Ко­ли кра­ї­на стає осо­би­стою спра­вою

Кіль­ка істо­рій про тих, хто не про­сто во­ює на пе­ре­до­вій, а є ру­ші­єм змін на кра­ще

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ан­на СВЕНТАХ, «День»

Ма­рія Берлінська — про стару си­сте­му і но­вих лю­дей на фронті

Про Ма­рію Бер­лін­ську — спо­ча­тку во­лон­тер­ку при ба­таль­йо­ні «Ай­дар», по­тім ор­га­ні­за­то­ра «Цен­тру під­трим­ки ае­ро­ро­звід­ки», а те­пер уже ви­пу­скни­цю Ки­є­во-Мо­ги­лян­ської ака­де­мії — пи­са­ли і зні­ма­ли те­ле­ві­зій­ні сю­же­ти ще з кін­ця ми­ну­ло­го ро­ку. Але у що вкла­да­ли­ся ці істо­рії? «Від­рі­за­ла ко­су і вте­кла на фронт», «дів­чи­на на вій­ні» і на­віть «укра­їн­ська ама­зон­ка», але са­ма Ма­рія да­ле­ка від цих штам­пів і сте­ре­о­ти­пів. Її справ­жню мо­жна бу­ло по­чу­ти під час Кон­во­ка­ції-2015 у Ки­є­во-Мо­ги­лян­ській ака­де­мії, де Ма­рія Берлінська ви­го­ло­шу­ва­ла про­мо­ву (без­по­се­ре­дньо пе­ред про­мо­вою Пе­тра По­ро­шен­ка) як по­че­сна ви­пу­скни­ця На­УКМА. За два дні за­пис ці­єї про­мо­ви на YouTube по­ди­ви­ли­ся 28 ти­сяч лю­дей, за­раз там — біль­ше 44 ти­сяч пе­ре­гля­дів. Ма­рія ска­за­ла клю­чо­ву фра­зу під час сво­го ви­сту­пу: «Не бій­те­ся». Ко­лись цим за­кли­ком по­чав свій пон­ти­фі­кат Іван Пав­ло ІІ, «най­більш на­ро­дний» із Рим­ських Пап...

— Моя про­мо­ва бу­ла про страх, про те, як ва­жли­во не бо­я­ти­ся, — роз­по­від­ає «Дню» Ма­рія. — Ко­ли ду­маю про при­чи­ни нев­дач осо­би­стих чи всі­єї кра­ї­ни, ро­зу­мію, що в осно­ві цьо­го ле­жить страх. Страх щось змі­ни­ти, страх ви­йти і ска­за­ти, страх не да­ти ха­бар чи про­сто бу­ти со­бою. І са­ме за­раз, ко­ли кра­ї­на уві­йшла в пе­рі­од, який по­чав­ся ре­во­лю­ці­єю і про­дов­жу­є­ться вій­ною, пе­рі­од ве­ли­ких ви­про­бу­вань, най­ва­жли­ві­ше — не бо­я­ти­ся. Як не бо­я­ли­ся лю­ди, які ви­йшли на Май­дан. Смі­ли­вість — це не то­ді, ко­ли ти аб­со­лю­тно не бо­ї­шся, а то­ді, ко­ли бо­ї­шся, але йдеш впе­ред. Під час вій­ни ва­жли­во не бо­я­ти­ся — тим, хто за­ли­шив­ся тут, в ти­лу, і тим, хто за­раз на пе­ре­до­вій і за­хи­щає на­шу кра­ї­ну. Йти і змі­ню­ва­ти си­сте­му що­дня. Не бо­я­ти­ся то­го, що нам про­ти­сто­їть ім­пе­рія із ядер­ним по­тен­ці­а­лом.

«ЗА­РАЗ ІСНУ­ЮТЬ ДВІ ПА­РА­ЛЕЛЬ­НІ СИ­СТЕ­МИ — ДЕР­ЖАВ­НА І ВОЛОНТЕРСЬКА»

— Крім зов­ні­шньо­го во­ро­га, ми ма­є­мо вну­трі­шньо­го — си­сте­му, про яку ти зга­да­ла. Як зро­би­ти так, щоб час тих, хто за­раз цю си­сте­му об­слу­го­вує, біль­ше ні­ко­ли не на­став?

— Знаю, що бу­де ве­ли­ка хви­ля від­ка­ту, на нас усіх ще че­кає ба­га­то роз­ча­ру­вань. Швид­ких змін не бу­де, си­сте­ма пов­ні­стю скла­да­є­ться зі ста­рих лю­дей. Кіль­ка де­ся­тків одіо­зних осіб із са­мої вер­хів­ки вте­кли, ін­ші си­дять у сво­їх крі­слах і да­лі. Си­сте­ма пра­цює, про­сто ма­ску­є­ться. Це та­кий со­бі фарбований лис, який тіль­ки че­кає сво­го ча­су. Че­кає, ко­ли ми вто­ми­мо­ся від вій­ни, ко­ли втом­ля­ться ті, що па­ра­лель­но від дер­жа­ви ви­ко­ну­ють дер­жав­ні фун­кції — цей ве­ли­че­зний во­лон­тер­ський по­тік, ко­ли їм ста­не стра­шно від то­го, що змі­ни не від­бу­ва­ю­ться. Лю­ди з си­сте­ми не йдуть, то­му що ні­чо­го ін­шо­го не вмі­ють ро­би­ти. Єди­не, що во­ни вмі­ють — це по­віль­но вби­ва­ти свій на­род і свою кра­ї­ну. На­ше зав­да­н­ня — не допу­сти­ти цьо­го біль­ше ні­ко­ли.

— По­бу­тує твер­дже­н­ня се­ред гро­мад­ських акти­ві­стів, що «Укра­ї­на — це кра­ї­на па­ра­лель­них ін­сти­ту­цій». Во­лон­те­ри — окре­мо, дер­жав­ні стру­кту­ри — окре­мо. Чи є за­раз ре­аль­на мо­жли­вість «со­ці­аль­них ліфтів», щоб за­пу­сти­ти уже пе­ре­ві­ре­них ча­сом лю- дей на ви­щі по­са­ди, і чи при­не­се це пра­кти­чну ко­ристь на­шій ар­мії?

— За­раз існу­ють дві па­ра­лель­ні си­сте­ми. Не­ефе­ктив­на дер­жав­на і ефе­ктив­на волонтерська, яка ста­не в осно­ві гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства. Ні­хто нас не пу­ска­ти­ме до вла­дип. Вла­ді не іма­нен­тно са­мо­очи­ща­ти­ся. Ми по­вин­ні са­мі про­со­чу­ва­ти­ся, про­хо­ди­ти і змі­ню­ва­ти. Си­сте­ма не бу­де впу­ска­ти, ко­жен но­вий бу­де кіс­ткою в гор­лі. Це одна із при­чин, чо­му аде­ква­тні, хо­ро­ші і пси­хі­чно здо­ро­ві лю­ди всі ці ро­ки йшли з ар­мії, МВС, пра­во­охо­рон­них ор­га­нів, су­до­вої си­сте­ми, плю­ва­ли­ся при сло­ві «по­лі­ти­ка», ін­ко­ли ви­їжджа­ли з кра­ї­ни, а ін­ші ми­ри­ли­ся і за­кри­ва­ли на це очі.

«У ВІЙ­НІ, ЯКА ТРИ­ВАЄ НА­О­СЛІП, НЕ­МАЄ ОПЦІЇ ПЕ­РЕ­МО­ГИ»

— Ти та­кож за­йма­є­шся во­лон­тер­ством, зокре­ма ор­га­ні­за­ці­єю «Цен­тру під­трим­ки ае­ро­ро­звід­ки». Як ти ді­йшла до по­тре­би ство­ре­н­ня та­ко­го цен­тру?

— Це істо­рія лю­ди­ни, яка зі­штов­хну­ла­ся з про­бле­мою і зро­зумі­ла, що її по­трі­бно ви­рі­шу­ва­ти. При­їха­ла на фронт і зро­зумі­ла, що про­бле­ма ае­ро­ро­звід­ки в Укра­ї­ні на да­но­му ета­пі одна — це її від­су­тність як та­кої. Лю­ди ма­со­во ги­нуть то­му, що во­ю­ють вслі­пу. Я зро­зумі­ла, що по­трі­бно вчи­ти­ся ке­ру­ва­ти без­пі­ло­тни­ка­ми і ба­чи­ти, що від­бу­ва­є­ться на на­шій зем­лі, зайня­тій во­ро­гом. По­тім я зро­зумі­ла, що по­трі­бно на­вча­ти лю­дей си­стем­но. На­віть ко­ли во­лон­те­ри «на­шкря­бу­ють» з ми­ру по нитці на БПЛА (без­пі­ло­тний лі­таль­ний апа­рат або Дрон. —

Авт.), то ча­сто ці БПЛА роз­би­ва­ю­ться під час пер­шо­го жпо­льо­ту — ни­ми по­трі­бно вмі­ти ко­ри­сту­ва­ти­ся. Дру­га про­бле­ма — це фа­кти­чно від­су­тність без­пі­ло­тни­ків. В Укра­ї­ні БПЛА ви­го­тов­ляє «во­лон­тер­ський во­єн­пром», зро­бле­ний на ко­лі­нах ен­ту­зі­а­ста­ми­а­віа­мо­де­лі­ста­ми. Їхня ма­кси­маль­на даль­ність по­льо­ту — 20—30 км, їх вар­тість — 3—5 ти­сяч до­ла­рів. Для по­рів­ня­н­ня той же ро­сій­ський «Ор­лан-10» лі­тає на 500—600 км, і йо­го вар­тість ви­мі­рю­є­ться у со­тнях ти­сяч до­ла­рів. Вій­сько­вих без­пі­ло­тни­ків у нас по­ки не­має. Я зро­зумі­ла, що у вій­ні, яка ве­де­ться вслі­пу, не­має опції пе­ре­мо­ги. То­му бу­ло ство­ре­но «Центр під­трим­ки ае­ро­ро­звід­ки». Знаю, що він ста­не об’єд­нав­чою пла­тфор­мою для всіх хо­ро­ших роз­ро­бок, ідей і вті­лень у цій сфе­рі в Укра­ї­ні. До то­го ж, що ва­жли­во, ка­дри ае­ро­зйом­ки — до­ку­мен­та­ція і під­твер­дже­н­ня зло­чи­нів ро­сій­ської агре­сії для між­на­ро­дно­го три­бу­на­лу у най­ближ­чі ро­ки.

За­раз у цен­трі пра­цю­ють біль­ше де­ся­ти осіб, хтось за­йма­є­ться фі­нан­со­ви­ми пи­та­н­ня­ми, хтось — зв’яз­ка­ми з гро­мад­ські­стю, є льо­тні ін­стру­кто­ри, ви­кла­да­чі. У нас го­ри­зон­таль­не управ­лі­н­ня, всі є спів­ор­га­ні­за­то­ра­ми про­це­су. На сьо­го­дні ми про­ве­ли п’ять ви­пу­сків, це близь­ко 50 лю­дей. Ми за­без­пе­чу­є­мо їм пов­ні­стю без­ко­штов­не на­вча­н­ня, про­жи­ва­н­ня і хар­чу­ва­н­ня, але без­пі­ло­тни­ки про­си­мо шу­ка­ти са­мо­стій­но. Ча­сти­на — бі­дні як цер­ков­ні ми­ші, кіль­ка бри­гад ми та­ки за­без­пе­чи­ли са­мі апа­ра­та­ми за під­трим­ки ді­а­спо­ри. До ре­чі, ді­а­спо­ра ба­га­то до­по­ма­гає. Не­що­дав­но я бу­ла у Лон­до­ні з ака­де­мі­чним ві­зи­том на за­про­ше­н­ня Кем­бри­дж­сько­го уні­вер­си­те­ту і від­чу­ла там ко­ло­саль­ний фі­дбек. «Ти ка­жеш, що ае­ро­ро­звід­ка — це очі вій- ни. Так-от, ти від­кри­ла нам очі», — го­во­ри­ли ме­ні з бо­ку ді­а­спо­ри.

«ІСНУЄ СВОЄ­РІ­ДНИЙ «НЕ­ВИ­ДИ­МИЙ БА­ТАЛЬ­ЙОН» — ЖІН­КИ НА ФРОНТІ»

— На­скіль­ки у те­бе змі­ни­ла­ся «кар­ти­на сві­ту» пі­сля то­го, ко­ли ти від­ві­да­ла фронт? Яка си­ту­а­ція сьо­го­дні з жін­ка­ми на фронті?

— Нам зав­жди ка­жуть, що вій­на — це не жі­но­ча спра­ва. А я ка­жу: вій­на — це вза­га­лі не люд­ська спра­ва — ні чо­ло­ві­ча, ні жі­но­ча, ні ди­тя­ча. Жі­нок на вій­ні спри­йма­ють спер­шу на­сто­ро­же­но, але ко­ли пе­ре­ко­ну­ю­ться, що при­їха­ла не жін­ка, а фа­хі­вець, то да­лі від­бу­ва­є­ться зви­чай­ний ро­бо­чий про­цес. Ба­га­то жі­нок на рів­ні, а іно­ді на­віть смі­ли­ві­ше бе­ру­ться за свою ро­бо­ту, здо­бу­ва­ють до­ві­ру і на­віть ке­ру­ють ці­ли­ми під­роз­ді­ла­ми, ме­ди­чни­ми кор­пу­са­ми, як Яна Зін­ке­вич у «Го­спі­та­льє­рів». Роз­ме­жу­вань не­має, все з’ясо­ву­є­ться ду­же швид­ко за люд­ськи­ми і про­фе­сій­ни­ми фа­кто­ра­ми. Але є юри­ди­чні обме­же­н­ня. На жаль, жін­ки там у на­пів­ле­галь­но­му ста­но­ви­щі з бо­ку дер­жа­ви. Згі­дно за­ко­но­дав­ства, во­ни не мо­жуть за­йма­ти бо­йо­ві по­са­ди, які во­ни фа­кти­чно по­сі­да­ють, за до­ку­мен­та­ми про­хо­дя­чи ку­хар­ка­ми, на­чаль­ни­ця­ми бань чи ма­кси­мум ме­ди­ка­ми. Це впли­ває на рі­вень зар­плат, на ста­тус. Та на­віть та­кі дрі­бни­ці — не­має фор­ми чи взу­т­тя жі­но­чих роз­мі­рів. Це не озна­чає, що жін­ки хо­чуть по­бла­жок, але ду­же скла­дно щось ро­би­ти в бу­шла­ті, який удві­чі біль­ший за те­бе. До то­го жу нас в ар­мії жін­ки не мо­жуть ста­но­ви­ти по­над 1—2%. Та­ким чи­ном існує своє­рі­дний «не­ви­ди­мий ба­таль­йон», яко­го ми не ба­чи­мо. Я ви­рі­ши­ла, що по­трі­бно до­слі­джу­ва­ти цю про­бле­му, знаю ба­га­тьох та­ких жі­нок. Ро­бо­ча на­зва мо­ні­то­рин­го­во­го про­е­кту, який здій­сню­ва­ти­ме­ться за­раз влі­тку спіль­но з Укра­їн­ським жі­но­чим фон­дом — «Не­ви­ди­мий ба­таль­йон». Ми хо­че­мо про­ін­терв’юва­ти жі­нок на фронті, з’ясу­ва­ти їхні про­бле­ми і по­са­ди. На­скіль­ки їх вла­што­вує та­ка си­ту­а­ція.

«ПО­ЗА­ЯК ЗА­ЛИ­ШИ­ЛИ­СЯ ЖИ­ВИ­МИ МИ, ЦЕ — СПРА­ВА НА­ШО­ГО ЖИ­Т­ТЯ»

— Утій же про­мо­ві ти ска­за­ла: «Кра­ї­на ста­ла мо­єю осо­би­стою спра­вою».

— До ре­во­лю­ції я не пов’язу­ва­ла своє жи­т­тя з Укра­ї­ною. Ду­ма­ла, що лю­би­ти­му її на від­ста­ні, бо так лю­би­ти її най­лег­ше. Ми не ма­ли на­дії, ми зми­ри­ли­ся з Яну­ко­ви­чем, ви­бо­ра­ми, про­тя­гу­ва­н­ням сво­їх у адмін­ре­сурс. Ре­во­лю­ція все змі­ни­ла. Ре­во­лю­ція да­ла нам шанс ду­же ви­со­кою ці­ною. Але я знаю, що ті лю­ди, які йшли сві­до­мо під ку­лі без­зброй­ни­ми... Як­би во­ни за­ли­ши­ли­ся жи­ви­ми, во­ни зро­би­ли б усе, щоб у їхній улю­бле­ній кра­ї­ні все бу­ло до­бре. Щоб та кра­ї­на, про яку во­ни мрі­я­ли, від­бу­ла­ся. Я знаю, що як­би во­ни за­ли­ши­ли­ся жи­ви­ми, це ста­ло б їхньою осо­би­стою спра­вою. По­за­як за­ли­ши­ли­ся жи­ви­ми ми, це — спра­ва на­шо­го жи­т­тя.

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.