«Зда­тність тво­ри­ти зло ви­ті­кає з умі­н­ня бре­ха­ти са­мо­му со­бі»

Den (Ukrainian) - - Культура -

Не­що­дав­но ки­їв­ські гля­да­чі ма­ли рід­кі­сну на­го­ду по­ди­ви­ти­ся один з най­кра­щих сві­то­вих не­і­гро­вих філь­мів остан­ніх ро­ків — «По­гляд ти­ші» (The Look of Silence) аме­ри­кан­сько­дан­сько­го до­ку­мен­та­лі­ста Джо­шуа Оп­пен­гей­ме­ра. Йо­го сю­жет є ду­же по­вчаль­ним і для нас.

2003 ро­ку під час по­до­ро­жі до Ін­до­не­зії Оппенгеймер по­зна­йо­мив­ся з мі­сце­вим оку­лі­стом Аді Ру­ку­ном. Аді на­ро­див­ся 1968-го, че­рез два ро­ки пі­сля то­го, як йо­го стар­шо­го бра­та Рам­лі вби­ли про­уря­до­ві «еска­дро­ни смер­ті». Рам­лі став одним із що­най­мен­ше міль­йо­на осіб, ви­ни­ще­них без су­ду і слід­ства під час кам­па­нії бо­роть­би з ко­му­ні­ста­ми, яку про­во­див ре­жим ге­не­ра­ла Су­хар­то в се­ре­ди­ні 1960-х. У «ко­му­ні­стах» опи­ни­ли­ся не ли­ше лі­ві акти­ві­сти, а й ме­шкан­ці бі­дних пе­ред­мість, ін­те­ле­кту­а­ли, чле­ни проф­спі­лок і всі ки­тай­ці не­за­ле­жно від іде­о­ло­гі­чних упо­до­бань. Ар­мія пе­ре­до­ру­ча­ла роз­пра­ви ганг­сте­рам або про­уря­до­вим акти­ві­стам. Ди­кта­ту­ру під­три­му­ва­ли США. І хо­ча Су­хар­то дав­но не­має, в Ін­до­не­зії — віль­ні ви­бо­ри, дов­ко­ла то­го стра­шно­го ча­су до­сі існує змо­ва мов­ча­н­ня.

Че­рез 9 ро­ків пі­сля зу­стрі­чі з Аді Оппенгеймер ви­пу­стив до­ку­мен­таль­ну дра­му «Акт вбив­ства» (де­таль­ні­ше див. «День» від 13 лю­то­го 2013 р.), в якій за­про­по­ну­вав ве­те­ра­нам « еска­дро­нів смер­ті » ( се­бе во­ни на­зи­ва­ли «пре­ма­ни») від­тво­ри­ти сце­ни тор­тур і вбивств на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку. У «По­гля­ді ти­ші» го­лов­ним ге­ро­єм став на той мо­мент вже 44-рі­чний Аді, який їздить окру­гою і ро­бить оку­ля­ри. Лі­кує і вбивць, і сім’ї вби­тих. Роз­пи­тує про ми­ну­ле, про яке ні­хто не хо­че зга­ду­ва­ти.

Зні­ма­ю­чи «пре­ма­нів» в «Акті вбив­ства», Оппенгеймер зу­мів про­бу­ди­ти в них дитячу без­по­се­ре­дність, з якою во­ни хва­ли­ли­ся сво­ї­ми вчин­ка­ми і від­тво­рю­ва­ли їх у де­ше­вій го­пни­цькій есте­ти­ці та не­хи­трій ама­тор­ській грі. На­то­мість у «По­гля­ді...» на­ба­га­то біль­ше ви­кли­ку, бо тут жер­тви й ка­ти схо­дя­ться віч-на-віч у пря­мій кон­фрон­та­ції, при­чо­му дру­гі втра­ча­ють свій ін­фан­тиль­ний шарм, по­ста­ю­чи ти­ми, ким во­ни є — вар­ва­ра­ми й пси­хо­па­та­ми. Нав­па­ки, ко­жна сце­на з Аді акцен­тує на йо­го до­ро­сло­сті. Він по­во­ди­ться з не­ймо­вір­ною гі­дні­стю, ку­ди б не при­йшов і що б не по­чув. Один із ганг­сте­рів на­рі­кає: «Ва­ші пи­та­н­ня над­то гли­бо­кі. Я не лю­блю гли­бо­ких пи­тань». Гли­би­ну цим пи­та­н­ням — се­ред усьо­го ін­шо­го — на­дає по­гляд. Нав­ко­ло ці­єї ети­чної осі — мов­ча­зно­го і ува­жно­го по­гля­ду Аді — ор­га­ні­зо­ва­на обра­зна си­сте­ма філь­му.

На одно­му її по­лю­сі — кри­хі­тні ли­чин­ки ме­те­ли­ків, які, під­стри­бу­ю­чи від вну­трі­шньої на­пру­ги, ні­як не мо­жуть пе­ре­йти в на­сту­пну ві­ко­ву ста­дію, на дру­го­му — ба­тько Аді, див­не ство­рі­н­ня, яке в свої 100 з га­ком ро­ків втра­ти­ло зв’язок з ре­аль­ні­стю: вва­жає се­бе юна­ком і спів­ає пі­сень­ку про якусь се­ксу­аль­ну ді­ву­лю. Між ци­ми край­ні­ми ме­жа­ми — і ма­ти Аді, що роз­мов­ляє з ли­чин­ка­ми на до­ло­ні, і йо­го ма­лень­ка донь­ка, яка пу­кає і смі­є­ться, щоб при­хо­ва­ти кон­фуз, і один з убивць, по­ді­бно до ба­тька Аді, по­ло­не­ний ря­тів­ним сла­бо­ум­ством, і де­таль­ні спо­га­ди про те, як вби­ва­ли Рам­лі, і чи­слен­ні па­ці­єн­ти, які стра­жда­ють роз­ла­дом зо­ру не менш ніж ви­бір­ко­ві­стю пам’яті, і по­ста­рі­лий го­ло­во­різ із кру­гли­ми чер­во­ни­ми пе­ре­ві­ро­чни­ми опра­ва­ми на нев­ро­ти­чно­му облич­чі (цей образ ви­ко­ри­ста­но на афі­шах філь­му). Опти­ка тут по­ня­т­тя не менш біо­ло­гі­чне, ніж по­лі­ти­чне чи кі­не­ма­то­гра­фі­чне. Прав­да, в ті­лі, бо ті­ло, жи­ве або мер­тве, — єди­не свід­че­н­ня, яке не мо­жна під­ро­би­ти. Вка­зу­є­ться то­чний вік біль­шо­сті ге­ро­їв; ма­ти зга­дує, що в ба­тька по­ча­ли ви­па­да­ти зу­би пі­сля вбив­ства Рам­лі; донь­ка Аді роз­по­від­ає, як їй вир­ва­ли мо­ло­чний зуб, і тут же на сто­лі при­тан­цьо­ву­ють ли­чин­ки, схо­жі на ожи­лі бо­би. Істо­рія за­пи­су­є­ться на ті­лах по-ка­фкі­ан­ськи бе­зу­пин­но й без­жаль­но.

Аді на­ро­дже­ний в по­ря­ту­нок ба­тькам; він на­ма­га­є­ться осми­сли­ти смерть Рам­лі, яко­го не знав. Зро­зу­мі­ти це для Аді озна­чає зро­зу­мі­ти своє жи­т­тя. Однак про­па­ган­да кон­сер­вує істо­рію у фаль­ши­во­му па­трі­о­ти­чно­му тор­же­стві, під­мі­нює при­чи­ни, при­хо­вує наслідки. Про свій га­не­бний до­свід су­спіль­ство мов­чить на­стіль­ки ж ви­ра­зно, на­скіль­ки окре­мі ін­ди­ві­ди пи­ша­ю­ться ско­є­ним. У сло­ві look за­кла­де­но вза­є­мо­до­пов­ню­ю­чі сми­сли: по­гляд — і образ, зов­ні­шність — тоб­то те, на що спря­мо­ва­но по­гляд. Оппенгеймер зна­хо­дить без­ліч спосо­бів ві­зу­а­лі­зу­ва­ти ти­шу: без­сло­ве­сні ха­тні кло­по­ти ма­те­рі Аді, тяж­кі па­у­зи в роз­мо­ві з ка­та­ми, джун­глі, про­ни­за­ні стре­ко­том ци­кад, ка­жа­ни у тем­но-си­ньо­му не­бі над без­мов­ни­ми кра­є­ви­да­ми Змі­ї­ної рі­чки, де ра­зом з ін­ши­ми вби­ли Рам­лі. Бу­кваль­но по­гляд ти­ші — це те, як Аді ди­ви­ться ві­део з зі­зна­н­ня­ми вбивць. А ще це та бе­зо­дня, яка ди­ви­ться у від­по­відь з ве­се­лим або роз­дра­то­ва­ним ви­кли­ком очи­ма су­сі­да, що па­трав одно­сель­чан пів­сто­лі­т­тя то­му.

Ме­те­ли­ки не ви­хо­дять на світ, як би їх не за­кли­на­ла ма­ти. Аді та Джо­шуа не отри­му­ють сво­їх від­по­від­ей. Во­ни отри­му­ють фільм, це їх вчи­нок: лю­ди­на з ка­ме­рою зда­тна впли­ну­ти не на істо­рію, а на сприйня­т­тя істо­рії. А кі­но — по­гляд звід­ти, звід­ки вже не­має ко­му і не­має чим ди­ви­ти­ся.

— Чи мо­жна вва­жа­ти «Акт убив­ства» і «По­гляд ти­ші» єди­ним ці­лим?

— Так, я ба­чу ці філь­ми як єди­ну ро­бо­ту, в ці­ло­му кра­щу, ніж ко­жна з її ча­стин окре­мо. Сце­на, яка на­ди­хну­ла ме­не на ство­ре­н­ня всьо­го про­е­кту, є у «По­гля­ді ти­ші». Це епі­зод, де двоє чо­ло­ві­ків ве­дуть ме­не до рі­чки, по чер­зі гра­ю­чи в жер­тву і ка­та. Я там упер­ше ввів двох зло­чин­ців, не зна­йо­мих між со­бою, щоб по­ди­ви­ти­ся, чи бу­дуть во­ни го­во­ри­ти зі мною в та­ко­му ж хваль­ку­ва­то­му то­ні, як

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.