«Лю­ди про­зрі­ють, але для цьо­го по­трі­бен час»

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

При­кор­дон­ник і па­трі­от із Дон­ба­су Ві­та­лій Омель­чен­ко — про зра­ду ко­ли­шніх дру­зів та ві­ру в пе­ре­мо­гу

З Ві­та­лі­єм Омель­чен­ком, стар­шим пра­пор­щи­ком При­кор­дон­них військ Укра­ї­ни, па­трі­о­том з Дон­ба­су, ми по­зна­йо­ми­ли­ся в го­спі­та­лі.

«Ще у трав­ні ми­ну­ло­го ро­ку у при­кор­дон­ні се­ла До­неч­чи­ни за­йшли «рус­ские ка­за­ки», по­ста­ви­ли свої блок­по­сти. Укра­їн­ські при­кор­дон­ні вій­ська бу­ло пе­ре­дис­ло­ко­ва­но на по­ля між се­ла, щоб три­ма­ти оборону і не по­стра­жда­ли мі­сце­ві ме­шкан­ці. На­то­мість у се­лах по­ряд­ку­ва­ли во­ро­ги, — сти­ска­ю­чи ку­ла­ки, роз­по­від­ає Ві­та­лій Омель­чен­ко. — Кор­до­ни з Ро­сі­єю у нас ні­ко­ли не бу­ли пов­ні­стю за­кри­ти­ми...» А ще біль­ше бо­лить чо­ло­ві­ко­ві зра­да дру­зів: ба­га­то при­кор­дон­ни­ків за­ли­ши­ло­ся слу­жи­ти ін­шій дер­жа­ві.

Ві­та­лій Омель­чен­ко у При­кор­дон­них вій­ськах Укра­ї­ни слу­жить 16 ро­ків. Ві­та­лія ви­дав ко­ли­шній друг, і він ма­ло не по­тра­пив у по­лон. Він хви­лю­вав­ся за свою сім’ю, яку ди­вом, пе­ре­хо­ву­ю­чи ма­ши­ну у су­сі­дньо­му се­лі, вда­ло­ся ви­вез­ти з оку­по­ва­ної те­ри­то­рії. Бо і йо­го 16-рі­чно­го си­на у шко­лі зу­стрі­ча­ли во­ро­же: у той час, ко­ли всі го­во­ри­ли про єд­на­н­ня з Ро­сі­єю, він у шко­лі від­кри­то ви­сту­пав за ці­лі­сну Укра­ї­ну. Із су­мом роз­по­від­ає, що ро­сій­ська про­па­ган­да зро­би­ла свою стра­шну спра­ву, що ве­ли­ке зло йде від учи­те­лів у шко­лах: «На­ве­ду та­кий при­клад: вчи­тель­ка ва­рить на во­гні мі­ві­ну, бо не­має у бу­дин­ках ні во­ди, ні сві­тла, ні га­зу... і го­во­рить: «Ни­че­го, пе­ре­жи­вем! Ско­ро бу­дет у нас ма­лень­кая Швей­ца­рия!» Во­ни там че­ка­ли «ви­зво­ли­те­лів» із Ро­сії, ві­ри­ли, що зно­ву, як при Со­ю­зі, бу­де де­ше­ва ков­ба­са... А най­біль­ше там бо­я­ться бан­де­рів­ців і «Пра­во­го се­кто­ру».

На­ро­див­ся й ви­ріс Ві­та­лій Омель­чен­ко у се­лі Дми­трів­ка Ша­хтар­сько­го ра­йо­ну До­не­цької обла­сті, яке зна­хо­ди­ться за 10 кі­ло­ме­трів від слав­но­зві­сної Са­у­рМо­ги­ли. У рі­дно­му се­лі жив з ро­ди­ною і слу­жив при­кор­дон­ни­ком. Ві­та­лій ду­же лю­бить свій До­не­цький край, звід­ки тя­гне­ться ба­тьків­ський рід — ко­за­ки з ді­да­пра­ді­да; до­бре знає істо­рію Укра­ї­ни. « Мій дядь­ко до­слі­див, що він ко­зак у во­сьмо­му по­ко­лін­ні!» — з гор­ді­стю роз­по­від­ає Ві­та­лій гарною укра­їн­ською мо­вою, якій ні­ко­ли не зра­джу­вав, на­віть то­ді, ко­ли тим­ча­со­во пе­ре­бу­вав на слу­жбі за кор­до­ном. Ве­ли­кий вплив на фор­му­ва­н­ня осо­би­сто­сті ще у під­лі­тко­во­му ві­ці на ньо­го ще мав друг з Рів­но­го, який на­при­кін­ці існу­ва­н­ня со­вєт­ської ім­пе­рії ( 1980- ті ро­ки) при­їздив до рі­дних у Дми­трів­ку і при­во­зив Ві­та­лі­є­ві па­трі­о­ти­чні книж­ки.

При­кор­дон­ни­ки, де слу­жив Ві­та­лій Омель­чен­ко, 5 черв­ня ми­ну­ло­го ро­ку прийня­ли пер­ший бій із во­ро­гом на укра­їн­ській зем­лі. Са­ме то­ді він ви­во­див свою ро­ди­ну в без­пе­чне мі­сце. По­ра­не­н­ня ні­би спо­ку­ту­ва­ло йо­го про­ви­ну пе­ред то­ва­ри­ша­ми, які гі­дно бо­ро­ни­ли при­кор­дон­ні се­ла...

При­кор­дон­ник роз­по­від­ає, що біль­шість лю­дей і сьо­го­дні ві­рять, що об­стрі­лю­ють на­се­ле­ні пун­кти, сти­ра­ють з ли­ця зем­лі се­ла (зокре­ма, с. Сте­па­нів­ку) на Дон­ба­сі укра­їн­ські вій­ська, а не се­па­ра­ти­сти чи ро­сій­ська ар­мія, ні­хто не хо­че ба­чи­ти, що сна­ря­ди б’ють з те­ри­то­рії Ро­сії. Брак ін­фор­ма­ції, ні­кчем­ність, не­ба­жа­н­ня зна­ти прав­ду, на дум­ку Ві­та­лія, і при­зве­ли до іде­о­ло­гі­чних про­ти­сто­янь, до ни­ні­шньої вій­ни.

Ві­та­лій отри­мав тяж­ке по­ра­не­н­ня від ви­бу­ху про­ти­тан­ко­вої мі­ни: по­шко­дже­но ру­ку, та­зо­сте­гно­вий су­глоб, но­гу... За­раз 39-рі­чний чо­ло­вік при­ку­тий до ліж­ка. Лі­ка­рі го­во­рять, що не­за­ба­ром бу­де хо­ди­ти. Він пе­ре­ніс ба­га­то опе­ра­цій. Спо­ча­тку лі­ку­вав­ся у го­спі­та­лі Оде­си, те­пер близь­ко пів­ро­ку — у сто­ли­ці. Мо­ло­дий чо­ло­вік, не­зва­жа­ю­чи на ліж­ко­вий ре­жим, за­йма­є­ться фі­зи­чни­ми впра­ва­ми, від­нов­лює м’язи рук і спи­ни. Ще до вій­ни, пе­ре­бу­ва­ю­чи на слу­жбі, Ві­та­лій зав­жди три­мав гар­ну фі­зи­чну фор­му: ко­жно­го дня під­тя­гу­ва­н­ня на тур­ні­ку, гра у фут­бол.

Ві­та­лій і йо­го ма­ма роз­по­від­а­ють, що за­ли­ши­ли на по­гра­бу­ва­н­ня рі­дні до­мів­ки, май­но, на­жи­те де­ся­ти­лі­т­тя­ми, про ма­со­ве ма­ро­дер­ство, а сьо­го­дні всі рі­дні зму­ше­ні по­не­ві­ря­ти­ся по квар­ти­рах... Та най­біль­ше ятрить ду­шу роз­лу­ка з рі­дни­ми мі­сця­ми, зра­да зна­йо­мих і дру­зів... Зви­чай­но, там за­ли­ши­ли­ся і ті укра­їн­ці, які щи­ро спо­ді­ва­ю­ться на ви­зво­ле­н­ня сво­єї зем­лі. Лю­ди за­ли­ши­ли­ся жи­ти на Дон­ба­сі, як у ро­ки Дру­гої сві­то­вої, в оку­по­ва­них се­лах і мі­стах.

По­при тяж­кі по­ра­не­н­ня і не­мо­жли­вість фі­зи­чно за­хи­ща­ти свою Ба­тьків­щи­ну, Ві­та­лій Омель­чен­ко свя­то ві­рить у пе­ре­мо­гу Укра­ї­ни, го­во­рить, що бо­ро­ти­ме­ться з во­ро­гом у ти­лу. Він пе­ре­ко­на­ний, що «лю­ди на Дон­ба­сі про­зрі­ють, але для цьо­го по­трі­бен час».

Ла­ри­са ГРО­МАД­СЬКА, фо­то ав­то­ра

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.