Про по­до­ла­н­ня вну­трі­шньої «сов­де­пії»...

Не­ю­ві­лей­ні роз­мо­ви з Оле­ксан­дром Кри­жа­нов­ським нав­ко­ло ве­се­лої прем’єри­Но­во­го дра­ма­ти­чно­го те­а­тру на Пе­чер­ську

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, те­а­тро­зна­вець

Не­що­дав­но своє 15-річ­чя від­зна­чив Но­вий дра­ма­ти­чний те­атр на Пе­чер­ську — ледь не єди­ний ко­ле­ктив із ство­ре­них уже пі­сля «сту­дій­но­го бу­му» ру­бе­жу 1980 — 1990-х, ко­трий не ли­ше ви­жив, а й здо­був чи­ма­лий ав­то­ри­тет. Ли­ше «Ки­їв­ських Пе­кто­ра­лей» — і за ка­мер­ні ви­ста­ви, і за актор­ські ро­бо­ти, і за хо­ре­о­гра­фію — він за цей час «на­ко­ле­кціо­ну­вав» біль­ше за ба­га­тьох зна­чно по­ва­жні­ших кон­ку­рен­тів!

Юві­лей­ний се­зон те­атр за­вер­шив, як і го­ди­ться, прем’єрою. При­чо­му не­аби­як зди­ву­вав: на афі­ші, яка ря­сніє іме­на­ми Пла­то­на, До­сто­єв­сько­го, Пе­лє­ві­на, Шим­мель­пфен­нін­га, Шміт­та, Че­хо­ва, Кор­та­са­ра, Бор­хе­са, ра­птом з’яви­ла­ся фран­цузь­ка буль­вар­на ко­ме­дія, при­чо­му «ві­ді­гра­на» біль­ші­стю ві­тчи­зня­них те­а­трів ще ро­ків 25 то­му, — «Блез» Кло­да Ма­ньє...

«СТІ­НИ ЗА­ТЯ­ГНУ­ЛИ ЧОР­НИМ ПО­ЛІ­ЕТИ­ЛЕ­НОМ, ПО­СТА­ВИ­ЛИ ТРИ ЛІ­ХТА­РІ, І ГРА­ЛИ»

Пе­ред роз­мо­вою про прем’єру — тро­хи істо­рії. У 2000 р. ба­зою для но­во­го те­а­тру став ви­пуск зна­ме­ни­то­го ро­сій­сько­го актор­сько­го кур­су Уні­вер­си­те­ту ім. І.К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Про­фе­сор Ми­ко­ла Ру­шков­ський то­ді здій­снив про­рив що­до «екс­пан­сії» сту­дент­ських ро­біт на про­фе­сій­ний кін: на рі­зних те­а­траль­них май­дан­чи­ках Ки­є­ва то­ді йшли аж чо­ти­ри ди­плом­ні ви­ста­ви кур­су, тож сам Бог ве­лів збе­рег­ти та при­мно­жи­ти та­кий твор­чий по­тен­ці­ал.

— Те­атр ство­рю­вав­ся див­но, і Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич, без­умов­но, є хре­ще­ним ба­тьком усі­єї ці­єї істо­рії, — зга­дує сьо­го­дні не­змін­ний ке­рів­ник те­а­тру, а то­ді пе­да­гог кур­су

Оле­ксандр КРИ­ЖА­НОВ­СЬКИЙ. — Пі­сля обго­во­ре­н­ня на ка­фе­дрі мо­єї ви­ста­ви «Острів на­шої лю­бо­ві і на­дії» (во­на, до ре­чі, й до­сі в на­шо­му ре­пер­ту­а­рі), а са­ме пі­сля де­яких ви­слов­лю­вань ко­лег-пе­да­го­гів, я грим­нув две­ри­ма й ска­зав, що но­ги мо­єї біль­ше там не бу­де. Але ти­жні за два ме­ні те­ле­фо­нує Ру­шков­ський і пи­тає: «А чи не зро­би­ти нам те­атр?» І ми удвох пі­шли до Ана­то­лія Ко­ва­лен­ка (то­ді — очіль­ник Пе­чер­сько­го ра­йо­ну. — А.Л.), і з йо­го до­брої во­лі нам за­про­по­ну­ва­ли де­кіль­ка при­мі­щень. Я ви­брав під­вал на вул. Шов­ко­ви­чній, і по­ча­ли­ся дов­гі по­не­ві­ря­н­ня у по­шу­ках гро­шей на ре­монт. На по­ча­тку ми сті­ни за­тя­гну­ли чор­ним по­лі­ети­ле­ном, по­ста­ви­ли три лі­хта­рі, і гра­ли час від ча­су. Та все одно був уже те­атр як офі­цій­на оди­ни­ця, і лю­ди ду­же хо­ро­ші, що на кур­сі зі­бра­ли­ся, і ви­ста­ви. А ре­гу­ляр­но по­ча­ли пра­цю­ва­ти уже пі­сля ре­мон­ту, в се­зон 2003-2004 ро­ків.

Із вла­сно­руч обла­дна­ним за­ти­шним під­валь­чи­ком зго­дом до­ве­ло­ся по­про­ща­ти­ся че­рез при­ва­ти­за­цію бу­дів­лі на вул. Шов­ко­ви­чній. Але, на ща­стя, «бом­жу­ва­ти» те­а­тро­ві не до­ве­ло­ся — він пе­ре­їхав на той же Пе­черськ, на пер­ший по­верх жи­тло­во­го бу­дин­ку по вул. Не­ми­ро­ви­ча-Дан­чен­ка.

Сьо­го­дні з «пер­шо­го призову» тут пра­цю­ють: Оле­ся Власова, Ан­на Ле­бє­дє­ва, Оле­на Ло­зо­вич, Ігор Ру­ба­шкін, Вла­ди­слав Мам­чур, Ігор На­за­ров і Юрій Яку­ша. Де­що пі­зні­ше до них при­єд­на­ли­ся Ка­те­ри­на Кі­стень, Лі­лія На­гор­на, Ру­слан Со­коль­ник, Де­нис Мар­ти­нов. Сьо­го­дні всі ці іме­на — «на слу­ху» зав­дя­ки ба­га­тьом те­а­траль­ним, те­ле­ві­зій­ним та кі­но­про­е­ктам.

Зі «стар­ших» із те­а­тром то­ва­ри­шу­ють та по­стій­но спів­пра­цю­ють акто­ри Во­ло­ди­мир Ку­знє­цов (Те­атр на По­до­лі) та Ва­ле­рій Чи­гля­єв, сце­но­граф та кі­но­ре­жи­сер Сер­гій Ма­сло­бой­щи­ков.

Про­дов­жує те­атр по­пов­ню­ва­ти­ся і ви­пу­скни­ка­ми «май­стер­ні Ру­шков­сько­го», які, до то­го ж, за тра­ди­ці­єю, пре­зен­ту­ють на йо­го ко­ну свої сту­дент­ські ро­бо­ти.

«ЯК НА­ВЧИ­ТИ ЛЮ­ДИ­НУ ГРА­ТИ НЕ ІМІТАЦІЙНО, А ПО-СПРАВ­ЖНЬО­МУ»

На за­пи­та­н­ня що­до твор­чо­го кре­до те­а­тру Оле­ксандр Кри­жа­нов­ський від­по­від­ає: «Пре­дме­том у те­а­трі зав­жди бу­ла і є актор­ська гра. Ме­ні ця про­фе­сія не чу­жа (Кри­жа­нов­ський — ви­пу­скник тої ж май­стер­ні Ру­шков­сько­го, вчив­ся та­кож у Ана­то­лія Васильєва у Мо­скві, ба­га­то ро­ків грав у Те­а­трі на По­до­лі, за­раз зні­ма­є­ться у кі­но. — А.Л.). Ме­ні зда­є­ться, я зміг за­ці­ка­ви­ти лю­дей, і весь цей час ми зде­біль­шо­го за­йма­є­мо­ся са­ме цим. На жаль, у на­шій кра­ї­ні та в на­шо­му мі­сті в цен­трі ува­ги — та­лант: мов­ляв, та­ла­но­ви­тий — грає до­бре, не­здар­ний — по­га­но. І все. А са­ма куль­ту­ра гри при цьо­му до­во­лі при­мі­тив­на. Тим ча­сом для то­го, щоб на­вчи­ти лю­ди­ну гра­ти не імітаційно, а по-справ­жньо­му, по­трі­бно ба­га­то ча­су, по­трі­бен смак, ба­жа­н­ня, ро­зу­мі­н­ня... Але ре­зуль­тат ви­дно одра­зу — і це по­чи­на­ють ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти. На­ші акто­ри за­раз ду­же за­пи­та­ні, та я тер­пі­ти­му їхню зайня­тість і у кі­но, і скрізь, до­ки бу­дуть си­ли, — щоб на­ште­атр ли­шав­ся са­ме та­ким мі­сцем, ку­ди лю­ди при­хо­дять гра­ти, роз­би­ра­ти­ся у яки­хось дрі­бни­цях, ню­ан­сах, про­бу­ва­ти щось но­ве».

Справ­ді, у сво­є­му про­фе­сій­но­му існу­ван­ні те­атр збе­рі­гає сту­дій­но-на­вчаль­ний ве­ктор. Так, в «Ар­ле­кі­но — слу­га двох па­нів» К. Голь­до­ні — рі­мей­ку зна­ме­ни­тої ви­ста­ви Дж. Стре­ле­ра (ре­жи­сер Се­ба­сті­а­но Саль­ва­то) — акто­ри «при­мі­ря­ли» на се­бе жорс­ткі ка­но­ни ко­ме­дії «дель ар­те». У «За­ко­ні тан­го» за Х. Кор­та­са­ром, Х. Л. Бор­хе­сом, П. Не­ру­дою та у «8 кро­ках тан­го» (ре­жи­сер обох ви­став — Оле­на Ла­зо­вич) — вплі­та­ли у ру­хи тан­го зви­ви люд­ських доль та вза­є­мо­від­но­син (або ж нав­па­ки). У «П’яти опо­віда­н­нях Пе­лє­ві­на» (ре­жи­сер Юрій Оди­но­кий) та «Ща­сті» за А. Пла­то­но­вим (ре­жи­сер Ан­дрій Білоус) — опа­но­ву­ва­ли своє­рі­дний, уні­каль­ний мі­кро­косм ко­жно­го з пи­сьмен­ни­ків, чиї тво­ри пра­кти­чно не з’яв­ля­ю­ться на ві­тчи­зня­но­му ко­ну. У двох ви­ста­вах за опо­віда­н­ня­ми А. Че­хо­ва («У ко­жно­го свої ди­ва­цтва», ре­жи­сер О. Кри­жа­нов­ський та «Свя­тої но­чі», ре­жи­сер О. Ла­зо­вич) етю­дним ме­то­дом то­ру­ва­ли стеж­ки до «ве­ли­ко­го» Че­хо­ва. Су­ча­сна ні­ме­цька дра­ма («Push Up (Під ти­ском)» Р. Шим­мель­пфен­нин­га та «Ко­ра­бель не при­йде» Н.-М. Што­кман­на, ре­жи­сер О. Кри­жа­нов­ський) ста­ла при­во­дом для «олю­дне­н­ня» жорс­тких, схе­ма­ти­зо­ва­них сю­же­тних ко­лі­зій.

До то­го ж у те­а­трі від­бу­ва­ю­ться май­стер-кла­си і ла­бо­ра­то­рії й всі­ля­ко ві­та­ють са­мо­стій­ні ро­бо­ти акто­рів. Де­кіль­ка по­ста­но­вок уже здій­сни­ла актри­са Оле­на Ла­зо­вич, ду­е­тну ви­ста­ву «При­стра­сті за Ідіо­том» за До­сто­єв­ським під­го­ту­ва­ли Оль­га Ла­рі­на та Ан­на Сер­гє­є­ва, так са­мо удвох пра­цю­ють із текс­та­ми Пла­то­на, Пу­шкі­на та бра­тів Стру­га­цьких у ви­ста­ві «Пре­КРАСНОЕ» Де­нис Мар­ти­нов та Ві­ктор Мар­він.

«БЛЕЗ» ЯК СПРО­БА ДО­ЛУ­ЧЕ­Н­НЯ ДО РА­НІ­ШЕ НЕ ОСВОЄНОГО ЖАН­РУ

Сві­жень­кий «Блез» Кло­да Ма­ньє, хо­ча й ви­гля­дає чу­жо­рі­дним у ре­пер­ту­а­рі те­а­тру, по су­ті ціл­ко­ви­то впи­су­є­ться у цей кон­текст — як чер­го­ва спро­ба до­тор­ку до но­во­го, ра­ні­ше не освоєного жан­ру. У да­но­му ра­зі — ко­ме­дії по­ло­жень із по­лег­ше­ним змі­стом, сум­нів­ною прав­до­по­ді­бні­стю та ці­лим на­бо­ром кар­ко­лом­них сю­же­тних по­во­ро­тів.

У ви­ста­ві «пе­чер­ців» ца­рю­ють Влад Мам­чур та Ка­те­ри­на Кі­стень, ві­до­мі сво­єю схиль­ні­стю до сце­ні­чної ім­про­ві­за­ції: тон­ки­ми, фі­лі­гран­ни­ми «штри­ха­ми» за­зви­чай пра­цює він, кру­пним «маз­ком» — во­на. Тож нам про­по­ну­ють рі­зні гра­ні ігро­во­го те­а­тру, і в цій то­таль­ній грі, ко­тра на­сам­кі­нець пе­ре­тво­рю­є­ться на су­ціль­ний кар­на­вал, ви­ко­нав­ців го­лов­них ро­лей гі­дно під­три­му­ють Мар­га­ри­та Бур­ков­ська, Ма­рія Хо­му­то­ва, Ан­на Ле­бе­дє­ва, Ксе­нія Де­зе­ра, Ігор На­за­ров, Ігор Ру­ба­шкін.

За­га­лом, «Блез», що на­пи­са­ний у 1959 ро­ці, — зра­зок кла­си­чної фран­цузь­кої буль­вар­ної ко­ме­дії. Тож ви­ста­ва стає своє­рі­дним ре­ве­ран­сом крізь де­ся­ти­лі­т­тя — фран­цузь­кій мо­ді ( ху­до­жник із ко­стю­мів — Лі­лія Лу­цен­ко), фран­цузь­ким іме­нам та на­звам, ста­ро­му до­бро­му фран­цузь­ко­му фран­ко­ві, яко­го вже дав­но за­мі­ни­ло зне­осо­бле­не «єв­ро»...

Над­то за­гли­блю­ва­ти­ся у цей ма­те­рі­ал, на­ма­га­ти­ся гра­ти все це всер­йоз — не­має сен­су, тож у фі­на­лі все при­ро­дно до­хо­дить до пов­но­го аб­сур­ду, і ге­рої від­штов­ху­ю­ться від зем­лі й ле­тять у да­ле­чінь, по­да­лі від про­блем і три­вог, на вла­сно­руч на­ду­тій по­ві­тря­ній куль­ці...

Са­мі по со­бі ко­лі­зії п’єси не над­то вже й ці­ка­ві — ли­ше акто­ри, їхні ви­гад­ки, азарт зда­тні ожи­ви­ти їх, що, зре­штою, і від­бу­ва­є­ться.

Оле­ксандр Кри­жа­нов­ський по­яснює ви­бір ці­єї п’єси так: «Ми зав­жди на­ма­га­є­мо­ся, щоб ко­жна но­ва річ бу­ла чи­мось іна­кшим від­но­сно по­пе­ре­дніх. Ра­ні­ше ми гра­ли ко­ме­дію «дель ар­те», ін­те­ле­кту­аль­ну ко­ме­дію, а це — тра­ди­цій­на ко­ме­дія по­ло­жень, во­на ін­ша. У ній є те­ма, ці­ка­ва ме­ні, пов’ яза­на із су­ча­сним ми­сте­цтвом (го­лов­ний ге­рой — ху­до­жник-нев­да­ха, ко­трий за­ра­ди за­ро­бі­тку на­ма­га­є­ться «на­сту­пи­ти на гор­лян­ку вла­сній пі­сні». — А.Л.). І, як у ко­жній ко­ме­дії, во­на роз­гля­да­є­ться в іро­ні­чно­му аспе­кті. До то­го ж і те­хно­ло­гія, те­хні­ка гри, у та­кій ко­ме­дії має свою спе­ци­фі­ку. Я не мо­жу ска­за­ти, що ми опа­ну­ва­ли її пов­ні­стю, але до­ро­гу здо­лає той, хто ру­ха­є­ться нею».

ЧИ НЕ ЗА­ТІ­СНО ТЕ­А­ТРУ В ЙО­ГО КА­МЕР­НО­МУ ФОР­МА­ТІ?

...Зві­сно, 15 ро­ків — це не та­кий вже й по­ва­жний вік, але йо­го до­ста­тньо, щоб здо­бу­ти до­свід, від­чу­ти вла­сну си­лу і пра­гну­ти за­сто­су­ва­ти її якнай­ефе­ктив­ні­ше. Чи не за­ті­сно те­а­тру в йо­го ка­мер­но­му фор­ма­ті, пра­кти­чно в кім­на­ті? — остан­нє за­пи­та­н­ня до йо­го ке­рів­ни­ка.

«Без­умов­но, ва­жли­во ма­ти свій нор­маль­ний зал, — го­во­рить Кри­жа­нов­ський. — Це про­бле­ма не ли­ше на­шо­го те­а­тру, та, ме­ні зда­є­ться, на­ште­атр уже про­фе­сій­но до цьо­го го­то­вий, і тре­ба бу­ло б із цьо­го ско­ри­ста­ти­ся. Ми, зві­сно, вдя­чні й за те, що ма­є­мо, але я мо­жу на­зва­ти у на­шо­му мі­сті до­ста­тньо ве­ли­ких при­мі­щень, які або по­ро­жні, або їхнє на­пов­не­н­ня імі­ту­є­ться. Зокре­ма, це ко­ли­шня ба­за Яну­ко­ви­ча — кі­но­те­атр «Зо­ря­ний», ко­трий він ко­лись ві­ді­брав у мі­ста і який не­ві­до­мо ко­му те­пер під­по­ряд­ко­ву­є­ться. Я не ка­жу: від­дай­те йо­го нам пов­ні­стю. Ми мо­гли б, при­пу­сті­мо, гра­ти там 10 ве­чо­рів на мі­сяць, а ре­шту ча­су мо­жна бу­ло б від­ве­сти під фе­сти­ва­лі, між­на­ро­дні про­е­кти, га­стро­лі. Зро­би­ти та­кий центр, ку­ди б при­їзди­ли те­а­три і з-за кор­до­ну, і з ін­ших міст Укра­ї­ни. При­чо­му це не пов’яза­но з яки­мись ко­смі­чни­ми ви­тра­та­ми. По­ді­бна ідея вті­ле­на у ба­га­тьох кра­ї­нах, во­на там успі­шно пра­цює, мо­гла би пра­цю­ва­ти і тут, при­но­си­ти якісь гро­ші, ви­ко­ну­ва­ти про­сві­тни­цьку фун­кцію.

За­га­лом, одна з най­біль­ших про­блем Укра­ї­ни — в то­му, що ін­фор­ма­ція про су­ча­сні сві­то­ві та єв­ро­пей­ські тенденції до­хо­дить до нас ро­ків че­рез п’ять-шість, ча­сто — че­рез тре­ті ру­ки. Так скла­ли­ся об­ста­ви­ни, що остан­нім ча­сом я ба­га­то чо­го по­ба­чив за кор­до­ном — у Шве­ції, Бри­та­нії, Ні­меч­чи­ні, Поль­щі... І я пе­ре­ко­на­ний, що на­ша «мі­сте­чко­вість» — це на­слі­док бра­ку ін­фор­ма­ції та ко­му­ні­ка­ції. У нас ма­са та­ла­но­ви­тих лю­дей, це за­галь­но­ві­до­мо. Але усі си­дять по сво­їх «ха­тах» і ро­ка­ми ро­блять одне й те са­ме...

До ре­чі, са­ме зв’яз­ка­ми, ін­фор­му­ва­н­ням, а не про­па­ган­дою, і має на­сам­пе­ред за­йма­ти­ся Мі­ні­стер­ство куль­ту­ри. Це має бу­ти мі­ні­стер­ство роз­ви­тку, а не мі­ні­стер­ство агі­та­ції — то­ді б во­но ро­би­ло по­трі­бні ре­чі. Та для цьо­го, зно­ву-та­ки, не­об­хі­дні освіта, смак, ро­зу­мі­н­ня, пев­ний рі­вень ми­сле­н­ня...

Ми весь час го­во­ри­мо про по­до­ла­н­ня «сов­ка». Але го­лов­не — не якісь зов­ні­шні зна­ки, а «сов­де­пія» вну­трі­шня: мов­ляв, нам ні­чо­го не тре­ба, ми і так най­кра­щі... «За­лі­зна за­ві­са » все­ре­ди­ні са­мої лю­ди­ни — ось в чо­му най­біль­ша про­бле­ма. Во­на існує й до­сі, і стає гір­шою, ма­хро­ві­шою, про­він­цій­ні­шою... І са­мо­від­тво­рю­є­ться. От, при­мі­ром, як бо­ро­ти­ся з бю­ро­кра­ті­єю? Ду­же про­сто. Я що­дня під­пи­сую 10-15 яки­хось дур­них па­пір­ців. Зро­біть один-два зві­ти, пе­ре­ве­діть це в еле­ктрон­ний фор­мат — і все! Про­те це не ро­би­ться, бо на та­ких « па­пір­цях » си­дять со­тні кон­кре­тних лю­дей. І з чим то­ді ми бо­ре­мо­ся?! Бо­ро­ти­ся — про­сто, якщо справ­ді бо­ро­ти­ся. А якщо імі­ту­ва­ти бо­роть­бу — все про­дов­жу­ва­ти­ме­ться й да­лі...

ФО­ТО НА­ДА­НО ТЕ­А­ТРОМ

КА­ТЕ­РИ­НА КІ­СТЕНЬ (МА­РІ) ТА ВЛА­ДИ­СЛАВ МАМ­ЧУР (БЛЕЗ) У ВИ­СТА­ВІ «БЛЕЗ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.