«Тут кла­сно. Я до­до­му не хо­чу... Там вби­ва­ють»

Істо­рії ді­тей, які вир­ва­ли­ся з вій­ни і ни­ні жи­вуть у мо­дуль­но­му мі­сте­чку в За­по­ріж­жі

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ві­та­лій АНДРОНІК, За­по­ріж­жя, фо­то ав­то­ра

Сьо­го­дні 154 ти­ся­чі ді­тей в Укра­ї­ні — ви­му­ше­ні пе­ре­се­лен­ці з оку­по­ва­них те­ри­то­рій До­не­цької та Лу­ган­ської обла­стей. Зокре­ма, в За­по­різь­кій обла­сті, за офі­цій­ною ін­фор­ма­ці­єю, пе­ре­бу­ває 16 ти­сяч ді­тей із зо­ни про­ве­де­н­ня АТО. До обла­сно­го цен­тру із зо­ни АТО пе­ре­їха­ли два ди­тя­чі бу­дин­ки сі­мей­но­го ти­пу.

У се­ре­ди­ні лю­то­го на око­ли­ці За­по­ріж­жя від­кри­ли тран­зи­тне мі­сте­чко для ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців на 544 осо­би ( « День » пи­сав про ньо­го у №27 від 18 лю­то­го 2015 ро­ку). Сьо­го­дні во­но за­пов­не­но на 80%, зде­біль­шо­го — сім’ями з ді­тьми. Бу­ди­но­чки уком­пле­кто­ва­ні ліж­ка­ми, ша­фа­ми, по­стіль­ною бі­ли­зною, не­об­хі­дни­ми ме­бля­ми, хо­ло­диль­ни­ка­ми та сан­ву­зла­ми. У мі­сте­чку та­ко­жо­бла­што­ва­ні ди­тя­чі май­дан­чи­ки. Біль­шість ма­ле­чі не вда­ло­ся вла­шту­ва­ти в ди­тя­чі сад­ки че­рез пе­ре­пов­не­ність. У де­пар­та­мен­ті осві­ти За­по­різь­кої мі­ської ра­ди, обі­ця­ють ре­кон­стру­ю­ва­ти ди­тя­чі сад­ки та від­кри­ва­ти но­ві гру­пи. Зі шко­ла­ми си­ту­а­ція лі­пша: якщо в най­ближ­чі до мі­сте­чка осві­тні за­кла­ди при­йма­ти ді­тей від­мов­ля­ю­ться, то ін­ші бе­руть. У шко­лах для ді­тей-пе­ре­се­лен­ців ор­га­ні­зо­ва­не без­ко­штов­не хар­чу­ва­н­ня. У ба­га­тьох ма­лят на ма­лій Ба­тьків­щи­ні за­ли­ши­ли­ся ба­бу­сі, ро­ди­чі, дру­зі, а хтось вза­га­лі втра­тив сво­їх ба­тьків.

РУ­СЛАН. ЖИ­Т­ТЯ У БОМ­БО­СХО­ВИ­ЩІ

До­мів­ка 12-рі­чно­го Ру­сла­на — за 22 кі­ло­ме­три від зо­ни бо­йо­вих дій у ша­хтар­сько­му мі­сте­чку Гір­ське Лу­ган­ської обла­сті. Під час акти­ві­за­цій бо­йо­ви­ків у сер­пні ми­ну­ло­го ро­ку ма­ти Альо­на ви­рі­ши­ла не на­ра­жа­ти на не­без­пе­ку своє та си­но­ве жи­т­тя, то­му звіль­ни­ла­ся й пе­ре­їха­ла в Су­ми, а че­рез пів­ро­ку — в мо­дуль­не мі­сте­чко у За­по­ріж­жі.

Ви­їха­ти Альо­ні та Ру­сла­ну вда­ло­ся не одра­зу. «Під час об­стрі­лів на­ма­га­ли­ся ви­їха­ти з мі­ста чо­ти­ри ра­зи, тіль­ки на п’ ятий вда­ло­ся. Під ку­ля­ми вно­чі їха­ли в ав­то, дя­ку­ва­ти Бо­гу, сол­дат пропу­стив, як­би не він, там би ми й за­ли­ши­ли­ся. Якраз то­ді міст бом­бар­ду­ва­ли під Ли­си­чан­ськом. Ми з си­ном йшли пі­шки 12 кі­ло­ме­трів, взя­ли в па­кет усе най­не­об­хі­дні­ше, при­йшли в Ли­си­чанськ, я зда­ла зо­ло­то, про­да­ла ноутбук, щоб ку­пи­ти кви­тки й ма­ти гро­ші на пер­ший час», — роз­по­від­ає свою істо­рію Альо­на.

Пе­ред тим, як по­ки­ну­ти Гір­ське, сім’ я жи­ла у бом­бо­схо­ви­щі, бо­йо­ви­ки об­стрі­лю­ва­ли мі­сто, на­ма­га­ю­чись ви­ті­сни­ти укра­їн­ську ар­мію. Три­ва­ле пе­ре­бу­ва­н­ня під об­стрі­ла­ми у під­валь­но­му при­мі­щен­ні да­ло­ся взна­ки: в Ру­сла­на з’ яви­ли­ся про­бле­ми із сер­цем та ще дов­го з хло­пцем пра­цю­ва­ли пси­хо­ло­ги, в Альо­ни ви­я­ви­ли брон­хіт. «Пер­ший час Ру­слан ду­же сі­пав­ся. Ко­ли якась лож­ка, ка­стру­ля цо­кне, він зри­ва­є­ться з мі­сця і в па­ні­ці кри­чить: « Ма­мо, швид­ше в під­вал » . Ду­же стра­шно бу­ло за ньо­го. За­раз, дя­ку­ва­ти Бо­гу, за­спо­ко­їв­ся. Вдо­ма ти­ждень ми в під­ва­лі про­ве­ли. Там Ру­слан­чик не пла­кав, ні­чо­го не го­во­рив, тіль­ки трем­тів і, сти­снув­ши в ру­ках ікон­ку, мо­лив­ся » , — до­дає Альо­на.

У мо­дуль­но­му мі­сте­чку Ру­сла­ну по­до­ба­є­ться, а до­до­му по­вер­та­ти­ся не хо­че. Єди­не, що гні­тить в За­по­ріж­жі, — це став­ле­н­ня до пе­ре­се­лен­ців. Для за­се­ле­н­ня в мі­сте­чко Ру­слан мав прой­ти ме­ди­чне об­сте­же­н­ня в ди­тя­чій лі­кар­ні. За сло­ва­ми Альо­ни, та­ко­го по­га­но­го став­ле­н­ня не очі­ку­ва­ла, тим па­че до ді­тей.

У За­по­ріж­жі Ру­слан за­кін­чив шо­стий клас, що­прав­да, йо­му ще важ­ко пе­ре­ла­шту­ва­ти­ся на ро­сій­ську мо­ву на­вча­н­ня, в йо­го рі­дно­му мі­сті всі шко­ли укра­ї­но­мов­ні, ро­сій­ська мо­ва бу­ла як іно­зем­на. А в шко­лі, до якої взя­ли хло­пця, усе ви­ня­тко­во ро­сій­ською. Про­те Ру­слан до­сить до­бре на­вча­є­ться, сьо­мий рік за­йма­є­ться фут­бо­лом. У За­по­ріж­жі йо­го без­ко­штов­но прийня­ли до шко­ли фут­боль­но­го клу­бу « Ме­та­лург » , від­ві­ду­ва­н­ня яко­го об­хо­ди­ться за­зви­чай в 350 гри­вень на мі­сяць. Ще жо­дно­го за­ня­т­тя хло­пець не пропу­стив і ре­гу­ляр­но їздить на зма­га­н­ня. Спіл­ку­ва­ти­ся з пре­сою він відмовляється, не хо­че ні­чо­го зга­ду­ва­ти про до­мів­ку. В Гір­сько­му в Ру­сла­на за­ли­ши­ла­ся ба­бу­ся, рі­дні ті­тка та дядь­ко, з яки­ми що­дня роз­мов­ля­ють по те­ле­фо­ну.

До­до­му Альо­на з Ру­сла­ном по­вер­та­ти­ся не пла­ну­ють. «Я не мо­жу по­вер­та­ти­ся до­до­му. Ко­ли бу­ло за­тиш­шя, за­пи­ту­ва­ла Ру­сла­на: мо­же, б до­до­му на кіль­ка днів з’їзди­ти — ні, не хо­че. Ка­же, що ду­же су­мує за до­мів­кою, ба­бу­сею, але бо­ї­ться зно­ву пе­ре­жи­ти те все. Ско­рі­ше б це все скін­чи­ло­ся та на­став мир, як скла­дно б не до­ве­ло­ся, ми виживемо, го­лов­не, щоб був мир. Мо­раль­но ду­же важ­ко, бу­ває, за­кри­ва­є­шся в кім­на­ті й пла­чеш, то­ді я дзво­ню ма­мі. Але вже як сто­від­со­тко­во бу­де­мо зна­ти, що все скін­чи­ло­ся, то­ді по­вер­не­мо­ся», — за­вер­ши­ла роз­мо­ву Альо­на.

ДМИ­ТРИК, СЕР­ГІЙ­КО ТА ІГОРКО. ВТЕ­ЧА ПІД ОБ­СТРІ­ЛА­МИ

Ше­сти­рі­чний Дми­трик із бра­ти­ка­ми — три­рі­чним Сер­гій­ком та пів­то­ра­рі­чним Ігор­ком — при­їха­ли в За­по­ріж­жя з ба­тька­ми в гру­дні із Де­баль­це­во­го.

«День ви­їзду ми сім’єю спла­ну­ва­ли за­вча­сно. За­ве­ли на ра­нок бу­диль­ник, але про­ки­ну­ли­ся не від них, а від по­стрі­лів — сон як ру­кою зня­ло. Із Де­баль­це­во­го ді­ста­ва­ли­ся до Ар­те­мів­ська, а да­лі пря­мим ав­то­бу­сом до За­по­ріж­жя. Про­сто на­бри­дло хо­ва­ти­ся, жи­ти в стра­ху, по­стій­но шу­ка­ти укри­т­тя, на­бри­дло ля­га­ти спа­ти й ду­ма­ти, чи про­ки­не­шся зав­тра», — роз­ка­зує ма­ти трьох ді­тей Оль­га.

Пер­ший час сім’я ме­шка­ла в дру­га ро­ди­ни, по­тім отри­ма­ли мі­сця в гур­то­жи­тку до­слі­дни­цької стан­ції. Зі ЗМІ ба­тьки хло­пчи­ків ді­зна­ли­ся про мо­дуль­ні бу­ди­но­чки й одра­зу звер­ну­ла­ся до Шта­бу до­по­мо­ги пе­ре­се­лен­цям. Че­рез кіль­ка днів сім’я без жо­дних про­блем за­се­ли­ли­ся в мі­сте­чко.

Як і в Ру­сла­на, вся ро­ди­на хло­пчи­ків за­ли­ши­ла­ся в зо­ні бо­йо­вих дій, ба­бу­ся з ді­ду­сем про­сто не мо­жуть по­ки­ну­ти те, що на­жи­ва­ли все своє жи­т­тя. Ді­ти спо­ча­тку ду­же су­му­ва­ли за до­мів­кою, те­пер зви­кли, за­ве­ли но­вих дру­зів. До ди­тсад­ка ма­ле­чу вла­шту­ва­ти не вда­ло­ся — біль­шість пе­ре­пов­не­ні, ре­шта — в ін­шо­му кін­ці За­по­ріж­жя.

Єди­не, що не вла­што­вує ба­тьків трьох ді­тей у мо­дуль­но­му мі­сте­чку, — від­су­тність ого­ро­жі. Сю­ди до­зво­ля­ють со­бі за­їжджа­ти не­про­ха­ні го­сті та пар­ку­ва­ти свої ав­то­мо­бі­лі. Два ти­жні то­му, 22 черв­ня, та­ка ав­тів­ка на­їха­ла на пів­то- ра­рі­чно­го Ігор­ка, який грав­ся на ди­тя­чо­му май­дан­чи­ку, роз­по­від­а­ють ба­тьки. Ма­люк отри­мав че­ре­пно-моз­ко­ву трав­му, струс моз­ку і трав­му жи­во­та. Про­те во­дій не ви­знає сво­єї ви­ни, зви­ну­ва­чує в усьо­му хло­пчи­ка, а від ба­тька, який у гні­ві вда­рив по ав­тів­ці ку­ла­ком, ви­ма­гає ком­пен­са­цію в 10 ти­сяч гри­вень.

Мрі­я­ти та пла­ну­ва­ти щось на май­бу­тнє ба­тьки трьох ді­тей бо­я­ться, по­ки жи­вуть одним днем, а да­лі час по­ка­же. «Все жи­т­тя жи­ли у спо­кої, мрі­я­ли, пла­ну­ва­ли, спо­ді­ва­ли­ся, і в одну мить все втра­ти­ли... Всі мрії зруй­ну­ва­ли­ся як кар­тко­вий бу­ди­но­чок ...» — го­во­рить Оль­га.

АЛЬО­НА. ЖИ­Т­ТЯ ОДНИМ ДНЕМ

Альо­на пе­ре­їха­ла до За­по­ріж­жя із се­ли­ща Ми­хай­лів­ка До­не­цької обла­сті, яке роз­та­шо­ва­не не­по­да­лік Слов’ян­ська, ра­зом із се­строю Ма­ри­ною. Ма­ри­на ви­рі­ши­ла не ви­про­бо­ву­ва­ти до­лю та по­да­лі за­бра­ти 10-рі­чну сестру, яка зна­хо­ди­ться під її опі­кою. На по­ча­тку черв­ня ми­ну­ло­го ро­ку, щой­но по­ча­ли­ся сер­йо­зні су­ти­чки між­укра­їн­ськи­ми вій­сько­ви­ми та бо­йо­ви­ка­ми, во­ни по­ки­ну­ли свою до­мів­ку.

Де­ся­ти­рі­чна Альо­на на­зи­ває сестру Ма­ри­ну ма­мою, а та її до­не­чкою, при згад­ці про Ми­хай­лів­ку дів­чин­ка пе­ре­во­дить роз­мо­ву в ін­ше ру­сло та роз­по­від­ає, як їй по­до­ба­є­ться За­по­ріж­жя. «Тут кла­сно. До­до­му я не хо­чу по­вер­та­ти­ся. Одно­го ра­зу ма­ма пі­шла в ма­га­зин, ая з ба­бу­сею бу­ла на го­ро­ді, й по­ча­ло­ся бом­бу­ва­н­ня. Ба­бу­ся ме­ні кри­кну­ла, щоб я бі­гла в бу­ди­нок. А по­тім при­йшла ма­ма, а по­тім ми по­їха­ли з Ми­хай­лів­ки», — зга­дує Альо­на.

Вла­сна ма­тір обір­ва­ла будь-які зв’яз­ки з Ма­ри­ною та Альо­ною. Одра­зу із зо­ни бо­йо­вих дій Ма­ри­на з дів­чин­кою по­їха­ла до ма­те­рі, про­те во­на не прийня­ла сво­їх до­ньок і ви­гна­ла їх зі сво­го до­му. «Я за­бра­ла у ма­те­рі сестру під свою опі­ку, ко­ли їй бу­ло чо­ти­ри ро­ки. До се­бе во­на від­мо­ви­ла­ся нас при­йма­ти, по­ча­ла ви­ма­га­ти від ме­не гро­ші, які я ні­би­то вин­на їй, оскіль­ки отри­мую на опі­ку Альо­ни до­по­мо­гу», — роз­ка­зує Ма­ри­на.

Ра­зом із Ма­ри­ною Альо­на осе­ли­ла­ся в мі­сте­чку для пе­ре­се­лен­ців в кін­ці лю­то­го. Всьо­го ви­ста­чає, що­прав­да, ду­же ті­сні кім­на­тки та ко­ри­до­ри в бу­ди­но­чках.

Вла­шту­ва­ти Альо­ну до шко­ли вда­ло­ся не одра­зу. Не всі на­вчаль­ні за­кла­ди го­то­ві бу­ли прийня­ти дів­чин­ку-пе­ре­се­лен­ку, до то­го жпід опі­кою. В шко­лу бі­ля мі­сте­чка пе­ре­се­лен­ців Альо­ну не взя­ли, до­во­ди­ться що­дня ви­тра­ча­ти­ся на до­ро­гу в шко­лу, яка роз­та­шо­ва­на тро­хи да­лі. На­вча­ю­ться в ній ра­зом із Ру­сла­ном. Но­ве мі­сце на­вча­н­ня дів­чин­ці по­до­ба­є­ться, з одно­кла­сни­ця­ми здру­жи­ли­ся та на ка­ні­ку­лах час від ча­су гра­ю­ться ра­зом.

Зна­йти ро­бо­ту Ма­ри­ні не вда­є­ться, ка­же, що про­по­ну­ють мі­зер­ну зар­пла­тню, яку ви­ста­чить ли­ше на хліб та про­їзд мі­стом. «Ду­же важ­ко на ду­ші. Ро­бо­то­дав­ці про­по­ну­ють пра­цю­ва­ти бу­кваль­но за 50 гри­вень. Став­ле­н­ня як до лю­дей тре­тьо­го сор­ту. Ча­сом за­кри­ва­ю­ся в кім­на­ті й ду­маю, що кра­ще по­їха­ти під сна­ря­ди з ди­ти­ною, ніж­тут бу­дуть так ста­ви­ти­ся. Жи­ве­мо одним днем, про­жи­ли й до­бре», — роз­по­від­ає Ма­ри­на.

У мі­сте­чку пе­ре­се­лен­ців для ді­тей вста­нов­ле­но кіль­ка май­дан­чи­ків, на яких зав­жди шум­но. Ки­рил­ко­ві три ро­чки, на пер­ший по­гляд не ска­жеш, що йо­му до­ве­ло­ся ба­чи­ти по­стрі­ли та жи­ти в під­ва­лі. Хло­пчик лю­бить гра­ти­ся на но­во­му май­дан­чи­ку зі сво­ї­ми дру­зя­ми й не ду­же до­бре роз­мов­ляє, про­те ду­же при­ві­тний. «Тут кла­сно. Я до­до­му не хо­чу. Там вби­ва­ють», — від­по­від­ає Ки­рил­ко і бі­жить до гір­ки, ку­ди гу­ка­ють ін­ші ді­ти, бо на­ста­ла йо­го чер­га.

12-РІ­ЧНИЙ РУ­СЛАН (НА ФО­ТО — КРАЙ­НІЙ ПРА­ВО­РУЧ) ДО­СИТЬ ДО­БРЕ НА­ВЧА­Є­ТЬСЯ, СЬО­МИЙ РІК ЗА­ЙМА­Є­ТЬСЯ ФУТ­БО­ЛОМ. СПІЛ­КУ­ВА­ТИ­СЯ ІЗ ЖУР­НА­ЛІ­СТА­МИ ВІН НЕ ХО­ЧЕ, АБИ НЕ ЗГА­ДУ­ВА­ТИ ПРО ДО­МІВ­КУ

У МО­ДУЛЬ­НО­МУ МІ­СТЕ­ЧКУ ТА­КОЖ ОБЛА­ШТО­ВА­НІ ДИ­ТЯ­ЧІ МАЙ­ДАН­ЧИ­КИ. БІЛЬ­ШІСТЬ МА­ЛЕ­ЧІ НЕ ВДА­ЛО­СЯ ВЛА­ШТУ­ВА­ТИ В ДИ­ТЯ­ЧІ САД­КИ ЧЕ­РЕЗ ПЕ­РЕ­ПОВ­НЕ­НІСТЬ ЗА­КЛА­ДІВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.