Шлях са­пе­ра

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ма­рія ПРО­КО­ПЕН­КО, «День»

Ка­пі­тан Єв­ген Не­биб­ко — про свій рік на вій­ні

Змал­ку бо­єць знав, що ста­не вій­сько­вим. По-пер­ше, ба­тько — вій­сько­во­слу­жбо­вець. По-дру­ге, у ди­тин­стві вра­зи­ли філь­ми про де­сан­тни­ків «У зо­ні осо­бли­вої ува­ги» та «Хід у від­по­відь». За­раз ка­пі­тан Єв­ген Не­биб­ко — на­чаль­ник ін­же­нер­ної слу­жби 11-го окре­мо­го мотопіхотного ба­таль­йо­ну «Ки­їв­ська Русь».

Єв­ген на­ро­див­ся у Ка­лі­нін­гра­ді, зго­дом пе­ре­їхав з ро­ди­ною у Хмель­ни­цький. В Ізя­сла­ві слу­жив у 8-й окре­мій бри­га­ді спец­при­зна­че­н­ня ( ни­ні — полк), за­кін­чив Кам’янець-По­діль­ський вій­сько­во­ін­же­нер­ний ін­сти­тут, по­тра­пив у 95-ту окре­му ае­ро­мо­біль­ну бри­га­ду. 2012 ро­ку Єв­ген звіль­нив­ся зі слу­жби за ста­ном здо­ров’я. Два з га­ком ро­ки пра­цю­вав у ком­па­нії, яка за­йма­є­ться пі­ро­те­хні­кою і спе­це­фе­кта­ми. Зокре­ма, ство­рю­вав важ­кий дим — ефект, ко­ли гу­стий дим пли­ве по сце­ні. З по­ча­тком вій­ни на схо­ді Укра­ї­ни, пі­шов у 11-й ба­таль­йон «Ки­їв­ська Русь».

На ву­ли­ці Єв­ген зав­жди хо­дить у тем­них оку­ля­рах. Має пи­шну ру­ду бо­ро­ду — ка­же, що во­на йо­го бе­ре­же. Бо­єць го­во­рить ду­же спо­кій­но. Він не зли­ться на тих, хто не во­ює, не зви­ну­ва­чує всіх у «зра­ді», і во­ро­гів на­зи­ває, в основ­но­му, «та сто­ро­на», «во­ни». Мо­жли­во, та­кій зва­же­но­сті навчила про­фе­сія са­пе­ра, яку вій­сько­вий обо­жнює. От­же, про осо­бли­во­сті ці­єї ро­бо­ти, про хо­ро­ший і по­га­ний страх і про фатум роз­по­від­ає на­чаль­ник ін­же­нер­ної слу­жби 11-го ба­таль­йо­ну «Ки­їв­ська Русь» ка­пі­тан Єв­ген Не­биб­ко.

ДЕНЬ НА­РО­ДЖЕ­Н­НЯ НА КАРАЧУНІ

— Пер­ше від­ря­дже­н­ня на Дон­бас по­ча­ло­ся у ли­пні ми­ну­ло­го ро­ку. Спо­ча­тку ми за­йшли на го­ру Ка­ра­чун — там зу­стрів свої 33 ро­ки. Звід­ти пі­шли у Де­баль­це­ве, по­тім — у Чор­ну­хи­не, Ні­кі­ши­не, Адрі­а­но­піль то­що. У дру­ге від­ря­дже­н­ня сто­яв у се­ли­щі Же­лан­но­му, був у ра­йо­ні ша­хти «Бу­тов­ка» по­ряд із До­не­цьким ае­ро­пор­том.

Наш взвод бу­ду­вав блок­по­сти, ін­же­нер­ні за­го­ро­дже­н­ня, пе­ре­шко­ди для во­ро­га то­що. Те­хні­ки бу­ло ма­ло: один екс­ка­ва­тор і один тра­ктор, які не пра­цю­ва­ли. По­тім нас у Фа­щів­ці на­кри­ли «Гра­да­ми», і во­ни зго­рі­ли. Біль­ше ні­чо­го нам не да­ва­ли. Але на­віть як­би бу­ла те­хні­ка, її б спа­ли­ли на під­сту­пах до по­зи­цій. До­ро­га на під’їзді до ша­хти «Бу­тов­ка» мі­сця­ми на­га­дує му­зей, бо там сто­їть ледь не ко­ло­на зго­рі­лої вій­сько­вої те­хні­ки, на­шої та су­про­тив­ни­ка. Тож, ро­би­ли все вру­чну. Пра­цю­ва­ли не ли­ше са­пе­ри, а й ко­мен­дант­ський взвод, роз­ві­дни­ки.

ПРО НО­ВІ­ТНІ РО­СІЙ­СЬКІ БОЄ­ПРИ­ПА­СИ

— Основ­не пра­ви­ло са­пе­ра: не ро­няв — не під­ні­май. У зо­ні кон­флі­кту осо­бли­во не­без­пе­чна «зе­лен­ка» — уся­кі лі­со­сму­ги, гай­ки. Во­рог ча­сто мі­ну­вав тру­пи. Та­кож на схо­ді зу­стрі­ча­є­мо но­ві ін­же­нер­ні боє­при­па­си, ро­зро­бле­ні Ро­сій­ською Фе­де­ра­ці­єю. На­при­клад, «Пил­ка» чи НВУ-П2, не­кон­та­ктний ви­бу­хо­вий при­стрій дру­го­го по­ко­лі­н­ня. У «Пил­ки» оскол­ки за­то­че­ні у фор­мі три­ку­тни­ка, звід­си на­зва. НВУ-П2 має сей­смі­чний да­тчик, зчи­тує ко­ли­ва­н­ня ґрун­ту і від­рі­зняє ру­хи тва­ри­ни від люд­ських.

«ВА­ЛІЗ­КА» СА­ПЕ­РА

— Спо­ря­дже­н­ня у на­ших са­пе­рів за­ста­рі­ле, ча­сів Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Хо­ди­мо з ком­пле­ктом ін­же­нер­ної роз­від­ки. Це — щу­пи, щоб «ма­ца­ти» те­ри­то­рію нав­ко­ло, «кі­шки», щоб стя­гу­ва­ти з по­верх­ні пре­дме­ти. Є ку­са­чки для про­во­ло­ки, ко­ту­шки з чор­но-бі­лою стрі­чкою, пра­пор­ці з бу­квою «М», щоб по­мі­ча­ти не­ро­зір­ва­ні боє­при­па­си. І де­рев’яний ящик. Ні­чо­го скла­дно­го. У за­галь­но­вій­сько­во­му ком­пле­кті хі­ба що пра­пор­ців мен­ше.

ДИ­ВА ВИ­НА­ХІ­ДЛИ­ВО­СТІ І... БЮ­РО­КРА­ТІЇ

— Вто­ми­ли­ся ми за цей рік. Де­я­кі хло­пці сто­ять на пе­ре­до­вій по сто днів. А там і не по­ми­ти­ся нор­маль­но. У нас бу­ли про­бле­ми з під­во­зом во­ди. Мі­сце­ві та­кож пе­ре­ста­ли да­ва­ти во­ду, бо їх за­ля­ка­ли се­па­ра­ти­сти. А від по­стій­но­го ми­т­тя во­ло­ги­ми сер­ве­тка­ми — дер­ма­ти­ти і ба­га­то ін­ших не­при­єм­но­стей.

Бу­дма­те­рі­а­ли нам до­во­ди­ло­ся під­би­ра­ти на ки­ну­тих блок­по­стах. У той час, як су­про­тив­ни­ку при­во­зи­ли ма­ши­ни з до­бро­тним лі­сом. «Кі­шки» ми ро­би­ли са­мі — для цьо­го ку­пи­ли зва­рю­валь­ний апа­рат. Ін­ко­ли спо­ря­дже­н­ня при­во­зи­ли во­лон­те­ри.

По­га­но, що не­має за­галь­ної елект рон ної ба зи війсь ко вих. Ме ні у Хмель­ни­цький на­ді­йшла не­що­дав­но по­віс­тка. Там я сто­яв на вій­сько­во­му облі­ку 2004 ро­ку, по­тім зняв­ся з ньо­го, бо вчив­ся у Кам’ян­ці-По­діль­сько­му. Не зди­ву­ю­ся, якщо у Жи­то­ми­рі, де слу­жив у 95-й бри­га­ді, на ме­не та­кож по­віс­тка че­кає.

Та­ких мо­мен­тів ба­га­то. Смі­шно і гір­ко. Бю­ро­кра­тія, па­пі­рець для па­пір­ця — це ти­хий жах. Шко­да, що Крим зли­ли. Як­би за­раз Крим був укра­їн­ським, ви­клю­чив би мо­біль­ний те­ле­фон, взяв би на­мет і по­їхав би ди­ку­ном у Ли­ся­чу бу­хту на все лі­то, щоб ні­ко­го не чу­ти і не ба­чи­ти.

«СТРАХ — ЦЕ НОР­МАЛЬ­НО»

— Усі хло­пці з мо­го взво­ду ме­ні як мо­лод­ші бра­ти, не­за­ле­жно від ві­ку. Ко­ли у чо­мусь сум­ні­вав­ся, як ке­рів­ник на­ма­гав­ся не за­лу­ча­ти їх до спра­ви. Без го­строї не­об­хі­дно­сті не пра­цю­вав у су­тін­ки і не да­вав ро­би­ти цьо­го хло­пцям. У су­тін­ках най­лег­ше обма­ну­ти­ся.

Страх — це нор­маль­но, це — від­чу­т­тя са­мо­збе­ре­же­н­ня. Усі бо­я­ться. Ко­ли пе­ре­ста­єш бо­я­ти­ся, при­пу­ска­є­шся по­ми­лок. Але тре­ба роз­ді­ля­ти страх і па­ні­ку. Па­ні­чний жах — це ду­же по­га­но.

На пе­ре­до­вій по­чи­на­єш ві­ри­ти у до­лю. У нас слу­жив хло­пець з Кі­ро­во­гра­да, Са­ша Ко­зен­ко. Чу­до­ва лю­ди­на. Тол­ко­вий, не пив, не ку­рив, за­ймав­ся спор­том. Сто­я­ли на блок­по­сту під Чор­ну­хи­ним, де у нас бу­ло ба­га­то втрат. Тя­гну­ли же­реб, і Са­ші ви­па­ла від­пус­тка. Він від­дав це пра­во ін­шо­му хло­пцю. Вве­че­рі Са­шу вби­ло.

ПРО СУ­ПРО­ТИВ­НИ­КА

— Упев­не­ний, що про­ти нас во­ю­ють і гі­дні лю­ди, які ма­ють ко­декс че­сті, а не са­мі са­ди­сти й уро­ди. Не ви­прав­до­вую ту сто­ро­ну, але хо­че­ться у та­ке ві­ри­ти.

Се­ред по­ло­не­них су­про­тив­ни­ків тра­пля­ли­ся рі­зні лю­ди: мі­сце­ві нар­ко­ма­ни, ко­ли­шні за­су­дже­ні, ро­сі­я­ни. Бу­ли укра­їн­ці, які біль­ше де­ся­ти ро­ків то­му по­їха­ли у Ро­сію, а по­тім по­вер­ну­ли­ся вби­ва­ти нас за гро­ші.

«У БА­ТАЛЬ­ЙО­НІ — ЯК УДО­МА»

— Ме­не силь­но по­ки­да­ло: Ка­лі­нін­град, Ха­ба­ровськ, Хмель­ни­цький, Кам’янець-По­діль­ський, За­кар­па­т­тя, Жи­то­мир, Ки­їв. Як удо­ма по­чу­ва­ю­ся у ба­таль­йо­ні, зі сво­ї­ми хло­пця­ми.

Моє ко­рі­н­ня — з Укра­ї­ни, вва­жаю се­бе укра­їн­цем. Ме­ні по­до­ба­є­ться Львів, Кам’янець-По­діль­ський, Ки­їв, звик до Хмельницького. У Дні­про­пе­тров­ську ці­ка­во. Хо­чу по­їха­ти у Кар­па­ти, тіль­ки не як ми­ну­ло­го ра­зу. Був у Кар­па­тах по слу­жбі 2008 ро­ку, ко­ли там лі­кві­ду­ва­ли наслідки по­ве­ні. За­раз друг ту­ди кли­че.

«У МИР­НО­МУ ЖИТ­ТІ НЕ ВИ­СТА­ЧАЄ ЩИ­РО­СТІ»

— За цей рік ми, бій­ці, змі­ни­ли­ся. Із ба­га­тьма ре­ча­ми те­пер не мо­жу і не хо­чу ми­ри­ти­ся. Ме­ні не по­до­ба­є­ться, що лю­ди ча­сто лу­ка­ві. У мир­но­му жит­ті не ви­ста­чає щи­ро­сті. На пе­ре­до­вій бу­ло про­сті­ше. Не ви­хо­ди­ло гра­ти якусь роль, ра­но чи пі­зно лю­ди­на про­яв­ля­ла свою су­тність.

За­раз пла­ную зайня­ти­ся здо­ров’ям, хо­чу ку­пи­ти ве­ло­си­пед. У ме­не че­твер­та кон­ту­зія, і най­ближ­чим ча­сом у бо­йо­вих ді­ях не бра­ти­му уча­сті, тре­ба тро­хи огов­та­тись. Не знаю, чим за­йма­ти­му­ся да­лі. По­ки вій­на три­ває, не мо­жу ду­ма­ти про щось ін ше. Над то ба га то дру­зів за­ги­ну­ли на схо­ді. На­ма­га­ти­му­ся усі­ля­ко до­по­мог­ти хлоп - цям. На­при­клад, що­до під­го­тов­ки осо­бо­во­го скла­ду.

Так ви­йшло, що три­чі звіль­няв­ся з ар­мії, але все одно вер­тав­ся. Спо­ча­тку лю­ди­на оби­рає свій шлях, а по­тім шлях оби­рає лю­ди­ну.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.