Дро­го­бич­ча­ни на­зва­ли на­шу фо­то­ви­став­ку «шо­ко­вим ім­пуль­сом», що сти­му­лює до­по­ма­га­ти рі­дній дер­жа­ві

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

гляд на сві­тли­ну бій­ця ба­таль­йо­ну «Ки­їв-2» снай­пе­ра Амiну Оку­є­ву, яка чи­стить ав­то­мат. — Про­йшла всі, але її за­пам’ята­ла. Силь­ний по­гляд і силь­на рі­шу­чість. А ще ду­же ре­а­лі­сти­чною кар­ти­ною ме­ні ви­да­ла­ся ось ця, — по­ка­зує на фо­то, де ба­бу­ся йде впе­ред зруй­но­ва­ною оба­біч мі­сце­ві­стю на схо­ді кра­ї­ни, — ру­ї­на. Во­на ду­же прав­ди­ва. Ці дві — до­по­мо­гли най­кра­ще від­чу­ти ту кар­ти­ну сві­ту. Ба­чу, що па­трі­о­тизм та на­дія на цій ви­став­ці про­хо­дить чер­во­ною стрі­че­чкою. За­раз ми в за­лі вій­ни, в ін­ших — її рі­зні ви­ра­зи облич­чя, що ціл­ком ха­ра­кте­ри­зу­ють укра­їн­ську си­ту­а­цію. Ось, — по­ка­зує на чер­го­ву сві­тли­ну, — це облич­чя лю­ди­ни, яка во­ює, а це — ре­зуль­тат вій­ни, — же­сти­ку­лює, — це про­я­ви вій­ни, а це її ще один бік...»

Ми по­сту­по­во пе­ре­хо­ди­мо в ін­ший зал, Іри­на про­дов­жує ді­ли­ти­ся дум­ка­ми: «Тут так чі­тко за­ува­же­но, — смі­є­ться зі сві­тли­ни «Чо­му ми не в Єв­ро­со­ю­зі?» — Во­на ме­не ду­же роз­смі­ши­ла, дій­сно, чо­му ж? Гар­на оця, та­кий хло­пець му­жній і сим­па­ти­чний, — по­ка­зує на су­сі­дню. — В ме­не про­сто син та­кож має 21 рік, то­му я на та­кі кар­ти­ни не мо­жу спо­кій­но ди­ви­ти­ся». Во­на мов­чки вдив­ля­є­ться у зні­мок. Ма­лий бі­гає нав­ко­ло нас. Па­ні про­дов­жує три­во­жним го­ло­сом: «Я со­бі ду­маю, спо­ді­ва­ю­ся, що все ско­ро скін­чи­ться, ми­не­ться. Ну, а в цьо­му за­лі все зро­зумі­ло», — про­хо­ди­мо да­лі до за­лу, де зу­сі­біч нас ото­чу­ють кар­ти­ни кри­ва­вої зи­ми 2013 — 2014 ро­ків.

«Мар­ко, як то­бі ви­став­ка?» — за­пи­тую хло­пчи­ка. Ма­лий по­чи­нає со­ро­ми­ти­ся й хо­ва­ти­ся за ма­му.

«Яка то­бі най­біль­ше спо­до­ба­лась? Я те­бе при­ве­ла, щоб ти по­ди­вив­ся», — запитує ма­ма в си­на.

«Він у та­ко­му ві­ці, що та­кі по­дії йо­му тяж­ко да­ю­ться до ро­зу­мі­н­ня, — роз­мо­ву під­хо­плює пра­ців­ни­ця му­зею па­ні Лю­бов Ва­силь­ків, яка пі­ді­йшла до нас. Жін­ки по­чи­на­ють роз­мо­ву. — Зна­є­те, ко­ли на фо­то­ви­став­ку при­хо­дять ді­ти, їм до­во­ди­ться по­я­сню­ва­ти, що та­ке вій­на, бо во­ни її не ро­зу­мі­ють. Для них вій­на — це в комп’юте­рі, ко­ли в їхньо­го ге­роя стрі­ля­ють, він по­ми­рає, але за кіль­ка се­кунд ожи­ває і гра про­дов­жу­є­ться... а то так на­справ­ді не є. Ко­ли їм це по­ясню­єш, по­чи­на­ють за­ми­слю­ва­тись. Про ко­жну фо­то­гра­фію їм тре­ба роз­по­від­а­ти, що ро­би­ться там, на схо­ді».

«ТИ БА­ЧИШ ЦІ­ЛУ ІСТО­РИ­ЧНУ ЕПО­ХУ»

Кро­ку­є­мо да­лі. «А в цьо­му за­лі вже більш по­зи­тив­ні емо­ції, — про­дов­жує, смі­ю­чись, Іри­на. — Тут ду­же ба­га­то ку­ме­дних фо­то. Пам’ятаю свою баб­цю в та­кій са­мій ху­сти­ні й су­кен­ці. І це кла­сне, — по­ка­зує на дів­чин­ку, по­за­ду якої су­ша­ться кол­го­ти рі­зних ко­льо­рів. — Усі ко­льо­ри ве­сел­ки, і на­віть біль­ше. Яка я ра­да, що сю­ди по­тра­пи­ла!».

Пе­ре­гля­нув­ши усі за­ли, пря­му­є­мо до ви­хо­ду, але Іри­на зу­пи­ня­є­ться по­се­ред за­лу, її по­гляд за­стиг на фо­то з по­лі­ти­ка­ми. «Я на­ма­га­ю­ся за­раз вза­га­лі новини не ди­ви­ти­ся, і їхні фо­то на­віть не хо­ті­ла ба­чи­ти, — по­гляд зу­пи­ня­є­ться на «Ха­ра­кте­рі», де Пе­тро По­ро­шен­ко осу­дли­вим по­гля­дом ди­ви­ться на Пу­ті­на, бі­ля них кан­цлер Ні­меч­чи­ни — Ан­ге­ла Мер­кель. — З при­во­ду ха­ра­кте­ру ду­же сум­ні­ва­ю­ся, — смі­є­ться, — в ньо­го облич­чя на­пів­жер­тви. На­віть не знаю, який са­ме ха­ра­ктер ав­тор мав на ува- зі, під­пи­су­ю­чи сві­тли­ну. Я не мо­жу на них ди­ви­ти­ся, за­бра­ла б їх звід­си».

«Чи­та­ю­чи сьо­го­дні Кни­гу від­гу­ків, я на­тра­пи­ла на один ду­же ці­ка­вий за­пис. — го­во­рить па­ні Лю­ба. — Чо­ло­вік на­пи­сав, мов­ляв, все ду­же гар­но, окрім фо­то з Пу­ті­ним, не на­пи­сав­ши на­віть з ве­ли­кої бу­кви йо­го прі­зви­ще. Лю­ди не хо­чуть ба­чи­ти ці фо­то... У Япо­нії є та­ка тра­ди­ція для пра­ців­ни­ків, які знер­во­ва­ні на сво­їх бо­сів. Во­ни йдуть у під­вал, де ви­сять опу­да­ла ке­рів­ни­ків, й там їх тов­чуть. Мо­же, то якраз тре­ба зро­би­ти і з ним?» — жін­ки по­чи­на­ють смі­я­ти­ся. Па­ні Іри­на про­дов­жує: «Чо­му ли­ше Яну­ко­ви­ча? Я б ка­за­ла їх усіх тов­кти. Не тіль­ки він у всьо­му ви­нен».

З па­ні Лю­бою ми в за­лі, з яко­го по­ча­ли огляд, нас ото­чу­ють фо­то­гра­фії вій­ни. Жін­ка бе­ре слово, а Іри­на Пи­ли­пчин та ма­лий Мар­ко за­пов­ню­ють ар­куш Кни­ги від­гу­ків.

«Фо­то­гра­фії, де зо­бра­же­ні ді­ти, ду­же ці­ка­ві. До них лю­ди шу­ка­ють ду­же ба­га­то під­хо­дів. Ця фо­то­гра­фія ко­ри­сту­є­ться ду­же ве­ли­ким по­пи­том се­ред лю­дей. — Па­ні Лю­ба зу­пи­ня­є­ться на ро­бо­ті, де дів­чи­на на ро­ли­ках про­їжджає повз роз­би­ту від об­стрі­лів бу­дів­лю. — Ні­би стра­шна вій­на й ті по­дії, але ця дів­чин­ка на ро­ли­ках — про­сто їде...»

Па­ні Іри­на і ма­лий Мар­ко з ан­ке­тка­ми оби­ра­ють най­кра­щу кар­ти­ну, хо­ча для ма­ми ді­ло вже зро­бле­но — Оку­є­ва. Бі­ля них сто­їть ху­до­жник Сер­гій Бу­лок, який та­кож пиль­но вдив­ля­є­ться в кар­ти­ни. Зав’язу­є­ться роз­мо­ва. «Є та­кі фо­то­гра­фії, зу­пи­ня­ю­чись на яких, ти ба­чиш ці­лу істо­рію лю­ди­ни. Во­ни всі не­суть істо­ри­чну епо­ху Укра­ї­ни, пев­ний час або мо­мент ста­нов­ле­н­ня на­шої кра­ї­ни. Ко­ли лю­ди­на ба­чить по ТБ — це одне, а ко­ли во­на сто­їть на ви­став­ці та вдив­ля­є­ться у зні­мок на­стіль­ки, щоб зро­зу­мі­ти суть, — зов­сім ін­ше. Фо­то­ви­став­ка — це ці­лий фільм про вста­нов­ле­н­ня Укра­ї­ни. В світлинах — наш ча­со­вий ви­мір, адже бо­роть­ба у сві­ті зав­жди бу­ла, це фі­ло­со­фія жи­т­тя. А тут кон­кре­тно на­ша дер­жа­ва, а не якийсь со­вок, що ко­лись «ма­лю­ва­ли», а ре­аль­ні ми, які за­хи­ща­ють свою дер­жа­ву».

«ЛЮ­ДИ БЕ­РУТЬ НА­ТХНЕ­Н­НЯ ТУТ»

«Це наш ве­ли­кий ху­до­жник, — го­во­рить па­ні Лю­ба про май­стра, який уже спу­ска­є­ться схо­да­ми. — Ко­жна з тем виставки ду­же близь­ка для на­ших дро­го­бич­чан, ба­га­то з них бра­ли участь у Май­да­ні, ба­га­то за­раз слу­жать на схо­ді. Ду­же ма­ло лю­дей в на­шо­му мі­сті, яких не тор­кну­ла­ся вій­на. В ме­не брат в АТО, а ще з ро­ди­ни брат не­віс­тки там. То­му це осо­бли­во близь­ко для нас. Лю­ди при­хо­дять і бе­руть на­тхне­н­ня тут».

«Ду­маю, по­трі­бно да­ва­ти і фо­то з до­во­лі від­кри­ти­ми сце­на­ми, які є тро­хи жор­сто­кі­ші. Бо ті лю­ди, які не бе­руть уча­сті у во­єн­них по­ді­ях і ду­же да­ле­кі від то­го, ма­ють уяв­ле­н­ня ли­ше з ТБ, де во­но про­май­ну­ло й за­бу­ло­ся. А тут, ко­ли ви дов­го сто­ї­те бі­ля та­кої фо­то­гра­фії й ма­є­те мо­жли­вість роз­мір­ко­ву­ва­ти, ба­чи­ти на­ших у полоні чи ко­ли во­ни обні­ма­ю­ться, від­по­чи­ва­ють чи ве­дуть бій, — це все ва­жли­во. Все-та­ки зо­ро­ва пам’ять у лю­ди­ни силь­ні­ша. Це від­кла­да­є­ться й фор­мує осо­би­стість», — мір­кує па­ні Лю­ба.

«Ко­ли при­хо­дять ді­ти, я їм по­ка­зую ко­жну фо­то­гра­фію: -Ви ба­чи­те? Ось, по­ди­ві­ться сю­ди, тут є це, а тут та­ка фо­то­гра­фія. Чи вра­жа­ють вас фо­то з Май­да­ну? От як ви вва­жа­є­те, чи це справ­жні лю­ди, чо­му во­ни там? — Є ді­ти, які сер­йо­зно це спри­йма­ють, ма­лі ча­сто гар­но це ко­мен­ту­ють. Їм ці­ка­во ди­ви­ти­ся, де­ко­ли з та­ким по­ва­жним ви­гля­дом ка­жуть: «Це вій­на», — змі­нює го­лос па­ні Лю­ба. — Ду­же ве­се­ло спри­йма­ють по­бу­то­ві фо­то. Ра­ді­сно ба­чи­ти, ко­ли во­ни, смі­ю­чись, штов­ха­ють одне одно­го й ка­жуть: — Он, по­ди­ви­ся, яка кла­сна. — До ре­чі, що­най­ці­ка­ві­ше, ось та фо­то­гра­фія, в ку­то­чку, де во­ї­ни си­дять, ду­же впер­то са­ме її фо­то­гра­фу­ють ді­ти, — по­ка­зує ру­кою на фо­то Єв­ге­на Малолєтки з Кр­ама­тор­ська. — Не знаю, чо­му во­на їх при­ва­блює».

ВРА­ЖЕ­Н­НЯ

«День» ПРО­ПО­НУЄ ЯКІ­СНУ ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РУ»

— Ре­да­кція га­зе­ти «День» на чо­лі з го­лов­ним ре­да­кто­ром па­ні Ла­ри­сою Ів­ши­ною пе­ре­да­ла нам 20 при­мір­ни­ків книж­ки «Укра­ї­на Incognita. ТОП-25» — «ці­лю­щих ка­пель у не­лег­кий час». Це не­ор­ди­нар­на по­дія для на­шо­го мі­ста, по­дія, яка об’єд­на­ла мі­сце­ву ін­те­лі­ген­цію, сту­ден­тів, шко­ля­рів. Па­ні Ла­ри­са над­зви­чай­но ці­ка­ва осо­би­стість, во­на озву­чує ре­чі, про які ко­жен ду­має, але не ко­жен на­ва­жу­є­ться ска­за­ти. Най­біль­ше за­пам’ята­ла­ся її фра­за із кру­гло­го сто­лу: «Сьо­го­дні, на­пе­ре­до­дні мі­сце­вих ви­бо­рів, по­трі­бно ви­би­ра­ти тих лю­дей, які є про­фе­сіо­на­ла­ми у сво­їй спра­ві. На­віть якщо во­ни не зби­ра­ю­ться... Про­си­ти їх іти у вла­ду!» І це справ­ді так, нам по­трі­бне но­ве, ми­сля­че по­ко­лі­н­ня.

Ни­ні­шній час — це пе­рі­од комп’юте­ри­за­ції. У су­ча­сній шко­лі є про­бле­ма чи­та­н­ня ху­до­жньо­го, пу­блі­ци­сти­чно­го. А «День» про­по­нує які­сну лі­те­ра­ту­ру. В ін­фор­ма­цій­но­му ви­хо­рі по­трі­бно вмі­ти ві­ді­бра­ти вар­ті­сне. Про це не­об­хі­дно го­во­ри­ти ча­сті­ше і ком­пле­ксні­ше.

ЦЕ МИ­ТІ ПРАВ­ДИ І КРА­СИ»

— Ви­став­ка у Дро­го­би­чі — це не пер­ше моє зна­йом­ство з ро­бо­тою «Дня». Вже мав змо­гу пе­ре­гля­да­ти фо­то і за­хо­плю­ва­ти­ся гли­бин­ним змі­стом зо­бра­жу­ва­но­го. В «епо­ху фо­то­гра­фі­чно­го смі­т­тя» важ­ко про­ни­кну­ти у справ­жнє. Сві­тли­ни «Дня» — це ми­ті прав­ди і кра­си. У важ­кий час лю­ди зна­хо­дять у со­бі си­ли, хі­ба це не без­цін­но?

«ЦЯ ФО­ТО­ВИ­СТАВ­КА — УНІ­ВЕР­САЛЬ­НА»

— Ця фо­то­ви­став­ка — для всіх, во­на уні­вер­саль­на. В час, ко­ли на­ше пов­сяк­ден­не жи­т­тя пе­ре­тво­ре­но на бо­роть­бу, на­пов­не­но про­па­ган­дою, го­лов­не — ви­сто­я­ти. Ми ма­є­мо сьо­го­дні два фрон­ти і зо­бов’яза­ні на мі­сцях три­ма­ти фронт ду­хов­ний, ін­те­ле­кту­аль­ний. Ру­шій­ною си­лою є мо­лодь, ті па­рос­тки, які зро­сли на Май­да­ні й ро­стуть на схо­ді. Ті, хто го­то­вий і ду­шею і ті­лом по­ляг­ти, і ті, хто тут фор­мує му­дру, еру­до­ва­ну, ви­со­ко­куль­тур­ну кра­ї­ну! Дя­ку­є­мо «Дню» за прав­ду і за не­вто­му бо­роть­бу в ін­фор­ма­цій­но­му по­лі. Май­бу­тнє є!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.