Сор­бет на тлі по­ці­лун­ку

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Так ста­ло­ся, що цей післясмак, по су­ті, пи­са­ла про­сто на сво­їй улю­бле­ній ву­ли­ці Ко­стьоль­ній, де то­го дня ве­се­ли­ли­ся по-фран­цузь­ки. Вла­сне, у про­гра­мі ор­га­ні­зо­ва­них ву­ли­чних за­до­во­лень бу­ло ба­га­то ці­ка­во­го, але, за­зир­нув­ши ми­мо­хідь, у все не вни­ка­ла, та ось — за­стря­гла. Чу­до­ва бла­го­ро­дна ву­ли­ця не­на­че на­кри­ла сто­ли під свя­тко­ви­ми па­ра­соль­ка­ми, від­пра­вив­ши у тим­ча­со­ву від­пус­тку про­їжджу ча­сти­ну, вста­но­ви­ла при­лав­ки з усі­ля­ки­ми за­ма­ну­ха­ми, і фран­цузь­ки­ми, і на­ши­ми, мі­ми при­го­ща­ли яки­мось сво­їм сю­же­том, хтось ма­лю­вав, вчив­ся май­стру­ва­ти. Я ж ди­ви­ла­ся на пу­блі­ку — мо­ло­ду, яскра­ву: сім’ями з ді­тьми, па­ро­чка­ми, які якось роз­ку­то і сим­па­ти­чно ко­ке­ту­ва­ли, а ко­ли, за­мо­вив­ши охо­ло­дже­ний фру­кто­вий сор­бет, озир­ну­ла­ся, про­сто не­при­стой­но за­ми­лу­ва­ла­ся па­ро­чкою, що ці­лу­ва­ла­ся, якій ве­ли­ка кіль­кість на­ро­ду зов­сім не за­ва­жа­ла, так, вла­сне, во­ни по-сво­є­му при­кра­си­ли це не­за­про­то­ко­льо­ва­не енер­гій­не сві­тле дій­ство, де збу­дже­н­ня бу­ло при­ро­дним, не­пе­ре­дба­чу­ва­на че­хар­да спіл­ку­ва­н­ня на­ро­ста­ла, ні­би всі ви­рі­ши­ли дру­жи­ти з мо­мен­том, на ща­стя, пов­ні­стю звіль­не­ним від бур­жу­а­зно­го або про­то­коль­но­го ло­ску. Бу­ла та не­дба­лість чі­тко про­ду­ма­но­го не­діль­но­го від­по­чин­ку по­се­ред ви­шу­ка­ної ву­ли­ці, ні­би су­сі­ди ви­рі­ши­ли ра­зом на­кри­ти га­ля­ви­ну, вла­шту­ва­ти ма­лень­кий яр­ма­рок, сфо­то­гра­фу­ва­ти­ся, а по­тім при­га­да­ти із за­до­во­ле­н­ням цей со­ня­чний день, хоч на якийсь час за­був­ши про що­ден­ні про­бле­ми, об­пе­че­ні но­ви­на­ми. Під­слу­хаю ж бо, про що го­во­рять го­сті, ви­рі­ши­ла, і, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи яхто­ву мо­ву, узя­ла в чар­тер чу­жі роз­мо­ви, знаю — у пі­сля­сма­ку гар­ний апе­тит на це. По­за­ду си­дів, як йо­го на­зва­ла ще не по­ба­чив­ши, іде­аль­ний спів­ро­змов­ник. З тих, який, якщо хва­ли­те, — хва­ли­ти­ме, ла­є­те, — до­дасть. Він, схо­же, лег­ко пе­ре­хо­див на ти з будь-яким та­бу­ре­том, що тра­пляв­ся під ру­ки, вва­жав, що го­во­рить до­те­пно і, без­умов­но, знає жи­т­тя. Сво­є­му спів­ро­змов­ни­ко­ві, не при­хо­ву­ю­чи, ви­клав не­хи­тру про­гра­му: «Шу­каю жін­ку лег­ку, кра­ще не­дур­ну, ли­ше, бо­ро­ни бо­же, не ду­же ро­зум­ну, а го­лов­не, — ви­ра­зно уто­чнив, — во­на має бу­ти клі­ні­чно бай­ду­жою до гро­шей. Сам ро­зу­мі­єш, до мо­їх вла­сних». Дов­го ти шу­ка­ти­меш, скна­ра, на­ві­щось єхи­дно мов­чки від­ре­а­гу­ва­ла. Сла­ва бо­гу, ме­не це не сто­су­є­ться — дя­ку­ва­ти улю­бле­ним чо­ло­ві­кам сім’ї: ба­тьку, чо­ло­ві­ко­ві, си­но­ві, що­прав­да, онук до­ки — за­гад­ка. По­ди­ви­мо­ся.

По­спо­сте­рі­гаю ж за вбра­н­ням, лег­ко пе­ре­мкну­ла­ся з не­по­трі­бних мір­ку­вань. Слід ска­за­ти, що ву­ли­чна мо­да то­го дня бу­ла та­ка гар­мо­ній­на, ні­хто не на­ду­вав фаль­ши­вий флер, су­сід­ки по ген­де­ру бу­ли в мі­ру оша­тні, жі­но­чні, без на­дмір­но­стей, тон­ко і дзвін­ко ма­я­чі­ли го­лі ру­ки, пле­чі з са­ра­фа­нів, но­ги не вуль­гар­но при­кри­ті спі­дни­ця­ми, які за­кін­чу­ва­ли­ся там, де ма­ло не по­вин­ні бу­ли по­чи­на­ти­ся, але кра­си­ві. Чи­стень­кі вбра­ні дів­ча­тка не зби­ра­ли­ся у по­ло­хли­ві зграй­ки, а лег­ко і ве­се­ло на­со­ло­джу­ва­ли­ся ува­гою і смі­хом. Ко­ли якийсь юний брен­до­ман ви­го­ло­сив фра­зу, ма­буть, з до­ма­шньої за­го­тов­ки, мов­ляв, дів­ча­та не по­вин­ні бо­я­ти­ся бу­ти ро­зум­ни­ми, зав­зя­та ко­ке­тка тут же від­бри­ла — там, де ти шу­ка­єш, ме­не не­має, я ви­ру­шаю ту­ди, де мо­жна мрі­я­ти. По­друж­ці ж, смі­ю­чись, за­про­по­ну­ва­ла — впе­ред за ро­га­ли­ка­ми з ро­дзин­ка­ми і го­рі­ха­ми, у них ще якесь є ди­во­ви­жне про­со­че­н­ня. Ді­зна­ла­ся. «Нам зав­жди не ви­ста­чає по­руч то­го, хто лю­бив би хо­ди­ти пі­шки так, як ко­жен із нас, — про­ше­по­ті­ла сво­є­му на­пар­ни­ко­ві мо­ло­да про­дав­щи­ця, яка щой­но умов­ля­ла ме­не ку­пи­ти ке­ра­мі­чну во­гне­трив­ку фор­му для за­пі­ка­н­ня па­ште­тів. — До­бре, що ми спів­зву­чні, -ска­за­ла во­на сво­є­му хло­пце­ві, — цьо­го не бу­ває за­ба­га­то». У дум­ках з нею по­го­ди­ла­ся, але по­суд не при­дба­ла. За­зна­чи­ла, що ку­пу­ва­ла, зви­чай­но, мен­ше, ніж роз­ра­хо­ву­ва­ли про­дав­ці, во­но й зро­зумі­ло чо­му, але від цьо­го не до­да­ва­ло­ся ні тьмя­но­сті, ні роз­дра­ту­ва­н­ня, спра­цьо­ву­ва­ла ім­про­ві­за­ція, не­по­ста­но­во­чність. Ца­ри­цею дня бу­ла при­ро­дність. І на­віть ма­лень­ка ле­кція зда­ла­ся до­ре­чною, і ось що за­пам’ята­ла: не­ві­до­мо, чи по­дов­жує го­ди­на смі­ху на 10 хви­лин жи­т­тя, але лі­кує — це то­чно. Під час смі­ху в сли­ні з’яв­ля­є­ться зна­чно біль­ше бі­лих кров’яних ті­лець, які бо­рю­ться з ін­фе­кці­я­ми. Під час смі­ху ле­ге­ні отри­му­ють і обро­бля­ють біль­ше ки­сню, ніж при зви­чай­но­му ди­хан­ні, че­рез що кров на­си­чу­є­ться ки­снем. До то­го ж під час смі­ху в ле­ге­нях у рух при­хо­дить утри­чі біль­ше клі­тин, ніж у спо­кій­но­му ста­ні, що до­по­ма­гає по­збав­ля­ти­ся за­стою у ди­халь­них шля­хах. Ви­хо­дить, що цей день був і днем здо­ров’я.

До то­го ж так ла­ска­во ше­ле­сті­ло дов­ко­ла лі­то — мо­ло­дою зе­лен­ню, спів­ом пта­шок, яскра­вим не­бом. Одно­го дня вчи­тель дзен зі­брав сво­їх учнів, аби по­ді­ли­ти­ся з ни­ми су­мою на­ко­пи­че­но­го до­сві­ду. Від­крив ро­та, і в цей час сі­ла пта­шка і за­спі­ва­ла. Вчи­тель по­ди­вив­ся на пта­шку і за­слу­хав­ся, і всі си­ді­ли і слу­ха­ли. Пта­шка за­кін­чи­ла спів­а­ти і по­ле­ті­ла. Вчи­тель ска­зав: урок за­кін­че­но. Ось це й бу­ла су­ма на­ко­пи­че­но­го до­сві­ду. Біль­ше, ніж пта­шка, яка за­спі­ва­ла, роз­по­ві­сти не мо­жна.

Ось і чу­до­во, зра­ді­ла, що вча­сно при­га­да­ла цю при­тчу. Пі­ду ж бо за сор­бе­том. Мо­же, ще ви­пі­чки при­хо­плю, со­лод­кі пе­ред­чу­т­тя пов­ні­стю за­ту­ма­ни­ли фан­та­зію, а ко­ли по­вер­ну­ла­ся до сто­ли­ка, зно­ву по­ба­чи­ла па­ро­чку, що ці­лу­є­ться. Вже но­ву.

До­бре все ж, що му­жно­сті ви­ста­чи­ло і стри­ма­ла­ся від кру­а­сан­чи­ка, хва­ли­ла се­бе, прав­да, з до­са­дою. І тут же зно­ву, як під гі­пно­зом, опи­ни­ла­ся бі­ля ка­си, на­віть не чи­ня­чи опо­ру, — хо­чу, хо­чу і бу­ло­чку з ко­ри­цею, і пи­рі­жок, і де­серт. Все мо­жна, все зго­рить у спіл­ку­ван­ні з дру­зя­ми на Ко­стьоль­ній. Вже зро­зумі­ло — з по­не­діл­ка зно­ву сві­тить по­си­ле­н­ня ра­ціо­ну, але нам не зви­ка­ти­ся. Го­лов­не, дав­но зро­би­ла ви­сно­вок, не ди­ви­ти­ся ми­мо­хідь, ко­ли йдеш стом­ле­на, на від­дзер­ка­ле­н­ня у ву­ли­чних ві­три­нах або дзер­ка­лах — там мо­жна по­ба­чи­ти зов­сім незнайому ті­тонь­ку. А від та­ко­го кру­а­сан­чи­ка тіль­ки мо­ло­ді­єш... упев­не­на в п’ятни­цю. До по­не­діл­ка ж іще да­ле­ко, до­мо­ви­мо­ся. Ви­хо­дить, най­ви­гі­дні­ше бу­ти са­мій со­бі вчи­те­лем і пта­шкою.

Ось і чу­до­во.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.