БО­ЛЬО­ВИЙ ПО­РIГ

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА Фо­то Сер­гія П’ЯТЕРИКОВА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Гу­ля­ю­чи то­ро­ва­ни­ми стеж­ка­ми істо­ри­чно осо­бли­во­го чу­до­во­го ку­то­чка Ки­є­ва в ра­йо­ні Ан­дрі­їв­сько­го узво­зу, про який май­же все ві­до­мо, та все ж — якщо по­ста­ви­ти зав­да­н­ня ді­зна­ти­ся біль­ше стан­дар­тної ту­ри­сти­чної ско­ро­мов­ки про мі­сця, де не бу­ває безлюдно, то ву­ли­ці охо­че по­чнуть роз­по­від­а­ти й на­віть скар­жи­ти­ся. Де­ся­тин­но­му про­вул­ку, на­при­клад, ста­ло ду­же не­за­ти­шно, і це по­мі­тно, ко­ли тут ви­ро­сла тю­рем­но­го ви­гля­ду ко­роб­ка, не­зва­жа­ю­чи на бур­хли­ве обу­ре­н­ня всіх не­бай­ду­жих. І сто­їть це щось у дра­пі­ру­валь­но­му ла­хміт­ті, яке мо­то­ро­шно роз­ви­ва­є­ться на віт- рі, а вни­зу, на­че глу­зу­ю­чи, та­ту­ю­валь­ний са­лон ви­ві­сив своє ого­ло­ше­н­ня «Ро­би­мо бо­ля­че». На­чеб­то, ми­мо­во­лі й смі­шно ви­йшло, та швид­ше сум­но. Що­прав­да, остан­ні дні не по­мі­ти­ла там бу­ді­вель­ної ме­ту­шні. Мо­же, все ж зрі­жуть хо­ча б «го­ло­ву» цьо­го сти­лі­сти­чно­го чу­жа­ка й змен­шать шко­ду, зви­чай­но, якщо це ще мо­жли­во.

На цьо­му мар­шру­ті по-сво­є­му до­по­ма­га­ли спо­га­ди пи­сьмен­ни­ка Не­чуя-Ле­ви­цько­го не­скін­чен­но за­ко­ха­но­го у Ки­їв, осо­бли­во у ву­ли­цю Во­ло­ди­мир­ську в ра­йо­ні Ан­дрі­їв­ської цер­кви (де він жив), По­діл, Во­ло­ди­мир­ську гір­ку. Спро­бу­ва­ли вло­ви­ти за­галь­ні вра­же­н­ня в йо­го давніх спо­га­дах з на­ши­ми, сьо­го­дні­шні­ми. Не­спо­ді­ва­но від­ра­зу до­по­мо­гла му­дра на­ма­льо­ва­на баб­ця, пор­трет якої хтось при­крі­пив у про­хі­дній ар­ці на ву­ли­ці Во­ло­ди­мир­ській, май­же по­ряд із під’їздом, де жив Іван Се­ме­но­вич. Під порт­ре­том — ка­те­го­ри­чне «По­ки все як зав­жди». Лей­тмо­тив на­ро­див­ся сам со­бою і вже актив­но по­ча­ли шу­ка­ти під­твер­дже­н­ня.

1910 ро­ку пи­сьмен­ник на­со­ло­джу­вав­ся: «Я був ра­дий, що ме­ні вве­че­рі мо­жна бу­ло пі­ти за Мі­хай­лів­ський мо­на­стир і по­си­ді­ти на чи­сто­му по­ві­трі ці­лий ве­чір на Вла­ди­мир­ській го­рі, де я те­пе­ре­чки зви­чай­но що­ве­чо­ра си­джу, од­по­чи­ваю й ми­лу­ю­ся ши­ро­ким про­сто­ром за Дні­пром...».

Йо­го улю­бле­на аль­тан­ка ди­во­ви­жний вид пов­ні­стю все ж збе­рег­ти не змо­гла, але да­ле­чінь все одно пре­кра­сна.

Жи­ву­чи в цьо­му ра­йо­ні, ми­мо­во­лі по­сту­по­во за­пам’ята­ла ба­га­то про­фе­сій­них же­бра­ків, ко­жен з яких що­ран­ку за­ймає своє сі­да­ло. Не­чуйЛе­ви­цький сво­го ча­су та­кож від­зна­чав, на­при­клад, в опо­відан­ні «Ки­їв­ські про­ха­чі». Він пи­сав Б. Грін­чен­ку: «Це ко­ле­кція про­ха­чів з ін­те­лі­ген­тів-про­ле­та­рів та уся­ких ле­да­рів, на­зби­ра­на мною в Ки­є­ві, во­ни тру­сять тор­ба­ми та жив­ля­ться коло Пе­че­ри під мо­на­сти­ря­ми в Ки­є­ві».

За­раз де­що в цьо­му про­ми­слі змі­ни­ло­ся, те­пер, до­дам, же­бра­ки бі­ля Во­ло­ди­мир­ської гір­ки озбро­є­ні мо­біль­ни­ка­ми й не­аби­як по­лі­пши­ли ком­фор­тність ро­бо­чо­го про­це­су. По­ба­чать, ска­жі­мо, ве­сі­л­ля, за­хо­пле­не сво­єю фо­то­се­сі­єю, і від­ра­зу да­ють орі­єн­ту­ва­н­ня на­пар­ни­кам — швид­ше до ялин­ки бі­ля ка­ме­ня. Во­ни там. Не впу­стіть. Так ці­лий день. Бу­ва­ють ве­се­ло ба­зі­ка­ють, від­зна­ча­ла, але тіль­ки-но угле­дять пла­то­спро­мо­жне ті­ло, так від­ра­зу згор­бля­ться, а ру­ку з фір­мо­вим ста­кан­чи­ком успі­ху, до­свід­че­ним ру­хом ви­ки­нуть упе­ред.

Ко­ли ми роз­гля­да­ли ста­рі ли­стів­ки з пер­со­на­жа­ми ча­сів Не­чуя-Ле­ви­цько­го, від­ра­зу при­га­да­ла­ся йо­го особлива ре­тель­ність в опи­сі ву­лиць, ур­очищ, май­да­нів, яки­ми то­го дня і ми блу­ка­ли. У «мі­щан­ській ко­ме­дії», «На Ко­жум’яках» тон­ко і влу­чно ви­смі­я­но ним по­діль­ський по­бут, так, вла­сне, в пе­ре­роб­ці Ми­хай­ла Ста­ри­цько­го п’єса «За дво­ма зай­ця­ми» зна­йо­ма усім. Одно­му мо­ло­до­му ав­то­ро­ві, який від­ра­зу взяв­ся за на­пи­са­н­ня скла­дно­го текс­ту, Не­чуйЛе­ви­цький по­ра­див пи­са­ти й пи­са­ти, і зі­знав­ся: «Я на­пи­сав уже чи­ма­ло про­зо­вих ре­чей, по­ки взяв­ся за ко­ме­дію «На Ко­жум’яках».

Су­сі­ди пи­сьмен­ни­ка ствер­джу­ва­ли, що мо­гли за ним зві­ря­ти го­дин­ник: що­дня в будь-яку по­го­ду рів­но о тре­тій він ви­хо­див пі­сля обі­ду зі сво­го по­ме­шка­н­ня, йшов на Фун­ду­кле­їв­ську (Бо­г­да­на Хмельницького), не­ква­пли­во під­ні­мав­ся до те­а­траль­но­го май­да­ну, по­вер­тав бі­ля апте­ки і та­кож по­віль­но ру­хав­ся впе­ред, Во­ло­ди­мир­ською, пря­мо до під­йом­ни­ка (фу­ні­ку­ле­ра), по­вер­тав на Во­ло­ди­мир­ську гір­ку. Там си­дів, ми­лу­вав­ся Дні­пром, ду­мав про своє до шо­стої ве­чо­ра, по­тім спу­скав­ся до Хре­ща­ти­ка, а по­тім вже до­до­му. Рів­но о дев’ятій він ля­гав спа­ти. Зав­жди.

«До ре­чі, — ра­птом за­пи­тав мій су­пу­тник за ки­їв­ськи­ми ман­дра­ми Сер­гій П’яте­ри­ков, — скіль­ки, як га­да­єш, ву­лиць ви­хо­дить на Хре­ща­тик?». Я по­ча­ла від­ра­зу під­ра­хо­ву­ва­ти, а він за­смі­яв­ся: «Ти що за­бу­ла наш ре­да­кцій­ний жарт. Жо­дна. З Хре­ща­ти­ка все тіль­ки по­чи­на­є­ться. Так здавна по­ве­ло­ся». Га­разд, все­знай­ко, ди­ви­ся — на Во­ло­ди­мир­ській гір­ці но­ві скуль­пту­ри, онов­ле­ні клум­би. При­єм­но. Одна ле­жа­ча ком­по­зи­ція у фор­мі не­скін­чен­но­сті під­ка­за­ла оче­ви­дне — у не­скін­чен­но­сті зов­сім не без­ме­жний бо­льо­вий по­ріг, і сьо­го­дні ми від­по­від­а­є­мо за свій від- рі­зок ці­єї са­мої не­скін­чен­но­сті. Не ро­бі­мо бо­ля­че.

Ми ж зу­стрі­не­мо­ся за ін­шим по­во­ро­том, ра­зом шу­ка­ти­ме­мо, не роз­гу­бив­ши ці­ка­во­сті.

КИ­ЇВ­СЬКІ ТИ­ПА­ЖІ, ЩО НА­ДИ­ХА­ЛИ НЕ­ЧУЯ-ЛЕ­ВИ­ЦЬКО­ГО ДО СТВОРЕННЯКОЛОРИТНИХ ХУ­ДО­ЖНІХ ОБРА­ЗІВ. ФО­ТО З КО­ЛЕ­КЦІЇ СЕР­ГІЯ П'ЯТЕРИКОВА

РЕ­А­ЛІЇ КИ­ЇВ­СЬКО­ГО СЬО­ГО­ДЕ­Н­НЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.