«Ми прийня­ли еста­фе­ту від пред­ків...»

Як па­трі­от на­ро­ду ер­зя Оле­ксандр Боль­кін про­йшов шлях ві­дід ей­но­го ко­му­ні­ста до актив­но­го уча­сни­ка Єв­ро­май­да­ну

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Сер­гій ЛАЩЕНКО, фо­то ав­то­ра

Сво­го ча­су ме­ні до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти на Поволжі, й я не­о­дно­ра­зо­во пе­ре­сі­кав­ся з пред­став­ни­ка­ми ці­єї на­ро­дно­сті. Жи­ли во­ни да­ле­ко за ме­жа­ми Мор­дов­ської АРСР і зав­жди під­кре­слю­ва­ли, що «мор­два» — це на­зва ціл­ком шту­чна (як, ска­жі­мо, «хо­хли» чи «буль­ба­ші»), а на­справ­ді ко­рін­не на­се­ле­н­ня Мор­до­вії скла­да­є­ться з двох окре­мих на­ро­дів — ер­зя і мо­кша. Ме­ні ча­сті­ше тра­пля­ли­ся ер­зя­ни. Та най­ці­ка­ві­ша зу­стріч тра­пи­ла­ся не­що­дав­но. В ті­ні го­ло­сі­їв­ських ду­бів і кле­нів я дов­го роз­мов­ляв з Оле­ксан­дром Боль­кі­ним. Ге­ро­ї­чна і не­ор­ди­нар­на лю­ди­на! Ко­ли­шній офі­цер вій­сько­во-по­ві­тря­них сил на­стіль­ки до­бре во­ло­діє укра­їн­ською мо­вою, що йо­го мо­жна ста­ви­ти за при­клад ре­шті ки­ян. Та й не тіль­ки у мо­ві спра­ва... Ко­ли­шній вій­сько­вий від­ра­зу роз­ці­нив по­дії на Дон­ба­сі як агре­сію Мо­скви і те­пер ча­сто во­зить гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу бій­цям АТО. І в той же час Оле­ксандр є вір­ним си­ном Ер­зянь Ма­стор, тоб­то Кра­ї­ни на­ро­ду ер­зя. Мо­же, че­рез це в Ро­сії йо­го спри­йма­ють по-рі­зно­му...

«Я слу­жив під Жи­то­ми­ром, — так по­чав свою роз­по­відь Оле­ксандр, — і якось, отри­му­ю­чи фор­му, спро­бу­вав го­во­ри­ти з ко­мір­ни­ком укра­їн­ською. Все ж та­ки якась по­ва­га до на­ціо­наль­них мов і куль­тур бу­ла за­кла­де­на у ме­не з ди­тин­ства — під­сві­до­мо ро­зу­мів, що аси­мі­ля­ція й при­ни­же­н­ня на­ціо­наль­них мов — це по­га­но. Ко­ман­дир еска­дри­льї, який був по­руч, зро­бив за­ува­же­н­ня: «Ты че это?.. На­чи­на­е­шь здесь... Го­во­ри по-рус­ски!» На ща­стя, не все в на­шій кра­ї­ні за­ле­жа­ло від ар­мії. Нас то­ді при­їха­ло в гар­ні­зон двад­цять чо­ти­ри мо­ло­дих лей­те­нан­ти. Всі мі­сце­ві дів­ча­та нав­ко­ло розмовляли укра­їн­ською. Пі­сні бу­ли укра­їн­ські, спіл­ку­ва­н­ня, ви­ві­ски, га­зе­ти, книж­ки... То­му де­хто з нас по­чи­нав ста­ви­ти­ся до укра­їн­сько­го сві­ту при­хиль­ні­ше. Пі­сля 1991 ро­ку я по­чав біль­ше за­ми­слю­ва­ти­ся над на­ціо­наль­ним пи­та­н­ням. І зго­дом вій­сько­вий ко­му­ня­ка-ду­бо­лом в мо­їй осо­бі пе­ре­тво­рив­ся на май­же нор­маль­ну лю­ди­ну. А сво­го ча­су я на­віть охо­ро­няв пам’ятник Ле­ні­ну в Ки­є­ві... Уявіть со­бі. Я то­ді за­ймав­ся ру­ко­па­шним бо­єм, на­віть був ке­рів­ни­ком се­кції, то­му одно­го дня ви­кла­дач істо­рії КПРС по­про­сив нас, щоб ми до­по­мо­гли со­ці­а­лі­стам за­хи­ща­ти пам’ятник во­ждю сві­то­во­го про­ле­та­рі­а­ту. Пам’ятник Ле­ні­ну ще сто­яв на Май­да­ні, але вже ба­га­то го­во­ри­ло­ся, що йо­го тре­ба знести. Ко­ли ми пі­ді­йшли, то по­ба­чи­ли пла­кат з на­пи­сом укра­їн­ською: «Во­ло­ди­ми­ре Іл­лі­чу, про­сти нас!» А я взяв то­ді з со­бою ще трьох мі­цних хло­пців: двох та­тар і одно­го бі­ло­ру­са. Ми при­го­ту­ва­ли­ся охо­ро­ня­ти пам’ятник від по­ся­гань укра­їн­ських ра­ди­ка­лів. На­то­мість пі­ді­йшло кіль­ка лю­дей, які го­во­ри­ли з на­ми ціл­ком спо­кій­но. Один ін­те­лі­ген­тний ді­дусь-укра­ї­нець по­сі­яв пер­ший сум­нів у пра­виль­ність на­шої по­зи­ції... За­пи­тав, звід­ки я ро­дом. Я від­по­вів, що на­ро­див­ся в Ро­сії, за на­ціо­наль­ні­стю ер­зя. То­ді ді­дусь за­пи­тав, чо­му я, ер­зя, за­хи­щаю Ле­ні­на? Чо­му чор­ня­вий та­та­рин із Че­ля­бін­ська тут сто­їть? Чо­му ру­ся­вий бі­ло­рус Во­ло­дя з на­ми? Чо­му на­пис на пла- каті укра­їн­ською, а не ер­зян­ською, бі­ло­ру­ською чи, ска­жі­мо, та­тар­ською? І ще ба­га­то ці­ка­вих ре­чей го­во­рив, яких ми не мо­гли чу­ти від сво­їх ко­ман­ди­рів і по­лі­тпра­ців­ни­ків. До­бро­зи­чли­во так го­во­рив, — нам зов­сім пе­ре­хо­ті­ло­ся би­ти­ся з укра­їн­ця­ми, за­хи­ща­ю­чи во­ждя... А пі­зні­ше я по­зна­йо­мив­ся з нім­ке­нею Інґрід Оль­снер. Са­ме во­на й зни­щи­ла оста­то­чно в мо­їй сві­до­мо­сті ко­му­ні­ста-ле­нін­ця».

Про цю жін­ку Оле­ксандр го­во­рить: «Во­на са­ма з Ні­меч­чи­ни, на той мо­мент ра­зом із дво­ма сво­ї­ми си­на­ми за­йма­ла­ся гу­ма­ні­тар­ною до­по­мо­гою, пред­став­ля­ю­чи ор­га­ні­за­цію «Лі­ка­рі Гам­бур­га». Ка­жуть, во­на ко­лись, ще дів­чин­кою, да­ру­ва­ла кві­ти Гі­тле­ру, цей мо­мент на­віть бу­ло за­фі­ксо­ва­но на плів­ку фо­то­гра­фом. У неї був ком­плекс ви­ни пе­ред люд­ством. Одним сло­вом — свя­та жін­ка. Зро­зумі­ло, що зна­йом­ство з нею не мо­гло не впли­ну­ти на мій сві­то­гляд».

Я не міг не за­пи­та­ти Оле­ксан­дра про істо­рію йо­го на­ро­ду. Ось якою бу­ла йо­го роз­по­відь: «1237 ро­ку та­та­ро-мон­го­ли при­йшли на на­шу зем­лю. Пе­ред цим во­ни зни­щи­ли Волзь­ку Бул­га­рію, а це на той час бу­ла ду­же силь­на дер­жа­ва з яскра­вою куль­ту­рою. По­тім ор­да взя­ла­ся за зни­ще­н­ня Ря­зан­сько-Су­здаль­сько­го кня­зів­ства. За­ли­шав­ся ще один гра­вець — ер­зян­ська дер­жа­ва. А во­на та­ки існу­ва­ла, її вій­сько, за оцін­ка­ми істо­ри­ків, на­ра­хо­ву­ва­ло від 30 до 60 ти­сяч во­ї­нів! Так ось, під на­ти­ском во­ро­га ер­зян­ське вій­сько по­ча­ло від­сту­па­ти в лі­си, во­дно­час, за спри­я­тли­вих умов, ата­ку­ю­чи, ото­чу­ю­чи і зни­щу­ю­чи пе­ре­до­ві за­го­ни ор­ди. А по­тім зно­ву роз­чи­ня­ло­ся в лі­сах. Про це зга­ду­є­ться в «Исто­рии го­су­дар­ства Рос­сий­ско­го». В цій же пра­ці є згад­ка як про во­ї­нів, так і про чи­нов­ни­ків, а оскіль­ки бу­ли чи­нов­ни­ки, то бу­ла й дер­жа­ва. Одно­го ра­зу вій­сько зі­бра­ло­ся на ро­до­ве мо­лі­н­ня (ер­зян­ською — «Ра­ськень Озкс») на бе­ре­зі озе­ра Інєр­ка, і бу­ло ви­рі­ше­но, що у да­них умо­вах не­мо­жли­во збе­рег­ти дер­жав­ність, а тре­ба про­сто вря­ту­ва­ти на­род. Бо якщо збе­ре­же­ться на­род, то мо­жна по­вер­ну­ти зем­лю і від­но­ви­ти дер­жав­ність. Бу­ло при­зна­че­но ав­то­ри­те­тних на­гля­да­чів, які слід­ку­ва­ли за по­ряд­ком. Ер­зя­нам за­бо­ро­ня­ли змі­ша­ні шлю­би, щоб не роз­чи­ни­ти­ся се­ред су­сі­дніх на­ро­дів, а ще бу­ло ви­рі­ше­но раз на трид­цять-со­рок ро­ків зби­ра­ти­ся на своє­рі­дні з’їзди, де ста­рій­ши­ни пе­ре­да­ва­ли вла­ду мо­лод­шо­му по­ко­лін­ню. Ли­ше у 1629 ро­ці мо­сковсь- ка вла­да по­мі­ти­ла, що від­бу­ва­є­ться щось не те, що на­род ер­зя не­по­га­но ор­га­ні­зо­ва­ний і аж ні­як не є по­кір­ним на­се­ле­н­ням ім­пе­рії. Уча­сни­ків остан­ньо­го з’їзду «Ра­ськень Озкс» бу­ло фі­зи­чно зни­ще­но. Ду­ма­ли, що все, з ер­зя­на­ми по­кін­че­но. Та все ж на­род збе­ріг­ся. Ко­ли біль­шо­ви­ки при­йшли до вла­ди, то по­ча­ли за­гра­ва­ти з при­гно­бле­ни­ми на­ро­да­ми Ро­сій­ської ім­пе­рії і утво­ри­ли Ер­зя­но­мо­кшан­ський на­ціо­наль­ний округ. По­тім на­віть тер­мін ви­га­да­ли но­вий: «Мор­дов­ський округ», щоб — як по­ясню­вав де­хто з шо­ві­ні­стів — «не ла­мать язык». Так при­ни­зли­ве для на­шо­го на­ро­ду прі­зви­сько уві­йшло в офі­цій­ні до­ку­мен­ти, на­віть у на­зву адмі­ні­стра­тив­ної оди­ни­ці. І вже ви­ро­сло кіль­ка по­ко­лінь лю­дей, які спо­кій­но на це ре­а­гу­ють.

Етні­чних ер­зян в Ро­сії близь­ко п’яти міль­йо­нів. Тоб­то лю­дей з ер­зян­ською кров’ю. А тих, хто пов­ні­стю ви­знає се­бе ер­зя­ни­ном, — шістсот із чи­мось ти­сяч. Хо­ча сто ро­ків то­му нас бу­ло ра­зом із мо­кша­на­ми пів­то­ра міль­йо­на. У 1970—1080-ті ро­ки вже по­ча­ла­ся ла­ви­но­по­ді­бна ру­си­фі­ка­ція. Ім­пе­рія зав­жди по­чи­нає аси­мі­ля­цію зі зни­ще­н­ня най­кра­щих. А вже від не­най­кра­щих... на­ро­джу­ва­лись ми. Що по­ро­биш? Як є, так є. І нам до­во­ди­ться при­йма­ти еста­фе­ту від пред­ків, якось жи­ти у но­вих умо­вах, збе­рі­га­ти рі­дну мо­ву і куль­ту­ру. Одним сло­вом, ро­бо­ти у нас ба­га­то. Бо ж зруй­но­ва­но зв’язок із ми­ну­лим. У нас все три­ма­є­ться на пев­ній мов­ній від­ру­бно­сті — на­ша мо­ва зов­сім не схо­жа на ро­сій­ську... А ось з істо­ри­чною пам’ят­тю гір­ше...»

Про свою участь у Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті Оле­ксандр го­во­рить: «На Май­да­ні ми бу­ли май­же по­стій­но. За весь час про­ти­сто­я­н­ня ми при­ве­зли по­над 150 кубометрів дров для обі­грі­ву на­ме­тів. І в остан­ні дні я був на Май­да­ні ра­зом із си­ном та дру­зя­ми. Ще до то­го, на Бан­ко­вій, був жор­сто­ко по­би­тий «бер­ку­тів­ця­ми». Чо­ти­ри гли­бо­ких ра­ни на го­ло­ві, трі­щи­на че­ре­па, струс моз­ку, три зла­ма­них ре­бра... Але все ми­ну­ло­ся, че­реп у ме­не на­дій­ний, «вій­сько­вий», спо­ді­ва­ю­ся, ста­не ще мі­цні­шим. Дру­жи­на з донь­кою по­стій­но но­си­ли на Май­дан їжу. Донь­ка вдень, а дру­жи­на вно­чі... Тоб­то в мі­ру сво­їх сил ми бра­ли участь у Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті. А те­пер я не­рід­ко бу­ваю в зо­ні АТО як во­лон­тер, ро­блю все від ме­не за­ле­жне, щоб на­ші во­ї­ни зу­пи­ни­ли агре­со­ра і збе­ре­гли кор­до­ни укра­їн­сько­го сві­ту».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.