«ДОН КIХОТ» укра­їн­сько­го Сте­пу

Про де­я­кі уро­ки Бо­ри­са Мо­зо­лев­сько­го, які нам сьо­го­дні вар­то за­сво­ї­ти

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ма­рія СЕ­МЕН­ЧЕН­КО, «День»

21черв­ня — да­та для Укра­ї­ни особлива. В цей лі­тній день, але 44 ро­ки то­му, у 1971 ро­ці, у кур­га­ні скіф­сько­го пе­рі­о­ду Тов­ста мо­ги­ла по­бли­зу міс та Орд жо ні кід зе Дніп ро пет ровсь - кої обла­сті ар­хе­о­лог Бо­рис Мо­зо­лев­ський ви явив зо ло ту пек то раль — на - груд ну при кра су скі­фсь ко го ца ря IV сто­лі­т­тя до н. е. Не­ймо­вір­ну при­кра­су в іде­аль­но­му ста­ні. Ар­хе­о­ло­гі­чна зна­хід­ка сві­то­во­го зна­че­н­ня! А — го­лов­не — це не про­сто му­зей­на та істо­ри­чна цін ність: сим во ліч но, во на ба га то чо­го змі­ни­ла і в са­мій Укра­ї­ні, яка на той час вхо­ди­ла до скла­ду Ра­дян­сько­го со­ю­зу. Що­най­мен­ше, вря­ту­ва­ла одне жи­т­тя.

Бо­ри­са Мо­зо­лев­сько­го — ар­хе­о­ло­га і по ета — ми зга ду є мо най час ті ше са­ме як лю­ди­ну, з якою «за­го­во­ри­ли» скі­фи. Як лю­ди­ну, що не ли­ше знай - ш ла пек то раль, але й до би ла ся то го, аби во­на ли­ши­ла­ся на те­ри­то­рії Украї ни, а не, як всі ін ші цін ні зна хід ки, пе ре ко чу ва ла до Мос к ви. Втім, сьо - го­дні вар­то го­во­ри­ти не ли­ше про ар­хе­о­ло­гі­чні здо­бу­тки Бо­ри­са Ми­ко­ла­йо­ви­ча, а й про йо­го по­е­ти­чний спадок та за га лом жит тє ві прин ци пи. Йо го по­е­зія зов­сім по-но­во­му чи­та­є­ться сьо­го­дні, на тлі вій­ни на схо­ді, у ве­ли­ко­му сте­пу. У сте­пу, який у вір­шах Мо­зо левсь ко го, є сим во лом без смер тя, свід ком Істо рії, міс цем « зу стрі чі » з пред ка ми, з ти ми, хто жив до нас... Сьо год ні сте пи Дон ба су — зно ву — свід­ки Істо­рії... ...Хма­ри у не­бі сто­я­ли хи­ме­ра­ми. Вир­ви слі­пі ре­го­та­ли Го­ме­ра­ми. І над за­ду­хою сте­по­вою Смерть го­ло­си­ла глу­хою со­вою. Схо­ди­лись бі­лі ро­ма­шки на по­мин­ки. Ре­кві­єм гра­ли кон­ту­же­ні ко­ни­ки. Бу­сел, роз­крив­ши по­га­слі ор­бі­ти, Тяг за со­бою кри­ло пе­ре­би­те.

Це — вірш Мо­зо­лев­сько­го під на - звою «22 черв­ня 1941 р.». А на­че спи­са­ний з на­шо­го сьо­го­де­н­ня, чи не так? Ці ка во, що б сьо год ні ска зав Бо рис Ми­ко­ла­йо­вич, див­ля­чись на цю вій­ну, на знім­ки укра­їн­сько­го сте­пу, по­шма­то ва но го сна ря да ми... Так, як пи сав про степ Мо­зо­лев­ський — не пи­сав, пев­не, ні­хто. Це — су­ціль­на по­е­зія лю­бо­ві і по­ва­ги, ти­хо­го за­хо­пле­н­ня. Але шлях до вла­сної укра­їн­сько­сті у Мо­зо­левсь ко го був не прос тим. Як він сам пи­ше, він ледь не став «яни­ча­ром»...

«...Ін­сти­тут яни­чар­ства за­ро­див­ся ще за ту рець кої згу би. Від би ра ю чи у ма­те­рів ді­тей по сплюн­дро­ва­них зем­лях, ос ма ни ви хо ву ва ли їх у лю тій зне­на­ви­сті до сво­го на­ро­ду, — і стра­шні­ших го­ло­во­рі­зів у сво­їй істо­рії укра­їн­ський на­род не знав... І то­му, що сам я лед ве не став яни ча ром, так гір ко пи­сав­ся ме­ні цей вірш ...Не ту­ман вста­вав із зі лля, Не си­чі вно­чі кри­ча­ли, — Се­ред сте­пу з бо­же­ві­л­ля Зем­лю їли яни­ча­ри.

Не до­ве­ди ж, Го­спо­ди, ні­ко­му з нас, — ні су­щим, ні іще не­на­ро­дже­ним, — до­жи­ти­ся до то­го, щоб по­да­ви­ти­ся зем­лею сво­їх ба­тьків», — це ури­вок з про­мо­ви «Шлях до се­бе», на­пи­са­ної Бо­ри­сом Мо­зо­лев­ським для ви­сту­пу на ра­діо. Де­хто сьо­го­дні зна­хо­дить у цих сло­вах па­ра­лель із сьо­го­де­н­ням...

«ОСТАН­НЬОЮ КРА­ПЛЕЮ, ЩО СПРИ­ЧИ­НИ­ЛА МОВ­НИЙ МІЙ ПЕ­РЕ­ВО­РОТ, СТА­ЛИ ПО­ДІЇ СЕР­ПНЯ 1968 РО­КУ...»

« Бо рис Мо зо левсь кий був пат рі о - том. Го­ту­ю­чись до за­хи­сту ди­сер­та­ції, звер­та­є­ться до вче­ної ра­ди: «Пра­ви­ла­ми ВАКу... пра во за хи ща ти ди сер та - цію мо вою ті­єї чи ін шої рес пуб лі ки на­да­є­ться тіль­ки спе­ці­аль­ним рі­шен - ням вче ної ра ди на про хан ня ди сер - тан та. Але я... вва жаю при низ ли вим для людсь кої гід нос ті у се бе на бать - ків­щи­ні про­си­ти у будь-ко­го до­зво­лу го­во­ри­ти рі­дною мо­вою.

... По тріб на бу ла не аби я ка муж - ність для по­ді­бних уль­ти­ма­ту­мів.

Ко­лись ко­ле­ги-по­е­ти зви­ну­ва­чу­ва­ли Бо ри са в то му, що пи сав вір ші не укра­їн­ською. Цей до­кір він спри­ймав як ду же гли бо ку об ра зу. Однак звик ви­ма­га­ти тіль­ки від са­мо­го се­бе, на­по­лег ли во пра цю вав над со бою, шлі фу­вав своє слово, пра­цю­ю­чи із слов­ни­ка­ми, до від ни ка ми, прак ти ку ма - ми... Зреш тою, йо го ук ра їнсь ке по - ети­чне слово зву­ча­ло так са­мо го­стро, емо цій но і, що ду же важ ли во, точ - но...» — пи­ше дру­жи­на по­е­та Ві­ра Да­ни­лів­на у пі­сля­мо­ві «Пли­ве в пе­чаль до­ро­га пі­зня...» до збір­ки по­е­зії Мо­зо­левсь ко го, що по ба чи ла світ у ви дав­ни­цтві «Тем­по­ра» в 2007 ро­ці.

Втім, він не од ра зу від крив у со бі укра­їн­ськість і не одра­зу по­чав пи­са­ти ре­чі, які мо­жна бу­ло лег­ко тра­кту­ва ти, як по езію спро ти ву. В пев ний пе рі од жит тя ук ра їнсь ка мо ва ста ла для ньо го прин ци по вим від ме­жу ван - ням від дій Ра­дян­сько­го со­ю­зу.

«Остан­ньою кра­плею, що спри­чи­ни­ла до мов­но­го мо­го пе­ре­во­ро­ту, ста­ли по дії сер п ня 1968 ро ку, ко ли іме - нем ро­сій­сько­го на­ро­ду бу­ло роз­чав­ле­но че­хо­сло­ва­цьку ве­сну... Але до­по­ки ко­жен на­род осо­ру­жної ім­пе­рії, ко­трий « з’ єд­на­ла ве­ли­кая Русь » , у то­му чи­слі й ро­сій­ський, не бу­де від­по­від­а­ти за свої вчин­ки са­мо­стій­но, не змо­же за­зна­ти ща­стя і Ро­сія » , — пи­сав він у «Шля­ху до се­бе».

«ЦЕ — ЛЮ­ДИ­НА АНТИБАЙДУЖОСТІ»

«Ми жи­ве­мо у та­ку епо­ху, де ба­га­то іронії, ске­пси­су, па­нує ре­ля­ти­візм, усе від­но­сно, ні­чо­го не мо­жна вста­но- ви ти, іс ти на не до ступ на. В цю по ру лю­ди­ні хо­че­ться чо­гось чи­сто­го, яко­їсь про­ти­ва­ги ске­пти­чно­сті на­шо­го ча­су, зреш тою у цьо му зна чен ні по езія Мо зо левсь ко го є ак ту аль ною. Ко ли вже на­бри­дне одне — хо­че­ться ін­шо­го. Се­ред бу­ре­ло­мів, роз­хри­ста­но­го ча­су з ба гать ма тра ге ді я ми, смер тя ми, до яких по­чи­на­єш зви­ка­ти че­рез емо­цій­не оту­пі­н­ня, чи­та­єш Мо­зо­лев­сько­го — і ні­би сам до се­бе по­вер­нув­ся», — роз­по­від­ає Во­ло­ди­мир Пан­чен­ко, лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, пи­сьмен­ник, до­ктор фі­ло­ло­гі­чних на­ук І до­дає, що ця по­е­зія, втім, — це не ли­ше для ду­ші і роз­ра­ди, це ще й гро­ма­дян­ська лі­ри­ка.

« Бо рис Мо зо левсь кий на ле жав до лю дей з за гос т ре ним по чут тям спра - ве­дли­во­сті. Йо­го по­вер­не­н­ня до укра­їн­ства бу­ло ви­кли­ка­не пе­ре­жи­ва­н­ням не спра вед ли вос ті що до ук ра їнсь кої мо ви та куль ту ри. Це - лю ди на ан ти - бай ду жос ті. В цьо му сен сі про ньо го мож на го во ри ти як про рід кість. Не - вже ми час то ма є мо спра ву з та ки ми ма­кси­ма­лі­ста­ми? Зві­сно, та­кі лю­ди є і, на щас тя, ні ко ли не пе ре ве дуть ся. Але ці взір ці тре ба три ма ти у сво їй пам’яті. Лю­дей одер­жи­мих, та­ла­но­ви­тих, спра вед ли вих. Во ни по- сво є му « дон кі хо ти » . Бо ри са Мо зо левсь ко го мо­жна до них від­нес ти. Як пи­сав Іван Тур­ге­нєв: «Как ску­шен бил би мир, если би в нем не было «дон ки­хо­тов»...»

У вір­шах Мо­зо­лев­сько­го, зокре­ма, і про Скі­фію і то­ді­шніх ца­рів, від­чу­ва­єть ся гро ма дянсь кий за пал. По езія упев не но то ру ва ла йо му шлях до ра - дянсь ких та бо рів, але... пек то раль вря­ту­ва­ла йо­го.

«Ар­хе­о­ло­гія в пев­но­му сен­сі вря­ту­ва ла Бо ри са Мо зо левсь ко го. Пе ред тим, як бу­ло зна­йде­но скіф­ську пе­кто­раль над Мо­зо­лев­ським згу­щу­ва­ли­ся хма­ри. Він був пря­мим у сво­їй по­е­зії, ба­лан­су­вав на ле­зі ме­ча, ра­зом з ін­ши­ми шес ти де сят ни ка ми та мо лод дю сво­го по­ко­лі­н­ня. Від та­бо­рів йо­го вря­ту­ва­ла са­ме пе­кто­раль, він сам про це го­во­рив та пи­сав. Пе­кто­раль для ньо­го ста­ла Бо­гом по­сла­ним ди­вом, бо пі­сля то­го, як ця зна­хід­ка ста­ла­ся, про неї за­го­во­рив увесь світ. Пер­ший се­кре­тар Ком­пар­тії зу­стрі­чав­ся з Мо­зо­лев­ським. Як він сам го­во­рив, дру­жи­на Ше­ле­ста но­ро­ви­ла сфо­то­гра­фу­ва­ти­ся з пе­кто­ра­л­лю на шиї. Пі­сля цьо­го від­прав­ка Мо­зо­лев­сько­го у та­бо­ри — бу­ла не­ми­сли­ма, — роз­по­від­ає Во­ло­ди­мир Пан­чен­ко. — У ньо­го ду­же ори­гі­наль­на по­е­зія, в біль­шій ча­сти­ні на­ві­я­на вра­же­н­ня­ми від кон­та­кту з істо­рі­єю, ар­хе­о­ло­гі­єю. Це по­ет прав­до- люб ної, чис тої, лі рич ної но ти, для яко го важ ли вою є лі рич на, бо льо ва стру­на що­до то­го, що від­бу­ва­є­ться не ли­ше у ньо­му, а й дов­ко­ла....Я зав­жди на го ло шу вав на не роз рив нос ті одні­єї і дру­гої іпо­ста­сі. Мо­зо­лев­ський — уні­каль­ний».

«ЗНА­МЕ­НИ­ТУ ПЕ­КТО­РАЛЬ МАВ ЗНА­ЙТИ СА­МЕ ВІН — ПО­ЕТ»

Во­ло­ди­мир Пан­чен­ко був зна­йо­мий з Бо­ри­сом Ми­ко­ла­йо­ви­чем. «Ми з Бо­ри­сом Мо­зо­лев­ським по­зна­йо­ми­ли­ся на­при­кін­ці 1980-х ро­ків у Кі­ро­во­гра­ді. Там якраз про­хо­ди­ла ве­ли­ка між­на­ро­дна на­у­ко­ва кон­фе­рен­ція, при­свя­че­на пам’яті ар­хе­о­ло­га Оле­ксія Те­ре­нож­кі­на. Це був вчи­тель Бо­ри­са Мо­зо­лев­сько­го. Са­ме то­ді, ко­ли ця кон­фе­рен­ція в Кі­ро­во­град­сько­му пе­да­го­гі­чно­му ін­сти­ту­ті від­бу­ва­ла­ся, фі­ло­ло­ги, зна­ю­чи, що Мо­зо­лев­ський не ли­ше ар­хе­о­лог, а ще й по­ет, ви­сми­кну­ли йо­го від істо­ри­ків під час пе­ре­р­ви та вла­шту­ва­ли зу­стріч лі­те­ра­тур­но­го ха­ра­кте­ру. То­ді на ка­фе­дрі укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри ми з ним і по­зна­йо­ми­ли­ся. Він спра вив вра жен ня від кри тої, щи рої лю­ди­ни. За ці­єю щи­рі­стю про­гля­да­ла­ся ду шев на тон кість. Це те, що ме ні вда ло ся за пам’ ята ти від йо го су то людсь ко го об ра зу. Ко ли від бу ва ла ся са­ма зу­стріч у ау­ди­то­рії зі сту­ден­та­ми та ви­кла­да­ча­ми, Мо­зо­лев­ський чи­тав вір­ші, про що ми йо­го по­про­си­ли. Ме­ні за пам’ ятав ся вірш, який він то ді, оче вид но, тіль ки на пи сав. Цей вірш був тро­хи але­го­ри­чний, яко­юсь мі­рою зав’ яза ний на ма те рі а лах ар хео ло гії. Це бу­ло за пі­зньо­го Гор­ба­чо­ва. В то­му вір­ші йшло­ся про не­о­дно­зна­чну ре­а­кцію чи­нов­ни­цької бра­тії на пе­ре­бу­до­ву. Це бу­ло обі­гра­не в але­го­ри­чних обра зах і ви гля да ло ду же до теп но, — роз­по­від­ає Во­ло­ди­мир Пан­чен­ко. — Що­до за­о­чно­го зна­йом­ства, то во­но по­ча ло ся знач но ра ні ше, зі збір ки « Скі­фсь кий степ » , яку він ви дав у «На­у­ко­вій дум­ці» на­при­кін­ці 1970-х ро­ків, пі­сля то­го, як здій­снив своє су- пер від к рит тя, я маю на ува зі пек то - раль. Ця книж­ка бу­ла ду­же не­спо­ді­ва­ною, оскіль ки це не су то ака де міч на пра­ця про Скі­фію, а кни­га ар­хе­о­ло­га і по­е­та во­дно­час. Ця кни­га пе­ре­си­па­на вір ша ми Мо зо левсь ко го, на ві яни ми пе­ре­жи­ва­н­ня­ми, від­чу­т­тя­ми, вра­же­н­ня­ми ар­хе­о­ло­га під час роз­ко­пок... А вза­га­лі це бу­ли ці­ка­ві роз­по­віді про та­єм­ни­ці Скі­фії, най­біль­ші зна­хід­ки скі­фо­ло­гів. Се­ред них бу­ла і бу­валь­щи­на про те, як від кри ла ся Бо ри су Мо зо - лев­сько­му та­єм­ни­ця Тов­стої мо­ги­ли, де бу ло знай де но зна ме ни ту пек то - раль. Ко ли зго дом я пи сав на рис про Мо­зо­лев­сько­го для кни­ги «Со­ня­чний го­дин­ник», я їздив у Ні­ко­поль, зу­стрі­чав­ся з ар­хе­о­ло­га­ми, які до­бре зна­ли Мо­зо­лев­сько­го, ра­зом з ним пра­цю­ва­ли над роз­ко­пка­ми. Во­ни ме­ні по­ка­зу­ва­ли, де бу­ла Тов­ста мо­ги­ла.

На Ні ко поль щи ні ме ні та кож по - ка за ли Не ча є ву мо ги лу. Це од не із най біль ших по хо вань царсь ких скі - фів. Ар­хе­о­ло­ги роз­по­від­а­ли, що Мо­зо­лев­ський мрі­яв роз­ко­па­ти цю мо­ги­лу, але не встиг. Він не до жив до сво го 60-річ­чя. Жи­т­тя у ньо­го за­бра­ла он­ко­ло гіч на хво ро ба. Мо зо левсь кий про - жив не­за­вер­ше­не жи­т­тя. Він го­ту­вав­ся до за­хи­сту до­ктор­ської ди­сер­та­ції, яка бу ла при свя че на йо го го лов ній спра ві жит тя. Хо ча, важ ко ска за ти, яка із справ бу­ла го­лов­ною: по­е­зія чи ар хе­о­ло гія. Во ни до пов ню ва ли од на одну у йо­го ду­ші. Але якщо го­во­ри­ти про ре­чі ір­ра­ціо­наль­ні, то ме­ні зав­жди зда­є­ться, що зна­ме­ни­ту пе­кто­раль мав знай ти са ме по ет — Бо рис Мо зо - левсь кий. Мож ли во, бу ли й ін ші успі­шні ар­хе­о­ло­ги, але тре­ба бу­ти ду­же на­тхнен­ною лю­ди­ною, щоб ві­ри­ти у свою зір ку. Тре ба бу ти одер жи мою лю­ди­ною, у якої ір­ра­ціо­наль­не чу­т­тя не менш важ ли ве, ніж фа хо ва скла - до­ва. Бо рис Мо зо левсь кий був та­ким».

ПРО САМОКРИТИКУ НА­ЦІО­НАЛЬ­НО­ГО ХА­РА­КТЕ­РУ...

Чо­му ще вар­то сьо­го­дні пе­ре­чи­та­ти по­е­зію Бо­ри­са Мо­зо­лев­сько­го? Взя­ти хо­ча б йо­го вірш «Смерть Іва­на Сір­ка»: ...Брат бра­ту осе­лед­ці по­сти­на­ли, Не зміг­ши по­ді­ли­ти бу­ла­ву.

Оче вид но, ці ряд ки є доб ре зро зу - мі­ли­ми нам сьо­го­дні...

«З одно­го бо­ку — це за­го­стре­не по­чут тя спра вед ли вос ті, ко ли йдеть ся про ущем­ле­н­ня. Але ін­ший бік ме­да­лі — са мо кри ти ка. За гро зи на ції не ли­ше ма­ють зов­ні­шній чин­ник, во­ни кри­ю­ться і в на­ціо­наль­но­му ха­ра­кте­рі. Звід си цей чин ник са мо кри ти ки, який є ду­же ва­жли­вим для Мо­зо­лев­сько­го. — по­яснює Во­ло­ди­мир Пан­чен­ко. — Тут мо­жна зга­да­ти ба­га­то імен на­ших лі­те­ра­то­рів, які так са­мо ре­а­гу­ва­ли у сво­їй твор­чо­сті на не­ба­жа­ні ри­си на ці ональ ної вда чі — Шев чен ко, Фран­ко, Бо­рис Грін­чен­ко, Пав­ло Грабовський, Ле­ся Укра­їн­ка, Оле­ксандр Дов жен ко... Про ці ри си не раз го во - рив Бо­рис Мо­зо­лев­ський. Це ж на­ше ві­чне про­кля­т­тя: по­бо­рю­ва­н­ня са­мих се бе. Це дав но вста нов ле ний діа гноз, але ви яв ля єть ся, що ро ки йдуть і ця хво­ро­ба пе­ре­тво­рю­є­ться у на­ціо­наль­не про­кля­т­тя. Во­на на­стіль­ки силь­на, що на­віть за­раз на цьо­му по­лі­ти­чно­му тлі, яке ми ма є мо, важ ко ска за ти, яка з двох за гроз силь ні ша: зов ніш ня, від Ро­сії, чи вну­трі­шні чва­ри, не­ро­зу­мі­н­ня, пе­ре­тя­гу­ва­н­ня ка­на­ту, зма­га­н­ня за бу ла ву, ко ли тре ба єд на ти ся. Усе це го­стро від­чу­вав Бо­рис Мо­зо­лев­ський. Це у ньо­го най­го­лов­ні­ші бо­льо­ві точ - ки, ко­ли йде­ться про на­ціо­наль­ну са­мо кри ти ку: яни чар ст во, на ма ган ня від­ка­ра­ска­ти­ся від на­ціо­наль­ної су­ті, сво­го я, на­дмір­ні ам­бі­ції во­ждів чи ма­лень­ких во­жди­ків, які бо­ро­ли­ся між со бою. В цьо му сен сі Мо зо левсь ко го пе ре чи ту ва ти вар то. Це на га дає нам про на­ші бо­ля­чки, яких тре­ба по­збу­ва­ти­ся і щой­на­швид­ше»

ЗА­МІСТЬ ЕПІ­ЛО­ГУ

Во ло ди мир Пан чен ко роз по ві дає, що гео­гра­фі­чно Тов­ста Мо­ги­ла — ду­же близь­ко до то­го мі­сця, де за­раз від­бу ва єть ся вій на. « Ні ко поль щи на, Дні­про­пе­тров­щи­на, зем­лі За­по­різь­кої Сі­чі — це не так да­ле­ко від Са­вур-Мо­ги ли. Одним із об раз них сим во лів в ук ра їнсь ко му фоль к ло рі є Са вур- Мо - ги­ла. Ми­ну­ло­го ро­ку там від­бу­ва­ли­ся стра­шні бої і за­раз це ча­сти­на оку­по­ва ної те ри то рії. Степ — річ па ра док - саль­на. На­чеб­то ті да­ле­кі ча­си сте­по­вих ба­та­лій ми­ну­ли, а степ да­лі ози­ва­єть ся но ви ми ка та кліз ма ми, збу рен - ня­ми, а хо­ті­ло­ся б, щоб він був ла­гід - ним, па­ху­чим, як у по­е­зії Бо­ри­са Мо­зо левсь ко го та ін ших пись мен ни ків, по­чи­на­ю­чи від Го­го­ля, які степ по­е­ти­зу­ва­ли», — під­су­мо­вує він.

Хо ті ло ся б тут по ста ви ти крап ку. Але, на жаль, по­ки ще ра­но — на схо­ді Укра­ї­ни три­ває вій­на. Тож хо­че­ться за вер ши ти цей текст вір шем Бо ри са Мо зо левсь ко го « Лі рич ний від ступ з го­ри­цві­том»: Сто­лі­т­тя кров’ю схо­ди­ли

в го­ни­тві, Як хви­лі, роз­би­ва­лись об при­чал. А в Бал­ці Яблу­не­вій цвів го­ри­цвіт — Так бо­же­віль­на цвів, не­мов кри­чав! Чи то во­гонь роз­си­па­ло сві ти­ло? Чи мрії за­па­ла­ли з ко­ви­ли? А чи зем­ля сві­чки свої сві­ти­ла Над ти­ми, що у неї по­ля­гли?

ФО­ТО МИ­ХАЙ­ЛА МАРКІВА

ФО­ТО З САЙ­ТА UA .WIKIMEDIA .ORG

«МЕ­НІ ЗАВ­ЖДИ ЗДА­ВА­ЛО­СЯ, ЩО ЗНА­МЕ­НИ­ТУ ПЕ­КТО­РАЛЬ МАВ ЗНА­ЙТИ СА­МЕ ПО­ЕТ — БО­РИС МО­ЗО­ЛЕВ­СЬКИЙ. МО­ЖЛИ­ВО, БУ­ЛИ Й ІН­ШІ УСПІ­ШНІ АР­ХЕ­О­ЛО­ГИ, АЛЕ ТРЕ­БА БУ­ТИ ДУ­ЖЕ НА­ТХНЕН­НОЮ ЛЮ­ДИ­НОЮ, ЩОБ ВІ­РИ­ТИ У СВОЮ ЗІР­КУ. БО­РИС МО­ЗО­ЛЕВ­СЬКИЙ БУВ ТА­КИМ», — ГО­ВО­РИТЬ ВО­ЛО­ДИ­МИР ПАН­ЧЕН­КО

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.