По­гляд із ра­кур­сом у пів­сто­лі­т­тя

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

Ле­о­нід ЛЕВІТ: «Ви­рі­шив по­ка­за­ти сві­ту все най­кра­ще, що за мо­го жи­т­тя від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні»

більш роз­сла­бле­но- па­трі­ар­халь­но­го, що мо­жна бу­ло зу­стрі­ти не ли­ше в мі­стах, але і в се­лах, до по­лі­ти­чно та жит­тє­во актив­но­го. Зві­сно, це від­обра­зи­ло­ся на порт­ре­ті.

Моє жи­т­тя і про­фе­сій­на ді­яль­ність спів­па­ли з пе­рі­о­дом актив­но­го роз­ви­тку укра­їн­ської куль­ту­ри. Я на­зи­ваю цей пе­рі­од укра­їн­ським «срі­бним ві­ком», це 1960—2010 ро­ки. І са­ме в ці пів­сто­лі­т­тя я спо­сте­рі­гав сплеск укра­їн­ської куль­ту­ри. Ме­ні вда­ло­ся зро­би­ти низ­ку ва­жли­вих порт­ре­тів, у яких на­ма­гав­ся по­ка­за­ти ці­лу епо­ху.

— Чо­му ви ви­рі­ши­ли зні­ма­ти ви­да­тни­хукра­їн­ськи­хкуль­тур­них ді­я­чів?

— Ро­зу­мі­є­те, я на­ро­див­ся в Мо­скві, і до вій­ни там жив. Але по­тім, пі­сля вій­ни, по­тра­пив в Укра­ї­ну — її ба­га­та куль­ту­ра пе­ре­вер­ну­ла всю мою сві­до­мість. У Мо­скві силь­на та­та­ро-мон­голь­ська гіл­ка... Я це від­чув осо­бли­во го­стро, ко­ли по­чав пра­цю­ва­ти в Укра­ї­ні — в зов­сім не-та­кій кра­ї­ні, з не-та­ки­ми лю­дьми... Тож, ко­ли я отри­мав мо­жли­вість слу­жи­ти Укра­ї­ні, то ви­рі­шив, що ске­рую свою стеж­ку на те, щоб утвер­ди­ти ду­хов­ність куль­ту­ри, по­ка­за­ти її облич­чя сві­то­ві. На жаль, і до сьо­го­дні в Ро­сії мо­жна по­чу­ти дум­ку про те, що мов­ляв, укра­їн­ці — дру­го­сортна на­ція. Це — пов­на дур­ня, так зва­ний ве­ли­ко­мо­сков­ський шо­ві­нізм. Я ви­рі­шив по­ка­зу­ва­ти все са­ме най­кра­ще, що при мо­є­му жит­ті ро­би­ться в Укра­ї­ні. А ро­би­ло­ся ду­же ба­га­то. Куль­ту­ра бу­ла на пі­ку сво­го роз­ви­тку.

Вза­га­лі су­ча­сна но­ві­тня куль­ту­ра все змен­шує, роз­дрі­бнює... Лю­ди, які слу­ха­ють сим­фо­ні­чну му­зи­ку, скла­да­ють мен­ше від­со­тка по­рів­ня­но з ти­ми, що хо­дять на ста­діон. Сьо­го­дні ма­со­ва куль­ту­ра про­ков­тну­ла май­же все, на­віть ду­же сер­йо­зні, ав­то­ри­те­тні ми­тці орі­єн­ту­ю­ться на ма­со­вість. Ми жи­ве­мо в епо­ху пев­но­го за­не­па­ду куль­ту­ри, роз­ви­тку вуль­гар­но­сті. Ра­ні­ше куль­ту­ра ви­ма­га­ла сер­йо­зної під­го­тов­ки, есте­ти­чний рі­вень під­три­му­вав­ся про­філь­ни­ми на­вчаль­ни­ми за­кла­да­ми. А сьо­го­дні уні­вер­си­те­ти пра­кти­чно не да­ють знань. І то­му осо­бли­во го­стро про­яв­ля­є­ться «куль­тур­ний голод». Пов­то­рюсь, все за­хо­пи­ла ма­со­ва куль­ту­ра, яка не ви­ма­гає ро­зу­мі­н­ня, гли­би­ни, до­сві­ду, уза­галь­нень... У 1960— 1970-ті ро­ки сло­во­спо­лу­че­н­ня «укра­їн­ський куль­тур­ний ді­яч» озна­ча­ло на­ба­га­то біль­ше. Лю­ди з біо­гра­фі­єю сво­їм жи­т­тям ви­бо­рю­ва­ли пра­во тво­ри­ти укра­їн­ську куль­ту­ру. Сьо­го­дні лю­ди без біо­гра­фій її руй­ну­ють.

— Як вам пра­цю­ва­ло­ся з лю­дьми, за яки­ми ще за жи­т­тя за­крі­пив­ся ста­тус кла­си­ків?

— Що ви­щий куль­тур­ний рі­вень лю­ди­ни, то мен­ша йо­го «зір­ко­вість». Ме­ні пре­кра­сно пра­цю­ва­ло­ся з біль­ші­стю тих, ко­го вда­ло­ся сфо­то­гра­фу­ва­ти. На­при­клад, з Ма­рі­єю При­йма­чен­ко — це ге­ні­аль­на ху­до­жни­ця. Стра­ж­да­н­ня, че­рез які во­на про­йшла, на­кла­ли на її облич­чя ве­ли­кий від­би­ток гу­ма­ні­сти­чної гли­би­ни. Пе­ред тим, як зро­би­ти ві­до­мий пор­трет ху­до­жни­ці, ме­ні тре­ба бу­ло з нею по­го­во­ри­ти — я за­пи­тав, як во­на роз­по­ді­ляє свій ро­бо­чий час, як всти­гає ма­лю­ва­ти, по­про­сив роз­по­ві­сти про свою ро­ди­ну... І ось в один мо­мент, ко­ли во­на на­ла­шту­ва­ла­ся на лі­ри­чний лад, я її сфо­то­гра­фу­вав.

— Від чо­го за­ле­жить успі­хпорт­ре­та?

— Успіх ка­мер­но­го порт­ре­ту за­ле­жить від двох аспе­ктів — осо­би­сто­сті, яку зні­ма­ють, та май­стра, що три­має в ру­ках ка­ме­ру. Су­ма пси­хо­ло­гії та куль­тур­но­го рів­ня цих двох лю­дей дає ре­зуль­тат на порт­ре­ті. Май­стер має бу­ти до­сить осві­че­ним, щоб про­ни­кну­ти в ду­шу лю­дей рі­зних про­фе­сій та со­ці­аль­них верств. Вла­сне, це і зу­мо­ви­ло сьо­го­дні ма­лу кіль­кість порт­ре­ти­стів. Для цьо­го по­трі­бні ро­ки спо­сте­ре­жень, жи­т­тя з лю­дьми. Моя біо­гра­фія якраз ду­же по­ка­зо­ва у цьо­му пла­ні. Я ні­ко­ли не вчив­ся, але ба­га­то чи­тав. Мо­жна ска­за­ти, що мої вчи­те­лі — це кла­си­ка лі­те­ра­ту­ри та жит­тє­вий до­свід. Я зав­жди був по­руч із за­вод­ською пу­блі­кою. Сам то­кар за про­фе­сі­єю, то­му мав мо­жли­вість спо­сте­рі­га­ти за по­ве­дін­кою рі­зних лю­дей, у рі­зних си­ту­а­ці­ях. Це до­по­мо­гло ви­ро­би­ти пев­ний по­гляд на лю­ди­ну, ко­ли вже на­віть із зов­ні­шніх ознак на­ма­га­юсь зро­зу­мі­ти пси­хо­ло­гію то­го, хто пе­ре­ді мною.

— Чо­му ви ви­бра­ли ро­бо­ту в чор­но-бі­ло­му сти­лі?

— Ме­ні по­до­ба­є­ться чор­но-бі­ла га­ма — во­на бла­го­ро­дна. Ко­льо­ро­ві ро­бо­ти ду­же рід­ко від­по­від­а­ють пер­шо­чер­го­во­му за­ду­му. А в мій час ко­льо­ро­ва фо­то­гра­фія ще й бу­ла до­сить не­стій­кою, адже ду­же ча­сто змі­ню­ва­ла­ся ко­льо­ри­сти­ка, а від цьо­го — і вся ком­по­зи­ція ро­бо­ти. Я пе­ре­ко­на­ний, що ху­до­жник має за­ли­ши­ти щось не­до­ка­за­не, апе­лю­ва­ти до актив­ної фан­та­зії гля­да­ча. Зму­си­ти йо­го до­ма­льо­ву­ва­ти в уяві обра­зи... І са­ме чор­но-бі­ла га­ма дає мо­жли­вість най­рі­зно­ма­ні­тні­ших тра­кто­вок.

... Якщо ж по­вер­ну­ти­ся до по­ча­тку роз­мо­ви про те, як змі­нив­ся пси­хо­ло­гі­чний образ укра­їн­ця, то, зна­є­те, су­ча­сний укра­ї­нець акти­ві­зу­вав­ся і став ди­на­мі­чні­ший, у ньо­го глиб­ший по­гляд. Но­ві умо­ви жи­т­тя штов­ха­ють укра­їн­ців на актив­ні дії. Що бу­ло ра­ні­ше — за­галь­но­люд­ська ску­тість — нам біль­ше не при­та­ман­на. Сьо­го­дні все біль­ше лю­дей на ву­ли­цях по­смі­ха­ю­ться, по­при си­ту­а­цію в кра­ї­ні та еко­но­мі­чні скла­дно­щі, в очах пе­ре­хо­жих від­чу­ва­є­ться актив­ний рух ду­мок.

ЯСКРА­ВІ ПРЕД­СТАВ­НИ­КИ УКРА­ЇН­СЬКО­ГО «СРІБНОГО СТО­ЛІ­Т­ТЯ», ЯК НА­ЗИ­ВАВ ЇХ ЛЕ­О­НІД ЛЕВІТ, ДМИ­ТРО ГНА­ТЮК І ТЕ­ТЯ­НА ЯБЛОН­СЬКА

АВ­ТО­ПОРТ­РЕТ. СЕ­РІЯ«МИТ­ТЄ­ВО­СТІ». 1960-ті рр.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.