Но­мен­кла­ту­ра: чи й справ­ді во­на без­смер­тна?

Па­ра­зит на ті­лі су­спіль­ства ви­явив­ся вель­ми жи­ву­чим...

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Зда­ва­ло­ся б, якщо вже май­же чверть сто­лі­т­тя не­ма «ке­рів­ної і спря­мо­ву­ю­чої » ро­лі Ком­пар­тії, тож і по­ня­т­тя «но­мен­кла­ту­ра» втра­ти­ло свій по­лі­ти­чний сенс. Бо ж це бу­ло одні­єю з го­лов­них фун­кцій пар­тій­них ко­мі­те­тів усіх рів­нів — до­бір кадрів і сан­кціо­ну­ва­н­ня при­зна­че­н­ня їх на ке­рів­ні по­са­ди, від за­ву­ча шко­ли та ди­ре­кто­ра сви­но­фер­ми до ге­не­раль­но­го кон­стру­кто­ра ра­ке­тно­ко­смі­чної те­хні­ки та па­трі­ар­ха всі­єї Ру­сі. Офі­цій­но но­мен­кла­ту­ра на­че й не існу­ва­ла, на рі­зно­ма­ні­тні ке­рів­ні по­са­ди ті чи ін­ші пер­со­на­жі або оби­ра­ли­ся (як-от се­кре­та­рі рай­ко­мів, об­ко­мів та ЦК, де­пу­та­ти всіх рів­нів, за­ві­ду­ва­чі ка­фе­дра­ми то­що), або при­зна­ча­ли­ся ( ра­дян­ськи­ми ви­ко­нав­чи­ми стру­кту­ра­ми та рі­зно­го ро­ду глав­ка­ми, тре­ста­ми й мі­ні­стер­ства­ми), але ре­аль­но всі ка­дри пе­ре­бу­ва­ли у роз­по­ря­джен­ні «ди­ре­ктив­них ор­га­нів», які й ви­рі­шу­ва­ли, ко­го сьо­го­дні зня­ти з по­са­ди го­лов­но­го ра­йон­но­го сви­на­ря, а зав­тра при­зна­чи­ти на мі­сце за­ві­ду­ва­ча від­ді­лом куль­ту­ри обл­ви­кон­ко­му.

Від­так го­лов­ним для тих, хто у ча­си СРСР хо­тів зро­би­ти кар’єру, бу­ло по­тра­пи­ти спер­шу до но­мен­кла­ту­ри най­ниж­чо­го рів­ня, а да­лі крок за кро­ком на­ро­щу­ва­ти цей рі­вень. І не дай Бо­же ви­па­сти з «обойми». Бо ж ко­ли хтось по­тра­пляв у но­мен­кла­ту­ру ре­спу­блі­кан­сько­го (не ка­жу­чи вже про со­ю­зний) Цен­траль­но­го ко­мі­те­ту, то йо­го на­віть у ра­зі про­валь­ної ро­бо­ти не від­си­ла­ли до за­вод­сько­го вер­ста­ту чи на кол­го­спне по­ле, а «пе­ре­ки­да­ли на ін­шу ді­лян­ку», іно­ді — з по­ни­же­н­ням, іно­ді — на­віть без ньо­го. Го­лов­не тут бу­ло — не за­рва­ти­ся, не по­ча­ти «бра­ти не по чи­ну», або не ско­ї­ти якийсь тяж­кий по­бу­то­во­кри­мі­наль­ний зло­чин — і до­по­ки хо­дять но­ги і во­ру­ша­ться ру­ки, га­ран­тія ке­рів­но­го крі­сла. Плюс рі­зно­го ро­ду бла­га для всі­єї ро­ди­ни, аж до ону­ків. За­га­лом но­мен­кла­ту­ра бу­ла справ­жнім па­нів­ним кла­сом ра­дян­сько­го су­спіль­ства — і ма­ла би пі­ти з істо­ри­чної аре­ни ра­зом із цим су­спіль­ством.

Але що ми сьо­го­дні ба­чи­мо? На рі­зних рів­нях по­лі­ти­чної аре­ни фі­гу­ру­ють по­ста­ті, які де­сять, двад­цять, а то й со­рок ро­ків то­му «по­тра­пи­ли в обо­йму»; змі­ню­ю­ться на­зви їхніх по­сад та ко­льо­ри кра­ва­ток, пар­тій­ні при­на­ле­жно­сті та ключові га­сла у ви­сту­пах по те­ле­ба­чен­ню; іно­ді ці пер­со­на­жі на якийсь час пір­на­ють у за­ті­нок, щоб зно­ву з’яви­ти­ся на­го­рі. Ска­жі­мо, Ле­о­нід Ку­чма як став 1981 ро­ку чле­ном ЦК КПУ, так і за­ли­ша­є­ться — по­при все! — «в обоймі», офі­цій­но пред­став­ля­ю­чи Укра­ї­ну (тоб­то всіх нас, яких про це не спи­та­ли) на Мін­ських пе­ре­го­во­рах. А мо­лод­ший ко­ле­га Ку­чми Ві­ктор Ме­двед­чук? Чи не з то­го ча­су, як він ви­гуль­кнув у ро­лі адво­ка­та Ва­си­ля Сту­са (яко­го сам Стус, за спо­га­да­ми Єв­ге­на Свер­стю­ка, не вва­жав сво­їм за­хи­сни­ком), три­ма­є­ться Ме­двед­чук на пла­ву і за­хи­щає ду­же спе­ци­фі­чні ідеї? А Ві­ктор Ющен­ко? Хі­ба не встиг він на­при­кін­ці 1987 ро­ку по­тра­пи­ти до скла­ду но­мен­кла­ту­ри — а від­так ста­ти одним із по­стій­них грав­ців ві­тчи­зня­ної по­лі­ти­чної аре­ни, і ли­ше вна­слі­док сво­їх осо­би­стих яко­стей по­ли­ши­ти са­кра­мен­таль­ну «обо­йму»?

А на до­да­чу до цих іще ра­дян­ських но­мен­кла­тур­ни­ків (Звя­гіль­ський, Ли­твин, Си­мо­нен­ко — ба­га­то хто за­ли­шив­ся не­на­зва­ним) при­єд­на­ла­ся і но­ва ге­не­ра­ція «не­за­мін­них лю­дей», ві­ком від 35 до 50 ро­ків, які, пі­сля сво­їх гу­чних фі­а­ско, змі­нив­ши пар­тій­ну на­ле­жність, зно­ву ви­яв­ля­ю­ться «по­трі­бни­ми кра­ї­ні». Від­так скла­да­є­ться вра­же­н­ня: но­мен­кла­ту­ра не вмер­ла то­ді, чверть сто­лі­т­тя то­му, а про­сто на­бу­ла ін­ших форм й ін­шо­го за­барв­ле­н­ня — си­ньо-жов­то­го, збе­ріг­ши се­бе як при­че­тне до вла­ди (вклю­чно з її вер­ха­ми) со­ці­аль­не яви­ще.

Отож сьо­го­дні, ви­да­є­ться, не зай­ве зга­да­ти де­я­кі епі­зо­ди з жи­т­тя ра­дян­ської но­мен­кла­ту­ри, щоб ви­зна­чи­ти, чим же є но­мен­кла­ту­ра ни­ні­шня.

Но­мен­кла­ту­ра бу­ла па­нів­ним кла­сом ра­дян­сько­го су­спіль­ства. Цей клас три­мав у сво­їх ру­ках усі го­лов­ні ва­же­лі ра­дян­ської дер­жа­ви: еко­но­мі­ку, пу­блі­чну і за­ла­штун­ко­ву по­лі­ти­ку, зов­ні­шні зв’яз­ки, вій­сько, «ком­пе­тен­тні ор­га­ни», іде­о­ло­гію, офі­цій­ну куль­ту­ру. Хі­ба що при­ва­тне жи­т­тя гро­ма­дян у пі­сля­ста­лін­ські ча­си ви­йшло з-під кон­тро­лю но­мен­кла­ту­ри (і то скіль­ки «амо­ра­лок» роз­гля­да­ли то­ді пар­тко­ми та про­фко­ми!), а ще в ан­де­ґра­ун­ді тво­ри­ли­ся не­пе­ре­сі­чні куль­тур­ні цін­но­сті, ча­сом істо­тно ви­щі за офі­ці­оз. А ще ви­ри­ва­ло­ся із-під її вла­ди не­о­фі­цій­не еко­но­мі­чне жи­т­тя СРСР, яке бу­я­ло в рі­зних фор­мах — від да­чних ді­ля­нок го­ро­дян до «ті­ньо­вої еко­но­мі­ки».

Офі­цій­но но­мен­кла­ту­ра не ма­ла ні­якої вла­сно­сті. На­віть її квар­ти­ри, ав­то та да­чі бу­ли дер­жав­ни­ми, а санаторії й ви­да­н­ня — пар­тій­ни­ми, ком­со­моль­ськи­ми чи проф­спіл­ко­ви­ми. Про­те во­дно­час у її кор­по­ра­тив­но­му роз­по­ря­джен­ні й управ­лін­ні пе­ре­бу­ва­ло все в СРСР, що на­ле­жа­ло до «за­галь­но­на­ро­дної» та «кол­го­спно-ко­опе­ра­тив­ної» вла­сно­сті та «вла­сно­сті гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій». Та­ка си­ту­а­ція при­зве­ла, зокре­ма, до то­го, що за від­су­тно­сті кон­ку­рен­ції клас но­мен­кла­ту­ри втра­тив со­лі­дар­ність, у ньо­му по­ча­ли­ся про­це­си жорс­ткої бо­роть­би між рі­зни­ми гру­па­ми, на­ви­ки більш-менш ефе­ктив­но­го (хай і то­та­лі­тар­но­го) ке­ру­ва­н­ня су­спіль­ни­ми про­це­са­ми бу­ли втра­че­ні, на­то­мість швид­ки­ми тем­па­ми ро­сла «ті­ньо­ва» еко­но­мі­ка, де го­лов­ни­ми осо­ба­ми ста­ли не дрі­бні «спе­ку­лян­ти» і «фар­цов­щи­ки», а «це­хо­ви­ки» та «опто­ви­ки» — лю­ди, які во­ро­ча­ли мі­льяр­да­ми і мі­льяр­да­ми то­ді­шніх рублів.

За Ста­лі­на фор­мою ер­зац-се­ле­кції но­мен­кла­ту­ри був те­рор, який і в пря­мо­му, і в пе­ре­но­сно­му сен­сах не да­вав пар­тій­ним і го­спо­дар­чим пра­ців­ни­кам спа­ти спо­кій­но («вождь на­ро­дів», як ві­до­мо, пра­цю­вав до сві­тан­ку, а по­тім спав пів­дня, але йо­го під­ле­глі му­си­ли пе­ре­бу­ва­ти на ро­бо­чо­му мі­сці з ран­ку до ран­ку — чи тре­ба опи­су­ва­ти, що че­ка­ло на то­го, ко­го б не бу­ло на цьо­му мі­сці у ра­зі дзвін­ка йо­му від будь­ко­го з на­чаль­ни­ків?). За свід­че­н­ня­ми тих, хто до­жив до кра­щих ча­сів, ін­суль­ти й інфаркти си­па­ли­ся як з від­ра — але все одно ви­ста­ча­ло охо­чих ста­ти чле­на­ми па­нів­но­го кла­су. Що­прав­да, се­ле­кція за та­ких умов бу­ла рад­ше не­га­тив­ною — ви­жи­ва­ли най­ту­пі­ші та най­здо­ро­ві­ші, що по­тім да­ло­ся взна­ки. За Хру­що­ва по­ряд­ки ста­ли зна­чно лі­бе­раль­ні­ши­ми, а за Бре­жнє­ва го­лов­ним чин­ни­ком, який ви­зна­чав кар’єру но­мен­кла­тур­ни­ка, ста­ла пе­ре­д­усім йо­го по­зір­на ло­яль­ність, яка вті­лю­ва­ла­ся у вмі­н­ня по­да­ти на­чаль­ству при­єм­ну для ньо­го ін­фор­ма­цію, не­ща­дно бо­ро­ти­ся з ре­аль­ни­ми та по­тен­цій­ни­ми іна­ко­дум­ця­ми й услав­ля­ти «до­ро­го­го Ле­о­ні­да Іл­лі­ча».

Ко­ли у 1980-х до іма­нен­тних про­це­сів са­мо­роз­кла­ду но­мен­кла­ту­ри до­да­ли­ся не­спри­я­тли­ві зов­ні­шньо­по­лі­ти­чні та еко­но­мі­чні чин­ни­ки — по­ча­ла­ся спер­шу су­то но­мен­кла­тур­на «пе­ре­строй­ка», яка швид­ко роз­галь­мо­ву­ва­ла спон­тан­ну со­ці­аль­ну та на­ціо­наль­ну актив­ність і пе­ре­ро­сла у справ­жню пе­ре­бу­до­ву жи­т­тя су­спіль­ства. Но­мен­кла­ту­ра ма­ла у ній за­ги­ну­ти — але ви­жи­ла...

З неї ви­окре­ми­ла­ся, з одно­го бо­ку, ве­ли­ка гру­па «чер­во­них ди­ре­кто­рів» рі­зно­го ґа­тун­ку і рів­ня, з ін­шо­го — гру­пи «де­мо­кра­тів» і «бі­зне­сме­нів», які по­спі­ши­ли ско­чи­ти на гре­бінь хви­лі су­спіль­них змін. Основ­на ж ма­са дрі­бних но­мен­кла­тур­ни­ків утра­ти­ла при­че­тність до го­лов­но­го, що ви­зна­ча­ло її су­спіль­ну роль: роз­по­ря­дже­н­ня й управ­лі­н­ня всім масивом вла­сно­сті. Тож до­ве­ло­ся цій пу­блі­ці йти у слу­жбов­ці, в об­слу­гу «чер­во­них ди­ре­кто­рів», клер­ка­ми у проф­спіл­ки чи бі­знес-ком­па­нії, у ви­кла­да­чі ву­зів то­що. Від­так у пер­шій по­ло­ви­ні 1990-х зда­ва­ло­ся, що за но­мен­кла­ту­рою охо­лов і слід. Зда­ва­ло­ся, що на її мі­сце в си­сте­мі дер­жав­но­го управ­лі­н­ня по­ча­ло ста­ва­ти чи­нов­ни­цтво — зві­сно, ко­рум­по­ва­не, не­ра­ціо­наль­не, не­єв­ро­пей­ське, не над­то пе­ре­об­тя­же­не зна­н­ня­ми про до­бу со­ці­аль­но-еко­но­мі­чних ре­форм, але в пер­спе­кти­ві та­ке, яке мо­жна пе­ре­тво­ри­ти на ціл­ком ра­ціо­наль­ну єв­ро­пей­ську бю­ро­кра­тію, без якої не мо­же обі­йти­ся жо­дна дер­жа­ва Єв­ро­пей­сько­го Со­ю­зу.

Але ста ло ся інак ше. Пі сля по чат ку пре зи дент ст ва Ле о ні да Ку­чми укра­їн­ське су­спіль­ство за­мість ру­ху до де­мо­кра­тії, до роз­ви­не но го і струк ту ро ва но го гро ма - дянсь ко го сус піль ст ва, до ви ок - рем­ле­н­ня си­сте­ми по­лі­ти­чних, ду­хов­них та бі­зне­со­вих еліт, роз­вер­ну ло ся в на пря мі утво рен ня кла - но­во-олі­гар­хі­чно­го ла­ду; це озна­ча­ло, що кіль­ка­над­цять осіб взя­ли до сво їх рук ( яс на річ, за учас ті очіль ни ків пре зи ден­тсь кої ад мі - ні­стра­ції й «сім’ї» гла­ви дер­жа­ви) кон­троль за основ­ни­ми про­ми­сло­ви ми, фі нан со ви ми, ін фор ма цій - ни­ми й управ­лін­ськи­ми ре­сур­са­ми кра­ї­ни та роз­по­ря­дже­н­ня ни­ми. Цих лю­дей ні­хто не оби­рав; їх ні­хто офі­цій­но не при­зна­чав. Про­сто в ре зуль та ті до ко рін них змін за умов на ці о наль ної не до фор мо ва - но­сті на вер­хи ре­аль­ної вла­ди не­відь як вис ко чи ли по- сво є му не - рід­ко не­пе­ре­сі­чні лю­ди, чиї ін­те­ре­си, втім, не ма­ли ні­чо­го спіль­но­го із на ці о наль ни ми, які зай ма ли ся вла­сним зба­га­че­н­ням за будь-яку ці­ну, хо­ча б і за ра­ху­нок гра­бун­ку й де­гра­да­ції вла­сної кра­ї­ни.

За цих об­ста­вин мо­гло б за­ра­ди­ти при­ско­ре­не (за до­по­мо­гою дер­жав­них вер­хів) фор­му­ва­н­ня си­сте­ми справ­жніх на­ціо­наль­них еліт (по­лі­ти­чних, бі­зне­со­вих, управ­лін­ських) і по­ту­жних стру­ктур гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства. Про­те ті са­мі вер­хи, які сві­до­мо по­ча­ли фор­му­ва­н­ня олі­гар­хі­чних груп із чи­сла «сво­їх», для про­ти­ва­ги олі­гар­хам від­тво­ри­ли но­мен­кла­ту­ру на за­са­дах від­да­но­сті си­сте­мі і її лі­де­ру, тоб­то Ле­о­ні­ду Да­ни­ли­чу, а не за­ко­ну чи мо­ра­лі.

Чо­му слід ве­сти мо­ву са­ме про онов­ле­ну но­мен­кла­ту­ру як один із па­нів­них су­спіль­них кла­сів, а не про чи­нов­ни­цтво чи бю­ро­кра­тію? Остан­ні — це ін­стру­мен­ти управ­лі­н­ня дер­жав­ним жи­т­тям, які пе­ре­бу­ва­ють в ру­ках за­кон­но обра­ної вла­ди або не­за­кон­но вста­нов­ле­ної ди­кта­ту­ри. Но­мен­кла­ту­ра ж — не чийсь ін­стру­мент; во­на — або мо­но­поль­но прав­ля­чий клас, або са­мо­стій­ний уча­сник по­лі­ти­чної гри. Но­мен­кла­ту­ра від­вер­то ле­га­лі­зує зна­чну кіль­кість шкі­дли­вих для еко­но­мі­ки і су­спіль­ства норм (ска­жі­мо, уза­ле­жнює від­кри­т­тя но­вої бі­зне­со­вої спра­ви від ве­ли­че­зно­го чи­сла «ін­стан­цій» чи про­пу­скає за­ре­є­стро­ва­ні в ЄС лі­ки че­рез про­це­ду­ри по­стій­них «пе­ре­ре­є­стра­цій»), ви­хо­дя­чи із пра­гне­н­ня роз­по­ря­джа­ти­ся чу­жою вла­сні­стю і кон­тро­лю­ва­ти її. Во­но й не див­но: ко­лись серб­ський ди­си­дент Мі­ло­ван Джі­лас на­го­ло­шу­вав: «Па­нів­ний клас — но­мен­кла­ту­ра — за­ці­кав­ле­ний не у при­бу­тко­во­сті ви­ро­бни­цтва, а у збе­ре­жен­ні сво­єї мо­но­поль­ної вла­ди». Сьо­го­дні та­кої мо­но­поль­ної вла­ди не­має, але ре­фле­кси за­ли­ши­ли­ся в осно­ві сво­їй ста­ри­ми.

На від­мі­ну від ра­дян­ської, но­ва чи то пак онов­ле­на но­мен­кла­ту­ра має свою при­ва­тну вла­сність, і це не ли­ше ав­то, па­ла­ци під Ки­є­вом чи «ха­тин­ки» на Се­ред­зем­но­му мо­рі. Про при­бу­ток від сво­їх фірм, за­ре­є­стро­ва­них в офшо­рах на під­став­них осіб або на ро­ди­чів, но­мен­кла­ту­ра дбає. І про при­бу­ток від чу­жої вла­сно­сті для се­бе — та­кож, не­за­ле­жно від зби­тків для су­спіль­ства, то­ді як ра­ціо­наль­на дер­жав­на бю­ро­кра­тія за­ці­кав­ле­на у зба­га­чен­ні сво­єї кра­ї­ни.

Під час дру го го тер мі ну ад - мі­ні­стра­ція пре­зи­ден­та Ку­чми де­фа­кто взя­ла на се­бе ті фун­кції, що їх ко­лись мав ке­ро­ва­ний Ста­лі­ним ор­гвід­діл ЦК РКП(б): під­бір кадрів на мі­сцях і в цен­трі, то­таль­ний за ни­ми кон­троль, ство­ре­н­ня си­сте­ми при­хо­ва­них і яв­них при­ві­ле­їв для жи те лів « кра ї ни Но мен к ла ту рії » то що. Пра ви ла до бо ру до чис ла « ста ро го но во го кла су » ста ли не - про­зо­ри­ми (це за­свід­чу­ють, зокре­ма, со­тні ви­да­них на по­ча­тку но­во­го ти ся чо літ тя до ку мен тів з гри - фом « не для пуб лі ка ції » ) . Ну, а пре фе рен ції но мен к ла ту ри... На - зву ли­ше про одну з них, сан­кціо­но­ва­ну пре­зи­ден­том Ку­чмою і прем’ єром Яну ко ви чем. Згід но з по­ста­но­вою Ка­бмі­ну від 18 лю­то­го 2004 ро­ку, бу­ло за­твер­дже­но по­ря­док на дан ня без про цен т но го кре - ди­ту держ­слу­жбов­цям, які по­тре­бу­ва­ли по­лі­пше­н­ня жи­тло­вих умов, для бу дів ниц т ва або при - дба­н­ня квар­тир. Та­кий кре­дит на 20 ро­ків за укра­їн­ських умов став фа­кти­чним за­охо­че­н­ням за ло­яль­ність, оскіль­ки по­прав­ки на змі­ни кур­су грив­ні в ньо­му не пе­ред­ба­ча­ли­ся, а бан­ків­ські зби­тки ком­пен­су­ва­ли­ся з бю­дже­ту. Ці­ка­во, як за­раз спра ви з цим від вер то ко руп - цій­ним «кре­ди­том»? Утім, мо­жна бу­ло й не ви­тра­ча­ти­ся на по­бу­до­ву жи­тла. У ті ж ча­си у Ки­є­ві для одер­жа­н­ня дер­жав­ної квар­ти­ри че­рез за­галь­ну чер­гу по­трі­бно бу­ло че­ка­ти... 102 ро­ки, то­ді як ща­слив ці з роз ря ду « ін ші ка те го рії » отри­му­ва­ли її за 5—6 ро­ків.

Ін­ши­ми сло­ва­ми, на онов­ле­ній но мен к ла ту рі час ста ви ти ве - ли­ку кра­пку. Але як це зро­би­ти? Чверть сто літ тя то му бу ло ба га то охо чих від свят ку ва ти кі нець Но - мен к ла ту рії. Та па ра зит на ті лі су­спіль­ства ви­явив­ся вель­ми жи - ву­чим...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.