Чи змо­же Львів утри­ма­ти ви­со­ту «укра­їн­сько­го П’ємон­ту»?

«День» по­ста­вив жи­те­лям мі­ста «не­зру­чне» за­пи­та­н­ня

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Те­тя­на КОЗИРЄВА, Львів

На­пев­но, ні­хто не за­пе­ре­чу­ва­ти­ме, що Львів до­бро­зи­чли­вий та від­кри­тий для всіх. У мі­сті без­ліч ту­ри­стів (ча­сто-гу­сто не про­штов­хну­ти­ся) і ма­со­вих за­хо­дів ( та­ка со­бі без­кі­не­чна ка­ру­сель роз­ваг), то­ле­ран­тне став­ле­н­ня до ро­сій­ської мо­ви (ми — го­стин­ні)...

Го­сті від­ві­ду­ють за­зви­чай ма­со­ві за­хо­ди, а та­кож те­а­три, му­зеї, зде­біль­шо­го чи­слен­ні, скрізь є за­кла­ди гро­мад­сько­го хар­чу­ва­н­ня, в яких від­ві­ду­ва­чі за­ли­ша­ють чи­ма­лі ко­шти. І на всіх рів­нях вла­ди йде­ться про те, що це — ду­же до­бре, бо і мі­сця ро­бо­чі на­да­є­мо лю­дям, і на­пов­ню­є­мо (в то­му чи­слі, у та­кий спо­сіб — за до­по­мо­гою сфе­ри ту­ри­зму і ма­со­вих роз­ваг) мі­ський бю­джет. А що по­за тим? На­пів­по­ро­жні за­ли фі­лар­мо­нії, яка за­охо­чує до ви­со­ко­го ми­сте­цтва фе­сти­ва­ля­ми, на­при­клад «Вір­ту­о­зи Льво­ва» і «Кон­тра­сти» з ве­ли­кою кіль­кі­стю за­ру­бі­жних ви­ко­нав­ців най­ви­що­го рів­ня, — і те­а­трів, які про­по­ну­ють укра­їн­ську та сві­то­ву кла­си­ку, гу­чний скан­дал у Те­а­трі ім. Ле­сі Укра­їн­ки — зі зри­вом ви­ста­ви, штов­ха­ни­ною, пе­ре­ки­да­н­ням ме­блів, не­цен­зур­ною ле­кси­кою та стрі­ля­ни­ною з пнев­ма­ти­чної зброї по ві­кнах, ма­со­ве отру­є­н­ня в одно­му з по­пу­ляр­них ре­сто­ра­нів у цен­трі мі­ста. До то­го ж, три ро­сій­сько­мов­ні про­гра­ми на ка­на­лі «24» тут, у Льво­ві...

Остан­ньою по­ді­єю, яка ви­кли­ка­ла не­о­дно­зна­чну оцін­ку, став «Аль­фа Джаз Фест». У Ки­є­ві лю­блять джаз. І у Льво­ві лю­блять джаз. Але... не під час вій­ни. До то­го ж, ви­ни­кли пи­та­н­ня що­до то­го, що спон­со­ром цьо­го за­хо­ду є ро­сій­ський олі­гарх. Мо­же, він ви­сту­пив про­ти ане­ксії Кри­му? Ні. І хоч ба­га­то хто пра­гнув за­плю­щи­ти на це очі, мов­ляв, це не най­гір­ший їхній олі­гарх, — не за­бу­вай­мо, що він є пла­тни­ком по­да­тків кра­ї­ни­агре­со­ра, від­так — час­тко­во фі­нан­сує і вій­ну про­ти Укра­ї­ни. Та­ку по­зи­цію зай­ня­ли акти­ві­сти, які про­ве­ли акції про­те­сту під час «Аль­фа Джаз Фе­сту». Адже ми­мо­во­лі цей за­хід куль­ти­вує то­ле­ран­тність до ро­сій­ської по­зи­ції...

Зви­чай­но ж, не хо­че­ться ва­ли­ти все в одну ку­пу, але про­чи­та­ла у «Фейс­бу­ці» ота­кий гір­кий ви­слів сто­сов­но ми­сте­цько­го се­ре­до­ви­ща у Льво­ві: « На­пев­но, Львів — це мі­сто їда­лень і ста­рих бу­ді­вель. І не біль­ше». Спо­ча­тку на­чеб­то й обра­зи­ла­ся за та­ку оцін­ку рі­дно­го мі­ста, а по­тім...

Ска­жу від­вер­то: до роз­мо­ви на цю те­му зго­ло­шу­ва­ли­ся не всі. Хтось ка­зав: « Я не в те­мі » ; хтось ка­зав, що по­спі­шає... Зре­штою, до­сить і цих ду­мок. Їх мо­жна об’ єд­на­ти одним сло­вом: « Бо­лить!». То що ж тра­пи­ло­ся зі Льво­вом, який зав­жди на­зи­ва­ли куль­тур­ним П’ємон­том?

«ДА­Є­ТЬСЯ ВЗНА­КИ ПО­ЛІ­ТИ­КА МАР­ГІ­НА­ЛІ­ЗА­ЦІЇ ЛЬВО­ВА ТА ЙО­ГО ЕЛІТ»

Iгор ГУЛИК,

по­лі­ти­чний екс­перт, го­лов­ний ре­да­ктор «Львів­ської га­зе­ти»:

— На від мі ну від до мі ну ю чих на­стро­їв про те, що на те­ре­нах Ве­ли­кої Укра­ї­ни за­раз ма­є­мо ру­ї­ну, я вва жав би, що аку рат на впа ки: за­раз, че­рез об­ста­ви­ни вій­ни, гро - ма дянсь ко го збу рен ня, трен дом стає те, що бу ло ха рак тер не для Льво­ва-П’ємон­ту на зо­рі на­шої не­за­ле­жно­сті. Тоб­то, вла­сне ка­жу­чи, Львів мав би пи­ша­ти­ся тим, що ви­ко ха ні тут ідеї, на строї бо дай пі­зно, але про­ро­сли на схо­ді. Що ж до са мої га лиць кої сто ли ці, то во на що не рік, то втра чає у сво є му «п’ємон­ти­змі». Не то­му, що ви­чер­па­но по­тен­ці­ал, да­ле­бі ні. А то­му, що, мо­жли­во, да­є­ться взна­ки по­лі­ти­ка мар­гі­на­лі­за­ції Льво­ва та йо­го еліт упро­довж три­ва­ло­го ча­су, по­чи на ю чи від прав лін ня Ле о ні да Ку­чми і Ві­кто­ром Яну­ко­ви­чем за - кін­чу­ю­чи. Я вже ко­лись пи­сав, що ко­жен укра­їн­ський пре­зи­дент так чи інак ко рис тав із га лиць ко го еле­кто­ра­ту, за­до­брю­ю­чи йо­го пер - с пек ти вою роз вит ку краю, рву чи на сво­їх гру­дях «ви­ши­ван­ки», спе­ці аль но при зна че ні для від ві дин Льво­ва, обі­ця­ю­чи ту­те­шній збі­дні­лій ін те лі ген ції ман ну не бес ну. А від­так, «ту­по ки­дав ло­хів», які ку­пу­ва­ли­ся на дар­мів­щи­ну і со­лод­кі ілю­зії. Від­так мі­сце­вий осві­че ний люд склав со бі вра жен ня, і ду же ра ці о наль не, що ( за для влас но го роз­ви­тку, кар’єри, са­мо­ре­а­лі­за­ції) слід зби­ра­ти ва­лі­зи і ста­ва­ти ки­я­ни­ном або ж уза­га­лі зо­рі­єн­ту­ва­ти­ся на Єв­ро­пу, Аме­ри­ку і якщо вже не осе ля ти ся там, то при най м ні пра­цю­ва­ти за гро­ші там­те­шніх ша­ну­валь­ни­ків міз­ків.

Схо­жа си­ту­а­ція і з пар­тій­ни­ми про­е­кта­ми. Хо­ча ба­га­то з них (зо­кре ма ста рі ші) спро мог ли ся-та ки пе ре рос ти ре гі о наль ні рам ки і на пев ний час ста ва ли по ту га ми все - укра­їн­сько­го мас­шта­бу, однак на­віть во­ни, обжив­ши сто­ли­чні офі­си, ви хо ло щу ва ли те, на чо му, влас не, й по ста ва ли у Льво ві. Ни - ні­шні ж пар­тії, на­ро­дже­ні в Га­ли­чи ні, при ре че ні на мар гі нес — у будь-яко­му ви­пад­ку маю та­кі пі­до­зри, що « Са мо по міч » ( най вда лі - ший з но віт ніх) теж че кає до ля «Сво­бо­ди».

Що ж до куль­ту­ри, мі­сько­го про­сто­ру, то ма­є­мо сум­ні наслідки то­го, що, в прин­ци­пі, мо­гло б да­ти по зи тив ний ре зуль тат. Без мір не, ні­чим не стри­му­ва­не ко­пі­ю­ва­н­ня чу жих зраз ків ( Львів над то вже від­кри­тий для сві­ту) у по­єд­нан­ні із нев­си­ти­мим пра­гне­н­ням при­бу­тків (що не зав­жди над­хо­дять у мі­ську скар­бни­цю, а, зде­біль­шо­го, осі­да­ють на ра хун ках чи нов ни ків і на - бли­же­но­го лю­ду) пе­ре­тво­ри­ло мі­сто на якусь ма ка брич ну тор го­во­яр­мар­ко­во-лу­бо­чну зо­ну, у якій не за ли ши ло ся міс ця ані для льві - в’ ян, ані для то го, що кре а тив ні львівсь кі лі то пис ці на зи ва ли ду - хом Льво­ва. Є пляц тіль­ки для ту­ри­стів, для но­вих — ще не вла­сти­вих ні Льво ву, ні ук ра їн цям за га - лом — « про ек тів » , є су ціль ний торг — від яток на пло­щі Ри­нок до ген­длю істо­ри­чни­ми пам’ятка­ми і спе­ку­ля­цій на пам’яті.

Пев­на річ, у цьо­му по­стмо­дер­ніст­сько­му мі­си­ві на­вряд чи мо­жна за­ува­жи­ти озна­ки ко­ли­шньо­го П’ємон­ту. Але, як во­но ча­сто бу­ває, ні­хто не мо­же га­ран­ту­ва­ти, що зав­тра ми не від­кри­є­мо для се­бе якусь не­зна­ну по­стать чи су­спіль­ну по­ту­гу, яка пе­ре­бе­ре на се­бе цю одві­чно при­та­ман­ну для Льво­ва роль.

«ЛЮ­ДИ ПЕ­РЕ­НА­СИ­ЧЕ­НІ МА­СО­ВОЮ КУЛЬ­ТУ­РОЮ»

Ва­силь ВОВ­КУН,

на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни, ху­до­жній ке­рів­ник Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го ака­де­мі­чно­го те­а­тру опе­ри і ба­ле­ту ім. С. Кру­шель­ни­цької:

— Ми нув рік, як я прий шов пра­цю­ва­ти у Львів­ську опе­ру. Пер­ше, чим я пе­ре­йняв­ся, — со­ціо­ло­гіч не до слід жен ня, скіль ки ль ві - в’ ян від ві ду ють опер ний те атр. І ко ли я по чув, що це всьо го- нав­сьо­го — 10 від­со­тків, мо­є­му по­ди­ву не бу­ло меж. Тоб­то ми ви­жи­ва­є­мо за ра ху нок ту рис тів, яких у Льво­ві біль­ше, ніж до­сить. І сла­ва Бо гу. Але цей факт має про ек цію не тіль­ки на наш те­атр, а й на все міс то. Це тен ден ція, яку мож на спо сте рі га ти і на над по туж них фе­сти­ва­лях у фі­лар­мо­нії, і на те­а­траль но му фес ти ва лі « Зо ло тий Лев», ко­трий за­про­шує до Льво­ва пре­кра­сні те­а­траль­ні ко­ле­кти­ви з усьо­го сві­ту... За­ли — на­пів­по­ро­жні. Пе­ре­лік мо­жна про­дов­жу­ва­ти. На­віть львів­ську ін­те­лі­ген­цію, яка ду­же силь­на, згур­то­ва­на, ми ма­ло зу стрі ча є мо в кон цер т них і те ат - раль них за лах. Ак тив ність ви яв - ля ють ли ше окре мі лю ди. Хо ча... За раз ми ра зом із ком по зи то ром Юрі­єм Ла­ню­ком на­ма­га­є­мо­ся від­ро ди ти у Львов так зва ні са лон ні ве чо ри — від род жу є мо тра ди ції, зок ре ма Фе рен ца Ліс та, кот рий при їж д жав до Льво ва за роб ля ти та­ки­ми са­лон­ни­ми ве­чо­ра­ми. Уже про ве ли один та кий ве чір — пам’ яті Бог да на Со ро ки, що від - був­ся у Па­ла­ці По­то­цьких. Зал зі­брав­ся пов­ний, і це при­єм­но, хо­ча міст кість йо го не ве ли ка — на 80 осіб. Прий ш ли зде біль шо го пред с тав ни ки біз не со вої елі ти, слу ха ли із за до во лен ням, і це, на мою дум­ку, озна­ка то­го, що лю­ди пе­ре­на­си­че­ні так зва­ною ма­со­вою куль­ту­рою, яка за­по­ло­ни­ла Львів. Тоб­то ма­є­мо у львів­сько­му со­ці­у­мі те, що до ви со ко го мис тец т ва тя - жіє до во лі вузь ке ко ло лю дей, а біль шість за до воль няє ма со ва куль­ту­ра, яка нав’язу­є­ться по­всю­ди. На ве ду сві жий при клад із Поль щі, де я був по над мі сяць — ста вив у Вар шавсь кій ка мер ній опе рі « Ве сіл ля Фі га ро » . Там що - тиж ня — фес ти ва лі, і за ли пов ні. Так, ву ли ця ми ви сту па ють ман д - рів ні му зи кан ти, але, по вто рюю, ми­сте­цькі за­кла­ди за­про­шу­ють на ви­со­ке мис те­цтво, і в за­лах — анш ла ги. До ре чі, я мав роз мо ву з цьо го при во ду з місь ким го ло вою Льво ва Ан­дрі єм Са до вим. Ска зав йо му: « Ви так про три ма є те ся ще два-три ро­ки, і по­тім уже під­ня­ти план ку мис тец т ва і куль ту ри у Льво ві бу де прак тич но не мож ли - во, бо на род звик не до ма со вої куль ту ри й ні чо го ін шо го не спри­йма­ти­ме». Зре­штою, на ко­жно­му кро­ці ма­є­мо сце­ну, му­зи­ку — тіль ки яко го рів ня? І це ду же не - без­пе­чно, бо та­ким чи­ном ми при - му шу є мо пуб лі ку ду ма ти усе ред - не­но і по­се­ре­дньо.

«НА РОЗ­ДО­РІЖ­ЖІ...»

Остап ДРОЗДОВ,

ме­діа-ди­ре­ктор те­ле­ка­на­лу ZiK:

— Львів за раз на роз до ріж жі: збе­рі­га­ти свій не­укра­їн­ський ко­ло­рит (львів­ськість) чи роз­чи­ня­ти­ся в чо мусь ук ра їнсь ко му, стан дар т - но­му для всіх. Вій­на на Дон­ба­сі ви­тя­гла на по­верх­ню кри­чу­щі ан­та­го- ні­зми, за­кла­де­ні в са­му кон­стру­кцію Укра ї ни. Львів по ба чив, що рі­зність Укра­ї­ни на­стіль­ки оче­ви­дна, гли­бо­ка і не­здо­лан­на, що це не­мож ли во ні чим згла ди ти й уні фі - ку ва ти. Жод на ре гі о наль на прак - ти ка не мо же ста ти за галь но дер - жав­ною. Ре­во­лю­ція Гі­дно­сті ле­га­лі зу ва ла фак тич ну дво мов ність Укра­ї­ни. Са­ма ре­во­лю­ція бу­ла дво­мов ною, і Львів ли ше за раз по чи - нає від чу ва ти цей дис ком форт. У Льво ві то таль но по біль ша ло ро - сій­ської мо­ви. Де­ся­тки ти­сяч пе­ре­се­лен­ців зро­би­ли Львів на треть ро­сій­сько­мов­ним. Це — ці­на пе­ре­бу­ва­н­ня в Укра­ї­ні, яка об’єктив­но є дво­мов­ною. Ба­жа­ю­чи бу­ти в Укра­ї­ні, Львів му­сить акце­пту­ва­ти дво­мов­ність як аксі­о­му. Це — мій біль. Але по­ява на львів­ських те­ле­ка на лах ро сійсь ко мов них про - грам — це Укра­ї­на, дє­тка. Не ми це ви га да ли. Я час то чую від ко ле­гме дій ни ків: як що ви хо че те бу ти за­галь­но­на­ціо­наль­ним ка­на­лом, у ва шо му ефі рі му сить лу на ти ро - сій­ська мо­ва. По­при все, наш те­ле­ка нал три має мар ку, в нас не має ро­сій­сько­мов­них про­грам. Чо­го не ска­жеш про кон­ку­рен­тів, які свою ау­ди­то­рію роз­ши­рю­ють за ра­ху­нок ро сійсь кої мо ви. Не ме ні су ди ти, доб ре це чи по га но. І тут я ска жу ось що. Ба­га­то га­ли­чан не ро­зу­мі­ють справ­жньо­го зна­че­н­ня епі­те­та «укра­їн­ський П’ємонт». Ме­шкан­ці іта­лій­сько­го П’ємон­ту по­зи­ціо­ну­ють се­бе як окре­мі­шню су­бе­тні­чну гру­пу, не то­то­жну що­до іта­лій­ців, зі сво­єю мо вою п’ ємон те зе. У нас же нав­па­ки — над­шар­пну­та галицька іден­ти­чність без­по­во­ро­тно втоп лю єть ся у ве ли ко му ка за ні, і ко жен рік Укра ї ни тіль ки під си - лює у га­ли­чан див­ну мо­ти­ва­цію — лю­би­ти гу­цуль­ські Кар­па­ти лиш за те, що там не ма ті лі фо на, тє лі ка, мо­жна від­чу­ти по-справ­жньо­му сві же по віт ря, брин за кош тує пі - їсят рублів, а тьол­ки на ді­ска­тє­ку їз дять на ко нях... Льві в’ яни, мов вог ню, жа ха ють ся сво­єї окре міш - ньої ідентичності. Во­ни так па­ні­чно хо­чуть бу­ти укра­їн­ця­ми, що не по­де­ко­ли не по­мі­ча­ють, як вби­ра­ють у се­бе най­ер­за­цні­ші зраз­ки укр­ма­скуль­ту. І та ра­фі­но­ва­на львів­ськість, якою хо­ті­ло­ся пи­ша­ти­ся, прос то зни кає —і в ав ст рійсь ких се­це­сій­них бу­дин­ках з’яв­ля­ю­ться не­ор­га­ні­чні укра­їн­ські ши­но­чки з апе­ти­тни­ми по­ро­ся­тка­ми мир­го - род­ської по­ро­ди, з істо­ри­чно чу­жи­ми ко­за­цьки­ми ша­ро­ва­ра­ми та чу­ба­ми. Весь шарм львів­ських фі­лі­жа нок, ко лі жа нок, п’ єців, аг ра - фок, па­те­лень, ан­дру­тів, ка­ла­бань, сту­де­нин то­що — са­ме у їхній не­укра­їн­сько­сті. У мо­є­му ро­зу­мін­ні, мі- сія Льво ва по ля гає у збе ре жен ні сво­єї не­укра­їн­ської ге­не­а­ло­гії. І са­ме то­му ро­сій­ська мо­ва як атри­бут мо­дер­ної Укра­ї­ни ду­же не­ор­га­ні­чно впи­су­є­ться у Львів. Це справ­ді роз­до­ріж­жя: за­ли­ши­ти­ся уні­каль­ним Льво­вом чи ста­ти дво­мов­ною Укра­ї­ною — «за ком­па­нію» з нею.

«ВІДПОЧИНКОВА ПА­РА­ДИ­ГМА»

Ро­ман ЯЦIВ,

про­фе­сор, істо­рик ми­сте­цтва, про­ре­ктор Львів­ської ака­де­мії ми­стецтв:

— Львів жи­ве на­стро­я­ми та ри­тма­ми су­ча­сно­го жи­т­тя, пе­ре­хо­плю­ю­чи на­яв­ні стан­дар­ти мі­ських куль­тур­но-ту­ри­сти­чних про­сто­рів ін­ших єв­ро­пей­ських міст. Сто­рон­нім оком мо­жна спри­йма­ти та­кий роз­ви­ток мі­ста як до­во­лі успі­шний. Го­сті з ін­ших укра­їн­ських міст зна­хо­дять тут пев­ну ком­бі­на­цію ар­те­фа­ктів «єв­ро­пей­сько­сті», ту­ри­сти з Єв­ро пи від кри ва ють для се бе ще один ро­ман­ти­чний ур­ба­ні­сти­чний прос тір, який на га дує їм окре мі квар­та­ли Кра­ко­ва, Ві­дня чи Па­ри­жа. Ча­сти­на го­стей їде сю­ди з умо­ти во ва ною іс то рич ною пам’ ят тю по­тре­бою, але не за­до­воль­няє сво­їх ба жань від чу ти куль тур ний шарм міс та, по за як їх ню ува гу швид­ко пе­ре­ма­нює роз­ва­жаль­ний бі­знес із роз­ши­ре­ною ін­фра­струк - ту­рою та ча­сто на­ду­ма­ною мі­фо­ло­гі­єю. Біль шість та ких гос тей під - да­є­ться та­кій від­по­чин­ко­вій па­ра­диг мі й уже не має особ ли во го праг нен ня по гли би ти свої знан ня про Львів, йо го справ ді гли бо кі куль­тур­но-ге­не­ти­чні ко­ре­ні.

Чи справ ді Львів був ко лись куль тур ним П’ ємон том Укра ї ни, як що за раз вва жа є мо, що по во лі втра ча є мо та кий ти тул? Пи тан ня дис ку сій не. На мою дум ку, Львів не­о­дно­ра­зо­во да­вав усій Укра­ї­ні та сві то ві ви со кі при кла ди зви тя ги і куль­ту­ри в час так зва­них ве­ли­ких го дин, або ж ве ли ких епох. Льві - в’яни, як і за­га­лом га­ли­ча­ни, під­твер д жу ва ли влас ною жер тов ніс - тю, ви­со­ки­ми мо­раль­ни­ми при­кла­да ми свій пат рі о тизм та людсь ку гі­дність. Усе XX сто­лі­т­тя три­ва­ло під зна­ком со­бор­ни­цьких пра­гнень га лиць ких ук ра їн ців, тут же ствер­джу­ва­лась та­ка на­ціо­наль­на сві до мість у 1920— 1930- х ро ках. Цим же ду­хом був прой­ня­тий рух опо ру про ти ра дянсь кої вла ди в 1940—1950-х ро­ках, а по­тім і по­лі­ти­чне та куль­тур­не ди­си­дент­ство. Усім ві­до­ма роль Льво­ва і в пе­рі­од від нов лен ня ук ра їнсь кої дер жав - но­сті на зла­мі 1980—1990-х ро­ків, хо ча ви різ ня ти львів’ ян з- по між усьо го ук ра їн ст ва все- та ки бу ло б пе­ре­біль­ше­н­ням. Ти­тул П’ємон­ту зна­йшов­ся си­ту­а­тив­но до пев­ної істо­ри­чної ми­ті, в час Ве­ли­ко­го Зри­ву, на озна чен ня зрі лос ті на ці о - наль но- куль тур но го під не сен ня, то­му це рад­ше ідей­но-по­е­ти­чна ме­та фо ра ( з куль тур но- іс то рич ною па­ра­ле­л­лю), аніж стій­ка куль­тур­на при­кме­та.

За ро ки « де со вє ти за ції » Львів справ ді змі нив ся і роз ви нув чи ма - ло сво їх пи то мих куль тур но- іс то - рич них рис, але не спо ді ва но, в на - чеб то по зи тив ній ди на мі ці по чав зни жу ва ти план ку кри те рі їв у кон­текс­ті по­ня­т­тя мі­ської куль­ту - ри і ба­га­то в чо­му по­чав де­гра­ду­ва­ти. Пе ре фра зо ву ю чи вже зга да ну ме­та­фо­ру, час від ча­су ба­чи­мо свій П’ ємонт... ні би на під пит ку! За - мість роз­ви­тку куль­тур­них іні­ці­а­тив у міс ті де да лі час ті ше під три - му ють ся суб куль тур ні іні ці а ти ви, які по во лі ви тіс ня ють із міс та ар - те фак ти ви со ких, еліт них куль - тур них та ін те лек ту аль них до сві - дів. Центр Льво ва, озна че ний по - чес ним Спис ком ЮНЕСКО, рі шу - че дрей фує до та кої со бі роз цяць - ко ва ної те ри то рії роз ваг для ту - рис тів. Все для клі єн та, здат но го за ли ши ти бюд же то ві міс та ко пій - ку за ка ву та пи во, якийсь ба наль - ний су ве нір чик!

До Льво­ва їдуть за ма­гі­єю клю­чо­вих слів: «Ко­паль­ня ка­ви», «Ма­зох » , « Те атр пи ва » , « Кри їв ка » , «Ба­тяр», а не за озна­че­н­ня­ми сві­то вої сла ви му зей них ко лек цій, Й. Пін зе ля, Вір менсь ко го со бо ру та ве­жі Кор­ня­кта, ка­плиць Бо­ї­мів і Трьох Свя­ти­те­лів, Ли­ча­ків­сько­го цвин та ря, най біль шої ко лек ції ікон, ар хі тек тур них ше дев рів За - ха­рі­є­ви­ча чи Ле­вин­сько­го, ма­лярст ва ( І. Труш, О. Куль чи­цька, М. Со сен ко, О. Но ва ківсь кий, Є. Ли­сик), по­ста­тей та­ких ти­та­нів ду ху, як І. Фран ко, А. Шеп тиць - кий... Ли­ше еру­до­ва­ний і на­по­ле­гли­вий гість Льво­ва змо­же оці­ни­ти ве­лич Льво­ва за куль­тур­ни­ми мар­ке ра ми, а біль шість за до воль - ни­ться по вер хо ви ми вра жен ня ми й ви­тра­тить свій час на «ін­ду­стрію від по чин ку » з усе ред не ни ми мас - куль­тур­ни­ми «про­ду­кта­ми».

На мою дум ку, сьо год ніш ній Львів у роз­ви­тку ту­ри­сти­чно­го бі­зне­су по­тра­пив у тен­ден­цію при­хо­ва­но­го ні­гі­лі­зму, який під­крі­плю­єть ся по міт ни ми ко руп цій ни ми зв’яз­ка­ми між під­при­єм­ця­ми тор­го вель но- роз ва жаль но го сек то ру та пред­став­ни­ка­ми вла­ди. Ця тен­ден­ція є вкрай ви­ра­зною і на­бу­ває за­гроз­ли­вих мас­шта­бів. Вла­сни­ки ба­га­тьох тор­го­вих «то­чок», ка­фе й ре­сто­ра­нів «офі­цій­но оку­по­ву­ють» но­ві й но­ві об’єкти в се­ре­дмі­сті для роз­ши­ре­н­ня сво­го бі­зне­су — у зби­ток як для гро ма дян міс та, так і для куль­тур­но­го імі­джу Льво­ва за­га­лом. Зро­ста­н­ня кіль­ко­сті га­ла­сли вих роз ва жаль них за кла дів, час те « са лю ту ван ня » з при во ду і без, сут тє ве зро стан ня кіль кос ті мо ло ді на під пит ку, особ ли во те - пер, ко ли три ває вій на з ро сійсь - ким оку пан том на схо ді Укра ї ни, стає озна­кою блю­знір­ства, що свід­чить про від­су­тність у Льво­ві дер­жав ної по лі ти ки в га лу зі куль ту - ри. Окре­мі про­я­ви та­кої бай­ду­жо­сті міс це вої вла ди в цих пи тан нях нас то ро жу ють. Ко ли цим про це - сом ке­ру­ють те­хні­чні ме­не­дже­ри, менш ква­лі­фі­ко­ва­ні в істо­рії куль­ту­ри осо­би, то ду­хов­ні чи есте­ти­чні ар­гу­мен­ти зав­жди бу­дуть від­су­ну ті на зад ній план хо лод ним пра­гма­ти­чним і су­то каль­ку­ля­цій­ним ми­сле­н­ням.

Хто мо­же впли­ва­ти на цей про­цес, якщо ей­фо­рій­ний епа­таж до - ся­гає кри­ти­чної то­чки, а вла­да за­ймає по зи цію « все га разд, місь кий бю­джет по­пов­ню­є­ться ве­ли­ки­ми ко­шта­ми за­хо­пле­них мі­стом ту­ри­стів»? Оче­ви­дно, що мі­сто по­вин­но ма­ти свою «ра­ду ста­рій­шин», у якій ма ють пе ре бу ва ти мо раль ні ав­то­ри­те­ти і пред­став­ни­ки ін­те­ле­кту­аль­них се­ре­до­вищ Льво­ва. І ви­ро­бле­на ни­ми по­зи­ція по­вин­на ма­ти не про­сто ре­ко­мен­да­цій­ний ха­ра­ктер. Са­ме в та­кий спо­сіб мо­жна бу­де ви­зна­ча­ти прі­о­ри­те­ти роз­ви­тку мі­ста не за мо­де­л­лю «по­пов­не­н­ня бю­дже­ту по­над усе», а під ку­том зо­ру істо­ри­чної та куль­тур­ної спе­ци­фі­ки Льво­ва. Ко­ли ж ве­сти мо­ву про «Аль­фа Джаз»... На моє пе­ре­ко­на­н­ня, іні­ці­йо­ва­на кіль­ка ро­ків то­му по­дія є вкрай ва­жли­вою для су­ча­сно­го, єв­ро­пей­сько­го Льво­ва. Ін­ша річ, що мі­ська вла­да має на­да­лі по­ро­зу­мі­ти­ся з го­лов­ни­ми спон­со­ра­ми фе­сти­ва­лю що­до іде­о­ло­гі­чно­го та ко­мер­цій­но­го чин­ни­ків. На ча­сі — до­льо­ва участь мі­ських еліт у про­дов­жен­ні цьо­го уні­каль­но­го куль­тур­но­го про­е­кту. Це та тра­ди­ція, яка ро­бить честь Льво­ву й по­гли­блює пер­спе­ктив­ність Укра­ї­ни на сві­то­вій куль­тур­ній ма­пі.

Від ре дак ції. Ко ли ми го ту ва - ли ма те рі ал, зро зу мі ли, що ця роз мо ва на зрі ла дав но. Спо ді ва є - мо ся, на ші чи та чі до по мо жуть її про­дов­жи­ти.

ФО­ТО БО­РИ­СА КОРПУСЕНКА

ФО­ТО ПАВ­ЛА ПА­ЛА­МАР­ЧУ­КА

ЛЬВІВ. 27 ЧЕРВ­НЯ 2015 РО­КУ. АКЦІЯ ПРО­ТЕ­СТУ ГО «ЕКО­НО­МІ­ЧНИЙ БОЙКОТНИЙ РУХ» ПІД НА­ЗВОЮ «СТОП АЛЬ­ФА ДЖАЗ». У ЛЬВО­ВІ ЗА­ХІД ВИ­КЛИ­КАВ ДИС­КУ­СІЮ, ЯКУ МАЙ­ЖЕ НЕ ПО­МІ­ТИ­ЛИ В КИ­Є­ВІ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.