Не­без­пе­ка ту­сов­ки

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

ра­птом здій­снює вчи­нок не ду­же по­ря­дний, ну, так на те він і друг, щоб не ду­же чі­пля­ти­ся... І вза­га­лі — не су­діть... За­га­лом — все га­разд.

А ось у су­спіль­но­му, гро­мад­сько­му жит ті все аб со лют но інак ше. Тоб­то так са­мо, зви­чай­но, по­ки су­спіль­не це жи­т­тя обме­жу­є­ться за­без­пе чен ням ви год для сво­єї гру пи — не важ ли во ве ли кої, на зра зок пар - тії, або не ду­же ве­ли­кої. А ось, ко­ли йде­ться про пра­гне­н­ня за­без­пе­чи­ти ви го ди не для сво­єї ту сов ки, а для всьо го сус піль ст ва, то тут по чи на - ються про­бле­ми. То­му що раз у раз до­во­ди­ться на­сту­па­ти на но­гу най­ближ чим од но дум цям і со рат ни - кам. То ви прав ля ти не точ нос ті, то до го во рю ва ти не до мов ле ну прав - ду... І при цьо му ін ко ли збит ку ва - ти­ся, ін­ко­ли смі­я­ти­ся, ін­ко­ли ла­я­ти­ся — тут уже все за­ле­жить від за­ко нів жан ру пуб ліч но го ви сту пу. Звер та ти ся ж до во дить ся до ши ро - кої ау­ди то рії. Ось і ви хо дить так, що ти зму­ше­ний по­стій­но по­ру­шу­ва ти пра ви ла спів жит тя, які іс ну - ють у ма лій гру пі: на па да ю чи на ска­за­ні ни­ми сло­ва, раз у раз як би на­па­да­ти на близь­ких лю­дей.

Це, як ви кра­ще за ме­не ро зу­мі­є­те, вель­ми не­без­печ но в то­му сен­сі, що при рі кає три бу на на са мо ту і пов ну со ці аль ну не за хи ще ність: оди на кам по га но жи веть ся се ред зграй. І то му лю дей, які на ва жу - ються на та­ке, мо­жна пе­ре­лі­чи­ти на паль цях, при чо му паль ців од ні­єї ру­ки для цьо­го бу­де над­то ба­га­то.

А що ви­хо­дить у ре­зуль­та­ті? А ви­хо­дить річ вель­ми стра­шна. Ви­хо­дить, що ми не мо­же­мо го­во­ри­ти всі­єї прав­ди. Ми ото­че­ні за­бо­ро­не­ни­ми те­ма­ми, і те­ми ці за­бо­ро­не­ні зов­сім не вла­дою. Во­ни за­бо­ро­не­ні ко­де­ксом ту­сов­ки. З її го­лов­ною за­по­від­дю: не по­ми­най бли­жньо­го сво­го не­ком­плі­мен­тар­но — ні спра­ви йо­го, ні сло­ва йо­го, ні дру­жи­ну йо­го, ні бли­жньо­го йо­го...

Чо­му це стра­шно, спо­ді­ва­ю­ся, по­я­сню­ва­ти не тре­ба. Мен­ше зло тут — що ми плу­та­є­мо­ся в сво­є­му ко­лі та пле­ка­є­мо псев­до­ку­ми­рів. На­віть біль­ше — як гру­па ми раз у раз фаль­ши­ви­мо, не до­го­во­рю­є­мо прав­ди і, як на­слі­док, ли­ша­є­мо­ся ті­єї до­ві­ри, яку зав­жди ви­кли­кає ска­за­на прав­да. А жо­дно­го ін­шо­го со­ці­аль­но­го ре­сур­су, окрім ці­єї до­ві­ри, у нас не­має і бу­ти не мо­же. Остан­кін­ську ве­жу нам ні­хто не дасть. Хоч ти її штур­муй. У ра­зі успі­шно­го штур­му все одно ді­ста­не­ться во­на не нам, а штур­мо­ви­кам. Зна­чить, за­ли­ша­є­ться ли­ше прав­да.

Але прав­да має бу­ти тіль­ки прав­дою. Без до­мі­шки бре­хні. До­мі­шка прав­ду вби­ває. Як лож­ка дьог­тю. А тіль ки прав да по ру шує за ко ни ту - сов­ки. І... «ця пі­сня гар­на, но­ва — по­чи­най­мо її зно­ву».

Нам не­об­хі­дно на­вчи­ти­ся роз­ри­ва­ти це за­ча­ро­ва­не коло. Від­окре­ми­ти су­спіль­не від особистого, від дрі­бно­гру­по­во­го. І зро­би­ти це, зви­чай­но, по­трі­бно перш за все у сво­їй го­ло­ві.

Са­ме у то­му мі­сці, де зро­би­ти це най­важ­че.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.