При­жи­ти­ся і ви­жи­ти...

Ми­хай­ло МІЩЕНКО: «У пе­ре­се­лен­ців не­має ін­шо­го шля­ху окрім як на пра­кти­ці, сво­єю ро­бо­тою, до­сві­дом і гро­ма­дян­ською по­зи­ці­єю за­слу­жи­ти на по­ша­ну»

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

Вій­на­ла ста­лі ядром, устрої яке від­но­син, ро­зір­ва­ло­ся, бі­зне­су, зруй­ну­ва- кар’єр. В ким, оку­по­ва­но­му­той став усім». Лу­ган­ську Звіль­не­ні «хто за був ха­ба- ні­рі лі­ка­ря­ми,вчи­те­лі ста­ли уря­дов­ці ре­кто­ра­ми, се­ре­дньої мед­се­стри лан­ки, го­лов-які в сво­їх ко­ря­ти­ся», ан­ке­тах гла­ва­ми при­ни­зли­во «ре­спу­блік». пи­са­ли Але «вмію пе­ре­се- під­лен­ці,ти «бі­жен­ця­ми»,яких прийня­то зі­ткну­ли­ся не­спра­ве­дли­воз ма­сою ви­про­бу-на­зи­ва­вань.їми на Во­ни зем­лі, ста­ли яка чу­жи­ми­їх при­хи­сти­ла.в сво­є­му Ба­га­то­до­мі і хто­не сво- рік то­му ви­їжджав із Лу­ган­ська на два ти­жні з па­рою со­ро­чок і на­ко­пи­че­ни­ми за­оща­дже­н­ня­ми з роз­ра­хун­ку на пів­мі­ся­чний «від­по­чи­нок». Яка їхня до­ля за­раз? «День» по­спіл­ку­вав­ся з

Ми­хай­лом МІЩЕНКОМ — де­пу­та­том Лу­ган­ської обла­сної ра­ди, го­лов­лі­ка­рем 7-ї мі­ської лі­кар­ні, який уже рік як ме­шкає в сто­ли­ці і яко­му вда­ло­ся на­ла­го­ди­ти успі­шний бі­знес у сфе­рі ме­ди­ци­ни.

— Ми­хай­ле Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, ме­ні, лу­ган­ча­ни­но­ві, за рік у сто­ли­ці до­ве­ло­ся по­спіл­ку­ва­ти­ся з ба­га­тьма лю­дьми, які по­ли­ши­ли Дон­бас. До­ля у всіх рі­зна. Ба­га­то про­блем, ба­га­то нев­дач, є і при­кла­ди успі­ху. Де­хто ні­ко­ли б не до­ся­гнув у Лу­ган­ську то­го, чо­го до­ся­гли в ко­ро­ткий тер­мін тут. Ви го­лов­лі­кар Лу­ган­ської мі­ської лі­кар­ні ви­їха­ли з рі­дно­го мі­ста влі­тку ми­ну­ло­го ро­ку. Тут у вас те­пер клі­ні­ка, бі­знес.

— Є ли­ше одна фор­му­ла успі­ху. Це за­йма­ти­ся тим, що вмі­єш ро­би­ти до­бре. Ме­ні по­ща­сти­ло по­пра­цю­ва­ти і в при­ва­тно­му і в ко­му­наль­но­му се­кто­рі ме­ди­ци­ни. Впро­довж 2013 — 2014 ро­ку в рам­ках ро­бо­ти в де­пу­тат­ській ко­мі­сії мі­ської ра­ди на­ми ба­га­то ува­ги при­ді­ля­ло­ся пи­та­н­ням ре­фор­ми охо­ро­ни здо­ров’я, роз­гля­да­ли­ся силь­ні і слаб­кі сто­ро­ни про­е­ктів, які про­по­ну­ва­ли­ся. При­ро­дно на­ро­джу­ва­ли­ся рі­зні ідеї, які ми пла­ну­ва­ли до ре­а­лі­за­ції не ли­ше в Лу­ган­ську, але й у ін­ших мі­стах Укра­ї­ни. Але жи­т­тя роз­по­ря­ди­ло­ся так, що пер­ший про­ект ми по­ча­ли ро­би­ти са­ме в сто­ли­ці. Я не по­ми­лю­ся, якщо ска­жу, що мі­сто Лу­ганськ, так са­мо як і До­нецьк, по­ли­ши­ла пе­ре­ва­жна біль­шість до­брих і та­ла­но­ви­тих лі­ка­рів, ба­га­то хто з яких став уча­сни­ком на­ших ме­ди­чних про­е­ктів у Ки­є­ві. Ми з ну­ля від­кри­ли ба­га­то лі­ку­валь­них уста­нов. Лі­цен­зу­ва­ли їх, сер­ти­фі­ку­ва­ли. Якщо по­рів­ню­ва­ти з Лу­ган­ськом, то там ми ру­ха­ли­ся по­тро­ху. Тут той шлях, який ми про­йшли в Лу­ган­ську за де­сять ро­ків, ми про­йшли за пів­ро­ку.

— Ле­во­ва час­тка гро­ма­дян Укра­ї­ни опи­ни­ла­ся за остан­ній рік у фі­нан­со­во­му ка­пка­ні. Чи орі­єн­ту­є­те­ся ви на да­ну ка­те­го­рію лю­дей?

— У нас є зро­зумі­ла про­гра­ма зни­жок для ме­шкан­ців До­не­цької та Лу­ган­ської обла­стей. По­трі­бно ро­зу­мі­ти, що са­ме цим лю­дям, на­шим зем­ля­кам за­раз до­во­ди­ться най­важ­че. Якщо лю­ди­на, на­при­клад, при­їха­ла з Лу­ган­ська і ви­тра­ти­ла пев­ну су­му на до­ро­гу, то ми їй да­є­мо на цю су­му зниж­ку. У нас та­кож ор­га­ні­зо­ва­но без­ко­штов­не хар­чу­ва­н­ня, про­жи­ва­н­ня для ці­єї гру­пи па­ці­єн­тів. Фа­кти­чно во­ни опла­чу­ють ли­ше ме­ди­чну по­слу­гу.

— Ви­хо­дить так, що те, що не змо­гла на се­бе пов­но­цін­но взя­ти дер­жа­ва, ро­блять са­мі гро­ма­дя­ни, йду­чи на­зу­стріч один одно­му. Від ко­жно­го за зді­бно­стя­ми, ко­жно­му за по­тре­ба­ми.

— Дер­жав­на ма­ши­на ве­ли­че­зна і від цьо­го не зав­жди ефе­ктив­на. Не всім мо­же до­по­мог­ти дер­жа­ва, і тут не до жи­ру, бу­ти б жи­вим. Всі по­вин­ні шу­ка­ти со­бі ро­бо­ту, шу­ка­ти за­сто­су­ва­н­ня. Я знаю лі­ка­рів, які пра­цю­ють у трьо­хчо­ти­рьох лі­кар­нях. Знаю ме­не­дже­рів, які пра­цю­ють у де­кіль­кох ком­па­ні­ях. Знаю жур­на­лі­стів, які пра­цю­ють із де­кіль­ко­ма ви­да­н­ня­ми. Знаю вчи­те­лів, які, окрім шко­ли, ще з ран­ку до но­чі пра­цю­ють ре­пе­ти­то­ра­ми. Ба­га­то хто за­ван­та­жив­ся на ро­бо­ту по 12 го­дин на до­бу. До­та­ції, які лу­ган­ча­ни отри­му­ють як пе­ре­се­лен­ці, всіх пи­тань не за­кри­ють. Ба­га­то про­блем у лю­дей з жи­тлом. Ми пра­гне­мо сво­їм мед­се­страм зня­ти по­ме­шка­н­ня. Всі один одно­му ма­ють до­по­ма­га­ти, шу­ка­ти фор­му­ли вза­є­мо­дії. Іна­кше не ви­жи­ти! Ме­ні при­єм­но ба­чи­ти те, що ба­га­то на­ших про­е­ктів успі­шні. Лі­ка­ря­ми з Лу­ган­ська і До­не­цька в Ки­є­ві уком­пле­кто­ва­на зна­чна ча­сти­на при­ва­тних і ко­му­наль­них лі­ка­рень. Ма­са на­ших фа­хів­ців ви­кла­дає в уні­вер­си­те­тах у Ки­є­ві

— А що за­ли­ши­ло­ся в Лу­ган­ську?

— Ні­чо­го не за­ли­ши­ло­ся. Що три­має аде­ква­тних лю­дей в Лу­ган­ську? Уявіть со­бі, ро­ди­на, в якій 4-5 осіб, ви­їха­ла з оку­по­ва­но­го мі­ста. На ро­бо­ту вла­шту­вав­ся ли­ше один. Дру­жи­на — до­мо­го­спо­дар­ка, лі­тні ба­тьки на ру­ках, двоє ді­тей. За­ро­би­ти на всіх не­мо­жли­во. Ба­га­то хто сі­пнув­ся й за­бу­ксу­вав. А в Лу­ган­ську дах над го­ло­вою, якісь зна­йом­ства. За­ро­би­ти в Лу­ган­ську не­мо­жли­во, але ба­га­то хто не жи­ве, а ви­жи­ває. Во­ни й зму­ше­ні бу­ли по­вер­ну­ти­ся, бо на сьо­го­дні­шній день не зна­йшли со­бі за­сто­су­ва­н­ня. Спо­жив­чий ко­шик та­кої ро­ди­ни від п’яти ти­сяч гри­вень на мі­сяць. Це са­мий мі­ні­мум і це ли­ше їжа. А на­йма­н­ня по­ме­шка­н­ня? А не­пе­ре­дба­че­ні ви­тра­ти? Ко­ли ти один або, ко­ли йде­ться про пра­це­зда­тну ро­ди­ну, то та­кі лю­ди мо­жуть при­жи­ти­ся. Ре­шті — ду­же важ­ко. Ми б весь ме­ди­чний пер­со­нал за­бра­ли з со­бою з Лу­ган­ська, але, на жаль, на­ра­зі це не­мо­жли­во. Ці лю­дей шко­да біль­ше за все. Це вій­на. І за фа­ктом во­ни опи­ни­ли­ся на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії. Від них ні­чо­го не за­ле­жить і їм до­во­ди­ти­ся ви­три­му­ва­ти на со­бі всю важ­кість бо­же­віль­ної про­па­ган­ди ро­сій­ських ЗМІ, ра­зом зі всі­єю «кра­сою» ко­за­чих ре­спу­блік.

— А як ви ста­ви­те­ся до ідеї ви­бо­рів на Дон­ба­сі?

— По­ди­ві­ться на но­ме­ри ма­шин на всій Укра­ї­ні. Ве­ли­че­зна кіль­кість ма­шин із лу­ган­ськи­ми та до­не­цьки­ми но­ме­ра­ми. Хто за­ли­шив­ся в Лу­ган­ську? Хто бу­де і ко­го оби­ра­ти? Про який ви­бір на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії вза­га­лі мо­же йти­ся? Звід­ти ви­їха­ли міль­йо­ни лю­дей. На мій по­гляд там вза­га­лі не ви­йде кла­си­чних ви­бо­рів на­віть у пер­ші мі­ся­ці пі­сля від­нов­ле­н­ня кон­тро­лю над те­ри­то­рі­я­ми. До­ти, до­ки всі хто жив у то­му ре­гіо­ні до по­ча­тку кон­флі­кту не бу­де за­без­пе­че­ний пра­вом го­ло­су, ідея з ви­бо­ра­ми ме­ні зда­є­ться бу­та­фо­рі­єю. Мо­же, хтось зі мною не по­го­ди­ться, але я вва­жаю са­ме так.

— При­чо­му лю­дей актив­них, сві­до­мих, твор­чих.

— Так. Ко­ли лю­дей за та­ло­ни зга­ня­ють на «ре­фе­рен­ду­ми» — це при­ни­же­н­ня і спе­ку­ля­ція. Те, що зро­би­ла на Дон­ба­сі Ро­сія — це жа­хли­во. У всі ча­си спро­би пе­ре­гля­ну­ти те­ри­то­рії дер­жав за­кін­чу­ва­ли­ся вій­ною. Ро­сія ане­ксі­єю Кри­му розв’яза­ла вій­ну. Але це мі­на, яка ви­бу­хну­ла на­ра­зі ли­ше в ло­каль­но­му об­ся­зі. Але мо­же де­то­ну­ва­ти весь склад боє­при­па­сів. То­ді це бу­де ве­ли­че­зний вій­сько­вий кон­флікт. Ко­ли я був у Лу­ган­ську, то за­пи­ту­вав тих, хто під­три­му­ва­ли Ро­сію — нев­же во­ни не зна­ють істо­рії? Адже по­трі­бно вмі­ти екс­тра­по­лю­ва­ти на сьо­го­дні­шній день. На що спо­ді­ва­ли­ся ці лю­ди? Я на­віть від Пар­тії ре­гіо­нів на­ма­гав­ся ви­сту­па­ти як де­пу­тат — не на­ду­май­те­ся тво­ри­ти свої «ре­фе­рен­ду­ми», це по­га­но за­кін­чи­ться. Про що во­ни ду­ма­ли? При­йде «рус­ский мир», всім дасть за­ро­бі­тну пла­тню, пен­сії. Я го­во­рив — це обман, так не бу­де. І та­ких як я бу­ло ба­га­то лю­дей, але ма­буть вже на той мо­мент від нас ма­ло що за­ле­жа­ло. Ми не ви­хо­ди­ли під адмі­ні­стра­цію, не вла­што­ву­ва­ли штур­ми з па­ли­ця­ми. І на­чеб­то, як зов­ні зда­ло­ся, що ось та ку­па бо­же­віль­них і ошу­ка­них, ста­ла обра­зом усьо­го Лу­ган­ська. Ми спо­ді­ва­ли­ся все ж та­ки, що си­ту­а­ція ви­рі­ши­ться си­ла­ми мі­лі­ції. Але, да­руй­те, та ж мі­лі­ція, в біль­шо­сті сво­їй, про­да­ла­ся за при­мар­ну ро­сій­ську за­ро­бі­тну пла­тню. При всій по­ша­ні до тих пра­во­охо­рон­ців, які за­раз за­хи­ща­ють Укра­ї­ну і за­ли­ши­ли­ся вір­ні при­ся­зі, се­ред мі­лі­ції бу­ло ба­га­то «смі­т­тя», яке че­ка­ло ман­ни не­бе­сної від «рус­ско­го ми­ра». Це «смі­т­тя» там і за­ли­ши­ло­ся.

— Во­ни на­віть вва­жа­ють, що це ми зра­дни­ки.

— Тоб­то во­ни 20 ро­ків хо­ди­ли з укра­їн­ським па­спор­том, їли, пи­ли, ко­ри­сту­вав­ся бла­га­ми, а по­тім ра­птом ста­ли па­трі­о­та­ми мі­фі­чно­го «Ра­дян­сько­го Со­ю­зу» чи Ро­сії. То хто ж зра­дник? Ти го­ло­су­вав на ви­бо­рах, оби­рав де­пу­та­тів до укра­їн­сько­го пар­ла­мен­ту, укра­їн­ських пре­зи­ден­тів...

— Зокре­ма й 1 гру­дня 1991 ро­ку за не­за­ле­жність Укра­ї­ни. Від Лу­ган­ської обла­сті 83% про­го­ло­су­ва­ло.

— Ми всі ма­ли укра­їн­ські па­спор­ти, всі отри­му­ва­ли зар­пла­ту у грив­нях, ті­єю чи ті­єю мі­рою бра­ли участь у по­лі­ти­чно­му жит­ті кра­ї­ни. Я від­по­від­аль­но ска­жу, що всі, хто на схо­ді кра­ї­ни ор­га­ні­зо­ву­вав всі ці пу­тчі, — це все бу­ли ро­сій­ські аген­ти. Це лю­ди з ро­сій­ським акцен­том, які аб­со­лю­тно не орі­єн­ту­ва­ли­ся в мі­сті Лу­ган­ську. Я був по­стій­но на цій пло­щі бі­ля ОДА і цих хло­пців із Ря­за­ні впі­зна­вав за акцен­том. Мо­жна бре­ха­ти, але акцен­ту сво­го не при­хо­ва­єш. Усі агре­сив­ні дії бу­ли спро­во­ко­ва­ні і ор­га­ні­зо­ва­ні са­ме ци­ми лю­дьми. Лу­ган­ча­ни де­да­лі біль­ше ви­ко­ну­ва­ли роль ма­сов­ки. Ди­ри­гу­ва­ли лю­ди при­йшлі.

— До ре­чі, до Ки­є­ва ра­зом із по­ря­дни­ми лу­ган­ча­на­ми при­їха­ли ті, хто ди­ри­гу­вав, зокре­ма й пред­став­ни­ки Пар­тії ре­гіо­нів, КПУ, ін­ших сил.

—Є й та­ке. Ба­га­то хто обра­жа­є­ться за те, що їх тут не лю­блять. По-пер­ше, за що нас лю­би­ти? Лю­бов тре­ба за­слу­жи­ти. Лю­бов — це емо­цій­на прив’яз­ка. Свою до­мів­ку ми втра­ти­ли. Те­мур Юл­да­шев пі­шов і спро­бу­вав зі збро­єю в ру­ках за­хи­сти­ти свою до­мів­ку. Але зде­біль­шо­го лу­ган­ча­ни про­мов­ча­ли. Ось ми й по­жи­на­є­мо пло­ди то­го, що ми про­мов­ча­ли. У нас не­має ін­шо­го шля­ху за­раз, окрім як на пра­кти­ці, сво­єю ро­бо­тою, до­сві­дом і гро­ма­дян­ською по­зи­ці­єю здо­бу­ва­ти по­ва­гу. Ли­ше так ми змо­же­мо зруй­ну­ва­ти сте­ре­о­ти­пи. По­дру­ге, справ­ді є при­сто­су­ван­ці по жи­т­тю. То­рік ці лю­ди не вга­да­ли. Во­ни орі­єн­ту­ва­ли­ся на ві­тер, який по­дув з Ро­сії. Ба­га­то хто то­ді вва­жав, що Ро­сія до­да­вить, і то­му зай­ня­ли про­ро­сій­ську сто­ро­ну. Але на Ро­сію їм теж на­чха­ти. Во­ни про­сто ма­ли ін­фор­ма­цію про те, що пла­ну­є­ться, і за­зда­ле­гідь обра­ли сто­ро­ну, яка, на їхній по­гляд, пе­ре­мо­же.

Про­те ви­зна­ва­ти свою по­мил­ку — це ду­же важ­ко і скла­дно. Во­ни по­ба­чи­ли, що те, що розв’яза­ла Ро­сія, — це про­сто бій­ня. А ці при­сто­су­ван­ці зви­кли жи­ти нор­маль­но, ком­фор­тно. На­ві­що ж їм за­ли­ша­ти­ся в Лу­ган­ську? На­ві­що жи­ти се­ред бан­ди­тів? Ось те­пер во­ни тут.

—І в Ря­за­ні во­ни не жи­вуть, хо­ча там «рус­ский мир».

— Ав­жеж. Їм до­бре в Укра­ї­ні. Про­сто во­ни ду­ма­ли, що за­ли­ша­ться у сво­їх крі­слах там, во­ни про­да­ду­ться і їх на­го­ро­дять, про­те не ви­йшло. До ре­чі, ці лю­ди са­ме і є ла­кму­со­вим па­пір­цем, ін­ди­ка­то­ром. Раз во­ни тут, от­же, в Укра­ї­ні жи­ти кра­ще, тут є пер­спе­кти­ва і тут без­пе­чно. Си­тість, без­пе­ка і при­ту­ли­ти­ся до силь­но­го — ось три аспе­кти, яки­ми во­ни ке­ру­ю­ться.

— Чи не­має від­чу­т­тя не­спра­ве­дли­во­сті? Ба­га­то хто з них був ав­то­ром то­го ли­ха. І за­раз во­ни гу­ля­ють сто­ли­цею, а укра­їн­ці ги­нуть на фронті, стра­жда­ють. Кравченко, Го­лен­ко, Клін­ча­єв, ін­ші одіо­зні прі­зви­ща ду­же ба­га­тьох зму­шу­ють за­ми­сли­ти­ся над та­кою не­спра­ве­дли­ві­стю.

— На­пев­но, над чи­мось за­ми­слю­ю­ться і пра­во­охо­рон­ні ор­га­ни, і спец­слу­жби. Лег­ко їм да­ва­ти по­ра­ди, але ми не зна­є­мо всі­єї кар­ти­ни. Че­сно ка­жу­чи, ме­ні на Клін­ча­є­ва на­чха­ти. Де він гу­ляє і що їсть. Го­лов­не, щоб у кра­ї­ні був мир. Як йо­го до­сяг­ти? Якщо ці­на пи­та­н­ня — сво­бо­да Клін­ча­є­ва, то не­хай гу­ляє. Але зло­чин про­ти дер­жа­ви — це най­тяж­чий зло­чин. Ка­ра на­здо­же­не. На­ста­не час, ко­ли з ко­жно­го спи­та­ють, де він був і що ро­бив у цей час. Усьо­му свій час. Рік то­му пе­ред на­ми по­ста­ло стра­шне ви­про­бу­ва­н­ня. Ми не ма­ли ні спец­служб, ні ар­мії. Усе на­ро­джу­ва­ло­ся з ну­ля, і те, що ви­сто­я­ли, що жи­т­тя­ми па­трі­о­тів за­ткну­ли цю ді­ру, че­рез яку йшла стра­шна бі­да на всю кра­ї­ну, — це тра­гі­чно, і, по су­ті, не­при­ро­дно. За рік зро­бле­но ро­бо­ти на де­ся­ти­лі­т­тя. Але за ба­га­то чо­го ще слід бо­ро­ти­ся. Ті, хто зрадив Лу­ганськ, вже не є не­без­пе­чни­ми, свою тра­ге­дію ми вже пе­ре­жи­ва­є­мо, це факт до­ко­на­ний. За­ли­ша­є­ться спо­ді­ва­ти­ся, що че­рез рік зна­йду­ться про­фе­сіо­на­ли, які на пню при­пи­нять ді­яль­ність та­ких клін­ча­є­вих в ін­ших ре­гіо­нах Укра­ї­ни. Гар­ний це урок і для олі­гар­хів, про­ку­ро­рів та ін­ших. Як ви­я­ви­ло­ся, ко­ли у твій дім при­хо­дить вій­на — це не об­хо­дить сто­ро­ною ні­ко­го.

— Якщо так скла­де­ться, що вся ця ро­сій­ська не­чисть ра­зом зі зра­дни­ка­ми з Лу­ган­ська пі­де, то чи по­вер­не­те­ся ви ту­ди?

— Це ду­же й ду­же скла­дне за­пи­та­н­ня. І від­по­відь на ньо­го ле­жить у та­кій пло­щи­ні. Слід ро­зу­мі­ти, що Лу­ганськ уби­ли. Йо­го не- має. І До­нецьк уби­ли. І Гор­лів­ку вби­ли. А Пер­во­майськ, Кра­сний Луч, Ро­вень­ки, Свер­дловськ уби­ли і вже по­хо­ва­ли. Лю­ди, які звід­ти ви­їха­ли, не си­дять на мі­сці. Во­ни аси­мі­лю­ю­ться, при­жи­ва­ю­ться, ада­пту­ю­ться, пу­ска­ють ко­рі­н­ня. Ті ве­ли­че­зні ма­си пе­ре­мі­ще­них осіб аси­мі­лю­ва­ли­ся в Ро­сії, в Укра­ї­ні. Ще пів­ро­ку, і ті фа­хів­ці, які за­ли­ши­ли­ся на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії, по­ти­хень­ку за­ли­шать те­ри­то­рію слі­дом за ре­штою. Ті, хто в Лу­ган­ську, шу­ка­ють, ку­ди б ви­їха­ти. За­раз лі­то і мо­жна ре­ди­ску в го­ро­ді по­сі­я­ти. Але по­пе­ре­ду чер­го­ва зи­ма, яка мо­же ви­яви­ти­ся фа­таль­ною. Якщо ми­ну­лої зи­ми був за­пас мі­цно­сті зі ста­рих ча­сів, то че­рез пів­ро­ку йо­го не бу­де. Уя­ві­мо, що мі­сто звіль­ни­ли. Який сти­мул по­вер­та­ти­ся? По­ме­шка­н­ня. І тіль­ки. Ро­бо­ти не­має, по­пи­ту не­має, рин­ку не­має. За­во­ди роз­пи­ля­но, під­при­єм­ства за­кри­то, еко­но­мі­чні зв’яз­ки зруй­но­ва­но, ді­ти на­вча­ю­ться в ін­ших шко­лах. А боє­при­па­си в мі­сті, сна­ря­ди, що не ро­зір­ва­ли­ся, гра­на­ти. А скіль­ки бан­ди­тів зі збро­єю, яку так про­сто не ви­лу­чи­ти. Скіль­ки схро­нів ці­єї зброї. Це не­без­пе­чно. У ліс по гри­би в Ста­ни­ці Лу­ган­ській вже не пі­деш.

— Вва­жа­є­те, Лу­ганськ мо­жна бу­ло звіль­ни­ти?

— Ме­ні зда­є­ться, що укра­їн­ська ар­мія пе­ре­му­дру­ва­ла з ба­жа­н­ням узя­ти мі­сто, змо­ром і обло­гою. Але я не вій­сько­вик. Це мій суб’єктив­ний по­гляд. Та це за­раз і не ва­жли­во. Ва­жли­во ро­зу­мі­ти, що бу­де да­лі. Вра­хо­ву­ю­чи, що всі мої най­гір­ші про­гно­зи, які я на­ма­гав­ся до­не­сти до лю­би­те­лів «рус­ско­го ми­ра» рік то­му, справ­ди­ли­ся, ри­зи­кну зро­би­ти ще один прогноз. Мо­жли­во, хтось і при­слу­ха­є­ться. На мій по­гляд, ні офі­цій­на оку­па­ція Ро­сі­єю, ні по­вер­не­н­ня Укра­ї­ни са­мі по со­бі для ре­гіо­ну ні­чо­го не да­дуть. В обох кра­їн не­до­ста­тньо ре­сур­сів для то­го, щоб від­но­ви­ти втра­че­не. Існу­ва­н­ня усі­ля­ких ре­спу­блік з еко­но­мі­чної по­гля­ду вза­га­лі не роз­гля­да­є­мо, за­ли­ши­мо це для по­збав­ле­ний здо­ро­во­го глу­зду. Для всіх ме­шкан­ців ре­гіо­ну за­ли­ша­є­ться ли­ше один шанс жи­ти в нор­маль­но­му ци­ві­лі­зо­ва­но­му сві­ті у се­бе удо­ма — це ве­ли­че­зні між­на­ро­дні ін­ве­сти­ції у від­нов­ле­н­ня Дон­ба­су. Це мо­же бу­ти ли­ше між­на­ро­дний еко­но­мі­чний про­ект. Ну, а за яких умов він мо­жли­вий ни­ні, зро­зумі­ло на­віть ді­тям.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.