Acer platanoides,

Або Як я по­лю­бив дощ

Den (Ukrainian) - - Культура -

Якщо хо­чеш пе­ре­мог­ти своє мар­но­слав­ство, займись са­дів­ни­цтвом.

Це я то­бі як на ду­ху ска­жу, мій лю­бий чи­тач, моя лю­ба чи­та­чка.

Я — обо­ло­нець на да­ній ме­ні бо­гом, тоб­то рин­ком, себ­то бо­гом рин­ку рі­дній зем­лі, то­чні­ше це мій бло­чний бу­ди­нок 96 се­рії сто­їть на на­ми­то­му обо­лон­сько­му грун­ті. Ґрунт вза­га­лі­то не зов­сім мій, ско­рі­ше ні­чий, зва­жа­ю­чи на став­ле­н­ня му­ні­ци­па­лі­те­ту до ньо­го.

Че­рез до­ро­гу від мо­єї 96 се­рії зна­хо­ди­ться чи­ма­лий шмат тої ні­ко­му не по­трі­бної зе­мель­ки. Ви­гля­дає цей пу­стир так са­мо, як ти­ся­чі ін­ших ки­їв­ських пу­сти­рів, які мо­гли б бу­ти га­зо­на­ми, скве­ра­ми чи клум­ба­ми. За­то­пта­ний, з по­жу­хлою тра­вою. В даль­ньо­му ку­ті — ди­тя­чий май­дан­чик. Що­ве­сни ЖЕК ви­са­джує тут де­ре­ва, які успі­шно за­си­ха­ють. По­са­ди­ли й цьо­го ро­ку. Але зі мною тра­пи­ло­ся де­що не­пе­ре­дба­че­не: взяв­ся на свою го­ло­ву ті кле­ни по­ли­ва­ти.

Все по­ча­ло­ся не­вин­но. На­би­ра­єш вдо­ма два ше­сти­лі­тро­ві бу­тлі во­ди, ви­ли­ва­єш трі­ше­чки під ко­жне де­рев­це і з по­чу­т­тям ви­ко­на­но­го гро­ма­дян­сько­го обов’яз­ку по­вер­та­є­шся у «Фейсбук » . За­га­лом під тво­єю опі­кою дев’ять мо­ло­дих кле­нів на краю пу­сти­ря, уздовж сті­ни ди­тя­чої сто­ма­то­ло­гії та при­бу­до­ва­ної до неї дис­пе­тчер­ської ЖЕ­Ка. Фо­то­гра­фу­єш де­ре­ва, пла­ну­єш за­сну­ва­ти «Фейсбук»спіль­но­ту, в який ви­кла­да­ти­меш фо­то та істо­рії про ко­жне з них, уяв­ля­єш роз­чу­ле­ні коментарі й де­ся­тки «лай­ків».

На тре­тій день з ін­спе­кці­єю при­хо­дить ста­ро­вин­на при­я­тель­ка з не­аби­яким до­сві­дом зем­ля­них ро­біт. Ви­яв­ля­є­ться, що по­ли­ва­ти по­трі­бно що­дня, і не пля­ше­чка­ми, а по від­ру під ко­жне, й даль­ні са­джан­ці бі­ля ди­тя­чо­го май­дан­чи­ка не вар­то за­бу­ва­ти — зе­ле­ні­ють з них тіль­ки три, але висохлі теж тре­ба зро­шу­ва­ти: ра­птом ожи­вуть. Ви­со­хлих охре­стив ко­ма­то­зни­ка­ми. Хо­ча на­прав­ду всіх їх, су­хих і зе­ле­них, зва­ти клен зви­чай­ний. Acer platanoides.

От­же, 15 де­рев. До­бре, аби був шланг. Але до най­ближ­чо­го кра­ну — ме­трів 60 як мі­ні­мум. А якщо вра­ху­ва­ти від­стань до даль­ніх са­джан­ців, то всі 100. Та­ких шлан­гів на ба­за­рі не­ма. То­чні­ше, є, але по 16 гри­вень метр.

Про спіль­но­ту за­бу­ва­єш, про фо­то­зві­ти теж. Від­кри­ва­єш, що ти ні­чо­го не знав про лі­но­щі. За­во­диш не­спо­ді­ва­ні зна­йом­ства на про­ти­ле­жних по- лю­сах ві­ко­вої шка­ли. 5-рі­чний Дми­трик з май­дан­чи­ку не тіль­ки, як ре­шта ма­лих спи­но­гри­зів, до­пи­ту­є­ться: «Що ви ро­би­те?», а й ука­зує кран у най­ближ­чій дев’яти­по­вер­хів­ці, а жі­но­чка, що по­ли­ває з цьо­го кра­на при­бу­дин­ко­вий кві­тник, усмі­ха­є­ться зі змов­ни­цьким ви­гля­дом і до­по­ма­гає чим мо­же. По­тім стрі­ча­єш ще одну лі­тню па­ні, яка до­гля­дає за де­ре­ва­ми бі­ля 32-го, во­на зна­вець, во­на на­віть ком­пост ви­ко­ри­сто­вує і осі­няє те­бе хре­сним зна­ме­н­ням на про­ща­н­ня. Теж за­ду­му­є­шся про ком­пост. Ди­ви­шся не­до­брим оком на від­ро з хар­чо­ви­ми реш­тка­ми на ку­хні, але твоя ба­ла­ку­чість те­бе ря­тує, дру­зі від­мов­ля­ють.

Десь на тре­тій ти­ждень сту­ка­єш у ві­кно дис­пе­тчер­ської. То­бі від­кри­ває пе­ре­д­пе­сій­ний ан­гел, яка при­ймає ви­кли­ки від за­стря­глих у лі­фтах, кри­ки обу­ре­н­ня що­до зга­сло­го сві­тла, скар­ги на за­ли­ті квар­ти­ри та ін­ші си­гна­ли з гли­бин спаль­но-ко­му­наль­но­го Мор­до­ру. Во­на впу­скає те­бе в слу­жбо­вий ту­а­лет, де мо­жна на­би­ра­ти во­ду з-під кра­ну над уми­валь­ни­ком. Твій шлях з від­ром ско­ро­чу­є­ться втри­чі. Во­на ж то­бі роз­ка­зує:

— Я тут 20 ро­ків. Зав­жди одне й те са­ме: щось са­джа­ють, а во­но по­тім про­па­дає, бо ні­хто не по­ли­ває. Ви — пер­ший, хто по­чав це ро­би­ти.

Ти, зві­сно, пи­ша­є­шся со­бою, але від­ро від цьо­го лег­шим не стає.

По­зи­ра­єш на не­бо. Від­сте­жу­єш про­гно­зи. Чо­му на Обо­ло­ні влі­тку так ма­ло до­щів? Чо­му все зно­ву ді­ста­ло­ся кля­то­му Ака­дем­мі­сте­чку? У Фейс­бу­ці хтось хва­ли­ться зли­вою: «У нас гро­за! Всі бі­жать до­до­му май­же го­ля­ка... А ми схо­ва­ли­ся під да­хом чу­жо­го під’їзду й че­ка­є­мо! Прохо­ло­да!!! Ура!!!» А в яко­му ж ти ра­йо­ні, го­лу­ба, жи­веш, ма­буть, ско­ро й до нас при­йде? — «У Тю­бін­ге­ні», ще й усмі­хай­ли­ки ста­вить — та щоб ти бу­ла здо­ро­ва!

На­ре­шті дощ. Ой ле­ле, та що ж так ма­ло? Та це не дощ, це зну­ща­н­ня якесь! На­че ко­мар на­дзю­рив, тьху!

Все три­ває як три­ває. Стри­жі з при­сви­стом чер­ка­ють не­бо. Бі­ля де­яких са­джан­ців ви­ро­стає сві­жа тра­ва. На ко­жний по­лив при­лі­та­ють во­ро­ни й го­лу­би — по­пи­ти во­ди­чки. На по­ча­тку че­твер­то­го ти­жня спіль­ни­ця з дев’яти­по­вер­хів­ки при­но­сить ве­ли­ку но­ви­ну: один з ко­ма­то­зни­ків, яких я вже ду­мав при­пи­ни­ти по­ли­ва­ти, за­зе­ле­нів.

Не­за­ба­ром ще в одно­го при­ре­че­но­го в осно­ві стов­бу­ра бі­ля зем­лі про­кльо­ву­є­ться ледь по­мі­тний па­гі­нець.

Як на­слі­док, по­вер­та­ю­чись до­до­му з по­ро­жнім від­ром, на­ре­шті ро­зу­мію, що в мо­є­му жит­ті, окрім зай­во­го кло­по­ту, при­бу­ло до­да­тко­во­го сен­су.

Я, обо­ло­нець, що жо­дно­го дня не жив у се­лі, на му­ні­ци­па­лі­те­том да­но­му ме­ні асфаль­ті ті­шу­ся як мо­ло­дий олень з то­го, що Acer platanoides ви­пу­стив ли­стик.

Як там? По­са­ди­ти де­ре­во, збу­ду­ва­ти бу­ди­нок, ви­ро­сти­ти си­на?

Спро­буй для по­ча­тку ви­ро­сти­ти де­ре­во. Спа­сі­н­ня ду­ші май­же га­ран­то­ва­не.

Мо­жли­во, на­віть пі­сля то­го, як сам по­тра­пиш у зем­лю, про­ро­стеш у яко­мусь бо­та­ні­чно­му раю під ясним сон­цем. І з ре­гу­ляр­ним до­щем.

Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.