«Вій­на ще мо­же по­вер­ну­ти­ся»

5 ли­пня бу­де рік, як звіль­ни­ли Се­ме­нів­ку — мі­сте­чко в До­не­цькій обла­сті, що ста­ло аре­ною за­пе­клих бо­йо­вих дій. Жур­на­лі­сти «Дня» ді­зна­ли­ся, чо­му во­но до­сі не по­вер­ну­ло­ся до мир­но­го жи­т­тя...

Den (Ukrainian) - - Репортаж «дня» - Оле­на БЕРЕЖНЮК, «День», фо­то Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Близь­ко ро­ку то­му се­ли­ще Се­ме­нів­ка, що на око­ли­ці Слов’ян­ська, пе­ре­жи­ло свій вла­сний апо­ка­лі­псис. Про­тя­гом двох мі­ся­ців тут три­ва­ли жор­сто­кі бої, які ма­ло не зрів­ня­ли йо­го із зем­лею. До­по­мог­ти від­бу­ду­ва­ти Се­ме­нів­ку обі­ця­ла мі­сце­ва вла­да, де­пу­та­ти та во­лон­тер­ські гру­пи. Але всу­пе­реч обі­цян­кам, го­во­рять ме­шкан­ці се­ли­ща, во­ни пе­ре­ва­жно за­ли­ши­ли­ся сам на сам зі сво­єю бі­дою. Гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу та бу­дма­те­рі­а­ли до Се­ме­нів­ки за­во­зи­ли во­лон­тер­ські гру­пи і ре­лі­гій­ні ор­га­ні­за­ції, але ви­ста­ча­ло цьо­го не на всіх, го­во­рять жи­те­лі мі­сте­чка..

Ра­ні­ше жи­ти у Се­ме­нів­ці вва­жа­ло­ся пре­сти­жним. До­їха­ти сю­ди мо­жна гро­мад­ським транс­пор­том зі Слов’ян­ська, по­бли­зу — рі­чка і без­ме­жні по­ля. Те­пер же ба­га­то бу­дин­ків сто­їть у ру­ї­нах, ча­сти­на по­лів — до­сі за­мі­но­ва­на, а у рі­чці « ку­па­є­ться » до­ро­жнє по­ло­тно мо­сту, який під час від­сту­пу пі­дір­ва­ли бо­йо­ви­ки.

БЕЗ ВІ­КОН, БЕЗ ДВЕ­РЕЙ...

У Се­ме­нів­ці по­се­ред ро­бо­чо­го дня — три­во­жна ти­ша. Ме­шкан­ці тут не над­то лю­блять чу­жин­ців, а осо­бли­во — жур­на­лі­стів. По­ба­чив­ши ка­ме­ру — хо­ва­ю­ться до бу­дин­ків, на звер­та­н­ня не ре­а­гу­ють. Пер­шою на роз­мо­ву по­го­джу­є­ться па­ні Ві­кто­рія. Во­на у Се­ме­нів­ці ли­ше кіль­ка мі­ся­ців. Жін­ка са­ма не звід­си, при­їха­ла із си­ном у спра­вах з Бер­дян­ська, при­ту­лок да­ли зна­йо­мі. Про тра­ге­дію се­ла Ві­кто­рія знає ли­ше з роз­по­від­ей. Бу­ди­нок, у яко­му за­раз жи­ве Ві­кто­рія, май­же не по­стра­ждав, щоб по­ка­за­ти умо­ви ін­ших ме­шкан­ців, во­на ве­де нас до сво­го су­сі­да.

Са­мо­го Іго­ря ми не за­ста­ли, але две­рі йо­го бу­дин­ку зав­жди від­кри­ті для го­стей. Не то­му, що чо­ло­вік над­то дру­же­лю­бний. Го­лов­на при­чи­на — две­рей у ньо­го вже дав­но не­має, як, вла­сне, і ві­кон та біль­шо­сті до­ма­шньо­го на­чи­н­ня. Сам го­спо­дар жи­ве на да­ху, бо на те, щоб зро­би­ти ре­монт, ко­штів не ви­ста­чає.

«ШКО­ДА, ДУ­ШІ ПО­ЛА­ГО­ДИ­ТИ НЕ МО­ЖНА»

На по­двір’ї бу­дин­ку не­по­да­лік по­мі­ча­є­мо жва­вий рух. Це по­ра­є­ться по го­спо­дар­ству па­ні Зоя. Жін­ка вже ви­са­ди­ла го­ро­ди­ну і мріє, щоб уро­жай не спі­тка­ла та­ка ждо­ля, як ми­ну­ло­го ро­ку.

«Хоч би швид­ше вій­на за­кін­чи­ла­ся і мир був. Го­ро­ди ми ви­са­ди­ли, спо­ді­ва­є­мо­ся на вро­жай, на те, що бу­де мир і не до­ве­де­ться зно­ву ті­ка­ти з до­му. Ми­ну­ло­го ро­ку на­віть ні­чо­го ви­ро­сти не всти­гло. Як ви­са­ди­ли ми з осе­ні у скля­но­чках роз­са­ду, так во­на і зів’ яла уся. Сна­ря­ди па­да­ли, стрі­ля­ли, бу­ло не до то­го, щоб про го­ро­ди ду­ма­ти», — зі­тхає жін­ка.

Па­ні Зоя з рі­дни­ми три­ва­лий час хо­ва­ла­ся від об­стрі­лів у під­ва­лі, ли­ше зго­дом во­ни на­ва­жи­ли­ся по­ки­ну­ти дім та ви­їха­ти до ін­шо­го мі­ста. «Ко­ли по­ча­ли­ся най­силь­ні­ші об­стрі­ли, ми по­їха­ли на Ми­ко­ла­їв­ку. Але з ча­сом і ту­ди фронт пі­шов. То­му ми не з чу­ток зна­є­мо, що та­ке страх, ко­ли ро­зу­мі­єш, що у будь- який мо­мент мо­жеш за­ги­ну­ти. По­вер­ну­ли­ся ми, ко­ли бо­йо­ві дії пі­шли да­лі. Бі­ля на­шо­го бу­дин­ку мі­ни бу­ли про­сто в до­ро­зі, на ща­стя, МНС- ни­ки одра­зу при­їха­ли та по­ви­йма­ли все. То­ді во­ни і по­лем про­йшли­ся, і кла­до­ви­щем. Уже мо­жна спо­кій­ні­ше пе­ре­су­ва­ти­ся се­лом. По­ля на­віть засівати зби­ра­ю­ться. Тра­кто­ри не­що­дав­но пі­шли — нам ажве­се­лі­ше на ду­ші ста­ло. Ма­ро­дер­ству­ва­ли тут без нас до­бря­че. По­чи­сти­ли і бу­дин­ки, і по­гре­би, во­ро­та зне­сли, спа­ти на- віть не бу­ло на чо­му. Але то не стра­шно, чим лю­ди по­ді­ли­ли­ся, що са­мі по­ла­го­ди­ли. Шко­да, ду­ші по­ла­го­ди­ти не мо­жна...» — під­су­мо­вує па­ні Зоя, очі її бли­щать від сліз.

Що­прав­да, від­бу­до­ву­ва­ти мі­сце­ві бе­ру­ться не усе: ли­ше б дах був над го­ло­вою та з ві­кон не дуло. Го­спо­дар­ські спо­ру­ди зде­біль­шо­го зруй­но­ва­ні. Сіль­ське кла­до­ви­ще та­ко­ждо­бря­че по­ни­ще­не. Йо­го те­ри­то­рі­єю про­хо­ди­ли око­пи, крім цьо­го, во­но за­зна­ло сер­йо­зних бом­бар­ду­вань. Во­рон­ки та ро­ви, що утво­ри­ли­ся на мо­ги­лах, мі­сце­ві по­тро­ху за­си­па­ють, та ро­зби­ті пам’ ятни­ки по­ки не за­мі­ню­ють.

«БИ­ЛИ ПО НАС ІЗ ТРЬОХБОКІВ. ..»

У по­шу­ках ме­шкан­ців, го­то­вих до діа­ло­гу, ви­ру­ша­є­мо да­лі. По ін­ший бік до­ро­ги нам та­ко­жне ра­ді. Зав­дя­ки гав­ко­ту со­бак пра­кти­чно від ко­жної дру­гої хвір­тки, ро­зу­мі­є­мо, що бу­дин­ки за­се­ле­ні. Що­прав­да, ме­шкан­ці по­ка­зу­ва­ти­ся не зби­ра­ю­ться. На одно­му з пе­ре­хресть упи­ра­є­мо­ся в пар­кан, про­ни­за­ний сна­ря­да­ми від « Гра­дів » . За ним по­мі­ча­є­мо чо­ло­ві­ка, що по­ра­є­ться бі­ля дрів. Він чує кро­ки.

— За­ходь­те, не со­ром­те­ся, — усмі­ха­є­ться і за­про­шує на по- двір’ я. До не­ха­ра­ктер­ної у цих кра­ях го­стин­но­сті ста­ви­мо­ся з пе­ре­сто­ро­гою.

— А со­бак у вас не­має? — уто­чню­є­мо пе­ред тим, як від­чи­ни­ти во­ро­та.

— Та вби­ло рік то­му, так що мо­же­те не бо­я­ти­ся... — від­по­від­ає чо­ло­вік і йо­го усмі­шка по­сту­по­во зга­сає...

Оле­гу Ми­ко­ла­йо­ви­чу 65 ро­ків. Про­тя­гом усіх бо­їв у Се­ме­нів­ці він був тут. Хо­вав­ся у під­ва­лі ра­зом із су­сі­дом. Удвох і га­си­ли до­го­ра­ю­чі бу­дів­лі.

«Би­ли по нас із трьох бо­ків, — роз­по­від­ає чо­ло­вік. — Не зро­зумі­ло, що і від ко­го ле­ті­ло. Ось це все я на­зби­рав у дво­рі ( по­ка­зує ка­струль­ку з пор­жа­ві­ли­ми від ча­су оскол­ка­ми). Тут у нас та­кі ба­но­чки ли­ши­ли­ся — не іна­кше, як зпід фо­сфор­них бомб, хоч во­ни і за­бо­ро­не­ні. Уби­ло на­шо­го со­ба­чку, по­шко­ди­ло два при­мі­ще­н­ня, по­ви­би­ва­ло ві­кна, ви­бу­хо­вою хви­лею зне­сло ши­фер. Спо­ча­тку во­лон­те­ри на­ма­га­ли­ся ви­да­ва­ти скло, але на усіх не ви­ста­чи­ло. Ме­ні по­ща­сти­ло, що по су­сід­ству в нас два хло­пці, в яких ру­ки на мі­сці. Во­ни ме­ні й до­по­мо­гли від­но­ви­ти дах до пер­ших до­щів. Хто не встиг до то­го ча­су за­кри­ти­ся, — вдо­ма все по­плив­ло. Я, зві­сно, ду­мав і про те, щоб від­но­ви­ти по­бу­то­ві при­мі­ще­н­ня, але що­дня пе­ред очи­ма у нас про­їжджає вій­сько­ва те­хні­ка, ми ро­зу­мі­є­мо, що вій­на все ще по­ряд з на­ми і мо­же по­вер­ну­ти­ся. По­ди­ві­ться, тут всю­ди лю­ди від­нов­лю­ють при­мі­ще­н­ня ли­ше, щоб « за шию не ка­па­ло». Зві­сно, са­рай по­трі­бен, але ко­го там три­ма­ти? За­раз остан­ні гро­ші віддам за кур­ку чи гу­са­ка, а йо­го зно­ву уб’є, як со­ба­чку».

Олег Ми­ко­ла­йо­вич від­нов­лю­вав свій бу­ди­нок вла­сним ко­штом. Спо­ча­тку спо­ді­вав­ся, що вла­да по­вер­не ви­тра­ти, ста­ран­но зби­рав усі че­ки, але з ко­жним днем на­дії усе мен­ше. « Дер­жа­ва нам уза­га­лі ні­чим не до­по­мо­гла. Все, що вда­ло­ся отри­ма­ти — до­по­мо­га від ре­лі­гій­них ор­га­ні­за­цій. Во­ни пов­ні­стю від­но­ви­ли бу­дин­ки для двох сі­мей, до­по­мо­гли ма­те­рі­а­ла­ми, ін­шим. Пред­став­ни­ки вла­ди зі Слов’ян­ська як при­їжджа­ють, усе обі­ця­ють до­по­мо­гу, але да­лі роз­мов спра­ва не йде. Спо­ча­тку ко­мі­сія БТІ у нас бу­ла, все фо­то­гра­фу­ва­ла, але по­тім по­ча­ли го­во­ри­ти, що у се­лі ли­ше се­па­ра­ти­сти і не­ма чо­го їм до­по­ма­га­ти, на то­му до­по­мо­га зу­пи­ни­ла­ся. Але, що жви зро­би­ли, щоб лю­ди до Укра­ї­ни по­вер­ну­ли­ся? Я не­зро­зумі­ло за що отри­мав до­бря­че і ще те­пер по­ви­нен ка­ню­чи­ти до­по­мо­гу? Я так не мо­жу, ме­ні со­ром­но».

Пі­сля ін­терв’ю Олег Ми­ко­ла­йо­вич ве­де нас на не­ве­ли­ку екс­кур­сію. Че­рез до­ро­гу від йо­го до­му — кіль­ка не­за­се­ле­них бу­ді­вель. Імо­вір­но, за­мі­но­ва­ні, бо че­рез ви­би­ті шиб­ки ви­дні­ю­ться ліж­ка з чор­ною від пи­лу по­сті­л­лю та одя­гом, до яко­гось чо­мусь до­сі не до­бра­ли­ся ма­ро­де­ри.

Із про­ти­ле­жно­го бо­ку спо­руд — по­ри­ті око­па­ми ко­ли­шні го­ро­ди та сад­ки. За сло­ва­ми на­шо­го про­від­ни­ка — із се­ла ви­їха­ло біль­ше по­ло­ви­ни мі­сце­вих ме­шкан­ців. Пра­кти­чно всі — до­сі не по­вер­ну­ли­ся.

«Де­хто втік у Ро­сію, — ді­ли­ться Олег Ми­ко­ла­йо­вич. — А ко­му ми там по­трі­бні? Шко­да тіль­ки, що мо­ло­ді ба­га­то вте­кло. До­бре со­бі Ро­сія ге­но­фонд по­пов­ни­ла. Я ко­лись сам там слу­жив і ба­чив, що у се­лах за ста­кан го­ріл­ки зай­ця в по­лі за­же­нуть. Най­кра­щих Аф­га­ні­стан ви­бив, по­тім Че­чня, а ли­ши­ло­ся та­ке, що ні ту­ди ні сю­ди».

На­яв­ність про­ро­сій­ських тен­ден­цій у се­ли­щі Олег Ми­ко­ла­йо­вич не за­пе­ре­чує. Мі­сце­ві три­ва­лий час пе­ре­хо­ву­ва­ли бо­йо­ви­ків, та й до­сі спіл­ку­ю­ться з ни­ми. Те­ро­ри­сти по­гро­жу­ють най­ближ­чим ча­сом пі­ти у на­ступ та зно­ву по­вер­ну­ти Се­ме­нів­ку « у ло­но « Но­во­ро­сії » . Про це се­ля­ни до­бре зна­ють, то­му і від­бу­до­ву­ва­ти своє по­ки не на­ма­га­ю­ться. Так і сто­їть Се­ме­нів­ка в очі­ку­ван­ні чи то ми­ру, чи то вій­ни...

ВІ­КТО­РІЯ З СИ­НОМ СА­ШКОМ ПЕ­РЕ­ЇХА­ЛИ ДО СЕ­МЕ­НІВ­КИ НЕ­ЩО­ДАВ­НО. БУ­ДИ­НОК, У ЯКО­МУ ЖИ­ВЕ РО­ДИ­НА, ПРА­КТИ­ЧНО НЕ­У­ШКО­ДЖЕ­НИЙ. ЩО­ПРАВ­ДА, СУ­СІ­ДАМ ПО­ЩА­СТИ­ЛО МЕН­ШЕ

У СЕ­МЕ­НІВ­ЦІ ЧУ­ЖИН­ЦІВ НЕ ЛЮ­БЛЯТЬ: ВІД КА­МЕР ЗДЕ­БІЛЬ­ШО­ГО ХО­ВА­Ю­ТЬСЯ, НА ЗВЕР­ТА­Н­НЯ НЕ РЕ­А­ГУ­ЮТЬ

УЛАМ­КИ ВІД СНА­РЯ­ДІВ, ЯКІ ОДИН З МЕ­ШКАН­ЦІВ СЕ­МЕ­НІВ­КИ НА­ЗБИ­РАВ НА СВО­Є­МУ ПО­ДВІР’Ї

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.