Су­хий­за­ли­шок

«26.06—02.07.2015»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Цьо­го лі­та укра­їн­цям ду­же по­ща­сти­ло. З на­сту­пно­го ти­жня пе­ред по­їзд­кою на да­чу, а де­яким ща­слив­чи­кам і на мо­ре, не тре­ба бу­де бо­лі­сно дов­го під­би­ра­ти, що взя­ти з со­бою по­чи­та­ти в до­ро­гу. Зви­чай­но ж — про­ект но­вої Кон­сти­ту­ції! Це увесь по­пе­ре­дній рік для то­го, щоб йо­го по­ба­чи­ти, тре­ба бу­ло як мі­ні­мум вла­шту­ва­ти­ся на ро­бо­ту у Ве­не­ці­ан­ську ко­мі­сію. Ми­ну­ло­го лі­та й осе­ні я по чер­зі опи­ту­вав зна­йо­мих фа­хів­ців із кон­сти­ту­цій­но­го пра­ва, — не про­сто пе­ре­сі­чних до­цен­тів при­ва­тних ви­шів, а про­фе­со­рів, ша­но­ва­них не ли­ше в Укра­ї­ні, але й у Єв­ро­пей­ських на­у­ко­вих цен­трах і між­на­ро­дних ін­сти­ту­ці­ях, і всі во­ни зна­ли про но­вий про­ект стіль­ки ж, скіль­ки і я. Ну, тоб­то стіль­ки ж, скіль­ки до остан­ньо­го ти­жня зна­ли про ньо­го ви. І ось рік по­то­му дож ре­спу­блі­ки свя­то­го Мар­ка на­ре­шті дав до­бро, й укра­їн­ців по­ча­ли по­ти­хень­ку го­ту­ва­ти до не­ми­ну­чо­го. Спер­шу ми, не цо­ка­ю­чись, від­зна­чи­ли остан­ній День ста­рої Кон­сти­ту­ції, а по­тім нам по­ка­за­ли но­ву. Не всю одра­зу, зви­чай­но. Як у на­пер­сто­чни­ка про­ект мель­кає в до­свід­че­них ру­ках, — тут не­нав­ми­сно по­ка­жуть ку­то­чок, там кіль­ка ряд­ків. На­ре­шті ду­же сим­во­лі­чно — в День ар­хі­те­кту­ри Укра­ї­ни, текст пред­ста­вив Пре­зи­дент. І зно­ву по­обі­цяв йо­го пе­ре­да­ти. Най­ближ­чим ча­сом. А до­ки на сло­вах...

Не те щоб я був при­бі­чни­ком все­на­ро­дно­го обго­во­ре­н­ня го­лов­но­го до­ку­мен­та кра­ї­ни. Чи ухва­ле­н­ня Основ­но­го за­ко­ну як по­лі­ти­чно­го ком­про­мі­су. Ми не мо­же­мо со­бі зно­ву до­зво­ли­ти роз­кіш по­вто­ре­н­ня кон­сти­ту­цій­ної епо­пеї 1996 ро­ку, як не мо­же­мо до­зво­ли­ти со­бі прийня­ти до­ку­мент, який до­ве­де­ться мі­ня­ти під ко­жно­го но­во­го Пре­зи­ден­та, тим біль­ше під ко­жен фра­кцій­ний роз­клад в пар­ла­мен­ті кра­ї­ни. Остан­нім ча­сом я ча­сто зга­дую при­клад япон­ської Кон­сти­ту­ції, на­пи­са­ної офі­це­ра­ми шта­бу ге­не­ра­ла Ма­кар­ту­ра. Ство­ре­ний у шта­бі оку­па­цій­ної аме­ри­кан­ської адмі­ні­стра­ції на ру­ї­нах ім­пе­рії, що зва­ли­ла­ся, цей най­де­мо­кра­ти­чні­шим чи­ном скла­де­ний і ухва­ле­ний до­ку­мент з мо­мен­ту на­бу­т­тя чин­но­сті 3 трав­ня 1947 ро­ку без єди­ної прав­ки (на від­мі­ну від ті­єї ж Кон­сти­ту­ції США) діє і до сьо­го­дні. І за­без­пе­чив не ли­ше від­нов­ле­н­ня зруй­но­ва­но­го су­спіль­ства й еко­но­мі­ки, але і де­ся­ти­лі­т­тя не­ба­че­но­го еко­но­мі­чно­го про­цві­та­н­ня кра­ї­ни, яка до то­го ба­чи­ла ве­лич ли­ше в ста­лі її лін­ко­рів і мо­то­рах її ви­ни­щу­ва­чів.

За­га­лом, спра­ва, ма­буть, не в про­це­ду­рі ство­ре­н­ня або прийня­т­тя Кон­сти­ту­ції, на­віть не в її змі­сті. Спра­ва в по­лі­ти­чній і пра­во­вій куль­ту­рі, в ро­зу­мін­ні не ли­ше бу­кви, але й ду­ху за­ко­ну. У го­тов­но­сті по­лі­ти­ків, чи­нов­ни­ків і гро­ма­дян до­три­му­ва­ти­ся бу­кви за­ко­ну і від­да­ва­ти на­ле­жне йо­го ду­ху. У по­лі­ти­чній куль­ту­рі Япо­нії, як і в по­лі­ти­чній куль­ту­рі Ні­меч­чи­ни, це бу­ло і є по­при всі жа­хи пе­ре­жи­тих їхні­ми на­ро­да­ми вій­сько­вих ре­жи­мів і то­та­лі­тар­ної ди­кта­ту­ри. В Укра­ї­ні ж ін­ди­ві­ду­у­ма­ми як і ра­ні­ше ру­хає не за­кон, а до­ціль­ність — по­лі­ти­чна, фінансова або про­сто ре­во­лю­цій­но-емо­цій­на. То­му не на­стіль­ки ва­жли­ва про­це­ду­ра прийня­т­тя і зміст но­во­го про­е­кту Кон­сти­ту­ції, скіль­ки те, чи змо­же­мо ми на­ре­шті на­вчи­ти­ся жи­ти згі­дно із за­ко­ном. Або ж і на­да­лі біль­ша ча­сти­на гро­ма­дян кра­ї­ни хо­ва­ти­ме­ться від йо­го про­ме­нів не ли­ше в еко­но­мі­чній, але і в пра­во­вій ті­ні. Жи­ти­ме по-ста­ро­му і за но­вою Кон­сти­ту­ці­єю.

*** Не мо­жна по­скар­жи­ти­ся на від­су­тність тих, хто пра­гне при­ще­пи­ти куль­ту­ру на­шо­му на­ро­до­ві. Не пра­во­ву, зви­чай­но, але хо­ча б якусь. По­ки мі­ністр куль­ту­ри втра­чає час на дис­пу­ти дов­ко­ла нор­ма­ти­вів ки­лим­ків і ко­льо­ру шту­ка­тур­ки для під­роз­ді­лів очо­лю­ва­ної ним праль­ні, за су­спіль­ну мо­раль взя­ли­ся на­ро­дні де­пу­та­ти. Адже рі­зни­ці жо­дної, що В’яче­слав Ки­ри­лен­ко, що Ган­на Го­пко ро­дом ви­яви­ли­ся з одних і тих же 80-х, що б там не бу­ло на­пи­са­но у їхніх па­спор­тах. Чо­му 80-х? Мі­ністр-бо — га­разд. І слі­по­му ви­дно, що всі­єю ста­т­тю, всі­ма зви­чка­ми він на­га­дує про­він­цій­ну но­мен­кла­ту­ру епо­хи за­не­па­ду і роз­па­ду СРСР. А ось мо­ло­да де­пу­тат із Львів­ської обла­сті — це ін­ший ти­паж то­го де­ся­ти­лі­т­тя, енер­гій­ний ре­фор­ма­тор гор­ба­чов­сько­го призову, та­кий со­бі Лі­га­чов у спі­дни­ці. Не пам’ята­є­те? Ну, це, ко­ли ре­фор­ми під­мі­ня­ли При­ско­ре­н­ням, При­ско­ре­н­ня Пе­ре­бу­до­вою, а Пе­ре­бу­до­ву «Су­хим за­ко­ном». За­раз це зно­ву за­тре­бу­ва­не.

Як не глянь — ко­ри­сна лю­ди­на Ган­на Го­пко. Зав­дя­ки їй з 1 ли­пня мі­ні­мум пів­ро­ку кра­ї­на ря­ту­ва­ти­ме не­ве­ли­кі пи­во­вар­ні і ви­но­кур­ні, і їй бу­де не до ін­ших сто­крат ва­жли­ві­ших пи­тань. Сер­йо­зні по­лі­ти­чні грав­ці вдя­чні їй за ство­рю­ва­ний нею ін­фор­ма­цій­ний шум, її пар­тія «Са­мо­по­міч» — за, як во­ни вва­жа­ють, по­лі­ти­чну ре­кла­му (їм зда­є­ться, що рей­тинг пар­тії зро­стає ось че­рез та­ку си­му­ля­цію ре­фор­ма­тор­ської актив­но­сті, а не ме­ха- ні­чно че­рез обвал рей­тин­гу «На­ро­дно­го фрон­ту») і со­лі­дні ін­ве­сти­ції пи­во­ва­рів у пар­тій­ну ка­зну. Ве­ли­кі ви­ро­бни­ки за мо­но­по­лію, що де­ше­во ді­ста­ла­ся, про­да­ва­ти оги­дне пій­ло, яке ви­да­є­ться в на­шій кра­ї­ні за пи­во. А що ж пі­длі­тки? Як пи­ли пи­во, так і пи­ти­муть. Не на роз­лив, так із пла­сти­ко­вих пля­шок. Вла­сне ка­жу­чи, а ко­го на­справ­ді ці­ка­ви­ла ця мо­лодь? Та й чи мо­гло бу­ти іна­кше, якщо за пи­та­н­ня про­да­жу пи­ва під­лі­ткам, яке мо­жна і тре­ба розв’язу­ва­ти на рів­ні мі­сце­во­го са­мов­ря­ду­ва­н­ня, бе­ре­ться по­пу­ліст на­ціо­наль­но­го мас­шта­бу?!

Ба­га­то в чо­му на­ші но­во­яв­ле­ні пу­ри­та­ни на­га­ду­ють ві­тчи­зня­них бу­дів­ни­чих ко­му­ні­зму. Во­ни теж ду­ма­ють: раз лю­ди­ну но­во­го ти­пу не ви­хо­дить пе­ре­ви­хо­ва­ти, її тре­ба пе­ре­ку­ва­ти. А пе­ре­ку­ва­ти її, вва­жа­ють во­ни, мо­жна тіль­ки за­бо­ро­на­ми — та­бли­чка­ми з на­пи­са­ми «Не за­пли­ва­ти», «Не ку­ри­ти», «Не пи­ти», «Не ла­я­ти­ся». На сло­вах де­кла­ру­ю­чи де­ре­гу­ля­цію еко­но­мі­ки, на пра­кти­ці во­ни зби­ра­ю­ться за­ко­но­дав­чо до дрі­бниць ре­гу­лю­ва­ти не тіль­ки еко­но­мі­чну ді­яль­ність, але й пов­сяк­ден­не жи­т­тя укра­їн­ців. Ось тіль­ки, якщо ця ме­то­да не пра­цю­ва­ла на­віть бу­ду­чи під­крі­пле­ною ста­лін­ською ре­пре­сив­но-ка­раль­ною си­сте­мою, чи є хо­ча б що­най­мен­ший шанс на її успіх у сьо­го­дні­шній Укра­ї­ні? Як і в дру­гій по­ло­ви­ні 80-х за­го­во­рять і зду­ють як пив­ну пі­ну, за­ли­шив­ши в су­хо­му за­ли­шку де­ся­тки ти­сяч ро­дин без тру­до­во­го до­хо­ду в най­по­хму­рі­ші дні еко­но­мі­чної кри­зи. Де во­ни, ба­зі­ки гор­ба­чов­ської епо­хи? Чи пам’ятає їх хтось іще? Як і від са­мої спро­би тих ре­форм за­ли­ши­ли­ся ли­ше сло­ва, які одна­ко­во зву­чать ро­сій­ською і ан­глій­ською мо­ва­ми. І ли­ше укра­їн­ці то­ді гор­до пе­ре­кла­ли: «Пе­ре­бу­до­ва».

*** Ози­ра­ю­чись на ми­ну­лий ти­ждень, не мо­жна на­о­ста­нок не ска­за­ти хо­ча б кіль­ка слів і на гре­цьку те­му. Гре­ки — вчи­те­лі Єв­ро­пи. І я на­віть не про те, що во­ни вві­бра­ли і пе­ре­ва­ри­ли для нас куль­ту­ри де­ся­тка більш давніх ци­ві­лі­за­цій Се­ред­зем­но­мор’я, сфор­му­вав­ши на­ші уяв­ле­н­ня про ар­хі­те­кту­ру, те­атр, лі­те­ра­ту­ру, на­у­ку. Але го­лов­не, чо­му гре­ки на­вчи­ли нас, це по­лі­ти­ка — рів­ною мі­рою і де­мо­кра­тія, і ти­ра­нія, і на­віть мо­нар­хія ді­йшли до нас в гре­ко-рим­сько­му ва­рі­ан­ті. По­лі­ти­ка — ось те, що ство­ри­ло Єв­ро­пей­ську ци­ві­лі­за­цію та­кою, якою ми її зна­є­мо, а гре­цька зви­чка від­прав­ля­ти всіх не­за­до­во­ле­них в ко­ло­нії за три мо­ря роз­по­всю­ди­ла цю єв­ро­пей­ську ци­ві­лі­за­цію на всю зем­ну ку­лю. Єв­ро­па рів­ною мі­рою ви­вчи­ла­ся як на до­ся­гне­н­нях, так і на по­мил­ках давніх гре­ків. Со­тні дрі­бних, де­ся­тки се­ре­дніх і ве­ли­ких по­лі­сів так і не змо­гли по­бо­ро­ти дріб’яз­ко­ві чва­ри, тим са­мим під­то­чив­ши в без­ко­не­чних вну­трі­шніх вій­нах свою еко­но­мі­чну і вій­сько­ву по­ту­жність, пе­ре­тво­рив­шись на лег­ку здо­бич за­во­йов­ни­ків. Сьо­го­дні­шня Єв­ро­па ви­бра­ла ін­ші цін­но­сті, які змо­гли під­три­ма­ти не­хай до­ки кри­хку, про­те єд­ність в сві­ті, де шанс на ви­жи­ва­н­ня ма­ють ли­ше ве­ли­кі і зу­ба­сті грав­ці.

Сьо­го­дні Гре­ція дає всій Єв­ро­пі ще один без­цін­ний урок — до­сі не­ві­до­мий спо­сіб ко­ле­ктив­но­го са­мо­губ­ства ці­ло­го на­ро­ду шля­хом прийня­т­тя смер­тель­ної до­зи со­ці­аль­но­го по­пу­лі­зму. Урок без­цін­ний перш за все для кра­їн схі­дної ча­сти­ни кон­ти­нен­ту, де ще жи­ві ілю­зії со­ці­аль­ної дер­жа­ви, але від­су­тні уяв­ле­н­ня про со­ці­аль­ну від­по­від­аль­ність, про ці­ну, яку ра­но чи пі­зно тре­ба бу­де пла­ти­ти за по­бу­до­ва­ний у кре­дит до­бро­бут. Фі­нан­со­ві, кре­ди­тні, по­лі­ти­чні пі­ра­мі­ди, на жаль, по­ки ні­чо­му не на­вчи­ли біль­шість укра­їн­ців, які все ще, як і гре­ки, щи­ро ві­рять у те, що будь-яку, на­віть най­глиб­шу еко­но­мі­чну кри­зу мо­жна здо­ла­ти не на­по­ле­гли­вою пра­цею, не ско­ро­тив­ши ви­тра­ти до­не­змо­ги, а про­сто ві­ді­брав­ши гро­ші у ба­га­тих спів­гро­ма­дян і пе­ре­по­зи­чив­ши їх у ще ба­га­тших іно­зем­ців. Однак від то­го, який ви­сно­вок ми ви­тя­гне­мо з ни­ні­шньої гре­цької ка­та­стро­фи, за­ле­жить, чи зу­стрі­не­мо­ся ми з гре­ка­ми, що то­нуть, за кіль­ка ро­ків на зу­стрі­чних кур­сах, чи мир­но ді­жде­мо­ся їх на дні, де, як вва­жа­ють опти­мі­сти, нам в остан­ні кіль­ка мі­ся­ців на­ре­шті вда­ло­ся на­дій­но за­я­ко­ри­ти­ся.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.