Бу­ди­нок «віль­них лю­дей»

Як жи­вуть ме­шкан­ці Ко­ле­ктив­но­го цен­тру для жі­нок і ді­тей у Кр­ама­тор­ську

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» -

Оле­на БЕРЕЖНЮК, фо­то Артема СЛІПАЧУКА, «День» Ки­їв — Кр­ама­торськ — Ки­їв

За май­же рік існу­ва­н­ня че­рез Ко­ле­ктив­ний центр, що на ву­ли­ці Транс­порт­ній у Кр­ама­тор­ську, про­йшло біль­ше 500 лю­дей. Во­лон­те­ри ор­га­ні­за­ції «Кра­ї­на віль­них лю­дей» роз­по­ча­ли ева­ку­а­цію ще у трав­ні ми­ну­ло­го ро­ку. Спо­ча­тку до­по­ма­га­ли лю­дям з оку­по­ва­них Слов’ян­ська і Кр­ама­тор­ська пе­ре­бра­ти­ся до Ки­є­ва. Пі­сля звіль­не­н­ня цих міст — са­мі по­вер­ну­ли­ся до Кр­ама­тор­ська і ви­рі­ши­ли ство­ри­ти тут мі­сце для ком­па­ктно­го по­се­ле­н­ня.

Не­ве­ли­ка дво­по­вер­хо­ва бу­дів­ля цен­тру на­ле­жить одній із про­те­стант­ських цер­ков. На дум­ку са­мих ме­шкан­ців, кра­що­го мі­сця го­ді бу­ло і зна­йти, адже при­зна­че­н­ня цер­кви са­ме у то­му, щоб до­по­ма­га­ти лю­дям. У сер­пні ми­ну­ло­го ро­ку у віль­них при­мі­ще­н­нях хра­му по­ста­ви­ли пер­ші ліж­ка та по­ча­ли за­во­зи­ти ме­шкан­ців, роз­по­від­ає во­лон­тер гру­пи «Кра­ї­на віль­них лю­дей» На­та­лія Кня­зє­ва: «Центр від­кри­ли у сер­пні. По­ста­ви­ли ліж­ка, які про­фі­нан­су­вав штаб «До­по­мо­же­мо». Від­то­ді і пра­цю­є­мо. Взим­ку, ко­ли від­бу­ва­ла­ся ева­ку­а­ція з Де­баль­це­во­го, у нас був пов­ний ан­шлаг, осіб 90, а то і біль­ше. Ми то­ді ще до­став­ля­ли ліж­ка, лю­ди ле­жа­ли про­сто шта­бе­ля­ми» (на­га­да­є­мо, «День» ін­фор­му­вав про ді­яль­ність цен­тру у №78 від 7 трав­ня 2015 ро­ку).

З ВІ­СЬМО­МА ДІ­ТЬМИ

НА РУ­КАХ

За­раз жи­лою ли­ши­ла­ся ли­ше лі­ва ча­сти­на бу­дин­ку, а пра­ва че­кає на за­се­ле­н­ня. Нас про­во­дять не­ве­ли­ким ко­ри­до­ром до про­сто­рої кім­на­ти на пер­шо­му по­вер­сі. Тут ті­сни­ми ря­да­ми сто­ять ліж­ка, а нав­ко­ло них гра­ю­ться ді­ти рі­зно­го ві­ку. На ру­ках з но­во­на­ро­дже­ним си­ном до нас ви­хо­дить ма­ти-ге­ро­ї­ня па­ні Те­тя­на з Гор­лів­ки. Жін­ка при­їха­ла у центр ще в лю­то­му: ва­гі­тна та з сі­мо­ма ді­тьми на ру­ках:

«Да­лі не зна­є­мо, що ро­би­ти, — роз­по­від­ає Те­тя­на. — Спо­ча­тку при­їха­ла з сі­мо­ма ді­тьми і ва­гі­тна. До­по­мо­гли во­лон­те­ри, ви­ве­зли нас на Слов’янськ, а по­тім вже і сю­ди. Все да­ли: про­ду­кти, під­гуз­ки. У нас ні­чо­го не бу­ло. По­тім їзди­ла до­до­му, до чо­ло­ві­ка, і мо­лод­ші донь­ка та син, чо­ти­рьох і п’яти ро­ків, ви­рі­ши­ли ли­ши­ти­ся з ба­тьком. Те­пер че­рез ці пропуски ні я до них не при­ї­ду, ні во­ни до ме­не. Та і тут скла­дно, не зро­зумі­ло, що ро­би­ти. Ти­му­ру і Га­лі тре­ба у шко­лу, а вла­шту­ва­ти їх не мо­жу. Зно­ву му­си­мо у пер­ший клас від­прав­ля­ти, бо з по­пе­ре­дньої шко­ли — жо­дних до­ку­мен­тів».

Мо­лод­ші ме­шкан­ці цен­тру ра­до по­зу­ють для фо­то­гра­фій та при­йма­ють по­да­рун­ки від «Дня». По ряд з книж ка ми « Укра ї на Incognita. ТОР-25» та жур­на­ла­ми «Мар­шрут №1» най­біль­ше ді­ткам спо­до­ба­ли­ся не­зви­чай­ні ли­стів­ки, які Ти­мур і Га­ля тут же ки­ну­ли­ся роз­кла­да­ти та роз­гля­да­ти. Стар­ші пі­ді­йшли до спра­ви більш пра­гма­ти­чно і по­го­ди­ли­ся да­ти ін­терв’ю.

ВИ­РВА­ТИ­СЯ

З «ВО­ГНЯ­НО­ГО КІЛЬ­ЦЯ»

17-рі­чна На­та­ша Мель­ни­ко­ва ро­дом із се­ли­ща Во­ді­не, що не­по­да­лік від До­не­цько­го ае­ро­пор­ту. Нав­ко ло їхньо го се ла утво ри ло ся справ­жнє «во­гня­не кіль­це». Не та­кі да­ле­кі Пі­ски та Ав­ді­їв­ка по­стій­но стра­жда­ли від об­стрі­лів, але Во­ді­не во­ро­жі сна­ря­ди до­сі оми­на­ли.

«Стрі­ля­ти по­ча­ли ще влі­тку, — ді­ли­ться На­та­ша. — Спо­ча­тку бу­ло стра­шно, але по­тім ми зви­кли. Зде­біль­шо­го во­гонь ве­ли з на­шо­го бо­ку, час від ча­су при­лі­та­ло на­зад, але нас май­же не бом­би­ли. У гру­дні бу­ло пе­ре­мир’я, ми вже зра­ді­ли, що все за­кін­чи­ло­ся, але на Но­вий рік зно­ву по­ча­ли стрі­ля­ти. Одно­го дня у сі­чні при­їха­ли во­лон­те­ри і за­про­по­ну­ва­ли нас ви­вез­ти, якщо є ба­жа­н­ня. Ска­за­ли, що тут все ти­хо, не стрі­ля­ють. То­му ми по­го­ди­ли­ся. Тіль­ки ми сю­ди при­їха­ли — Кр­ама­торськ об­стрі­ля­ли. У всіх то­ді по­ча­ла­ся па­ні­ка. Лю­ди го­во­ри­ли про те, що тре­ба їха­ти да­лі, аж до Льво­ва. Але ми ви­рі­ши­ли ли­ши­ти­ся. Ма­ма вже до­ку­мен­ти офор­ми­ла, ку­ди зно­ву ви­ру­ша­ти?».

На­та­ша ще ми­ну­ло­го ро­ку зби­ра­ла­ся всту­па­ти до те­хні­ку­му, але вій­на вне­сла у її жи­т­тя свої ко­ре­кти­ви: «На всту­пну кам­па­нію я по­їха­ти не змо­гла. У Кр­ама­торсь- ку зно­ву пі­шла до шко­ли, те­пер бу­ду тут до­вча­ти­ся. Вза­га­лі ме­ні по­до­ба­є­ться це мі­сто, тут ду­же гар­но, лю­ди при­ві­тні, до­брі. Нам всі до­по­ма­га­ють. І з одно­кла­сни­ка­ми спіль­ну мо­ву я одра­зу зна­йшла».

Спо­ча­тку На­та­ша ви­їха­ла з Во­ді­но­го ра­зом із се­строю Анею, ли­ше за кіль­ка ти­жнів до них при­їха­ла ма­ма Лю­ба. Жін­ка ли­ши­ла­ся вдо­ма з ку­мою Те­тя­ною і не хо­ті­ла по­ли­ша­ти рі­дно­го се­ла, до­ки чо­ло­вік Те­тя­ни си­лою не по­са­див жі­нок до ма­шин.

«Ми не хо­ті­ли їха­ти, але ко­ли об­стрі­ли по­си­ли­ли­ся, чо­ло­вік си­лою по­са­див ме­не у ав­то і на­ка­зав ви­ру­ша­ти, — роз­по­від­ає Те­тя­на. —Я з со­бою ли­ше зу­бну щі­тку при­хо­пи­ла, ха­лат та ку­му ще взя­ла, у неї ж дів­ча­та тут. У ме­не вдо­ма ли­шив­ся чо­ло­вік та двоє до­ро­слих си­нів­бли­зню­ків. Зро­ди­ною спіл­ку­ю­ся ре­гу­ляр­но. Ка­жуть, все спо­кій­но, ли­ше у да­ли­ні чу­ти ви­бу­хи, то­му я пла­ную по­вер­та­ти­ся до­до­му на днях. Без ро­ди­ни не мо­жу. Мої ось го­род вже по­са­ди­ли, тіль­ки че­ка­ють на ма­му. Чо­ло­вік хо­дить на ро­бо­ту, хоч і зар­пла­ти не пла­тять. Ка­же: «Тре­ба». Лю­ди в на­ше се­ло по­тро­ху по­вер­та­ю­ться. Де б не бу­ло до­бре, а вдо­ма кра­ще. Від вій­ни ні­ку­ди не схо­ва­є­шся. Кра­ще по­вер­ну­ся звід­си, до­ки я близь­ко, ніж по­тім, ко­ли вій­на да­лі пі­де, вті­ка­ти на за­хід. Якщо ме­не до Льво­ва за­ве­зуть, я вза­га­лі вже до­до­му не до­їду, бо не бу­де за що. Гро­шей нам не пла­тять, пра­цю­ва­ти не­має де. Пе­ре­се­лен­ців не хо­чуть пра­це­вла­што­ву­ва­ти, ка­жуть, що ми сьо­го­дні тут, зав­тра в ін­шо­му мі­сці. Це ні­ко­му не ви­гі­дно. Хі­ба на ба­зар мо­жна пі­ти, не­о­фі­цій­но, і то не над­то хо­чуть».

«ЯК МО­ЖНА ПРО­ДА­ВА­ТИ

ЖИ­Т­ТЯ?..»

Окрім ма­те­рів із ді­тьми, у бу­дин­ку є й ін­ші ме­шкан­ці. Пен­сіо­нер­ка з Гор­лів­ки Ві­ра Че­смат при­їха­ла у Кр­ама­торськ 5 лю­то­го, щоб пе ре офор ми ти пен сію. На вок­за­лі у жін­ки став­ся на­пад, лі­ка­рі ді­а­гно­сту­ва­ли ін­сульт. За­раз во­на по­вин­на прой­ти курс лі­ку­ва­н­ня, то­му до­до­му по­вер­та­ти­ся не мо­же, хо­ча і ду­же хо­че.

« Щой но ма ти му мож ли - вість — по­вер­ну­ся у Гор­лів­ку, — ді­ли­ться па­ні Ві­ра. — У ме­не там все є: бу­ди­нок, ре­чі, які ще ма­ро­де­ри не ви­не­сли. Якось про­жи­ву, го­лов­не, щоб удо­ма. Я не ро­зу­мію ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців. Є, зві­сно, ті, хто справ­ді в ну­жді, але ба­га­то і на­ха­бні­ють. Їдуть жін­ки з ро­ди­на­ми, тут отри­му­ють до­по­мо­гу від дер­жа­ви, а тим ча­сом чо­ло­ві­ки там во­ю­ють і вби­ва­ють на­ших ді­тей і ону­ків. Це тре­ба пе­ре­гля­ну­ти. Якщо лю­ди­на справ­ді по­тре­бує до­по­мо­ги: втра­ти­ла бу­ди­нок, за­со­би існу­ва­н­ня, зві­сно, їй мо­жна пі­ти на­зу­стріч. Але якщо все в по­ряд­ку, то або жи­ви у се­бе і пра­цюй, або шу­кай ро­бо­ту тут. Чо­го це всі те­бе ма­ють го­ду­ва­ти? Під час вій­ни тре­ба гур­ту­ва­ти­ся, ви­во­ди­ти кра­ї­ну з кри­зи. А якщо лю­ди бу­дуть на­хлі­бни­цтвом за­йма­ти­ся, ми ні­ко­ли з цьо­го не ви­йде­мо. За­раз тре­ба збе­рі­га­ти опти­мізм та спо­ді­ва­ти­ся на кра­ще. Ду­маю, Укра­ї­на бу­ла, є і бу­де єди­на й не­по­діль­на».

Па­ні Ві­рі — 76 ро­ків. Жін­ка пам’ятає Дру­гу сві­то­ву вій­ну, зго­дом з ко­ле­га­ми во­на пра­цю­ва­ла на бу­дів­ни­цтві БАМу, під­ні­ма­ла ці­ли­ну. В си­лу сво­го ві­ку та до­сві­ду па­ні Ві­ра не­о­дно­ра­зо­во звер­та­ла­ся до хло­пців­бо­йо­ви­ків, щоб на­по­уми­ти їх, але усі звер­не­н­ня успі­ху не ма­ли.

«Я ба­чи­ла тих хло­пців, — роз­по­від­ає жін­ка. — Це стра­шно. Очі роз­гу­бле­ні, бі­га­ють, ви­дно, що під нар­ко­ти­ка­ми. Я ро­змов­ля­ла з ни­ми, ка­за­ла: «Хло­пці, ми пра­цю­ва­ли з ва­ши­ми ба­тька­ми і ді­да­ми пліч-опліч. Ми бу­ду­ва­ли БАМ, під­ні­ма­ли ці­ли­ну. На­ше по­ко­лі­н­ня ба­га­то тво­ри­ло, але ні­чо­го не руй­ну­ва­ло. Чо­му ж ви так ро­би­те? Звід­ки ця злість?». А хло­пці від­по­від­а­ли, що їм про­сто за те пла­тять, Ро­сія пла­тить, ось так від­кри­то і ска­за­ли. У них два ва­рі­ан­ти: або пе­ре­мог­ти, або за­ги­ну­ти. Не ро­зу­мію, як мо­жна так своє жи­т­тя про­да­ва­ти. У них же є ді­ти, ба­тьки, на ко­го їх по­тім ли­ша­ти? Я ду­маю, що у вій­ні вин­ні тіль­ки лю­ди. Як­би то­го, хто пі­шов ві­ша­ти пра­пор Ро­сії, одра­зу за­стре­ли­ли та дру­го­го, та де­ся­то­го, вже б не за­ги­ну­ли ти­ся­чі. На­род же че­кав на Ро­сію, ду­ма­ли, що бу­де кра­ще. От і отри­ма­ли. Моя дум­ка: якщо ти хо­чеш у Ро­сію, то­бі ні­хто не за­бо­ро­няє: бе­ри сум­ку, ре­чі та їдь по­да­лі. Але де б ти не був: у Мо­скві, у Ри­зі чи у Па­ри­жі, ти по­ви­нен під­ко­ря­ти­ся там­те­шнім за­ко­нам. Ко­ли жи­веш в Укра­ї­ні, то теж ро­би як го­ди­ться... «Бан­дер» во­ни бу­дуть би­ти, за­па­ден­ців, та я з ни­ми скіль­ки ро­ків пра­цю­ва­ла ра­зом, ті ро­сі­я­ни їх і близь­ко не вар­ті. Там хло­пці ро­бо­тя­щі, до­бро­со­ві­сні, а ці, що при­йшли, — бан­ди­ти, їм тіль­ки руй­ну­ва­ти та гра­бу­ва­ти».

За­раз у цен­трі ли­ши­ло­ся орі­єн­тов­но 40 осіб. Але, за сло­ва­ми во­лон­те­рів, ско­ро йо­го ко­ле­ктив по­пов­ни­ться ме­шкан­ця­ми Мар’їн­ки, що не­що­дав­но пе­ре­жи­ла по­ту­жну ата­ку те­ро­ри­стів. «Ми з во­лон­те­ра­ми най­ближ­чим ча­сом пла­ну­є­мо їха­ти у Мар’їн­ку, — роз­по­від­ає На­та­лія Кня­зє­ва. — Вже зі­бра­ли гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу, щоб ту­ди за­вез­ти. Окрім цьо­го, за­раз ма­є­мо віль­ні мі­сця у цен­трі, то­му про­по­ну­ва­ти­ме­мо ма­те­рям з ді­тьми їха­ти з на­ми. Мо­же, по­го­дя­ться хоч на лі­то пе­ре­їха­ти, за­раз стра­шно ли­ша­ти там лю­дей».

У ПІД­ВА­ЛІ БУ­ДИН­КУ ВО­ЛОН­ТЕ­РИ ВЛА­ШТУ­ВА­ЛИ МА­ЛЕ­ЧІ ДИ­ТЯ­ЧИЙ МАЙ­ДАН­ЧИК, ДЕ ВО­НИ МО­ЖУТЬ ГРА­ТИ­СЯ В НЕ­ГО­ДУ

ТИ­МУР ІЗ ГОР­ЛІВ­КИ МАВ БИ ХО­ДИ­ТИ ДО ТРЕ­ТЬО­ГО КЛА­СУ, А ЙО­ГО СЕ­СТРА ГА­ЛЯ — ДО ДРУ­ГО­ГО. ОСКІЛЬ­КИ ДО­КУ­МЕН­ТІВ ІЗ ШКО­ЛИ ВО­НИ НЕ ОТРИ­МА­ЛИ, ДІ­ТЯМ, ІМО­ВІР­НО, ДО­ВЕ­ДЕ­ТЬСЯ ПО­ЧА­ТИ НА­ВЧА­Н­НЯ СПО­ЧА­ТКУ

СІМНАДЦЯТИРІЧНА НА­ТА­ША З ПО­ДА­РУН­КОМ ВІД «Дня» — ЖУР­НА­ЛОМ «МАР­ШРУТ №1», ПРИ­СВЯ­ЧЕ­НИМ УКРА­ЇН­СЬКІЙ ЖІН­ЦІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.