Ту­рок – не ко­зак

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Пе­тро КРАЛЮК, до­ктор фі­ло­соф­ських на­ук

Образ тюрк­ських на­ро­дів в укра­їн­ській «ко­за­цькій лі­те­ра­ту­рі» ран­ньо­мо­дер­ної до­би

ко­за­ків як тор­гів­ців ра­ба­ми. Та­ке не­бла­го­ро­дне за­ня­т­тя руй­ну­ва­ло по­зи­тив­ний образ ко­за­цтва, імідж про їхній «хри­сти­ян­ський гу­ма­нізм», «про­гре­сив­ність» і т.д.

«Із хри­сти­ян­сько­го бо­ку, — за­зна­чає цей до­слі­дник, — са­ме ко­за­кам на­ле­жа­ла пер­ша скри­пка у по­ста­чан­ні яси­ру на не­віль­ни­чий ри­нок. На цій ни­ві в них не існу­ва­ло кон­ку­рен­тів. На за­гал, ані ін­ші со­ці­аль­ні гру­пи, ані дер­жав­ні чин­ни­ки не го­ди­ли­ся для ці­ле­спря­мо­ва­но­го й ме­то­ди­чно­го по­лю­ва­н­ня за яси­ром, як це ро­би­ли ко­за­ки. На­віть в Укра­ї­ні, де мі­сце­ві кня­зі й шля­хта (укра­їн­ська й поль­ська) охо­че вправ­ля­ла­ся в «лу­пах» на сте­по­во­му кор­до­ні, осо­бли­во в XVI ст., при­тік яси­ру від не ко­за­ків не міг бу­ти зна­чним. Да­ле­бі в за­го­нах на­па­дни­ків рід­ко ко­ли об­хо­ди­ло­ся без ко­за­цьких ва­таг, а в ба­га­тьох ви­пад­ках ко­за­ки вза­га­лі пе­ре­ва­жа­ли»

У XV, XVI сто­лі­т­тях і на­віть у пі­зні­ші ча­си ко­за­ків спри­йма­ли пе­ре­ва­жно як роз­бій­ни­ків, лю­дей, ко­трих вар­то осте­рі­га­ти­ся. На­при­клад, у лю­стра­ції Кре- ме­не­цької во­ло­сті 1563 р. за­зна­ча­ло­ся на­сту­пне: «Ко­за­ків, або ж лю­дей не­о­сі­лих, при­хо­жих не утри­му­ва­ти ні­де в се­лах біль­ше 3 днів, все се­ло має зна­ти, ко­ли який ко­зак при­йде чи пі­де, оскіль­ки від та­ких лю­дей ро­би­ться по се­лах ба­га­то шко­ди; а якщо б хто пу­стив до ха­ти та­ко­го ко­за­ка, лю­ди­ну не­о­сі­лу, не спо­ві­стив­ши всьо­му се­лу і три­мав йо­го біль­ше трьох днів, а від­пу­стив­ши не ого­ло­сив всьо­му се­лу, і якщо б від то­го тра­пи­лась ко­му шко­да, то будь-який го­спо­дар по­ви­нен бу­де від­шко­ду­ва­ти її і, крім то­го, зо­бов’яза­ний ви­пла­ти­ти три ру­блі згі­дно ста­ту­ту зем­сько­го»

До се­ре­ди­ни XVI ст. ко­за­цтво в Укра­ї­ні бу­ло пе­ре­ва­жно яви­щем «по­бу­то­вим». Го­во­ри­ти про якусь сер­йо­зну йо­го ор­га­ні­за­цію про­бле­ма­ти­чно. Най­ви­щою фор­мою та­кої ор­га­ні­за­ції мо­гли бу­ти хі­ба що ко­за­цькі ва­та­ги, які ма­ли тим­ча­со­вий ха­ра­ктер. Зор­га­ні­зу­вав­шись для пев­но­го на­їзду, во­ни швид­ко роз­па­да­ли­ся, як тіль­ки ме­та бу­ла до­ся­гну­та. Зві­сно, се­ред ко­за­ків ви­ді­ля­ли­ся про­від­ни­ки, які ко­ри­сту­ва­ли­ся ав­то­ри­те­том і нав­ко­ло яких гур­ту­ва­ли­ся та­кі ва­та­ги. Бу­ли се­ред них і ам­бі­тні лю­ди, що пре­тен­ду­ва­ли на більш «ви­со­ке» во­ждів­ство й не про­ти бу­ли ово­ло­ді­ти якимсь пре­сто­лом або отри­ма­ти ви­со­ку дер­жав­ну слу­жбу, щоб со­бі та сво­їм на­бли­же­ним за­без­пе­чи­ти без­бі­дне та від­но­сно ста­біль­не існу­ва­н­ня. На­при­клад, до та­ких во­ждів на­ле­жа­ли Дми­тро Ви­шне­ве­цький та Іван Під­ко­ва. І один, і дру­гий, зокре­ма, пра­гну­ли ово­ло­ді­ти мол­дав­ським пре­сто­лом. Вза­га­лі мол­дав­ський пре­стол роз­гля­дав­ся ко­за­ка­ми як «свій». Не ви­пад­ко­во Бог­дан Хмель­ни­цький на­ма­гав­ся взя­ти йо­го під кон­троль, а в пер­спе­кти­ві по­са­ди­ти на ньо­го сво­го си­на Ти­мо­ша.

Ко­за­ки три­ва­лий час за­до­воль­ня­ли­ся «ма­лим», «роз­бій­ни­цьким спор­том» на зем­лях при­кор­до­н­ня, де фа­кти­чно не бу­ло кон­тро­лю з бо­ку дер­жав­них стру­ктур. На пер­ших по­рах ко­за­цтво при­ва­блю­ва­ло со­ці­аль­них нон­кон­фор­мі­стів, яким бу­ло «ті­сно», не­ком­фор­тно в рам­ках дер­жав­них стру­ктур. Ма­є­мо їх і з бо­ку та­тар­сько­го, і з бо­ку слов’ян­сько­го (шир­ше — хри­сти­ян­сько­го). Не обов’яз­ко­во це бу­ли пле­беї. Рад­ше, нав­па­ки, ви­хід­ці із «фе­одаль­них» се­ре­до­вищ, де ці­ну­ва­ло­ся вій­сько­ве ре­ме­сло. Мо­гли то бу­ти збі­дні­лі «фе­о­да­ли», ко­трі шу­ка­ли для се­бе «швид­ко­го ба­гат­ства». Адже вда­ла вій­на мо­гла умить зба­га­ти­ти лю­ди­ну. Бу­ли се­ред ко­за­ків та­кож лю­ди, які ма­ли про­бле­ми з за­ко­ном, че­рез що вті­ка­ли на «не­о­сво­є­ні» зем­лі. Ймо­вір­но, до та­ких на­ле­жав ві­до­мий геть­ман Пе­тро Ко­на­ше­вич-Са­гай­да­чний, за ча­сів яко­го укра­їн­ське ко­за­цтво оста­то­чно пе­ре­тво­ри­ло­ся у ор­га­ні­зо­ва­ну си­лу.

Схо­же, на пер­ших по­рах і та­тар­ські, і хри­сти­ян­ські ко­за­ки лег­ко зна­хо­ди­ли спіль­ну мо­ву. За ве­ли­ким ра­хун­ком, це бу­ли лю­ди «без ро­ду й пле­ме­ні», для яких ма­ло ва­жи­ли тра­ди­ції їхніх пред­ків, у то­му чи­слі й тра­ди­ції ре­лі­гій­ні. По­ка­зо­во, що в укра­їн­сько­му ко­за­цько­му фоль­кло­рі хай і рід­ко, але зу­стрі­ча­ю­ться зраз­ки ре­лі­гій­но­го ні­гі­лі­зму. Чи ви­пад­ко­во це? Як і те, що де­я­кі ав­то­ри XVI ст. не мо­гли чо­гось пев­но­го ска­за­ти про ре­лі­гій­ні по­гля­ди ко­за­ків з Укра­ї­ни, а то й пи­са­ли, що во­ни му­суль­ма­ни28.

Та все ж се­ред ко­за­ків від­бу­ло­ся роз­ді­ле­н­ня за кон­фе­сій­ним прин­ци­пом. Хо­ча зно­ву ж та­ки не вар­то пе­ре­біль­шу­ва­ти йо­го зна­че­н­ня. На­віть пі­сля то­го, як від­бу­ло­ся та­ке роз­ме­жу­ва­н­ня, між му­суль­ман­ськи­ми й хри­сти­ян­ськи­ми ко­за­ка­ми збе­рі­га­ли­ся рі­зно­ма­ні­тні кон­та­кти, пе­ре­хо­ди із одно­го кон­фе­сій­но­го се­ре­до­ви­ща в ін­ше.

Роз­ді­ле­н­ня за кон­фе­сій­ним прин­ци­пом об­умов­лю­ва­ло­ся спе­ци­фі­кою ко­за­цької слу­жби на при­кор­дон­ні. Зві­сно, ко­за­ки не осо­бли­во пе­ре­йма­ли­ся, ко­го гра­бу­ва­ти і ко­го бра­ти в ясир. Але дер­жав­на слу­жба на по­гра­нич­чі (а тут до­во­ди­ло­ся слу­жи­ти або хри­сти­ян­ським, або му­суль­ман­ським го­спо­да­рям) зму­шу­ва­ла їх ро­би­ти кон­фе­сій­ний ви­бір. Зре­штою, по­гра­бу­ва­н­ня «чу­жо­го», взя­т­тя йо­го в по­лон для про­да­жу в раб­ство спри­йма­ла­ся по­зи­тив­но. Від­по­від­на кон­фе­сія за­без­пе­чу­ва­ла ко­за­кам са­ти­сфа­кцію їхньо­го роз­бій­ни­цько­го ре­ме­сла. По­гра­бу­ва­ти гя­у­ра для му­суль­ма­ни­на бу­ло та­кою ж «бла­го­ро­дною» спра­вою, як і по­гра­бу­ва­н­ня «бу­сур­ма­на» хри­сти­я­ни­ном. За­зна­че­на са­ти­сфа­кція в кін­це­во­му ра­хун­ку пра­цю­ва­ла на роз­ді­ле­н­ня ко­за­цько­го се­ре­до­ви­ща за кон­фе­сій­ним прин­ци­пом. На по­ча­тку XVII ст. укра­їн­ських ко­за­ків на­віть по­чи­на­ють тра­кту­ва­ти як за­хи­сни­ків хри­сти­ян­ства від іслам­сько­го сві­ту.

Актив­ний про­цес роз­ді­ле­н­ня ко­за­ків Укра­ї­ни на хри­сти­ян­ську й му­суль­ман­ську ча­сти­ни при­пав на кі­нець XVI — по­ча­ток XVII ст. Ва­жли­вим кро­ком у цьо­му про­це­сі ста­ла ор­га­ні­за­ція ре­є­стро­во­го ко­за­цтва, яке зна­хо­ди­ло­ся на слу­жбі Ре­чі По­спо­ли­тої. Тим са­мим ко­за­цтво отри­ма­ло офі­цій­ний ста­тус у хри­сти­ян­ській дер­жа­ві як її ін­сти­ту­ція. Ва­жли­вим ета­пом у цьо­му роз­ді­лен­ні ста­ла ді­яль­ність ко­за­цько­го ва­таж­ка, ча­сто іме­но­ва­но­го геть­ма­ном, Пе­тра Ко­на­ше­ви­ча-Са­гай­да­чно­го. Са­ме він на­дав укра­їн­сько­му ко­за­цтву ан­ти­му­суль­ман­сько­го спря­му­ва­н­ня, здій­снив­ши вда­лий мор­ський по­хід на Ка­фу, а по­тім взяв­ши участь у Хо­тин­ській би­тві на бо­ці Ре­чі По­спо­ли­тої. Не да­рем­но він, за свід­че­н­ням де­яких ав­то­рів, став по­пу­ляр­ною фі­гу­рою в укра­їн­сько­му фоль­кло­рі. Остан­ній, до ре­чі, в ран­ньо­мо­дер­ний пе­рі­од на­був від­вер­то ан­ти­му­суль­ман­сько­го ха­ра­кте­ру.

Прав­да, це не зна­чить, що пі­сля роз­ді­ле­н­ня ко­за­цтва Укра­ї­ни на хри­сти­ян­ську й му­суль­ман­ську ча­сти­ни не від­бу­ва­ло­ся мі­гра­цій му­суль­ман у хри­сти­ян­ське се­ре­до­ви­ще й нав­па­ки. Ві­до­мо, що запорозькі ко­за­ки й крим­ські та­та­ри актив­но спів­пра­цю­ва­ли в 1624—1629 рр., а та­кож у 1636—1637 рр. Це, зокре­ма, ви­ли­лось у три­ва­ле пе­ре­бу­ва­н­ня ве­ли­ких та­тар­ських за­го­нів на За­по­ріж­жі. Ча­сти­на з них мо­гла тут осі­сти29. Львів­ський лі­то­пис під 1637 р. за­фі­ксу­вав та­ку по­дію: два­над­цять (!) ти­сяч та­тар пе­ре­йшли під ру­ку «ко­ро­ля поль­сько­го» і їм вка­за­но бу­ло по­се­ли­ти­ся «за Дні­пром між ко­за­ка­ми» Зві­сно, ці та­та­ри з ча­сом, жи­ву­чи в та­ко­му се­ре­до­ви­щі, за­зна­ли й хри­сти­я­ні­за­ції, й укра­ї­ні­за­ції. Однак не до кін­ця. У де­яких ра­йо­нах Над­дні­прян­щи­ни зу­стрі­ча­ю­ться ме­шкан­ці, які ан­тро­по­ло­гі­чно на­га­ду­ють тюр­ків. На­при­клад, та­ки­ми є ме­шкан­ці се­ла Іра­клі­їв Чор­но­ба­їв­сько­го ра­йо­ну Чер­ка­ської обла­сті. Се­ред мі­сце­вої лю­дно­сті по­ши­ре­ні прі­зви­ща тюркського по­хо­дже­н­ня: Хан­де­лій (вда­тний хан), Хан­дюк (хан­ський слу­га), Ку­чук (ма­лий), Ка­ра­каш (чор­но­бри­вий) то­що31.

У пер­шій по­ло­ви­ні XVII ст. се­ред укра­їн­ських ко­за­цьких ва­таж­ків зу­стрі­ча­є­мо чи­ма­ло осіб з прі­зви­ща­ми тюркського по­хо­дже­н­ня — Ва­силь Тур­че­нин, Пав­ло Бут, Ан­тон Бут, Лев­ко Бут, Сте­пан Бул­гак, Ми­ко­ла Бол­бас, Фи­лон Джа­джа­лій, Ма­твій Ши­ряй, Ганжа та ін. Пі­зні­ше ма­є­мо зна­тні ко­за­цькі стар­шин­ські ро­ди тюркського по­хо­дже­н­ня. На­при­клад, та­ки­ми бу­ли Ко­чу­беї.

Все це й дає під­ста­ви го­во­ри­ти про зна­чний тюрк­ський чин­ник у фор­му­ван­ні укра­їн­сько­го ко­за­цтва. Остан­нє мо­жна роз­гля­да­ти як своє­рі­дний син­тез пе­ре­ва­жно слов’ян­ських і тюрк­ських еле­мен­тів. І хо­ча слов’яни тут взя­ли го­ру над тюр­ка­ми, це не озна­чає, що тюрк­ське без­слі­дно зни­кло. Во­но впли­ва­ло на рі­зні сто­ро­ни жи­т­тя укра­їн­сько­го ко­за­цтва, пев­ним чи­ном ви­зна­ча­ло йо­го облич­чя. І са­ме тюрк­ські еле­мен­ти на­да­ли укра­їн­цям своє­рі­дно­го схі­дно­го «шар­му», який від­рі­зняє нас від «тра­ди­цій­них» слов’ян­ських на­ро­дів.

Н. На­рис істо­рії Укра­ї­ни з най­дав­ні­ших ча­сів до кін­ця XVIII ст. — С. 110. Чер­кас Б. Укра­ї­на в по­лі­ти­чних від­но­си­нах Ве­ли­ко­го кня­зів­ства ли­тов­сько­го з Крим­ським хана­том (1515— 1540). — К., 2006. — С. 231. Істо­рія укра­їн­сько­го ко­за­цтва. — К., 2011. — Т. 2.

МІ­СТО КА­ФА (ЗГО­ДОМ — ФЕ­О­ДО­СІЯ), ЯК ВІ­ДО­МО, ПОВ’ЯЗА­НЕ З ВІЙ­СЬКО­ВОЮ ЗВИ­ТЯ­ГОЮ НА­ШИХ КО­ЗА­КІВ. МА­ЛЮ­НОК 1783 р.

МОР­СЬКА БИ­ТВА ЗА­ПО­РОЗЬ­КИХ КО­ЗА­КІВ ТА СУЛТАНОВИХ СУ­ДЕН. ТУ­РЕ­ЦЬКИЙ МА­ЛЮ­НОК ХVII ст.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.