Чо­му фільм аме­ри­кан­сько-дан­сько­го ре­жи­се­ра Джо­шуа ОП­ПЕН­ГЕЙ­МЕ­РА та­кий по­вчаль­ний для нас?

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День», Бер­лін — Ки­їв

Так са­мо, у ти­ші, се­ред са­мо­вдо­во­ле­них убивць, жи­ли й ми ба­га­то, за­над­то ба­га­то ро­ків. По­тім — дов­го вчи­ли­ся го­во­ри­ти. Але чи все ска­за­ли?

Ниж­че — фра­гмен­ти роз­мо­ви Джо­шуа Оп­пен­гей­ме­ра з пре­сою та гля­да­ча­ми пі­сля прем’єри «По­гля­ду ти­ші» в Бер­лі­ні. Свої за пи тан ня по ста вив та кож ко рес пон дент «Дня».

«Я ЗРО­ЗУ­МІВ, ЩО МИ МО­ЖЕ­МО ЗРО­БИ­ТИ ЩОСЬ БЕЗ­ПРЕ­ЦЕ­ДЕН­ТНЕ В ІСТО­РІЇ ДО­КУ­МЕН­ТА­ЛІ­СТИ­КИ»

спіл­ку­ю­ться між со­бою. Ви­я­ви­ло­ся, що во­ни не­мов чи­та­ють з одно­го сце­на­рію. У ме­не з’яви­ло­ся жа­хли­ве від­чу­т­тя, ні­би я по­тра­пив до Ні­меч­чи­ни че­рез со­рок ро­ків пі­сля Го­ло­ко­сту й по­ба­чив, що на­цизм все ще при вла­ді. Тож я ви­рі­шив, що ви­тра­чу стіль­ки ро­ків, скіль­ки зна­до­би­ться, щоб роз­кри­ти цю те­му, і зні­му два філь­ми: пер­ший — про те, що тра­пи­ться, якщо зло­чин­ці пе­ре­мо­жуть і бу­дуть віль­ні пи­са­ти істо­рію з по­зи­ції пе­ре­мож­ців, а дру­гий — про те, що бу­де з лю­дьми, якщо їм до­ве­де­ться жи­ти з не­за­го­є­ною трав­мою, се­ред ти­ші.

— На­скіль­ки ва­жли­вою для вас бу­ла про­фе­сія ге­роя?

— З Аді я по­чав пра­цю­ва­ти 2003 ро­ку на по­ча­тку сво­єї по­до­ро­жі Ін­до­не­зі­єю. У ме­не бу­ли близь­кі від­но­си­ни з йо­го ро­ди­ною. Він упро­довж во­сьми ро­ків пе­ре­гля­дав усе, що я міг йо­му по­ка­за­ти, і це змі­ни­ло йо­го. Він від­чув, що по­ви­нен зу­стрі­ти­ся зі зло­чин­ця­ми, спо­ді­ва­ю­чись, що во­ни ви­зна­ють свої дії не­пра­виль­ни­ми, а він змо­же їм це про­ба­чи­ти, і то­ді во­ни по­чнуть но­ве жи­т­тя як люд­ські істо­ти, а не як жер­тва й убив­ця, яких роз­ді­ляє страх і вза­єм­на пі­до­зра. Я ска­зав: «Ні, це за­над­то не­без­пе­чно». Але ко­ли Аді по­яснив свої мо­ти­ви, я зро­зу­мів, що якщо нам це вда­сться, то ми зро­би­мо щось без­пре­це­ден­тне в істо­рії до­ку­мен­та­лі­сти­ки. Не ду­маю, що ра­ні­ше ви­хо­див фільм, в яко­му б уці­лі­лі всту­па­ли в кон­фрон­та­цію зі зло­чин­ця­ми, які все ще ма­ють вла­ду. Що ва­жли­ві­ше, я знав, що для Ін­до­не­зії це ста­не фун­да­мен­таль­ним по­ру­ше­н­ням ти­ші. Аді спе­ці­аль­но шу­кав па­ці­єн­тів стар­шо­го ві­ку і про­сив їх: «Роз­ка­жіть, що пам’ята­є­те про 1965 рік», і ча­сто сти­кав­ся з ти ми са ми ми вбив ця ми- хваль ка ми. Оскіль­ки я аме­ри­ка­нець, остан­ні ви­рі­ши­ли, що я під­три­мую вбив­ства, і не без при­чи­ни, як ми ба­чи­мо в «По­гля­ді ти­ші». Я ро­зу­мів, що зав­дя­ки фа­ху Аді у нас є силь­ний образ лю­ди­ни, яка до­по­ма­гає лю­дям про­зрі­ти, хо­ча во­ни пра­гнуть ли­ша­ти­ся слі­пи­ми, і ще це пра­цю­ва­ло як ме­та­фо­ра то­го, що мої філь­ми зро­би­ли для сприйня­т­тя ге­но­ци­ду в Ін­до­не­зії — бо во­ни зня­ті си­лою по­гля­ду на ре­чі, яких ми не хо­че­мо ба­чи­ти. Та­кож про­це­ду­ра пе­ре­вір­ки зо­ру ви­пад­ко­во зі­гра­ла ва­жли­ву роль у то­му, що ці зу­стрі­чі бу­ли дра­ма­ти­чни­ми і без­пе­чни­ми во­дно­час. Ду­же ва­жли­во, що вбив­ці ка­за­ли Аді те са­ме, що й ме­ні ба­га­то ро­ків ра­ні­ше. У по­пе­ре­дніх зйом­ках бу­ли ці сюр­ре­а­лі­сти­чні ре­кон­стру­кції то­го, що во­ни зро­би­ли, — во­ни на це одра­зу зго­ло­си­ли­ся, то­му що їх ні­хто не зму­сив ви­зна­ти, що те, що во­ни зро­би­ли, бу­ло не­пра­виль­но, і во­ни мо­гли вче­пи­ти­ся за бре­хню про пра­виль­ність їх учин­ків. Чи­стий сим­птом без­кар­но­сті. Ду­же ви­со­ко­по­став­ле­ні ді­я­чі ра­до ме­не при­йма­ли, на­віть якщо в ми­ну­ло­му ма­ли якісь пі­до­зри. Я ка­зав: «Цьо­го ра­зу я тут із дру­гом, він та­кож пов’яза­ний з ти­ми по­ді­я­ми, ме­ні ці­ка­во, як ви, ін­до­не­зій­ці, обго­во­рю­ва­ти­ме­те ці пи­та­н­ня одне з одним. А він за­мість ва­шо­го ча­су і спогадів про­по­нує без­ко­штов­ну пе­ре­вір­ку зо­ру». Ко­ли ти па­ці­єнт на при­йо­мі у лі­ка­ря, то вра­зли­вий і не на­па­да­ти­меш. Аді з йо­го вві­чли­ві­стю і ма­не­рою спіл­ку­ва­ти­ся, а та­кож зав­дя­ки сво­їй про­фе­сії мав змо­гу обез­збро­ї­ти цих лю­дей і до­зво­ли­ти нам за­гли­би­ти­ся пе­ред ви­бу­хом. Він про­сто пе­ре­ві­ряв зір, до­ки во­ни не ви­кла­да­ли клю­чо­ву ін­фор­ма­цію.

«НА ПРЕМ’ЄРУ ПРИ­ЙШЛО ДВІ ТИ­СЯ­ЧІ ОСІБ»

— Ви, оче­ви­дно, не мо­же­те по­вер­ну­ти­ся до Ін­до­не­зії. На­скіль­ки не­без­пе­чна си­ту­а­ція Аді?

— Ми зня­ли «По­гляд ти­ші» пі­сля то­го, як за­кін­чи­ли «Акт вбив­ства», але до то­го, як ви­пу­сти­ли оби­дві кар­ти­ни, оскіль­ки ро­зумі­ли, що пі­сля прем’єри не змо­же­мо по­вер­ну­ти­ся. У на­шій ко­ман­ді бу­ло близь­ко ші­ст­де­ся­ти осіб: уні­вер­си­тет­ські про­фе­со­ри, пра­во­за­хи­сни­ки, акти­ві­сти при­ро­до­охо­рон­но­го ру­ху, го­ло­ви не­уря­до­вих ор­га­ні­за­цій обмі­ня­ли кар’єру на ро­бо­ту зі мною, а де­я­кі з них ро­ка­ми ри­зи­ку­ва­ли жи­т­тям. Прав­да, в то­му ре­гіо­ні я був ві­до­мий як лю­ди­на, близь­ка до ко­ман­ду­ва­чів тих, хто вбив бра­та Аді, то­му лю­ди, з яки­ми ми зу­стрі­ча­ли­ся, по­ду­ма­ли б дві­чі або на­віть три­чі пе­ред тим, як на нас на­па­сти. Тож я отри­мав мо­жли­вість пра­цю­ва­ти без­пе­чно. Але я та­кож знав, що, ціл­ком імо­вір­но, пі­сля за­вер­ше­н­ня ро­бо­ти ро­ди­ні Аді до­ве­де­ться пе­ре­їха­ти. Зре­штою, ми ці­лий мі­сяць вті­лю­ва­ли в жи­т­тя план їхньо­го пе­ре­се­ле­н­ня з Пів­ні­чної Су­ма­три, зро­би­ли все, щоб офор­ми­ти ді­тей у кра­щі шко­ли, щоб ото­чи­ти Аді та йо­го рі­дних ти­ми, хто йо­го під­три­му­вав. Зви­чай­но, є «план Б», ми по­стій­но під­три­му­є­мо зв’язок, щоб ева­ку­ю­ва­ти їх, якщо з’яви­ться не­об­хі­дність. Але на да­но­му ета­пі Аді вва­жає, що йо­му ще ба­га­то що на­ле­жить зро­би­ти у се­бе в кра­ї­ні.

— У кін­це­вих ти­трах де­ся­тки лю­дей ука­за­ні як ано­ні­ми...

— Ми бу­ли під по­стій­ним на­гля­дом по­лі­ції, вій­сько­вих, во­є­ні­зо­ва­них фор­му­вань. Але зда­ва­ло­ся, во­ни не усві­дом­лю­ва­ли ве­ли­че­зних на­слід­ків на­ших дій. Ко­жна уста­но­ва, вій­сько­ві і по­лі­ція ви­ко­чу­ва­ли для нас чер­во­ний ки­лим. В «Акті вбив­ства» на­віть мі­ністр мо­ло­ді та спор­ту осо­би­сто до­по­ма­гає нам від­тво­ри­ти рі­за­ни­ну се­ла. Во­ни про­ве­ли дер­жав­не ток-шоу, щоб роз­ре­кла­му­ва­ти зйом­ки «Акту вбив­ства». Зві­сно, во­ни б не ста­ли йо­го ре­кла­му­ва­ти, як­би хоч раз по­ба­чи­ли. А то­ді я міг пра­цю­ва­ти з ко­ман­дою, яка по­хо­ди­ла з рі­зних сфер жи­т­тя. Для ме­не бу­ло ва­жли­вим за­лу­чи­ти лю­дей з усі­єї Ін­до­не­зії.

— Чи бу­ла прем’єра «По­гля­ду ти­ші» в Ін­до­не­зії?

— Так, і все від­бу­ло­ся зов­сім іна­кше, ніж з «Актом убив­ства», який до­ве­ло­ся три­ма­ти в та­єм­ни­ці. Прем’єру ор­га­ні­зу­ва­ли дер­жав­ні ор­га­ні­за­ції в най­біль­шо­му кі­но­те­а­трі Ін­до­не­зії. На неї при­йшло дві ти­ся­чі осіб — май­же вдві­чі біль­ше міс­тко­сті за­лу, то­му про­ве­ли два се­ан­си. На обох по­ка­зах Аді від­по­від­ав на за­пи­та­н­ня гля­да­чів, і 10—15 хви­лин пу­блі­ка апло­ду­ва­ла сто­я­чи, вра­же­на йо­го смі­ли­ві­стю.

«КО­ЖЕН ГЕ­НО­ЦИД ПОВ’ЯЗА­НИЙ ІЗ ЛЮ­ДЬМИ, ЯКІ СЛІ­ПО СЛІ­ДУ­ЮТЬ ПЕВ­НИМ НОР­МАМ ПО­ВЕ­ДІН­КИ»

— Ме­ні до­ве­ло­ся ба­чи­ти ваш ран­ній фільм, і це зов­сім ін­ше кі­но. На­скіль­ки ін­до­не­зій­ський про­ект змі­нив вас як ре­жи­се­ра?

— Я по­чи­нав пра­цю­ва­ти над філь­мом, який за те­мою і зна­че­н­ням був би схо­жий на «По­гляд ти­ші». Ко­ли ме­не по­про­си­ли зні­ма­ти зло­чин­ців, я по­го­див­ся спро­бу­ва­ти, хо­ча на­справ­ді ду­же бо­яв­ся. На свій жах я зро­зу­мів, що всі зло­чин­ці хваль­ку­ва­ті: в най­дрі­бні­ших де­та­лях во­ни роз­по­від­а­ли про вчи­не­ні ни­ми вбив­ства в при­су­тно­сті сво­їх дру­жин, ді­тей і ону­ків, як ви ба­чи­ли в «Акті вбив­ства». Я по­ка­зав ці ма­те­рі­а­ли уці­лі­лим і пра­во­за­хи­сни­кам в Ін­до­не­зії. Всі від­по­ві­ли: «Не зу­пи­няй­те­ся, ви ро­би­те ду­же ва­жли­ву спра­ву». То­ді я й узяв­ся за де­ся­ти­рі­чний про­ект про без­кар­ність, про те, що бу­ває, ко­ли вбив­ці пе­ре­ма­га­ють, про при­ро­ду і наслідки люд­сько­го зла і про те, чо­му лю­ди ро­блять зло. Якщо не ро­зу­мі­єш цьо­го, то не змо­жеш зро­зу­мі­ти, як во­ни з цим жи­вуть. А те, як во­ни з цим жи­вуть, впли­ває на су­спіль­ство, в яко­му во­ни жи­вуть. Я ра­дий, що ви ба­чи­ли мою стару ро­бо­ту, але я став ре­жи­се­ром тіль­ки зав­дя­ки цим двом філь­мам. Не я ви­рі­шив змі­ни­ти­ся, а ця дов­га по­до­рож змі­ни­ла ме­не і зро­би­ла тим, ким я є сьо­го­дні.

— Те­пер, з та­ким до­сві­дом, ви зро­зумі­ли, що спо­ну­кає лю­дей ро­би­ти по­ді­бні ре­чі?

— Як на ме­не, це своє­рі­дний від­чай. Бе­зви­хі­дний, на­віть ек­ста­ти­чний від­чай, в який се­бе вга­ня­ють зло­чин­ці. Для то­го щоб уби­ти, тре­ба бу­ти ду­же его­їсти­чним, а та­кож умі­ти бре­ха­ти со­бі. Я ду­маю, що в пер­шу чер­гу зда­тність ро­би­ти зло ви­ті­кає з умі­н­ня бре­ха­ти са­мо­му со­бі. До то­го ж ко­жний ге­но­цид пов’яза­ний з лю­дьми, які слі­по слі­ду­ють пев­ним нор­мам по­ве­дін­ки. Ган­на Арендт го­во­ри­ла про Ей­хма­на (на­цист­сько­го зло­чин­ця, від­по­від­аль­но­го за Го­ло­кост. — Д.Д.), і, на мою дум­ку, це най­кра­ще тра­кту­ва­н­ня йо­го пси­хо­ло­гії: «Він ні в чо­му не ви­нен, окрім як у го­стрій обме­же­но­сті ро­зу­му». Пев­ною мі­рою ці сло­ва вір­ні що­до ко­жно­го зло­чин­ця, яко­го я зу­стрів у Ін­до­не­зії. Це справ­ді ви­ма­гає го­строї обме­же­но­сті ро­зу­му.

— А ва­шій ро­ди­ні до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти щось по­ді­бне?

— Моя ба­бу­ся — з Бер­лі­на, ба­тько мо­го ба­тька — із Франкфурта, і во­ни ви­їха­ли з Ні­меч­чи­ни са­ме вча­сно, а я зро­став із га­слом біль­ше ні­ко­ли не бу­ти мі­шен­ню по­лі­ти­ків, мо­раль­но­го ди­скур­су чи на­віть куль­ту­ри, і це сто­су­ва­ло­ся не ли­ше на­шої сім’ї, а всіх лю­дей. А по­тім я зба­гнув, що ці ре­чі по­вто­рю­ю­ться зно­ву і зно­ву в рі­зних кон­текс­тах. Я справ­ді від­чув, що не мо­жу не зва­жа­ти на це гро­те­скне по­вто­ре­н­ня пра­ви­ла «ні­ко­ли зно­ву», бу­ду­чи ще мо­ло­дим і див­ля­чись на це з вла­сної си­ту­а­ції.

— Чи ва ших філь мів бу де до стат ньо, аби змі­ни­ти си­ту­а­цію дов­ко­ла ге­но­ци­ду в Ін­до­не­зії?

— Так, у нас бу­ла на­дія, що їх по­ба­чить між­на­ро­дна гро­мад­ськість, але ми в пер­шу чер­гу спо­ді­ва­ли­ся, що оби­два філь­ми ста­нуть для Ін­до­не­зії своє­рі­дним дзер­ка­лом, щоб там на­ре­шті змо­гли за­го­во­ри­ти про на­бо­лі­лі про­бле­ми. Ти­ся­чі лю­дей по всій кра­ї­ні пе­ре­гля­ну­ли «Акт убив­ства», ска­ча­ли йо­го в Ін­тер­не­ті, він зму­сив ЗМІ го­во­ри­ти про ге­но­цид. На по­ка­зи «По­гля­ду ти­ші» при­йшло більш ніж 50 000 осіб про­тя­гом пер­ших ти­жнів. А по­чи­на­ло­ся зі всьо­го двох се­кре­тних се­ан­сів.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.