«Сов­ко­ва сві­до­мість жи­ва – її по­трі­бно змі­ню­ва­ти»

Den (Ukrainian) - - Українці — Читайте! - Лю­дми­ла ТА­РАН

Зір­ка МЕН­ЗА­ТЮК — про дис­ку­сії дов­ко­ла сво­єї остан­ньої книж­ки

Не так дав­но ман­дру­ва­ла Бу­ко­ви­ною, про­їзди­ла зна­не се­ло Ма­ма­їв­ці, звід­ки ро­дом чи­ма­ло ві­до­мих укра­їн­ців. І ди­тя­ча пи­сьмен­ни­ця, ла­у­ре­а­тка ба­га­тьох лі­те­ра­тур­них пре­мій Зір­ка Мен­за­тюк та­кож. Це ім’я над­зви­чай­но ли­чить їй. Та­ких лю­дей, які ви­про­мі­ню­ють сві­тло, осо­бли­во при­єм­но зу­стрі­ча­ти в тлу­мі зне­осо­бле­но­го ме­га­по­лі­са.

— Зір­ко, ва­ша оста­н­ня­за ча­сом книж­ка для­пі­длі­тків «Як яруй­ну­ва­ла ім­пе­рію» ді­ста­ла су­про­тив­ні оцін­ки. Во­на за кіль­ка мі­ся­ців ста­ла бес­тсе­ле­ром і во­дно­час ви­кли­ка­ла шквал кри­ти­ки. Він до­ко­тив­ся­на­віть до... Ро­сії. Чим це зу­мов­ле­но, на ва­шу дум­ку?

— Справ­ді, у пре­сі на­зи­ва­ли цю по­вість сен­са­ці­єю « Книж­ко­во­го Ар­се­на­лу», за рік роз­про­да­но два ти­ра­жі, бу­ли на неї схваль­ні від­гу­ки й ре­цен­зії. Та є й ін­ше. У по­ві­сті я не оми­на­ла го­стрих мо­мен­тів не­дав­ньо­го ми­ну­ло­го, то­му очі­ку­ва­ла не­о­дно­зна­чної ре­а­кції чи­та­чів. Во­на мог ла обу ри ти ве те ра нів- ко му ніс - тів, які бо­лі­сно пе­ре­жи­ва­ють крах Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Але для ме­не ста­ли не­спо­ді­ван­кою ви­сту­пи мо­ло­дих кри­ти­ків — по су­ті, ро­ве­сни­ків опи­су­ва­них по­дій. До них до­лу­чив­ся й Оле­ксандр Бо­бров із Мо­скви з ре­цен­зі­єю «По­эзия и ужас Украи­ны» («Ли­те­ра­тур­ная га­зе­та» від 25 бе­ре­зня 2015 ц. р.). Він до­ба­чив у мо­їй книж­ці щось та­ке, чо­го в ній близь­ко не­має: «ведь это пре­сту­пно: про - бу­ждать в де­тях не­на­висть и жа­жду ра­зру­ше­ния». Так я вже й зло­чин­цем ста­ла! З мо­сков­сько­го кри­ти­ка не див­но. Про­те з не­о­б­ґрун­то­ва­ни­ми, не­об’єктив­ни­ми, а то й упе­ре­дже­ни­ми оцін­ка­ми укра­їн­ських ре­цен­зен­тів по­го­ди­ти­ся я не мо­гла, то­му на - пи са ла від по відь мо ло дим кри ти - кам « Про ге не тич ну сов ко вість » (мо­жна про­чи­та­ти на сай­ті Цен­тру до­слі­дже­н­ня лі­те­ра­ту­ри для ді­тей і юна­цтва. — Ред.) Своє ба­че­н­ня су­ча­сної мо­ло­дої кри­ти­ки ви­клав і пись - мен­ник Оле­ксандр Гав­рош («Лю­бі дру­зі» ди­тя­чої лі­те­ра­ту­ри», «Ра­діо Сво­бо­да» від 17 черв­ня ц. р.) Отож ви­ни­кла ці­ла дис­ку­сія. Уся ця ка­та­ва­сія нав­ко­ло по­ві­сті свід­чить, на­скіль­ки ва­жли­ве ху­до­жнє осми­сле­н­ня ра­дян­ської епо­хи, осо­бли­во­стей сов­ко­во­го сві­то­гля­ду, від яко­го ми — чо­го грі­ха та­ї­ти — до­сі по­тер­па­є­мо.

«КНИЖ­КИ ДЛЯ ПІД­ЛІ­ТКІВ — НАЙ­МЕНШ ЗА­ПОВ­НЕ­НА НІ­ША В ЄВ­РО­ПЕЙ­СЬКІЙ ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РІ»

— Зга­да­на книж­ка пе­ре­гу­ку­є­ться із тво­ром для під­лі­тків че­шки Іре­ни До­уско­вої «Гор­дий Бу­дьщо», яка ви­йшла в пе­ре­кла­ді укра­їн­ською цьо­го­річ. На­скіль­ки те­ма «сов­ка» й про­ти- сто­я­н­ня йо­му акту­аль­на для під­лі­тків? Що по­ді­бно­го й не­схо­жо­го у ва­шій книж­ці та че­ської пи­сьмен­ни­ці?

— Оби­дві книж­ки роз­по­від­а­ють про «при­на­ди» со­ці­а­лі­зму, в обох опо­відь ве­де­ться від пер­шої осо­би: в Іре­ни До­уско­вої — це дев’яти­рі­чна дів­чин­ка, в ме­не опо­від­а­чка-пі­длі­ток. В обох ге­ро­їнь сім’ї по­тер­пі­ли від ра­дян­ської вла­ди. У «Гор­до­му Бу­дьщо» зо­бра­же­но че­ське су­спіль­ство пі­сля 1968 ро­ку, тоб­то в най­по­хму­рі­ший пе­рі­од під вла­дою Мо­скви. Я ж ви­бра­ла пе­ре­лом­ну по­ру — 1988 — 1989 ро­ки, ко­ли Ра­дян­ський Со­юз ще три­мав­ся у всій сво­їй «кра­сі», та по­чи­на­ли­ся змі­ни, що при­ве­ли до йо­го роз­па­ду. Ме­ні зда­є­ться, що в До­уско­вої роз­по­відь жорс­ткі­ша (хо­ча й пом’якше­на крізь при­зму ди­тя­чо­го сприйня­т­тя). У книж­ці ба­га­то смер­тей, ги­нуть лю­ди, му­ра­шки, рав­ли­ки, при­чо­му лю­ди не над­то від­рі­зня­ю­ться від му­ра­шок. То­та­лі­тар­на си­сте­ма — не­про­ста те­ма для під­лі­тко­во­го чи­та­н­ня. Але ви­сві­тлю­ва­ти її по­трі­бно, для нас во­на ще акту­аль­ні­ша, ніж для че­хів. Сов­ко­ва сві­до­мість жи­ва — її по­трі­бно змі­ню­ва­ти, са­ма со­бою во­на не зни­кне.

— Ро­ман До­уско­вої в не­ве­ли­чкій Че­хії зу­стрі­ну­тий з ве­ли­че­зною ува­гою, йо­го про­да­но по­над 60 ти­сяч при­мір­ни­ків. Здій­сне­на те­а­траль­на по­ста­нов­ка, книж­ку пе­ре­кла­де­но ба­га­тьма мо­ва­ми. А ваш твір...

— Укра­їн­ська ав­тор­ка в основ­но­му ді­ста­ла кри­ти­чним дрю­чком по го­ло­ві. Що ж, і на то­му спа­си­бі. При­найм­ні в Си­бір уже не від­прав­ля­ють.

— Ви пи­ше­те для­пі­длі­тко­вої ау­ди­то­рії. Три­ва­лий час та­кої ле­кту­ри у нас ду­же бра­ку­ва­ло. Чи ста­ли­ся­змі­ни на кра­ще про­тя­гом остан­ньо­го де­ся­ти­лі­т­тя?

— Лі­те­ра­ту­ра для під­лі­тків — най­менш за­пов­не­на ні­ша і в ін­ших єв­ро­пей­ських лі­те­ра­ту­рах. У нас во­на остан­нім ча­сом актив­но по­пов­ню­є­ться пе­ре­кла­дни­ми тво­ра­ми — Бар­ба­ри Ко­смов­ської, Кри­сти­ни Не­стлін­гер, Юстей­на Гор­де­ра, Кла­у­са Га­ге­ру­па. Однак по­ча­ли пи­са­ти для під­лі­тків і укра­їн­ські ав­то­ри. Так що рух є, змі­ни є, і во­ни ті­шать.

«ТЕ­ПЕ­РІ­ШНІ ДІ­ТИ — ТА­КІ Ж ЮНІ ТА НЕ­ДО­СВІД­ЧЕ­НІ ЛЮ­ДИ, ЯК І МИ КО­ЛИСЬ»

— Які те­ми до­сі не озву­че­ні в книж­ках для під­лі­тків?

— Ох, не­без­пе­чне за­пи­та­н­ня! Одно­го ра­зу я вже на­зва­ла не­ро­зро­бле­ні в ди­тя­чій лі­те­ра­ту­рі те­ми, то по­тім одна мо­ло­да ав­тор­ка ви­сту­пи­ла, ні­би­то я ди­ктую, про що тре­ба пи­са­ти! Ме­не біль­ше хви­лює не стіль­ки те, яка те­ма не ви­сві­тле­на («бі­лі пля­ми» по­сту­по­во за­пов­ню­ю­ться), як то­наль­ність, з якою ми пи­ше­мо. На­при­клад, те­ма за­ро­бі­тчан­ства. Во­на з’яви­ла­ся не­дав­но. І те, що на­пи­са­но, зде­біль­шо­го сум­не й тра­гі­чне. На­справ­ді ж за­ро­бі­тча­ни — успі­шні лю­ди, то чо­го при­ни­жу­є­мо їх сво­ї­ми пла­ча­ми? Во­ни ж не тіль­ки при­би­раль­ни­ці й су­ро­га­тні ма­те­рі — во­ни гра­ють в ор­ке­стрі ре­сто­ра­ну «У Фло­рі­а­на», най­до­рож­чо­му у Ве­не­ції, зу­стрі­ча­ла їх се­ред охоронців Ва­ти­кан­ських му­зе­їв, пра­цю­ють во­ни на опер­них сце­нах, у про­від­них фут­боль­них ко­ман­дах. А й ті, що при­би­раль­ни­ці, теж успі­шні. Хі­ба кра­ще бу­ло б, як­би си­ді­ли вдо­ма та на­рі­ка­ли, що дер­жа­ва їх не за­без­пе­чує? Ні, во­ни пра­цьо­ви­ті, за­ра­дні, ви­вчи­ли мо­ви, ада­пту­ва­ли­ся в но­вих умо­вах. Чи­ма­ло з них, по­вер­нув­шись, по­чи­на­ють вла­сний бі­знес, від­кри­ва­ють пе­кар­ні, ре­сто­ра­ни. У ко­гось здо­бу­тки скром­ні­ші: збу­ду­вав ха­ту, опла­тив осві­ту ді­тей. Зви­чай­но, із за­ро­бі­тчан­ством пов’яза­но чи­ма­ло про­блем. І все ж, як на ме­не, то це пос­тко­ло­ні­аль­ний синдром — по­стій­но ба­чи­ти се­бе жер­твою. Ось цьо­го хо­ті­ло­ся б у лі­те­ра­ту­рі по­збу­ти­ся, осо­бли­во в ди­тя­чій.

— Як га­да­є­те, що принципово змі­ни­ло­сяу жит­ті ни­ні­шніх ді­тей з ча­сів ва­шо­го ди­тин­ства?

— Те­пе­рі­шні ді­ти не за­шо­ре­ні піо­нер­ським ви­хо­ва­н­ням, озбро­є­ні ай­па­да­ми, ай­во­ча­ми та ін­ши­ми га­дже­та­ми. Ба­га­то з них бу­ва­ли за кор­до­ном, їх не обду­риш ті­єю про­па­ган­дою, якою за­мо­ро­чу­ва­ли го­ло­ви нам. Але по­за тим це та­кі ж юні, не­до­свід­че­ні лю­ди, як і ми ко­лись. Во­ни по­чи­на­ють жи­т­тя, ро­блять ви­бір, ви­зна­ча­ють прі­о­ри­те­ти. Від­кри­ва­ють для се­бе світ, за­ко­ху­ю­ться, роз­ча­ро­ву­ю­ться. Тож і для них ли­ша­ю­ться акту­аль­ни­ми «ві­чні» те­ми: по­ря­дність, вір­ність, зра­да. Зві­сно, кра­ще, ко­ли ці те­ми вбра­ні в су­ча­сний ан­ту­раж.

«ДИДАКТИКА В ДИ­ТЯ­ЧІЙ ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РІ — ЦЕ ПО­ЗА­ВЧО­РА­ШНІЙ ДЕНЬ»

— Чи все-та­ки має лі­те­ра­ту­ра чо­гось учи­ти, до чо­гось спря­мо­ву­ва­ти?

— Так, ди­тя­ча лі­те­ра­ту­ра — має. Те­пер лу­на­ють го­ло­си, що то не спра­ва лі­те­ра­ту­ри, хай лі­те­ра­ту­ра тіль­ки роз­ва­жає. Я з цим не зго­дна. Роз­ва­жаль­ні тво­ри по­трі­бні. Але по­трі­бна й пожива для роз­ду­мів, для ду­хов­но­го роз­ви­тку. І тут не­має во­до­ді­лу чи яко­їсь сті­ни. Книж­ка ціл­ком мо­же бу­ти до­те­пною, ве­се­лою, а во­дно­час зба­га­чу­ва­ти зна­н­ня­ми, ро­зу­мі­н­ням яки­хось жи­тей­ських си­ту­а­цій. У ме­не є ду­же лег­ко­ва­жні каз­ки «Зва­рю то­бі бор­щи­ку», на­пи­са­ні за­для то­го, щоб лег­ше на­го­ду­ва­ти ма­ло го впер­тю­ха здо­ро­вою ко­ри­сною їжею. Але й у них я вплі­та­ла фоль­клор. Не­має ні­чо­го стра­шно­го, якщо ди­ти­на, слу­ха­ю­чи смі­шну істо­рій­ку про го­луб­ці чи ка­шу, за­пам’ятає при­слів’я, за - гад­ку чи зро­зу­міє, що ка­при­зу­ва­н­ня ви­гля­дає не над­то при­ва­бли­во. Це успі­шна книж­ка, за два ро­ки ро­зі­йшло­ся по­над 12 ти­сяч при­мір­ни­ків. Ба­тьки во­лі­ють ку­пу­ва­ти щось та­ке, щоб ді­ти роз­ви­ва­ли­ся. Ін­ша річ, що по­вча­н­ня в лоб, дидактика — по­за­вчо­ра­шній день.

— Ви на­ро­ди­ли­ся у ди­во­ви­жно­му бу­ко­вин­сько­му се­лі Ма­ма­їв­ці. Істо­рія ва­ших най­ближ­чих ро­ди­чів вар­та ро­ма­нів. Що для вас озна­чає рід і ма­ла ба­тьків­щи­на?

— Як­би мій рід був ін­шим, ді­ста­ла б ін­ше ви­хо­ва­н­ня, ма­ла б іна­кший сві­то­гляд і, мо­жли­во, не пи­са­ла б «Як я руй­ну­ва­ла ім­пе­рію» (та й не тіль­ки її). Мій ба­тько ще па­руб­ком роз­по­всю­джу­вав па­трі­о­ти­чні укра­їн­ські ли­стів­ки. Бу­ко­ви­на то­ді на­ле­жа­ла до Румунії, тож він по­тра­пив до ру­мун­ської тюр­ми. Ко­ли по­ча­ла­ся вій­на, нім­ці по­ві­си­ли йо­го дру­зів-одно­дум­ців. Ба­тько пі­шов во­ю­ва­ти з ни­ми, був ра­дян­ським ку­ле­ме­тни­ком, на­го­ро­дже­ний ор­де­ном Бо­йо­во­го Чер­во­но­го Пра­по­ра. А пі­сля вій­ни, по­вер­нув­шись із го­спі­та­лю, за­гри­мів у Вор­ку­тлаг — за укра­їн­ський на­ціо­на­лізм. Тож у по­ві­сті ме­ні не тре­ба бу­ло ні­чо­го ви­га­ду­ва­ти: ні про ді­ду­ся мо­єї ге­ро­ї­ні, ні про її ті­тонь­ку, що одною з пер­ших по­ча­ла но­си­ти си­ньо-жов­тий зна­чок — та­кою від­чай­ду­хою бу­ла моя мо­лод­ша се­стри­чка-»ру­хів­ка». Але за­га­лом книж­ка не про мо­їх рі­дних. Не зна­йо­мі ме­ні лю­ди впі­зна­ють у її ге­ро­ях се­бе, своє по­ко­лі­н­ня, і я з цьо­го ра­да. Книж­ка жи­ве сво­їм жи­т­тям, ча­сом з нею ви­ни­ка­ють ко­мі­чні си­ту­а­ції. Не­дав­но моя ма­ма спо­ло­ши­ла­ся, бо зна­йшла в ко­мо­рі ста­рий ра­дян­ський пра­пор — «той, що ді­ти зня­ли зі шко­ли». Про під­шта­ни­ки на шко­лі за­мість пра­по­ра я не при­ду­ма­ла, але став­ся той ви­па­док на Хмель­нич­чи­ні, про ньо­го ме­ні роз­по­вів су­сід. А на до­чку за­ма­лим не обра­зи­ла­ся по­дру­га: «Я ду­ма­ла, що між на­ми не­ма та­єм­ниць, я то­бі все роз­по­від­а­ла, а ти ме­ні не роз­ка­за­ла про Ігре­ка!» (на­справ­ді то збір­ний образ).

«КО­ЛИСЬ БУ­ЛИ ПІО­НЕ­РА­МИ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.