Ді­а­гноз... спра­ві сво­го жи­т­тя

На та­кий смі­ли­вий крок зва­жив­ся Дми­тро Бо­го­ма­зов у ви­ста­ві «Спі­вай, Ло­ло, спі­вай!» у Те­а­трі дра­ми і ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ВЕСЕЛОВСЬКА, те­а­тро­зна­вець

Ав­тор п’єси Оле­ксандр Чепалов за­зна­чив, що це сце­ні­чне пе­ре­по­віда­н­ня ба­га­то­сто­рін­ко­во­го ро­ма­ну Ген­рі­ха Ман­на «Учи­те­льГнус, або Кі­нець одно­го ти­ра­на», який ко­ли­сьу­же став сце­нар­ною осно­вою по­пу­ляр­но­го філь­му « Го­лу­бий ян­гол » із Мар­лен Ді­трих у го­лов­ній ро­лі. Утім, на­вер­не­н­ня цьо­го текс­ту до те­а­тру ста­ло­ся не че­рез ба­жа­н­ня по­ста­нов­ни­ка про­дов­жи­ти жи­т­тя ста­ро­го кі­но. Опо­відь­про по­хо­день­ки гім­на­зій­но­го вчи­те­ля із при­ни­зли­вим прі­зви­ськом Гнус і чор­но- бі­лу кі­но­кар­ти­ну ре­жи­сер обрав швид­ше то­му, що го­лов­ним мі­сцем по­дій тут є те­атр. Без­це­ре­мон­ний жа­лю­гі­дний те­атр, гра­ни­чно фаль­ши­вий, без­со­ром­ний, де ха­зяй­нує сва­віль­на і роз­бе­ще­на пу­блі­ка.

Жо­дно­го при­кме­тно­го для Ман­но­вої про­зи мі­сця — ка­зен­них гім­на­зій­них стін, спов­не­них хо­ло­дним ві­тром ву­лиць при­пор-то­во­го ні­ме­цько­го мі­сте­чка, обдер­то­го Гну­со­во­го по­ме­шка­н­ня, у мю­зи­клі « Спі­вай, Ло­ло, спі­вай! » не­має. На сце­ні пред­став­ле­но ли­ше ва­жли­ві для Бо­го­ма­зо­ва обриси не­при­стой­но­го те­а­три­ка- ба­ла­га­ну, до яко­го по­ря­дні лю­ди — ні но­гою, який сце­но­граф Пе­тро Бо­го­ма­зов озна­чив за­ві­са­ми-ку­лі­са­ми, схо­жи­ми на пе­ре­сув­ні трю­мо на ко­лі­ща­тках.

По­тра­пив­ши до цьо­го ур­очи­ща роз­пу­сти і сва­во­лі, учи­тель Гнус, який пе­ре­йняв­ся по­шу­ка­ми та­ко­го ма­ло­прий­стой­но­го за­кла­ду, щоб ви­сте­жи­ти сво­їх учнів і пом­сти­ти­сьїм, одра­зу стає за­ру­чни­ком за­ку­лі­сно­го жи­т­тя. Очі­ку­ва­но, що йо­го за­ну­ре­н­ня в бі­сів­ський світ і при­стра­сне слу­жі­н­ня актри­сі Ро­зі Фрей­ліх ви­яв­ля­є­ться фа­таль­ним. Але, якщо Гну­со­ву не­ми­ну­чу за­ги­бель Ген­рі­хом Ман­ном пред­став­ле­но як своє­рі­дну пом­сту за­ро­зумі­лій пи­ха­то­сті шкіль­но­го ти­ра­на, то у ви­ста­ві Дми­тра Бо­го­ма­зо­ва учи­тель­ги­не, як і будь- який ін­ший, хто на­ва­жу­є­ться всту­пи­ти на те­ри­то­рію грі­хо­па­ді­н­ня, тоб­то в ба­ла­ган­ний те­атр.

Згі­дно з цим, Д.Бо­го­ма­зов чі­тко ви­зна­чив сце­ну Те­а­тру дра­ми і ко­ме­дії, де ро­зі­гра­но до­во­лі ме­ло­дра­ма­ти­зо­ва­ний ро­ман Гну­са і Рози, як осо­бли­ву мі­сце­вість, де ме­шка­ю­тьлюдсь кі істо­ти ін­шо­го ґа­тун­ку. Во­ни на­їв­ні­ші і під­сту­пні­ші, рев­ни­ві­ші і щи­рі­ші, рі­шу­чі­ші й бо­яз­кі­ші. Облич­чя їхні вкри­те ма­сним гри­мом та пу­дрою, на ті­ло на­тя­гну­те не­охай­не по­твор­не три­ко, во­ни пов­ся­кча­сно смі­ю­ться, мов на­ві­же­ні, і не три­ма­ю­тьні зла, ні сло­ва, а одра­зу зра­джу­ють.

Для по­ка­зу ці­єї ви­ня­тко­во ци­ні­чної і без­тур­бо­тної ха­ле­пи, в яку по­тра­пляє Гнус, Бо­го­ма­зо­ву не ду­же й по­трі­бен сю­жет. При ро­зі­гру­ван­ні істо­рії про жа­лю­гі­дний та стра­шний ба­ла­ган, де будь- яка лю­ди­на зре­штою псу­є­ться, мов тен­ді­тний про­дукт, ре­жи­се­ро­ві до­ста­тньо одно­го Гну­са у ви­ко­нан­ні Оле­ксан­дра Ган­но­чен­ка — не брид­ко­го ста­ри­га­на, а зви­чай­но­го шкіль­но­го вчи­те­ля, який опи­ня­є­ться у ви­хо­рі роз­пу­сно­го кор­де­ба­ле­ту і бра­вур­но­го ор­ке­стру.

У Ган­но­чен­ка не­має ста­ре­чої брид­кої хти­во­сті, а ли­ше слу­хня- ні­стьдо­лі, що уосо­бле­но ар­тис­ткою Фрей­ліх, яка на­пов­нює йо­го існу­ва­н­ня но­ви­ми по­чу­т­тя­ми. Гнус О. Ган­но­чен­ка — чем­ний, під­тя­гну­тий і май­же еле­ган­тний, лю­ди­на, у якої ра­птом про­ки­да­є­ться не­аби­який ар­ти­стизм, бо са­ме жа­лю­гі­дний те­атр дає йо­му шанс від­чу­ти се­бе пов­но­цін­ною, ве­ли­чною істо­тою. І та­ке жа­хли­ве для ото­чу­ю­чих по­тра­пля­н­ня у ба­ла­ган­ну пас­тку по­ря­дно­го па­на на­справ­ді стає ви­прав­да­н­ням усіх на­ко­пи­че­них ним зна­нь­про гре­ків і рим­лян і на­сна­гою для всьо­го подаль­шо­го жи­т­тя, схо­жо­го на сті­чну ка­на­ву.

Однак без­по­се­ре­дньо у ви­ста­ві ба­ла­ган­ний світ не ви­гля­дає та­ким оги­дним, як про ньо­го на­ші­птує ре­жи­сер-по­ста­нов­ник. Не­дар­ма від­чай­ду­ху Розу Фрей­ліх грає ча­рів­на ко­ке­тка Окса­на Жда­но­ва, яка так са­мо, як і її Ло­ла, одра­зу ха­пає гля­да­ча спо­ку­сли­вою ін­фан­тиль­ні­стю. І з пер­шої ж по­яви пе­ред за­ві­сою ру­дої пе­ру­ки бе­шке­тної спів­а­чки ки­їв­ська пу­блі­ка, мов Гну­со­вий ви­плід, тя­гне­ться до неї і мрій­ли­во за­ко­ли­су­є­ться її ка­фе­шан­тан­ним спів­ом.

На про­ти­ва­гу цьо­му, брид­ки­ми, мов дрі­бні па­ву­чки, у ви­ста­ві по­ста­ють гім­на­зи­сти-пе­ре­рос­тки. Обоє, фон ( Оле­ксандр Крамаренко) і Ло­ман ( Оле­ксандр Пі­ску­нов), біль­ше чи мен­ше, схо­жі на спо­ло­ха­них сли­зня­ків, що під­сту­пно і га­не­бно ка­по­стять. Світ актри­си Рози Фрей­ліх во­ни спри­йма­ю­тьне іде­аль­но, як ди­вак Гнус, а ціл­ком при­том­но, як світ грі­ха, і то­му жо­дно­го сен­су, крім плот­сько­го, для них в істо­рії «Го­лу­бо­го ян­го­ла» не існує.

От­же, якщо при­пу­сти­ти, що че­рез те­атр-ба­ла­ган у жит­ті ко­жно­го із го­лов­них ді­йо­вих осіб Дми­тро Бо­го­ма­зов пре­зен­тує гля­да­че­ві вла­сне від­чу­т­тя під­сту­пно­сті ці­єї те­ри­то­рії, то все пред­став­ле­не на сце­ні мо­жна по­ді­ли­ти на те, що «лю­бить» ре­жи­сер, і на те, чо­го він «не лю­бить». Бо­го­ма­зов ду­же лю­би­тьа­кто­рів, цих пла­сти­лі­но­вих ве­ли­ких ді­тей, а то­му біль­шість із них, усу­пе­реч здо­ро­во­му глу­зду і Ман­ну, у мю­зи­клі «Спі­вай, Ло­ла, спі­вай!» ви­гля­дає на­про­чуд при­ва­бли­во. Товстуха Гу­ста у ви­ко­нан­ні Ле­сі Са­ма­є­вої бу­кваль­но ло­ско­че пу­блі­ку сво­єю ма­нір­ні­стю і без­тур­бо­тні­стю. І їй не мен­ше та­ла­но­ви­то пі­ді­грує у ро­лі Кі­пер­та лю­ди­на- ор­кестр Лев Со­мов, під­кре­слю­ю­чи ди­тя­чі­стьі без­по­се­ре­дність сво­го ге­роя на­ві­тьу мо­мен­ти йо­го від­вер­то шкі­дни­цтва.

Во­дно­час, Д. Бо­го­ма­зов ду­же не лю­би­тьу те­а­трі фаль­ши­ві по­хміль­ні усмі­шки, а то­му ви­га­дує окре­му сце­ну із дзер­ка­лом- спів­ро­змов­ни­ком у гри­мер­ці. Він та­кож не­на­ви­дить акторсь ку пи­ха­тість, ди­да­ктизм, і від­по­від­но ви­во­ди­тьна сце­ну па­ро­дій­но- кло­ун­ську по­стать ди­ре­кто­ра гім­на­зії (Ві­ктор Жда­нов). Він не ви­три­мує ме­ха­ні­чної гри на пу­блі­ку і де­мон­стра­тив­но ви­ко­ри­сто­вує кор­де­ба­лет, що без­со­ром­но бле­фує із гля­да­чем- про­ста­ком, мов сво­го ро­ду ру­хли­ву за­ві­су. Від­кри­та вуль­гар­ність і бла­зню­ва­н­ня цих кор­де­ба­ле­тних дів­чат стає йо­го ре­жи­сер­ським фіт-бе­ком пу­блі­ці, яка зав­жди схваль­но ре­а­гує на чер­во­ні уста й ого­ле­ні сте­гна. А не­до­ре­чні, як для ні­ме­цької глу­ши­ни сто­лі­тньої дав­но­сті, ку­паль­ни­ки в сти­лі поп-ар­ту 1960- х цю згу­бну при­хиль­ність до по­лу­ни­чки ви­зна­ча­ю­тьяк ві­чну.

Біль­ше, ніж слово, Дми­тро Бо­го­ма­зов лю­би­тьо­стан­нім ча­сом у те­а­трі ін­стру­мен­таль­ну му­зи­ку. Для му­зи­кан­тів під ору­дою зву­ко­ре­жи­се­рів Оле­ксан­дра Ку­рія та Ста­ні­сла­ва Ло­ма­ков­сько­го він вла­што­вує окре­мі ін­тер­ме­дії, ви­став­ляє со­ло- сце­ни, сло­вом ро­би­ть­аку­сти­чне се­ре­до­ви­ще ви­ста­ви пов­ся­кча­сним про­во­ка­цій­ним піджив­лю­ва­чем по­дій. Ор­кестр грає май­же без упи­ну і не то­му, що це мю­зикл, в яко­му при­стра­сні дра­ма­ти­чні сце­ни ма­ю­тьчер­гу-ва­ти­ся з пов­но­цін­ни­ми му­зи­чни­ми но­ме­ра­ми. Про­сто най­ва­жли­ві­ші емо­цій­ні по­ди­хи ви­ста­ви, як то Гну­со­ве зом­лі­н­ня від до­тор­ку Ло­ли, їхнє па­ро­дій­не ве­сі­л­ля ре­жи­сер Бо­го­ма­зов до­ві­ряє транс­лю­ва­ти му­зи­чним звукам, а не сло­вам і ру­хам. Оче­ви­дні­сть­йо­го не­до­ві­ри до сло­ва, дис­кре­ди­то­ва­но­му са­мим же те­а­тром, ви­яв­ля­єть ся і в то­му, що му­зи­кан­ти у ви­ста­ві по­де­ко­ли спри­тні­ші за акто­рів, а ар­ти­сти ви­гля­да­ють пе­ре-кон­ли­ві­ши­ми, ко­ли до рук бе­руть му­зи­чні ін­стру­мен­ти.

Зре­штою, все, що хо­тів ска­за­ти про осьтой те­атр мо­вою са­мо­го те­а­тру, Бо­го­ма­зов го­во­ри­тьу пер­шій ча­сти­ні, і як­би ав­тор ін­сце­ні­за­ції не при­ду­мав для істо­рії про Гну­са та ар­тис­тки Рози Фрей­ліх сво­го ін­три­гу­ю­чо­го про­дов­же­н­ня, ви­ста­ва мо­гла б обі­йти­сьі без дру­гої дії. Ма­бу­тьто­му Дми­тро Бо­го­ма­зов дру­гу дію, в якій з’яв­ля­є­ться ко­ли­шній ко­ха­не­цьЛо­ли Ен­ді ( Ан­дрій Са­мі­нін), а са­му ар­тис­тку, мов у буль­вар­но­му ро­ма­ні, ви­став­ля­ю­тьна кар­тяр­ний кін, він ком­по­нує ско­ро­мов­кою, ні­би скле­ю­ю­чи на­швид­ку­руч стару кі­но­плів­ку.

У за­вер­шаль­ної ча­сти­ні змі­ню­є­ться і ге­рой, яким стає роз­би­ша­ка та ци­ні­чний шахрай із ча­рів­ною по­смі­шкою Ен­ді. Тих, хто знає йо­го під­сту­пність, він лякає, але пу­блі­ка, не ви­га­да­на пу­блі­ка із ро­ма­ну Ген­рі­ха Ман­на, а справ­жня, одра­зу роз­пли­ва­є­ться по­смі­шкою, по­то­па­ю­чи у хви­лях йо­го шар­му та без­пар­дон­но­сті. І цю від­да­ність шту­чним кві­там роз­ваг зно­ву- та­ки по­ка­за­но гля­да­че­ві, який спо­ку­ша­є­ться ба­ла­га­ном. Так на­гро­ма­джу­ю­чи у ви­ста­ві на­ро­чи­то при­мі­тив­ні фі­ґляр­ські те­а­траль­ні при­йо­ми, Бо­го­ма­зов вки­дає у за­лу ла­сі шма­тки, зі­зна­ю­чи­сьу сво­їй від­вер­тій не­лю­бо­ві до гля­да­ча, яко­го він зму­ше­ний під­ко­рю­ва­ти про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків.

Хо­ло­дний ме­ре­хтли­вий блиск мю­зи­клу «Спі­вай, Ло­ло, спі­вай!», ство­ре­но­го за ле­ка­ла­ми тве­ре­зо­го ре­жи­сер­сько­го роз­ра­хун­ку, ду­же да­ле­кий від те­плих ма­люн­ків по­пе­ре­дніх ви­став Д. Бо­го­ма­зо­ва. Щось або хтось, і це, во­че­видь, не Ген­ріх Манн при­му­си­ли ре­жи­се­ра по­зби­тку­ва­ти­ся над са­мим со­бою ма­ні­а­каль­но про­ни­кли­вим та спів­чу­тли­вим. Цьо­го ра­зу він ви­рі­шив не тер­пі­ти біль, як у ба­га­тьох сво­їх ін­ших ро­бо­тах, він йо­го про­сто ігно­рує, бо ста­ви­тьді­а­гноз спра­ві сво­го жи­т­тя — те­а­тро­ві.

ФО­ТО ІРИ­НИ СОМОВОЇ

У ВИ­СТА­ВІ «СПІ­ВАЙ, ЛО­ЛО, СПІ­ВАЙ!» АКТО­РІВ ТЕ­А­ТРИ­КА-БА­ЛА­ГА­НУ ГРА­ЮТЬ ТОВСТУХА ГУ­СТА (ЛЕ­СЯ СА­МА­Є­ВА), ЛЮ­ДИ­НА-ОР­КЕСТР КІПЕРТ (ЛЕВ СО­МОВ) І ЧА­РІВ­НА КО­КЕ­ТКА ЛО­ЛА-РО­ЗА ФРЕЙ­ЛІХ (ОКСА­НА ЖДА­НО­ВА)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.