«Га­ман утік?»

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Кіль ка ро - ків то му в чу - до во му, до ро - гез но му для при їж д жих із кра їн з ва лют - ною ари­тмі­єю, Від ні за ко ха - ла ся в од ну сум­ку — по су­ті в об’ єм ний мі шок, що - прав да, з тон - кої ви шу ка ної шкі­ри. Мі­шо­кто мі шок, але м’які скла­до­чки, що за­ча­ро­ву­ють, на йо­го ті лі драж ни ли й спо ку ша ли, ці тем но- си ні ру­чки із за­ти­ска­ча­ми ко­льо­ру срі­бла, ця ве­ли­ка са­мо­вдо­во­ле­на кно­пка все­ре­ди­ні, а ще — на гну­чко­му шну­рі з ті­єї са­мої шкі­ри при­крі­пле­но чу­до­вий га­ма­нець. Ці­на бу­ла обра­зли­вою, пе­ре­д­усім для подаль­ших п’яти днів від­по­чин­ку. Якщо ку­пи­ти, тре­ба бу­де сти­сну­ти всю їстів­ну про­гра­му ли­ше до трав’яно­го кор­му. Ні­чо­го, вмов­ля­ла се­бе, адже ба жан ня при дба ти не вщу ха ло, ко ро ви он які ве­ли­кі, а жи­вуть на тра­ві, а ко­ня­чки, а ки­ти. Не до по ма га ло. Доб ре, що шведсь кий стіл вран ці в го те лі бу ло опла че но за зда ле гідь. За сні дан ком бу ла хи жа­ком, увесь день — жер т - вою, але я вже при­ти­ска­ла до бо­ку над­стиль­ний мі­шок, що ви­сить на пле­чі, й без кри­хти ли­це­мір­ства ска­жу, що жо­дно­го ра­зу не по­шко­ду­ва­ла, що пі­шла то­ді на­зу­стріч ба­жан­ню. І зов­сім не для то­го, щоб, як-то ка­жуть, бу­ти під­клю­че­ною до ре­транс­ля­ції, що гріє сам­люб­ство, но­ві­тніх і мод них тен ден цій. Справ ж ні ви пе ще ні мо­дни­ці та­ких і не но­сять — ви­пур­хнуть із ма­ши­ни з кла­тчем, а по­тім до неї ж і встри­бнуть. Їм не тре ба мас ку ва ти ся під час бі га ни ни міс - том у по­шу­ках сю­же­тів, а па­ра­лель­но, так бу­ло все жит тя, при хоп лю ва ти, що до до му при - не­сти: зе­лень, мо­ло­чку, ри­бу, та хі­ба ма­ло що. Ось і мо їй ві денсь кій тор бин ці бу ло вго то ва но до­лю див­ну — їзди­ти на ме­ні, вмі­ща­ю­чи окрім за­пи­сни­ка й ду­же рід­ко ди­кто­фо­на (не лю­блю ди­кто­фон­ні ма­те­рі­а­ли, во­ни не збе­рі­га­ють жи­ве ди­ха­н­ня-вра­же­н­ня) ще й кі­ло­гра­ми хар­чів. Сенс і та­єм­ни­ця ці­єї сум­ки в то­му, що якщо від­пра цю ва ти рів ну гнуч ку хо ду, а не гор би ти ся під ван­та­жем, ні­хто й не по­мі­тить, що все­ре­ди­ні неї еле­ган­тно хо­ва­є­ться ва­га ван­та­жни­ка. У цьо­му й ку­раж — у не­до­мов­ле­но­сті. На­то­мість все за спи­ском ви­ко­наю — і фа­ктаж для ма­те­рі­а­лу по­ба­чу, і до­до­му на ме­ні при­їде про­ві­ант без усі­ля­ких там па­ке­тів і торб, які зда­тні спо­тво­ри­ти будь-яко­го. Слу­жить мі­шок, слу­жить, хоч і ство­ре­но йо­го бу­ло для жи­т­тя лег­ко­го — так до тре на жер но го за лу за біг ти з удар ним при­ки­дом усе­ре­ди­ні, або на те­ніс з ра­ке­ткою, а, мо­же, й на яхту. Ду­же ор­га­ні­чно там би ви­гля­дав, а тут жи­т­тя у ньо­го рі­зно­ро­бо­че — тя­гни­штов­хай. Але ж як йо­го лю­блю, по су­ті, роз­лу­ча ю ся ли ше піз ньої осе ні та зи мою, ко лір за - над то літ ній. Ще, бу ває, в дум ках на шіп тую тор бин ці — ти моя чу до ва, уми рот во ре на, ти так швид­ко за­ну­рю­єш ме не в нір­ва­ну. Див­но, і це при та­кій ва­зі, та ще в за­ду­шли­во­му ва­го­ні ме­тро. Мо­жли­во, я і не ви­йду з сум­нів­ної нір - ва­ни, якщо бу­ду стіль­ки тя­га­ти. Якщо ж ще й хре бет, який, на пев но, чує на сво є му рів ні ці смі­шні ви­хва­ля­н­ня яко­мусь мі­шку з’єхид­ствує і хви­цне , — го­лов­не ж — спин­ку рів­но три­ма­ти. Ми, жін­ки, ду­ма­ю­чи про обнов­ки, аб­со­лю­тно не хо че мо по мі ча ти, що у ба га тьох вже по - ста ва хро ніч них не вдах — згор б ле на спи на, опу­ще­ні пле­чі. Ін­три­ги хреб­та ча­сто про­во­ку­є­мо ми са­мі, зокре­ма й та­ки­ми важ­ки­ми тор­ба­ми. Ча­сом до­ста­тньо за­го­стре­н­ня осте­о­хон­дро­зу в ре­зуль­та­ті пе­ре­ван­та­жу­валь­но­го стре­су, й жив лен ня яко го- не будь ор га ну на якийсь час по­ру­шу­є­ться. У хреб­та ха­ра­ктер вра­зли­вий, а ін­ко­ли й обра­зли­вий: свою ро­ди­ну — ор­га­ни, за які від по ві дає, він ре гу ляр но по їть- го дує, до пев но го ча су при но сить за до во лен ня сво­єю ела­сти­чні­стю і ру­хли­ві­стю, але має пра­во роз­ра­хо­ву­ва­ти на вза­єм­ність. Ло­гі­ка про­ста: аб­со­лю­тно так са­мо, як вну­трі­шні ор­га­ни за­ле­жать від ньо го, хреб та, так і він — від ор га нів, які при грів. На віть та ка еле ган т но міс т ка сум ка, яку так лю­блю і пе­щу (зав­жди і про­тру, і кре­мом зма­щу), мо­же мо­є­му хреб­ту зда­ти­ся вель­ми обра­зли­вою і шкі­дли­вою. Він мов­ча­зно, до пев­но­го ча­су, зно­сить нав’яза­ний йо­му ре­жим, але мо­же й від­по­ві­сти. Цьо­го, що­прав­да, ні­як не мож на до пус ка ти, прос то праг ну ти ра ці о - наль но роз по ді ля ти на ван та жен ня. На прик - лад, пер ший і дру гий хреб ці від по ві да ють, окрім щи­то­ви­дної за ло­зи, і за то­нус шкі­ри. Не пе ре тис ка ти їх пе ре ван та жен ня ми і ко лір об - лич­чя по­кра­щи­ться, говорю со­бі. На­ві­що тіль­ки, не зро­зумі­ло, я і так це знаю, але ко ли дру­кую текст, мої верх­ні хреб­ці за­фі­ксо­ва­но й за­ти­сну­то. Ко­ли зби­раю ма­те­рі­ал, сум­ка все одно по­сту­по­во на­пов­ню­ва­ти­ме­ться по­трі­бним асор­ти мен том, який зу стрі ла по до ро зі. Зна чить, тре­ба мен­ше жу­ва­ти — ось і ми­мо­віль­на ді­є­та, сва ри ла се бе вчер го ве, при дбав ши на ба за рі у ба бу сі зе лень. Сум ка вже бу ла пе ре пов не на і яго­да­ми, і по­бу­то­вою хі­мі­єю, — якраз всі за­со­би за­кін­чи­ли­ся, а десь на дні при­ча­їв­ся мій чу - до­вий га­ма­нець, хо­ча й, на­че, на го­стро­сю­же­тно­му шнур­ку. Ви­тя­гну­ти ж ні­як не ви­хо­дить. Ба­бу­ся спо­сте­рі­га­ла-спо­сте­рі­га­ла й по­спів­чу­ва­ла: «Що га­ман утік? Сум­ка ж яка в те­бе лов­ка, ме­ні б та­ку», — до­да­ла во­на.

Ось мі­шок і до­че­кав­ся по­хва­ли, а га­ман все ще ін­три­гу­вав, ма­ску­вав­ся. На­пев­но, хо­тів по­жа­лі­ти ме­не, свою ха­зяй­ку-важ­ко­атле­тку, яка до­бре ра­хує по­дум­ки й за­бу­ває, що і про­ра­ху­ва­ти­ся мо­жна. На­ре­шті роз­пла­ти­ла­ся, по­ве­се­лі­ша­ла й пі­шла, зви­чно не по­мі­ча­ю­чи ван­та­жу.

Уда­валь­ни­ця, зі­зна­ла­ся со­бі, а ось цей «га­ман» роз­ве­се­лив і при­жив­ся.

Влу­чне слів­це, як і моя сум­ка.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.