Без ви­ни по­ка­ра­ним

У се­лі Со­кіль­ни­ки на Львів­щи­ні вста­но­ви­ли пам’ятний знак на честь де­пор­то­ва­них укра­їн­ців

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Йо­сип МАРУХНЯК, Львів, фо­то ав­то­ра

Сьо­го­дні Со­кіль­ни­ки — ве­ли­ке се­ло, пів­ден­не пе­ред­мі­стя Льво­ва, до Дру­гої сві­то­вої вій­ни бу­ло поль­ським, а пі­сля ви­се­ле­н­ня поль­ських ро­дин тут опи­ни­ло­ся ба­га­то укра­їн­ських пе­ре­се­лен­ців. Укра­їн­ців де­пор­ту­ва­ли з їхніх пра­дав­ніх зе­мель на те­ре­нах те­пе­рі­шньої Поль­щі — з Холм­щи­ни, Пі­дляш­шя, Лю­ба­чів­щи­ни, Над­ся­н­ня. Но­ва істо­рія цьо­го дав­ньо­го се­ла по­ча­ла­ся з 1945 ро­ку, і вже ми­ну­ло 70 ро­ків з ча­су ті­єї тра­ге­дії.

Пам’ятний знак, який так і на­зи­ва­є­ться «Без ви­ни по­ка­ра­ним», вста­но­ви­ли на пло­щі пе­ред но­вою цер­квою Успі­н­ня Бо­го­ро­ди­ці УПЦ Ки­їв­сько­го па­трі­ар­ха­ту, яку со­кіль­ча­ни збу­ду­ва­ли й освя­ти­ли 2000- го ро­ку. На ньо­му зо­бра­же­но ан­ге­ла зі скла­де­ни­ми до­го­ри кри­ла­ми, а ко­ли на пам’ятник ди­ви­ти­ся збо­ку, то він ви­гля­дає, як за­па­ле­на сві­ча, вго­рі якої па­ла­хко­тить по­лум’я. Та­ким був за­дум мо­ло­до­го львів­сько­го ар­хі­те­кто­ра Ми­ко­ли Гур­ма­ка, який те­пер вті­ле­но у жи­т­тя. Від ідеї до вста­нов­ле­н­ня цьо­го пам’ятно­го зна­ка ми­ну­ло май­же три ро­ки...

На­пе­ре­до­дні ці­єї уро­чи­стої по­дії в обох цер­квах Со­кіль­ни­ків (ще й у цер­кві Рі­здва Бо­го­ро­ди­ці УГКЦ) бу­ло від­прав­ле­но лі­тур­гії й па­на­хи­ди за жер­тва­ми цих стра­шних по­дій, а в не­ді­лю до се­ла за­ві­та­ли чи­слен­ні го­сті — пе­ре­се­лен­ці і їхні ді­ти та ону­ки, ме­шкан­ці Льво­ва й нав­ко­ли­шніх сіл, пред­став­ни­ки вла­ди усіх рів­нів, ду­хо­вен­ство. По лі­тур­гії оби­дві цер­ков­ні гро­ма­ди зі­йшли­ся на пло­щі пе­ред но­вою цер­вою, де вста­но­ви­ли пам’ятник.

Цьо­го дня у Со­кіль­ни­ках бу­ло ба­га­то хви­лю­ю­чих ви­сту­пів і спогадів, осо­бли­во тих, хто пе­ре­жив ці стра­шні по­дії, хто під ду­ла­ми ав­то­ма­тів був зму­ше­ний по­ки­да­ти рі­дні до­мів­ки. Та­ки­ми спо­га­да­ми із при­су­тні­ми по­ді­ли­ли­ся ме­шкан­ці се­ла Емі­лія Гво­здюк та Орест Дво­ра­ке­вич. Пан Дво­ра­ке­вич роз­по­вів ці­ка­ву істо­рію про своє пер­ше зна­йом­ство із ра­дян­ською ар­мі­єю «ви­зво­ли­тель­кою»: «...Нас при­ве­зли до Льво­ва і мі­сяць три­ма­ли у ва­го­нах на стан­ції на Пі­дзам­че, а по­тім по­се­ли­ли в якийсь напівзруйнований бу­ди­нок. Ко­ли на­сту­пно­го дня ма­ма роз­па­ко­ву­ва­ла ре­чі, то по­мі­ти­ла, що від­су­тнє паль­то — до­бро­тне, дороге, із ан­глій­сько­го су­кна. Ба­тько якось від­ра­зу зо­рі­єн­ту­вав­ся і пі­шов на ба­ра­хол­ку, яка то­ді бу­ла на мі­сці те­пе­рі­шньо­го го­те­лю «Львів» у цен­трі. І по­ба­чив там на­ше паль­то — в ру­ках стар­шо­го лей­те­нан­та ра­дян­ської ар­мії. Пи­тає: «Скіль­ки?» Той ка­же: «Два з по­ло­ви­ною». «А два не до­сить?» — пе­ре­пи­тав ба­тько та як влу­пив йо­го дві­чі ми­ли­цею, бо ін­ва­лі­дом з вій­ни при­йшов... Мі­лі­ція їх роз­бо­ро­ни­ла, і ба­тько та­ки при­ніс те паль­то до­до­му...» Сім’я пе­ре­жи­ла ті стра­шні ча­си. Пан Орест ви­ріс, за­кін­чив шко­лу, ме­дін­сти­тут, став лі­ка­рем і пра­цю­вав у Со­кіль­ни­цькій лі­кар­ні. Ни­ні йо­го спра­ву про­дов­жу­ють син та ону­ки.

Бі­ля під­ніж­жя пам’ятни­ка на­пи­са­но на­зви сіл, з яких на­силь­но по­ви­се­ля­ли лю­дей, із ба­га­тьох тих місць при­ве­зли зем­лю, освя­ти­ли її в цер­кві та по­кла­ли в ка­псу­лах у під­ніж­жя — під ме­ло­дію пі­сні « Чом, чом, зем­ле моя, так лю­ба ти ме­ні?» На очах лю­дей бу­ли сльо­зи: і ко­ли по­кла­да­ли ту зем­лю, і ко­ли злі­та­ли у не­бо бі­лі го­лу­би — як сим­во­ли не­вин­но за­ка­то­ва­них душ і сим­во­ли ми­ру, яко­го ми сьо­го­дні так усі по­тре­бу­є­мо.

Це бу­ло свя­то зі сльо­за­ми на очах, бо на ньо­му зга­ду­ва­ли­ся і сьо­го­дні­шні пе­ре­се­лен­ці — крим­ські та­та­ри, яких теж те­пер на­силь­но ви­се­ля­ють із сво­їх до­мі­вок, і укра­їн­ці зі схо­ду, які зму­ше­ні по­ки­да­ти свої осе­лі.

«Від тих сум­них по­дій про­йшло уже сім­де­сят ро­ків, змі­ни­ли­ся кор­до­ни дер­жав, їхні на­зви, пра­ви­те­лі, не змі­нив­ся тіль­ки во­рог, він і ни­ні той са­мий, — ска­зав у сво­є­му ви­сту­пі мі­сце­вий во­лон­тер Ми­рон Мельник. — Ми вже сто­ї­мо пе­ред не­об­хі­дні­стю спо­ру­дже­н­ня но­вих пам’ ятни­ків, і, дай Бо­же, щоб їх бу­ло якнай­мен­ше»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.