­та­ле­вий ква­драт із чо­тир­ма бол­та­ми — за­ли­шки крі­пле­н­ня но­во­рі­чної ялин­ки. При­мі­тно, хоч і ви­пад­ко­во.

Ан­ти­у­то­пія — по­ня­т­тя на­дли­шко­ве, оскіль­ки ко­жна уто­пія спо­кон­ві­чно мі­стить вла­сну про­ти­ле­жність як єди­но мо­жли­ву пра­кти­ку.

На­ма­льо­ва­ний рів­но 100 ро­ків то­му, за два ро­ки до най­жа­хли­ві­шої ре­во­лю­ції, «Чор­ний су­пре­ма­ти­чний ква­драт » — у то­му чи­слі й про це. Одні­єю про­стою фі­гу­рою по­зна­че­но по­ча­ток і за­вер­ше­н­ня (ан­ти)уто­пі­чно­го про­е­кту, який по­гли­нув і са­мо­го Ма­ле­ви­ча.

Ір­жа­вий ква­драт на пло­щі в Дні­прі — зво­ро­тний бік Чор­но­го, бу­ден­ний пост­скри­птум і до уто­пії, і до руй­ну­ва­н­ня уто­пії.

Чор­ний ква­драт про­дов­жить на­ро­джу­ва­ти но­ві сен­си, ір­жа­вий за­ли­ши­ться озна­чаль­ним з одним і ли­ше одним озна­чу­ва­ним у рам­ках одно­го, кон­кре­тно цьо­го текс­ту.

Але та­ким роз­дро­бле­н­ням за­кін­чу­ю­ться всі за­над­то ве­ли­кі ідеї.

Істо­рію мо­жна уяви­ти як су­му слі­дів, у чи­їй за­плу­та­ній гли­би­ні ко­жно­му — за роз­па­чем йо­го.

В Ор­лов­щи­ні пі­сля схо­ду сон­ця ще спів­а­ють со­лов’ї на пов­ний го­лос. Я йду ґрун­то­вою до­ро­гою між да­ча­ми і лі­сом, що­бвиб ра­ти­ся до дні­про­пе­тров­ської тра­си.

На сі­ру­ва­тій, ледь во­ло­гій зем­лі — тон­кі без­пе­рерв­ні лі­нії. Не­мов хтось не біль­ший за сві­фто­вих лі­лі­пу­тів без­ціль­но блу­кав від узбіч­чя до узбіч­чя, по­зна­ча­ю­чи свої мар­шру­ти сір­ни­ко­ви­ми ці­пка­ми. Це яв­но не птахи і не ми­ші — від­би­тків ла­пок не­має, крім то­го, зу­стрі­ча­ю­ться за­ви­тки, спі­ра­лі, які птахи не за­ли­ша­ють. Ще кіль­ка кро­ків, ба­чу: рав­ли­ки. Пов­зуть до лі­су, по одно­му, по двоє, їх без­ліч у при­до­ро­жніх ча­гар­ни­ках, а на ку­пі сві­жо­ско­ше­ної тра­ви їх стіль­ки, скіль­ки я не ба­чив за все жи­т­тя. Пов­зуть у ще хо­ло­дно­му по­ві­трі, на яскра­во­му сон­ці, під спів со­лов’ їв, із за­гро­зою за­ги­ну­ти під ко­ле­са­ми або пі­до­шва­ми. По­віль­но й без­ум­но ря­ту­ють мій ра­нок від за­бу­т­тя.

Слід — іє­ро­гліф мо­мен­ту, роз­тя­гне­ний між нев­та­мо­ва­ним мар­но­слав­ством учо­ра і за­спо­кій­ли­вою ру­ти­ною зав­тра. Рав­лик на ле­зі. Ме­ре­жи­во рі­зно­ко­лір­них трі­щин у чор­но­му ква­дра­ті.

Не­о­че­ви­дний ва­рі­ант ві­чно­сті.

Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Ор­лов­щи­на—Но­во­мо­сковськ— Дні­про­пе­тровськ—Ки­їв

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.