Від Во­ло­ди­ми­ра до Во­ло­ди­ми­ра

«19.06—25.06.2015»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Усе­ре­дньо­віч­чі як во­но бу­ло. При­стой­на лю­ди­на бу­ла пра­ви­те­лем, ну, або зро­би­ла хоч раз щось ко­ри­сне? — Пі­сля смер­ті її ви­свя­чу­ва­ли — роз­би­ра­ли по кі­сто­чках до цер­ков і мо­на­сти­рів по всій кра­ї­ні і мо­ли­ли­ся на її честь раз на рік. Але за­кін­чи­ло­ся по­хму­ре се­ре­дньо­віч­чя, й лю­ди Від­ро­дже­н­ня при­га­да­ли ста­ро­дав­ні гре­цькі та рим­ські тра­ди­ції — зно­ву ста­ли пам’ятни­ки вста­нов­лю­ва­ти. А спра­ва, тре­ба ска­за­ти, ви­тра­тна, а ча­сом і ве­де до рі­зно­го ро­ду кон­фу­зів і не­при­єм­но­стей. На­при­клад, якщо ко­гось з істо­ри­чних пра­ви­те­лів тре­ба бу­ло між кіль­ко­ма кра­ї­на­ми по­ді­ли­ти. Мо­щі, во­но як — одна пра­ви­ця, ска­жі­мо, в Іта­лії, дру­га — в Ні­меч­чи­ні, тре­тя пра­ви­ця у Фран­ції, а вже дрі­бних кі­сто­чок то по мі­сце­вих цер­квах уза­га­лі не по­ра­ху­ва­ти. І ко­жен вва­жає, що в су­сі­дній дер­жа­ві мо­щі не справ­жні, й от­же спе­ре­ча­ти­ся не­ма про що. А ось з пам’ятни­ком зов­сім іна­кше.

Ось, на­при­клад, цьо­го ро­ку 1000 ро­ків зі смер­ті Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го. Лю­ди­на гі­дна, не ли­ше то­му, що дер­жа­ву Русь за­сну­ва­ла й Ки­їв без єди­ної ви­со­тки та тор­гі­вель­но-офі­сно­го цен­тру в зо­ні охо­ро­ни ЮНЕСКО по­бу­ду­ва­ла, а ще й то­му, що за йо­го рі­ше­н­ням Русь хри­сти­ян­ською кра­ї­ною ста­ла, а от­же, всі пра­во­слав­ні цер­кви в Укра­ї­ні, Бі­ло­ру­сі й на­віть у Ро­сії від ньо­го істо­рію свою ве­дуть. У Ки­є­ві, на ба­тьків­щи­ні юві­ля­ра, пам’ятник ще з 1853 ро­ку сто­їть, а от за кор­до­ном — ну там Лон­дон, ну там Бріс­бен... Одним сло­вом, скром­но, на­віть по­рів­ня­но з по­е­том Та­ра­сом Шев­чен­ком, який дар­ма що не князь, та й жив, тре­ба ви­зна­ти, зов­сім уже не­при­стой­но по­рів­ня­но не­дав­но. Якщо та­ка спра­ва, адже ти­ся­ча ро­ків не жарт, ви­рі­ши­ли на честь Во­ло­ди­ми­ра но­ві пам’ятни­ки за кор­до­ном вста­нов­лю­ва­ти. Один у Поль­щі, в Гдан­ську, вже з 23 трав­ня сто­їть. Дру­гий у Ро­сії, в Мо­скві, ли­ше зби­ра­ю­ться 4 ли­сто­па­да від­кри­ва­ти. І, тре­ба че­сно ска­за­ти, дов­ко­ла дру­го­го з цих пам’ятни­ків та­ка че­хар­да по­ча­ла­ся, що на­віть з’яви­ли­ся дум­ки, що сам по­кій­ний князь до цьо­го пам’ятни­ка як би ні­яко­го сто­сун­ку не має, а вста­нов­лю­ють йо­го зов­сім з ін­ши­ми ці­ля­ми, а хтось на­віть по­жар­ту­вав, що й зов­сім ін­шій лю­ди­ні, тіль­ки з тим же ім’ям. За­га­лом, ми­ну­ло­го вів­тор­ка Укра­їн­ський ін­сти­тут на­ціо­наль­ної пам’яті в На­ціо­наль­но­му му­зеї істо­рії Укра­ї­ни зі­брав ва­шо­го по­кір­но­го слу­гу з по­лі­то­ло­гом Оле­ксі­єм Га­ра­нем на дис­пут, щоб спро­бу­ва­ти зро­зу­мі­ти, що за див­ні ре­чі дов­ко­ла ти­ся­чо­лі­т­тя з дня смер­ті Во­ло­ди­ми­ра ко­я­ться. Ось за ма­те­рі­а­ла­ми сво­го ви­сту­пу я й на­пи­сав цю ко­лон­ку, а що в тро­хи гу­мо­ри­сти­чно­му клю­чі, то не осу­діть, бо жанр мо­єї ко­лон­ки в га­зе­ті «День» са­ти­ри­чний, та й лю­ди­на я та­ка — якщо кіль­ка жар­тів не встав­лю, до се­ре­ди­ни текс­ту за­си­наю...

Так от, по­вер­та­ю­чись до на­ших пам’ятни­ків. У Поль­щі во­но все про­йшло ну­дно і, як го­во­рять ни­ні в Ро­сії, без­ду­хов­но. І пам’ятник скром­нень­кий, і гео­по­лі­ти­чно­го змі­сту май­же ні­яко­го. — На­віть бай­ке­рів на від­кри­т­тя не по­кли­ка­ли. За­те в Ро­сії все іна­кше. Річ у то­му, що пре­зи­дент їхній, тез­ка юві­ля­ра, ве­ли­кий лю­би­тель істо­рії. Мо­ло­ді істо­ри­ки, яких він ми­ну­лої осе­ні по­го­во­ри­ти зби­рав, цьо­му не на­ра­ду­ю­ться. А от ста­рі за­ми­сли­ли­ся. — Це то­му, що мо­ло­ді окрім Пу­ті­на ні­ко­го й не ба­чи­ли — за 15 ро­ків з ним одним і ви­ро­сли, а от лю­ди по­хи­ло­го ві­ку пам’ята­ють ін­шо­го лю­би­те­ля істо­рії, так са­мо як і знав­ця фі­ло­ло­гії й на­віть ге­не­ти­ки, який хоч і ку­рив як і я люль­ку, але жар­ту­вав не на сто­рін­ках укра­їн­ської га­зе­ти «День», а на пер­шій сто­рін­ці ра­дян­ської га­зе­ти «Прав­да». Ну та й ви про ньо­го чу­ли, — він, як це у нас за­раз за­ве­де­но, був гру­зи­ном, але то­ді, ко­ли це ще не бу­ло мо­дно.

Біль­ше, ніж істо­рію, пре­зи­дент­тез­ка лю­бить всі­ля­кі юві­леї. Що­прав­да, не він їх ви­га­дав від­зна­ча­ти, а ще в се­ре­дньо­віч­чі Па­пи, щоб з до­вір­ли­вих се­ре­дньо­ві­чних ту­ри­стів-про­чан скар­бни­цю со­бі по­пов­ню­ва­ти. А гро­ші, як ві­до­мо, ру­шій по­лі­ти­ки, ви­хо­дить, що юві­леї ні­би її за­прав­ка. За­раз он теж які май­стри пе­ре­тво­рю­ва­ти по­лі­ти­чний ка­пі­тал на фі­нан­со­вий. Зу­стрі­ли­ся якось, не­що­дав­но зов­сім, два ро­ки то­му, в Ки­є­ві два та­кі май­стри — ро­сій­ський пре­зи­дент з укра­їн­ським (Ві­ктор Яну­ко­вич, ма­буть пам’ята­є­те, по­ка­зний був чо­ло­вік) на свя­тку­ван­ні 1025-річ­чя прийня­т­тя хри­сти­ян­ства. По­кла­ли він­ки до пам’ятни­ка Во­ло­ди­ми­ру, там де він Русь хре­стив. По­го­во­ри­ли, ко­жен про своє. Во­ло­ди­мир-пре­зи­дент бу­ло роз­по­вів, що Ки­їв це спіль­на ку­піль хри­сти­ян­ства для обох на­ро­дів — укра­їн­сько­го й ро­сій­сько­го, та, ма­буть, мі­цно за­ду­мав­ся він то­ді, ко­ли ди­вив­ся на пам’ятник Во­ло­ди­ми­ру.

Тіль­ки-но він при­їхав до­до­му з то­го юві­лею, як че­рез три дні під­пи­сав указ го­ту­ва­ти­ся до но­во­го. І щоб уже з Укра­ї­ною, зна­чить, не те що не ді­ли­ти, а окрім са­мо­го Во­ло­ди­ми­ра й усе, що з ім’ям йо­го пов’яза­но, в Укра­ї­ни ві­ді­бра­ти. По­чав з укра­їн­сько­го пре­зи­ден­та — той пер­ший спо­ча­тку до Кри­му втік, а по­тім і до Ро­сії. Як при­да­не, так ви­йшло, він з со­бою Крим при­віз, де Во­ло- ди­мир-князь хре­стив­ся. І, як ви­я­ви­ло­ся, не ли­ше Крим. Ко­ли в трав­ні ми­ну­ло­го ро­ку ро­сій­ський пре­зи­дент ви­сту­пав у ві­ді­бра­но­му в Укра­ї­ни Кри­му, він ку­пі­л­лю хри­сти­ян­ства вже не Ки­їв, як 2013-го, а Се­ва­сто­поль-Хер­со­нес на­звав. От і ви­хо­дить, що ку­піль ту наш збі­глий пре­зи­дент Пу­ті­ну з Ки­є­ва у ва­лі­зі ви­віз — на­віть зо­ло­тий ба­тон не взяв, бо че­рез ку­піль мі­сця не ви­ста­чи­ло. Сло­вом, узяв Во­ло­ди­мир-пре­зи­дент Крим, ку­піль з Яну­ко­ви­чем на до­да­ток, і за­хо­див­ся пам’ятник Во­ло­ди­ми­ру в Мо­скві бу­ду­ва­ти, щоб не про­сто біль­ший за київський, а та­кий, щоб про київський пі­сля цьо­го ні­хто й не зга­дав. Ви­рі­ши­ли йо­го вста­но­ви­ти на Во­ро­б­йо­вих го­рах — облич­чям до Крем­ля й ста­діо­ну, от­же, а спи­ною до уні­вер­си­те­ту, щоб уся­кий вче­ний черв’як знав своє мі­сце і зі вся­ки­ми лі­то­пи­са­ми в по­лі­ти­ку не встря­вав.

Ну, ви зро­зумі­ли вже, що пам’ятник той не про­стий, а зі сми­слом. Звер­ху там ве­ли­че­зний Во­ло­ди­мир з хре­стом, а на по­ста­мен­ті ба­ре­льє­фи — Во­ло­ди­мир хре­сти­ться сам у Хер­со­не­сі, Во­ло­ди­мир хре­стить Русь у Ки­є­ві, а по­тім ще один ба­ре­льєф, свя­тих кня­зів — зби­ра­чів зем­лі «рус­ской». Не Ру­сі, а Ро­сії, зна­чить. Це ні­би одні­єю но­гою той Во­ло­ди­мир у Кри­му сто­їть, дру­гою — в Ки­є­ві, а тре­тьою — в Мо­скві. — Про тре­тю но­гу це не жарт. Ко­жно­го ра­зу як по­лі­ти­ки по­чи­на­ють істо­рію пе­ре­пи­су­ва­ти, ки­їв­ським кня­зям мо­сков­ську про­пи­ску оформ­ля­ти, так одра­зу у них і тре­тя, і че­твер­та но­га ви­ро­стає. Про це ще Кар­ло Кол­ло­ді каз­ку ко­лись на­пи­сав. — Там у де­рев’яно­го хло­пчи­ка, щой­но він по­чи­нав бре­ха­ти, одра­зу дов­гий ніс ви­ро­став. Пам’ята­є­те? У по­лі­ти­ці та са­ма істо­рія.

Так- от, про « зби­ра­чів » . Окрім Во­ло­ди­ми­ра там роз­мі­ще­ні ще Ан­дрій Бо­го­люб­ський, Оле­ксандр Нев­ський, Да­ни­ло Мо­сков­ський і Дми­тро Дон­ськой. Ко­ли за ца­ря Оле­ксан­дра ІІ до «ти­ся­чо­лі­т­тя Ро­сії» пам’ятник від­кри­ва­ли, то на ньо­го й Оль­гу, баб­ку Во­ло­ди­ми­ра, яка пер­шою хри­сти­ян­ство прийня­ла, по­мі­сти­ли, і Яро­сла­ва Му­дро­го, Да­ни­ла Га­ли­цько­го з Ко­стян­ти­ном Острозь­ким. Ві­тов­та з Кей­сту­том. Мар­фу по­са­дни­цю нов­го­род­ську, Мі­ха­ї­лів — свя­тих твер­ських і чер­ні­гів­сько­го кня­зів. — Усіх то­ді узя­ли — і хто Мо­скву бу­ду­вав, і хто Холм, Нов­го­род, Твер... Ро­ма­но­ви май­же всі зем­лі Ру­сі прав­дою й не­прав­дою дій­сно зі­бра­ли, але спадок Ру­сі, спадок Во­ло­ди­ми­ра, вва­жа­ли спіль­ним. Са­ме то­ді ро­сій­ські істо­ри­ки за­мість одні­єї Ру­сі ви­га­да­ли Русь Ки­їв­ську, Русь Га­ли­цьку, Русь Мо­сков­ську й на­віть Русь Ли­тов­ську — не шко­да, со­бі ві­зьме­мо й вам за­ли­ши­ться.

А от за Пу­ті­на з пам’ятни­ком на чер­го­ве ти­ся­чо­лі­т­тя як ви­йшло. — Яро­сла­ва Му­дро­го, дар­ма що свя­тий, не взя­ли, то­му що му­дрість за­раз не в по­ша­ні. Іва­на Ка­ли­ту, хто ма­лень­ке Мо­сков­ське кня­зів­ство на Ве­ли­ке пе­ре­тво­рив, біль­шу ча­сти­ну За­ліс­ся зі­брав­ши, не взя­ли, бо «ка­ли­та» — це ко­шіль, ка­пшук. — Іван Ка­ли­та гро­ші з ор­дин­сько­го ви­хо­ду со­бі при­вла­сню­вав, за те й про­зва­ний був. По­мі­сти йо­го на пам’ятник, кон­фуз мо­же ви­йти — пря­мий на­тяк на ни­ні­шньо­го ро­сій­сько­го во­ло­да­ря. Ну а всі ці нов­го­род­ські, твер­ські, чер­ні­гів­ські свя­ті... — зай­ві во­ни. Пам’ята­є­те, ко­лись на по­ча­тку 90-х на пер­шій хви­лі на­їв­но­го па­трі­о­ти­зму у нас книж­ку ви­да­ли «Від Кия до Крав­чу­ка»? Ось так і сьо­го­дні мі­ря­ють пу­тін­ську Ро­сію. — Ще в бе­ре­зні на юві­лей ане­ксії Кри­му до Крем­ля ви­йшли акти­ві­сти з пла­ка­та­ми «Русь від Во­ло­ди­ми­ра до Во­ло­ди­ми­ра». У сьо­го­дні­шній Ро­сії не­має мі­сця ста­ро­му мі­фу про Ки­їв­ську, Ли­тов­ську, Га­ли­цьку Русь. Є ли­ше одна Русь — Мо­сков­ська, і є її пра­ви­тель — ві­чний Во­ло­ди­мир, який зно­ву, як і ти­ся­чу ро­ків то­му, зно­ву ро­бить істо­ри­чний ви­бір. Що­прав­да, то­ді він пе­ред ди­кі­стю від­дав пе­ре­ва­гу ци­ві­лі­за­ції, а сьо­го­дні нав­па­ки — від­го­ро­джу­є­ться від ци­ві­лі­зо­ва­но­го сві­ту сті­ною, щоб убе­рег­ти са­мо­бу­тню ди­кість. Ну та це йо­го, пра­ви­те­ля, пра­во — він і ти­ся­чу ро­ків то­му не за­пи­ту­вав, чи хо­че хто хрест прийня­ти. А 89% під­трим­ки йо­му не си­лою ме­ча, то си­лою те­ле­ві­зо­ра зав­жди при­пи­шуть.

Та­ка-от істо­рія. А ви ка­же­те про­сто пам’ятник.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.