Обме­же­ний кон­тин­гент АТО

Den (Ukrainian) - - Подробиці -

Він за­ві­тав до ме­не на кіль­ка хви­лин. Не так ба­га­то ча­су на­дає «ро­та­ція», щоб роз­по­ді­ли­ти йо­го між усі­ма спра­ва­ми сві­ту, при­пи­не­ни­ми вій­ною. Зі­знав­ся: по­га­но по­чу­ва­є­ться в Оде­сі. Тут ку­рор­тна ме­ту­шня за­ймає всі дум­ки жи­те­лів і при­їжджих, а він у сво­є­му ка­му­фля­жі якось не до мі­сця на за­галь­но­му свя­ті жи­т­тя. «Лю­ди ста­ли іна­кше ди­ви­ти­ся на нас, сол­да­тів і офі­це­рів, по­рів­ня­но з пер­ши­ми мі­ся­ця­ми вій­ни», — ска­зав ме­ні без ті­ні жа­лю, не­мов під­твер­джу­ю­чи дав­но ві­до­мий факт. І справ­ді, не но­ва дум­ка про два сві­ти во­ю­ю­чої кра­ї­ни. Її ви­слов­лю­ють пу­блі­чні й не­пу­блі­чні лю­ди, за­не­по­ко­є­ні не­по­мі­че­ною су­спіль­ством рі­чни­цею зби­то­го над Лу­ган­ськом «ІЛа» з 40 де­сан­тни­ка­ми на бор­ту, спан­те­ли­че­ні від­су­тні­стю по­пу­ляр­них укра­їн­ських спів­а­ків на при­фрон­то­вій естра­ді, за­сму­че­ні по­ча­сті­ша­н­ням пу­блі­ка­цій про «без­глу­зде кро­во­про­ли­т­тя в розв’яза­ній олі­гар­ха­ми бра­то­вбив­чій вій­ні». І хо­ча вій­сько­ві новини все ще займають пер­ші шпаль­ти га­зет і по­ві­тря на­пов­не­не три­во­га­ми, лі­тні дні іскря­ться від­пу­скною ве­се­лі­стю, свя­та­ми, фе­сти­ва­ля­ми. Ки­їв уже не сто­ли­ця во­ю­ю­чої дер­жа­ви, якщо йти йо­го ву­ли­ця­ми, устав­ле­ни­ми сто­ли­ка­ми, де хло­пці й дів­ча­та в лег­ко­му одя­зі п’ють прохо­ло­дні на­пої під ви­ві­скою «Сбер­банк Рос­сии». І на­пи­си «То­ва­ри з Ро­сії» над бло­ка­ми жу­валь­ної гум­ки бі­ля кас су­пер­мар­ке­тів теж на­вряд чи впли­ва­ють на їх ре­а­лі­за­цію. Усе, що ще не­дав­но дер­ло в гор­лі сльо­за­ми й бо­лем, про­жу­ва­ло­ся, пі­шло з емо­цій­но­го по­ля лю­дей. При­пар­ко­ва­ний бі­ля фе­ше­не­бель­но­го ре­сто­ра­ну роз­фар­бо­ва­ний зов­ні й усе­ре ди ні у ко льо ри ха кі по за - ш ля­хо­вик під­кре­слює дух епа­та­жу: вій­на ста­ла мо­дою, ча­сти­ною бі­зне­су, спосо­бом са­мо­ствер­дже­н­ня, але не ста­ном дер­жа­ви й су­спіль­ства. Па­трі­о­ти­чні акції, осо­бли­во за уча­стю пер­ших осіб, і осо­бли­во на аме­ри­кан­ських і єв­ро­пей­ських май­дан­чи­ках, мит­тє­во ста­ють но­ви­на­ми. На від­мі­ну від фа­ктів не­ви­пла­че­но­го гро­шо­во­го за­без­пе­че­н­ня во­ї­нам, пи­я­цтва на пе­ре­до­вій, ка­дро­вих ви­рі­шень, що ро­блять на­чаль­ни­ка­ми зов­сім не тих, хто під­твер­див свою про­фе­сій­ну спро­мо­жність кров’ю.

Зро­зумі­ло, все це не но­ви­на, й ба­га­то хто з нас звер­тає ува­гу на по­ляр­ність ни­ні­шньо­го укра­їн­сько­го сві­ту, що по­єд­нав у со­бі всі мо­жли­ві кон­тра­сти бу­т­тя. Про­те, не слід до­ко­ря­ти су­спіль­ній мо­ра­лі в чер­ство­сті й за­кли­ка­ти з екра­нів і па­пер­тей усми­ря­ти ве­се­лість в ім’я по­ва­ги до тра­ге­дії. При­ро­да люд­ської пси­хо­ло­гії — йти слі­дом за жи­т­тям, не ці­пе­ні­ю­чи пе­ред мо­ро­ком смер­ті. Так бу­ло зав­жди, у всіх во­ю­ю­чих дер­жа­вах, вклю­ча­ю­чи на­віть за­над­то по­хму­рий СРСР, що пе­ре­жив Дру­гу сві­то­ву вій­ну в рі­зно­му емо­цій­но­му то­ну­сі. Десь від­кри­ва­ли­ся ре­сто­ра­ни й цер­кви, ні­ко­ли не бу­ли по­ро­жні­ми пля­жі й кі­но­те­а­три, а десь си­ді­ли в око­пах і ге­ста­по. Один і той же на­род, один і той са­мий час.

Аме­ри­кан­ські ге­рої В’єтна­му, сол­да­ти, яких ми на­зи­ва­ли «ін­тер­на­ціо­на­лі­ста­ми», пі­сля Аф­га­ні­ста­ну пе­ре­жи­ва­ли те са­ме, що й сьо­го­дні­шні во­ї­ни но­вої Укра­ї­ни. Пе­ред­ба­чаю за­пе­ре­че­н­ня що­до цих по­рів­нянь, мов­ляв, не мо­жна про­во­ди­ти па­ра­ле­лі між бо­йо­ви­ми ді­я­ми на чу­жих те­ри­то­рі­ях і у сво­їй ві­тчи­зні. Але бі­да в то­му, що рі­ше­н­ня ке­рів­ни­цтва Укра­ї­ни, що обо­ро­ня­є­ться, і Ро­сії-на­па­дни­ка зро­би­ли цю вій­ну ма­кси­маль­но на­бли­же­ною до аф­ган­сько­го про­то­ти­пу. Ми не ви­зна­є­мо вій­ни, й у Мо­скві її не ви­зна- ють. Ми на­зва­ли вій­ну м’якою абре­ві­а­ту­рою АТО, ма­ю­чи де­я­кі ці­лі, во­че­видь, ві­до­мі ли­ше по­лі­ти­кам. Але хоч би яки­ми бу­ли ці­лі, під­мі­на по­нять ба­га­та на­слід­ка­ми. За­мі­нив­ши слово «роз­бій» ви­сло­вом «дрі­бне ху­лі­ган­ство», ми змі­ни­мо да­ле­ко не фор­маль­ні ре­чі. Тут рі­зні ма­те­рі­аль­ні й мо­раль­ні зби­тки, рі­зні сту­пе­ні від­по­від­аль­но­сті й рі­зні тлу­ма­че­н­ня то­го, що ста­ло­ся, в май­бу­тньо­му.

Ме­не не над­то не­по­ко­їть хло­пець, що ці­лу­є­ться з дів­чи­ною за сто­ли­ком у лі­тньо­му ка­фе. Не­хай со­бі ці­лу­ю­ться, не ду­ма­ю­чи про зброю, жер­тви й страх. Хто знає, що ста­не­ться в йо­го жит­ті че­рез рік во­єн­но­го жи­т­тя кра­ї­ни? Але гря­ду­щі по­во­ро­ти в сол­дат­ських до­лях хви­лю­ють. Що ста­не­ться, ко­ли ве­те­ра­ни укра­їн­сько-ро­сій­ської по­вер­ну­ться до сво­їх міст і в дер­жав­них кон­то­рах по­чнуть до­во­ди­ти чи­нов­ни­кам, де бу­ли й що ро­би­ли. Сьо­го­дні ста­тус тих, хто во­ює, ви­зна­че­ний підза­кон­ним актом — по­ста­но­вою Ка­бмі­ну, за якою пе­ред­ба­ча­ю­ться де­я­кі піль­ги. А що ста­не­ться че­рез 10 ро­ків, ко­ли всі ни­ні­шні па­пе­ро­ві ви­гад­ки уря­ду зне­ці­ня­ться за дав­ньою й мі­цною тра­ди­ці­єю? Уча­сни­ків ан­ти­те­ро­ри­сти­чних опе­ра­цій у нас ба­га­то, й всі во­ни рі­зні. Один ви­лу­чав ба­гаж, за­бу­тий па­са­жи­ром у по­тя­зі, дру­гий за­три­му­вав пі­до­зрю­ва­но­го, тре­тій ор­га­ні­зо­ву­вав про­слу­хо­ву­ва­н­ня те­ле­фон­них пе­ре­го­во­рів, а че­твер­тий си­дів в око­пах і став ка­лі­кою. Але всі ма­ти­муть пра­во на піль­ги, або ні­хто не ма­ти­ме та­ких прав, оскіль­ки ко­жен, хто слу­жить у си­ло­вих стру­кту­рах, — уча­сник АТО. Уже сьо­го­дні в спи­сках осо­бо­во­го скла­ду во­ю­ю­чих ба­таль­йо­нів чи­ма­ло імен лю­дей, які ду­ма­ють про свій завтрашній день. Їх не­має у бо­йо­вих по­ряд­ках, але де тре­ба для кар’єри, во­ни при­су­тні. Не ли­ше мар­но­слав­ством, по­шу­ком лег­ких шля­хів до жи­т­тя вго­рі по­ясню­є­ться цей ка­зус. Він за­кла­де­ний якраз ті­єю си­сте­мою під­мі­ни по­нять, ко­ли вій­на на­зва­на не вій­ною, а опе­ра­ці­єю, і ко­ли кра­ї­на жи­ве за змі­ша­ни­ми в ку­пу за­ко­на­ми мир­но­го і во­єн­но­го ча­су.

Цей мікс го­ря й ра­до­щів, роз­ча­ру­вань і очі­ку­вань — на­ша ре­аль­ність. Во­на по­га­но впи­су­є­ться в рам­ки по­ве­дін­ки зви­чай­них лю­дей у зви­чай­них си­ту­а­ці­ях. То­му всі пра­гнуть одно­зна­чно­сті, на­ма­га­ю­чись за­ну­ри­ти­ся у вій­ну або мир, мов­ляв, тре­тьо­го не да­но. Про­те да­ність якраз і є тре­тім ста­ном, яко­го ми не зна­є­мо, і до яко­го не го­то­ві. У та­ко­му ста­ні жи­ве Ізра­їль, що на­вчив­ся по­єд­ну­ва­ти по­лю­си ми­ру й вій­ни. У ньо­му зав­жди пе­ре­бу­ва­ють США, де про­фе­сій­на ар­мія утво­ри­ла окре­ме су­спіль­ство, ма­ло за­ле­жне від ре­шти. Во­ю­ю­ча на­ція і во­ю­ю­ча ар­мія — рі­зні підходи до бо­роть­би за не­за­ле­жність і ва­гу у сві­ті. По­ки ми не го­то­ві бу­ти Ізра­ї­лем мен­таль­но, а Шта­та­ми — ма­те­рі­аль­но. Ми оби­ра­є­мо між за­ну­ре­н­ням усьо­го су­спіль­ства у вій­ну або за­лу­че­н­ням до неї обме­же­но­го кон­тин­ген­ту.

Оле­ксандр ПРИЛИПКО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.