Ря­тів­ни­ця Пан­те­лей­мо­на Ку­лі­ша

Den (Ukrainian) - - Культура - Ми­хай­ло СЛА­БО­ШПИ­ЦЬКИЙ

Іван Кор­сак пред­ста­вив ро­ман «Пер­стень Ган­ни Бар­ві­нок»

цьо­му жит­ті ті мо­мен­ти й мо­ти­ви, яких не за­ува­жи­ли йо­го по­пе­ре­дни­ки в те­мі. Зві­сно, тут ма­є­мо дру­гий ва­рі­ант.

Ко­ли чи­та­єш «Пер­стень Ган­ни Бар­ві­нок», то з’яв­ля­є­ться від­чу­т­тя, що Кор­сак справ­ді до­бре знав не ли­ше пе­ре­біг по­дій жи­т­тя ге­ро­ї­ні, її тво­ри та ли­сти (де­я­кі з них як, ска­жі­мо, епі­сто­ли до М. Угри­на, Б. За­клин­сько­го, Ю. Ро­ман­чу­ка, М. Єв­ша­на, М. Но­ми­са, її се­стри На­дії, І. Шра­га, ще до­сі на­віть не опри­лю­дне­ні й збе­рі­га­ю­ться в ар­хі­вах), а й був та­кож обі­зна­ний з усім на­пи­са­ним про Ган­ну Бар­ві­нок. По­де­ку­ди в йо­го ро­ма­ні про­сте­жу­є­ться по­ле­мі­ка з по­пе­ре­дни­ка­ми, осо­бли­во з ефе­ктни­ми те­за­ми Ві­кто­ра Петрова.

Ціл­ком слу­шно в пі­сля­мо­ві до тво­ру Во­ло­ди­мир Поліщук за­ува­жує, що це ро­ман не тіль­ки про са­му Ган­ну Бар­ві­нок. « Май­же рів­ною мі­рою йо­го мо­жна на­зва­ти і ро­ма­ном про Пан­те­лей­мо­на Ку­лі­ша чи ро­ма­ном про «двох Ку­лі­шів» — по­друж­жя». Це так. Не­са­мо­ви­то его­цен­три­чна осо­би­стість ви­со­кої ідеї і па­трі­о­ти­чно­го чи­ну, Пан­те­лей­мон Ку­ліш за­ймає в ро­ма­ні не мен­ше — якщо на­віть не біль­ше — ху­до­жньо­го про­сто­ру, аніж, вла­сне, са­ма Ган­на Бар­ві­нок. Але є тут одна істо­тна об­ста­ви­на. Ма­є­мо отой спе­ци­фі­чний ва­рі­ант ін­тер­пре­та­ції по­дій, який про­сте­жу­є­ться, на­при­клад, у ро­ма­ні фран­цузь­ко­го пи­сьмен­ни­ка Ер­ве Ба­зе­на « По­дру­жнє жи­т­тя » , де є су­то жі­но­чий по­гляд на опи­су­ва­ні по­дії, їхня оцін­ка жін­кою, ко­тра ста­ла уча­сни­цею тих по­дій. Чи зга­да­є­мо тут сер­ба Ми­ло­ра­да Па­ви­ча з йо­го ро­ма­ном « Зов­ні­шній бік ві­тру » , де та­кож ма­є­мо окре­му — жіночу — вер­сію по­дій.

От­же, у ро­ма­ні Кор­са­ка ви­сві­тле­но факти ві­до­мі, але не тіль­ки. Бо, ви­яв­ля­є­ться, на них мо­жна гля­ну­ти й з ін­шо­го по­гля­ду. І зна­йти там дру­гий і тре­тій план, не­по­мі­тні по­спі­шно-по­вер­хо­во­му по­гля­ду. Як ві­до­мо, жін­ка — це щось принципово ін­ше, аніж чо­ло­вік. Ні, не кра­ще чи гір­ше, а са­ме ін­ше. Во­ни на­стіль­ки рі­зні, що по­ча­сти зда­є­ться, що або жін­ка, або чо­ло­вік — іно­пла­не­тя­ни, яким ви­па­ло спіль­но існу­ва­ти на Зем­лі, і во­ни впро­довж усьо­го сво­го жи­т­тя шу­ка­ють спіль­ну мо­ву. Бо ж чо­ло­вік — це зде­біль­шо­го еґо і раціо. А про жін­ку осо­бли­во то­чну фор­му­лу ви­вів Жан Поль: у

Pнеї на­віть ро­зум — сер­це. І са­ма при­ро­да при­ре­кла її до жер­тов­но­сті й не­зрід­ка го­тов­но­сті під­по­ряд­ку­ва­ти се­бе чо­ло­ві­ко­вим ін­те­ре­сам. Бу­ває, на­віть від­мо­ви­ти­ся від се­бе і, хоч як це де­стру­ктив­но й дра­ма­ти­чно для неї, геть роз­чи­ни­ти­ся в чо­ло­ві­ко­ві...

Кор­сак пе­ре­ко­нує: ма­буть, на всьо­му сві­ті бу­ла одна-єди­на жін­ка, ко­тра бу­ла ство­ре­на са­ме для Пан­те­лей­мо­на Ку­лі­ша. І ця юна, без­ме­жно щи­ра і на­їв­на про­він­ці­а­ло­чка Са­ша Бі­ло­зер­ська, впер­ше по­ба­чив­ши бра­то­во­го при­я­те­ля сту­ден­та Ку­лі­ша, ко­трий не­дов­го за­го­стю­вав у їхньо­му скром­но­му ма­є­тку, здри­гну­ла­ся сво­їм чи­стим сер­цем, у яке во­дно­раз уві­йшло за­хо­пле­н­ня Пан­те­лей­мо­ном. Ка­жуть, що ви­да­тних чо­ло­ві­ків жін­ки від­чу­ва­ють на­віть на від­ста­ні. І епі­зод із пан­ною Бі­ло­зер­ською та Ку­лі­шем цю те­о­рію під­твер­джує. Але не тіль­ки від за­хва- ту й ще не­у­сві­дом­ле­но­го бла­го­го­ві­н­ня до Ку­лі­ша здри­гну­ло­ся сер­це ви­тон­че­ної дів­чи­ни — здри­гну­ло­ся во­но й від пе­ред­чу­т­тя тих ви­про­бу­вань і то­го болю, що їх при­не­се в її жи­т­тя цей чо­ло­вік. Це по­твер­джує ще одну те­о­рію: жін­ки — на про­ти­ва­гу чо­ло­ві­кам — пе­ред­чу­ва­ють своє май­бу­тнє, ба на­віть про­зи­ра­ють по­гля­дом ду­ші у ньо­го, але ні­чо­го не го­дні вді­я­ти, щоб йо­го уни­кну­ти...

Ма­ти не ви­пад­ко­во про­ти­ви­ла­ся донь­чи­но­му ба­жан­ню ста­ти на ру­шни­чок із Ку­лі­шем. І не ли­ше то­му, що з її по­гля­ду це був ме­за­льянс. Усе-та­ки ста­тус і ста­тки Бі­ло­зер­ських ви­ви­щу­ва­ли їх про­ти пі­до­зрі­ло без­рі­дно­го Ку­лі­ша. А ще ж, пев­на річ, ма­ти пе­ред­ба­ча­ла, що її донь­ка не бу­де за Ку­лі­шем як за кам’яною сті­ною. І все скла­ло­ся, як їй га­да­ло­ся...

Але до одру­же­н­ня із Шу­рою Бі­ло­зер­ською Ку­ліш ще зму­ше­ний був по­да­ти­ся до Пе­тер­бур­га « на ло­ви­тву ща­стя і чи­нів » . Тут він уже на­віть по­чав по­тро­ху за­бу­ва­ти своє за­хо­пле­н­ня Бі­ло­зер­ською, бо йо­му в око впа­ла Олень­ка Пле­тньо­ва — і наш ві­тро­гон по­чи­нає ви­ва­жу­ва­ти: Са­ша чи Оля? Бля­кне в пам’яті юна про­він­ці­ал­ка із ма­є­тку Бі­ло­зер­ських. «Са­ша десь там, на від­люд­ді, за по­ля­ми й лі­са­ми, де по­па­сом хо­дять ди­кі сви­ні та вов­ки, щем­ли­во ви­ють уно­чі, а тут сто­ли­ця, не якийсь ве­дме­жий ку­ток, тут блиск і роз­кіш, слу­шна на­го­да вхо­пи­ти фор­ту­ну за хвіст...» Таж і йо­го бла­го- дій­ник Пле­тньов, якщо ста­не йо­му за тестя, ще біль­ше мо­же по­спри­я­ти Ку­лі­ше­вій кар’єрі, вве­де йо­го в коло са­мі­сінь­ко­го сто­ли­чно­го куль­тур­но­го бо­мон­ду...

От­же, Ку­ліш мав шанс про­жи­ти зов­сім ін­ше жи­т­тя, як­би одру­жив­ся з Оль­гою Пле­тньо­вою. Та все роз­ла­дна­ло одне її ка­те­го­ри­чне слово. Млі­ю­чи ду­шею від уяв­ної сі­мей­ної іди­лії з Пле­тньо­вою, ко­тра з лю­бо­ві до ньо­го ма­ла би бу­ти ла­дна на все, Ку­ліш запитує її: мов­ляв, ви ж і мо­ву ма­ло­ро­сій­ську ви­вчи­те? На що во­на рі­шу­че від­мо­ви­ла: «Ни­ко­гда!» Оше­ле­ше­ний Ку­ліш, зді­бний ар­хі­те­ктор по­ві­тря­них зам­ків, ураз опи­нив­ся на грі­шній зем­лі — і йо­го ду­ша за­кви­ли­ла за на­пів­за­бу­тою Са­шею Бі­ло­зер­ською. Він зга­дав про неї...

Зре­штою, від­бу­ло­ся ве­сі­л­ля. Їхнім ве­сіль­ним бо­я­ри­ном був Та- рас Шев­чен­ко, чи­ї­ми ще не­дру­ко­ва­ни­ми по­е­зі­я­ми за­чи­ту­є­ться мо­ло­де по­друж­жя. Во­на про­по­нує йо­му їха­ти за кор­дон, де він удо­ско­на­лю­ва­ти­ме­ться в ма­ляр­стві. Оле­ксан­дра від­дасть йо­му всю гро­шо­ву ча­сти­ну сво­го ві­на ( а це — три ти­ся­чі кар­бо­ван­ців, до­сить ве­ли­ка то­ді су­ма). У Шев­чен­ка не скла­ло­ся. Мо­ло­дя­та са­мі ла­шту­ю­ться в по­до­рож. Зда­є­ться, все скла­да­ло­ся якнай­кра­ще. Спа­лах ща­стя і на­дій Оле­ксан­дри (уже Ку­ліш), якій по­ща­сти­ло здо­ла­ти ма­те­рин­ський опір цьо­му шлю­бо­ві. І пер­ший удар до­лі: чо­ло­ві­ка за­а­ре­што­ва­но, йо­го зви­ну­ва­чу­ють у при­на­ле­жно­сті до Ки­ри­ло-Ме­фо­ді­їв­сько­го брат­ства ( до ре­чі, чле­ном яко­го він на­справ­ді не був). Стрес для вже ва­гі­тної жін­ки не ми­нає без­слі­дно — в неї став­ся ви­ки­день. Ви­рок лі­ка­рів: во­на вже не змо­же ма­ти ді­тей. Її окра­де­но на ра­дість ма­те­рин­ства. Але це тіль­ки по­ча­ток її гір­ких від­крит­тів і ро­лей, які їй пі­дго­ту­ва­ла до­ля. Як не­за­ба­ром во­на по­ба­чи­ла, її Пан­те­лей­мон — не тіль­ки лю­ди­на на­ціо­наль­ної мі­сії, а й не­ви­прав­ний Дон Жу­ан. Про Ку­лі­ше­ві ро­ма­ни із сар­ка­змом пи­ше Ві­ктор Пе­тров. Більш по­бла­жли­во — На­хлік. З гір­кою іро­ні­єю — Кор­сак. Бо Кор­сак ар­ти­ку­лює на­стрій Ган­ни Бар­ві­нок. До ре­чі, во­на ще не все знає — ба­га­то по­дро­биць Ку­лі­ше­вих аму­рів до­хо­дять до неї ли­ше при­глу­ше­ним від­лу­н­ням, але й цьо­го до­сить, щоб ки­ну­ти її в пер­ма­нен­тну де­пре­сію. Во­на хво­ріє, їй не хо­че­ться жи­ти, ба­чи­ти Ку­лі- ша. А Ку­ліш на­тхнен­но во­ло­чи­ться то за Ма­нею де Баль­мен, то за Оле­ксан­дрою Ми­ло­ра­до­ви­чів­ною, то за Ган­ною фон Рен­тель, то за Па­ра­скою Гли­бо­кою, то не про­сто стає хре­ще­ним лі­те­ра­тур­ним ба­тьком Мар­ка Вов­чка, ко­трій на­тхнен­но сим­па­ти­зує, а й ве­де за неї вій­ну одно­ча­сно на кіль­кох фрон­тах, де за­знає по­раз­ки за по­раз­кою, і най­до­шкуль­ні­ша з них — від Тур­ге­нє­ва, з яким спра­гла до аму­рів Мар­ко Вов­чок уті­кає від на­бри­дли­во­го Ку­лі­ша, а за­о­дно й від чо­ло­ві­ка Опа­на­са Мар­ко­ви­ча до Па­ри­жа.

Ку­ліш був при­ре­че­ний на фі­а­ско в усіх сво­їх ро­ма­нах. Ган­на Бар­ві­нок бу­ла при­ре­че­на не­сти свій важ­кий жит­тє­вий хрест на ім’ я Пан­те­лей­мон Ку­ліш. Во­на до­ро­гою для сво­єї ду­ші ці­ною пе­ре­тер­пі­ла всі йо­го зра­ди й ціл­ко- ви­ту не­ува­гу до сво­єї осо­би, пе­ре­мов­ча­ла у від­по­відь, по­ли­шив­ши на­віть спро­би ви­прав­да­ти­ся, всі йо­го до­ко­ри. Во­на та­ки ви­сто­я­ла, хоч не ма­ла жо­дної на­дії, яка б під­три­му­ва­ла її, щоб оста­то­чно не зла­ма­ти­ся...

І тут тра­пи­лось ди­во. Не­ймо­вір­но, але Ку­ліш по­вер­нув­ся до неї ду­шею. Лег­ко­ва­жний за­льо­тник, ре­зо­нер і на­віть де­ма­гог, який так лю­бив роз­во­ди­ти­ся про жі­но­чий іде­ал, ра­птом прозрів, уздрів­ши омрі­я­ний іде­ал по­руч із со­бою. Ко­мі­чно, май­же кур­йо­зно, але ста­ло­ся са­ме так. Те­пер во­ни бу­ли вдвох. На них си­па­ли­ся вся­кі бі­ди. Згорів ху­тір, який во­ни ви­пе­сту­ва­ли, мов дороге ди­тя, від­так во­ни зу­бо­жі­ли до крайнього, як на їхнє ста­но­ви­ще, рів­ня. Свар­ли­вий Ку­ліш ро­зі­йшов­ся чи не з усі­ма укра­їн­ськи­ми ді­я­ча­ми. Він опи­нив­ся май­же в ізо­ля­ції. І єди­ною йо­го під­трим­кою та опо­рою за­ли­ша­ла­ся дру­жи­на, ко­тра щи­ро ві­ри­ла в ге­ні­аль­ність сво­го Ку­лі­ша та йо­го істо­ри­чну мі­сію для укра­їн­сько­го на­ро­ду. Він і сам не йняв со­бі ві­ри: як міг він то­ді не ро­зу­мі­ти, що до­ля по­да­ру­ва­ла йо­му в осо­бі Оле­ксан­дри справ­ді без­цін­ний скарб?

Ви­я­ви­ло­ся, що йо­му тре­ба бу­ло прой­ти го­лов­ною ді­йо­вою осо­бою всіх цих — по­де­ку­ди без­на­дій­но во­де­віль­них — сю­же­тів, по­збу­ти­ся яскра­вих ілю­зій не­ви­прав­но­го до­ктри­не­ра й ві­зіо­не­ра, ба­наль­но вто­ми­ти­ся від жи­т­тя для то­го, щоб пе­ре­ве­сти по­дих і спо­кій­но озир­ну­ти­ся нав­ко­ло, а го­лов­не — гля­ну­ти со­бі в ду­шу. Так, лю­ди­на ча­сто мо­же ду­ри­ти й се­бе, за­ту­лив­шись від сві­ту й від са­мої се­бе най­хи­мер­ні­ши­ми фа­на­бе­рі­я­ми.

Кор­сак у ро­ма­ні не бе­ре на се­бе ро­лі адво­ка­та Ган­ни Бар­ві­нок і про­ку­ро­ра лю­бо­стра­сно­го Ку­лі­ша. Він, по- пер­ше, ви­сту­пає ре­кон­стру­кто­ром то­го, « як усе бу­ло » , а по- дру­ге, по­ясню­ю­чи гли­бин­ні при­чи­ни й мо­ти­ви вза­є­мин, не спо­ку­ша­є­ться ро­л­лю слу­жи­те­ля Феміди. Він пра­гне сам зро­зу­мі­ти, чо­му все так скла­да­ло­ся. Такт і де­лі­ка­тність ав­то­ра втри­мує йо­го від ну­дно­го мо­ра­лі­зу­ва­н­ня на­віть там, де до цьо­го ду­же за­охо­чує сам жит­тє­вий ма­те­рі­ал. Усе- та­ки ро­ман — це не бай­ка з мо­раль­ною сен­тен­ці­єю у фі­на­лі.

Ма­ю­чи чи­ма­лий до­свід ро­бо­ти в біо­гра­фі­сти­ці, я знаю, як скла­дно узго­ди­ти між со­бою ма­те­рі­ал і стиль, ви­бу­ду­ва­ти на­ра­тив­ну стра­те­гію тво­ру. До­ку­мен­таль­ний ма­те­рі­ал, який слу­гує для ав­то­ра бу­ді­вель­ним ма­те­рі­а­лом, во­дно­раз не­се для ньо­го за­гро­зу то­го, що мо­же «обва­ли­ти­ся» на ав­то­ра й ціл­ко­ви­то при­хо­ва­ти йо­го на­віть од са­мо­го се­бе. Але Кор­сак — ав­тор дій­сно до­свід­че­ний і до­бре знає про та­ку не­без­пе­ку, як і до­бре знає про спо­ку­су ста­ти у тво­рі утри­ман­цем до­ку­мен­таль­но­го ма­те­рі­а­лу, сяк-так гру­пу­ю­чи йо­го в ху­до­жньо не пе­ре­трав­ле­но­му ви­гля­ді (то­ді біо­гра­фі­сти­ка стає чи­мось по­ді­бним до лі­те­ра­тур­но­го поп-ар­ту). Пи­сьмен­ник лег­ко по­чу­ва­є­ться се­ред усьо­го роз­ма­ї­т­тя фа­кто­гра­фії й гру­пує ма­те­рі­ал у своє­рі­дне пан­но. Сю­жет у ньо­го роз­гор­та­є­ться не лі­ній­но — твір має мо­за­ї­чну ком­по­зи­цію. Про які- не­будь факти — на ав­то­ро­ву дум­ку, не над­то істо­тні — зга­да­но ли­ше по­бі­жно, а ре­шта ста­ють основ­ни­ми ком­по­нен­та­ми опо­віда­н­ня й уви­ра­зню­ють ав­тор­ську кон­це­пцію.

Ко­лись Ку­ліш, за­охо­тив­ши дру­жи­ну пи­са­ти й по­ба­чив­ши її успі­хи, гор­до­ви­то ка­зав: « Ти — моє тво­ри­во». У ро­ма­ні Бар­ві­нок, пе­ре­о­сми­слю­ю­чи їхнє по­дру­жнє жи­т­тя, зга­дує ці сло­ва й по­дум­ки дає йо­му від­по­відь: « То ти моє тво­ри­во, то я в те­бе вкла­да­ла своє жи­т­тя — від ді­во­чих ро­же­вих літ до літ си­вих та змор­ще­них, аби став ти, чим є: тим, що тво­ри твої не зів’януть, не збля­кнуть і че­рез сто­лі­т­тя, і тим, чим ти за­раз по­став, чо­ло­ві­ком блу­дним, із сер­ця яко­го злість про­те зі­йшла до кра­плин­ки, який ка­є­ться й му­чи­ться, от тіль­ки вго­лос че­рез гор­ди­ню цьо­го ви­мо­ви­ти не зда­тен; отим, що за­раз пе­ре­ді мною зі сво­їм обви­слим, по­хню­пле­ним і не­ща­сним ву­сом...»

Але це — не ви­рок суд­ді. Не зну­ща­н­ня з не­мі­чної ста­ро­сті чо­ло­ві­ка, ко­трий роз­гу­бив усі пал­кі за­хо­пле­н­ня та пре­кра­сні ілю­зії, пе­ре­жив крах ба­га­тьох ам­бі­тних про­же­ктів і на­дій, однак все ж має в ду­ші те від­чу­т­тя по­лег­ше­н­ня й ка­я­т­тя, яке йде по­руч із по­вер­не­н­ням блу­дно­го си­на. Це — спів­чу­т­тя лю­бля­чо­го сер­ця. Це й від­чу­т­тя Ку­лі­шем вла­сної від­по­від­аль­но­сті пе­ред укра­їн­ською лю­дні­стю. При­бли­зно та­ке від­чу­т­тя мо­же пе­ре­жи­ва­ти ма­ти зма­ні­же­ної, ве­ре­дли­вої ди­ти­ни, від якої мо­жна спо­ді­ва­ти­ся най­не­спо­ді­ва­ні­ших ви­ті­вок. Не бу­де пе­ре­біль­ше­н­ням ска­за­ти, що Ган­на Бар­ві­нок і ста­ла ря­тів­ни­цею Ку­лі­ша якраз то­ді, ко­ли ви­я­ви­ло­ся, що йо­му вкрай по­трі­бен ря­ту­нок. Мо­жли­вість по­ря­тун­ку зав­жди бу­ла у ньо­го в жит­ті, але він ні­би нав­ми­сне во­лів її не по­мі­ча­ти...

ФО­ТО ВІ­КТО­РА КОШМАЛА

ХУ­ТІР МОТРОНІВКА (НА ФО­ТО) НА ЧЕР­НІ­ГІВ­ЩИ­НІ БУВ ЗА­СНО­ВА­НИЙ БА­ТЬКОМ ГАН­НИ БАР­ВІ­НОК МИ­ХАЙ­ЛОМ БІЛОЗЕРСЬКИМ. ПАН­ТЕ­ЛЕЙ­МОН КУ­ЛІШ З ДРУ­ЖИ­НОЮ ОСЕ­ЛИ­ЛИ­СЯ ТУТ В 1883 РО­ЦІ. НИ­НІ МА­Є­ТОК БІ­ЛО­ЗЕР­СЬКИХ-КУ­ЛІ­ШІВ Є ЧА­СТИ­НОЮ ІСТО­РИ­КО-МЕ­МО­РІ­АЛЬ­НО­ГО МУЗЕЯЗАПОВІДНИКА «ГАННИНА ПУСТИНЬ»

ГАН­НА БАР­ВІ­НОК

ПАН­ТЕ­ЛЕЙ­МОН КУ­ЛІШ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.