Ех, за­су­шу!

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Ко­ли хвіст ви­ляє со­ба­кою — зав­жди по­мі­тно, й при­хо­ва­ти вра­зли­вість кра­ще й не на­ма­га­ти­ся. Ма­є­мо хи­зу­ва­н­ня, що пе­ре­ви­щує допу­сти­му нор­му. Всі ці мір­ку­ва­н­ня бу­ва­лих про осо­бли­ві но­тки ек­зо­ти­чних ро­слин, ска­жі­мо, у не­ви­га­дли­во­му су­пі з бро­ко­лі, або шлейф пе­ку­чо­го не­зна­йом­ця, що ро­сте ли­ше десь там, за оке­а­на­ми та вул­ка­на­ми, це осо­бли­ве за­гра­ва­н­ня із за­мор­ськи­ми до­бав­ка­ми, на­зви яких важ­ко за­пам’ята­ти, а ще ви­тра­тні­ше при­дба­ти. Якщо жза­спо­ко­ї­ти­ся, то ро­зу­мі­єш — все, що по­трі­бно, ро­сте дов­ко­ла. Не зов­сім, що­прав­да, впев­не­на, чи не за­здрість на­ші­птує скром­нень­кі ви­снов­ки, ми­мо­во­лі зма­щу­ю­чи оче­ви­дне, — при­ве­зе­на спе­ція — ча­сти­на спогадів про за­до­во­ле­н­ня пі­зна­н­ня, не­мов­би су­ве­нір на дов­гі ро­ки. Ве­ли­ка кіль­кість ре­це­птів, що за­ча­ро­ву­ють, вже сня­ться но­ча­ми, вмов­ля­ю­чи — тре­ба спро­бу­ва­ти, тре­ба ку­пи­ти, тре­ба за­пи­са­ти до­ки на слу­ху, вре­шті-решт, тре­ба опа­ну­ва­ти, а мо­же про­сто за­мі­ни­ти сво­ї­ми, ро­бі­тни­чо-се­лян­ськи­ми. Впев­не­на, що го­во­ри­ти ду­ро­щі на цьо­му сві­ті, де всі ми­слять гли­бо­ко та сер­йо­зно — єди­ний спо­сіб по­ві­до­ми­ти по се­крет са­мій со­бі, що у те­бе не­за­ле­жний на­прям ду­мок і в що­ден­ній ви­ста­ві на сво­їй ку­хні він ба­жа­ний.

Ду­маю, щоб зви­чно не ски­гли­ти, як втом­лю­є­шся на да­чі, обра­ла ін­шу фі­ло­со­фію. Її мо­жна на­зва­ти щи­рі­ше — ро­би­ти тіль­ки те, що лю­блю. В роз­пал лі­та, ви­ри­ва­ю­чись на да­чу на­бі­га­ми, від­ра­зу роз­див­ля­ю­ся — що су­ши­ти­ме­мо. Кріп, м’ята, ме­лі­са, ча­брець, роз­ма­рин — ні­чо­го осо­бли­во­го, але ко­ли пев­ної ми­ті по­чнуть хо­ро­во­ди­ти в їжі, не зма­га­ю­чись, не ін­три­гу­ю­чи, а спо­кій­но, без нер­во­зно­сті, за­люб­ки зму­сять від­да­ва­ти свій шарм го­то­во­му обі­ду. Во­ни зов­сім не че­ка­ють, що хтось за­дум­ли­во ска­же — це но­тка роз­ма­ри­ну... Во­ни, ці зви­чні тра­ви, дав­но зна­ють со­бі ці­ну й спо­кій­ні до сла­ви. Су­шу на­віть гі­ло­чки ялів­цю, які зав­жди за­ли­ша­ю­ться при обрі­зан­ні. Ці обе­рем­ки, млі­ю­чи у спе­ко­тній ті­ні на ро­го­жах, вже по хо­ду но­во­го сю­же­ту, по­чи­на­ють без до­да­тко­вих про­хань під­ла­ту­ва­ти ду­шу й ті­ло, втя­гу­ю­чи до сво­го ви­шу­ка­но­го за­па­шно­го про­сто­ру. До то­го ж, без будь-яких ви­со­ких екс­плу­а­та­цій­них ви­трат. Знаю, пі­зньої осе­ні та зи­мою, ко­ли при­хо­дять се­зон­ні за­сту­ди, за­па­ле­на від по­лум’я сві­чки су­ха хвой­на гі­ло­чка ушля­хе­тнить увесь бу­ди­нок осо­бли­вою ялів­це­вою ще­дрі­стю, ві­зьме в по­лон, ні­би ска­зав­ши — я при­йшов, адже я обі­цяв при­йти, ко­ли бу­ду по­трі­бний.

Ро­би­ти те, що любиш — ве­ли­ка роз­кіш, це по су­ті стиль жи­т­тя. Є на­віть та­ке по­ня­т­тя lifestyle business — ро­бо­та або бі­знес, які гар­мо­ній­но впи­су­ю­ться в стиль жи­т­тя, до то­го ж ча­сто роз­ви­ва­ю­ться під впли­вом хо­бі. На від­мі­ну від уча­сни­ків кар’єр­них пе­ре­го­нів, ме­та ша­ну­валь­ни­ків воль­ної не­во­лі не зба­га­ти­ти­ся або зайня­ти ви­со­кий со­ці­аль­ний ща­бель, а до­зво­ли­ти со­бі під­три­ма­ти обра­ний спо­сіб жи­т­тя. Ось і ви­хо­дить — то пи­шу, то бі­гаю, зби­ра­ю­чи ма­те­рі­ал, то за­су­шую трем­тли­ву ще­дрість лі­тніх пло­дів, а по­тім з усім цим граю у свої ігри. Ко­ли ме­ре­же­вий імідж — по­ро­жній звук, ко­ли нуль ака­ун­тів у Twitter та Facebook, не­має вла­сно­го сай­ту, й усі ці сло­ва ви­вче­ні з при­му­су, то не­має і за­ле­жно­сті від то­го, який по­пит на пі­сля­сма­ко­ві вра­же­н­ня. Адже тест- драйв у са­мо­му про­це­сі, а суп, щи­ро зва­ре­ний, при­па­де до сма­ку. А як іна­кше. Го­лов­не, бу­ти са­мою со­бою, уни­ка­ю­чи сми­сло­во­го міл­ко­во­д­дя або на­дмір­но­го му­дру­ва­н­ня.

Та все жці роз­ду­ми на улю­бле­ній да­чній те­ра­сі ме­ні подарували ко­ма­рі, вір­ні­ше, пов­на їх від­су­тність цьо­го лі­та в се­лі, де зав­жди їм бу­ло більш ніж­при­віль­но. Ме­не зав­жди ці­ка­ви­ло пи­та­н­ня: що жво­ни їдять, ска­жі­мо, в лі­сі, де не­має лю­дей, або в са­ду, ко­ли да­чни­ки ще не до­їха­ли до них на обід? І ось ви­яв­ля­є­ться, що ці кро­во­пив­ці те­жро­бо­тя­ги і п’ють кров для на­шо­го жобі­ду. Сам­ці ко­ма­рів вза­га­лі-то хар­чу­ю­ться кві­тко­вим не­кта­ром, ли­ше ко­ма­ри­хи п’ють кров, що по­трі­бно для про­дов­же­н­ня їхньо­го не­на­жер­ли­во­го ро­ду. У лі­сі ко­ма­ри­хам ви­ста­чає те­пло­кров­них тва­рин. У да­чних са­дах во­ни, зви­чай­но, че­ка­ють з не­тер­пі­н­ням на лю­дей, але мо­жуть пе­ре­би­ти­ся і кров’ ю не­о­пе­ре­них пта­ше­нят. Ли­чин­ки та ля­ле­чки ко­ма­рів роз­ви­ва­ю­ться у во­ді й слу­гу­ють кор­мом для риб, яких ми по­тім ло­ви­мо та їмо. От­же ко­ма­рі свій хліб, то­чні­ше, на­шу кров, че­сно від­пра­цьо­ву­ють. У ме­не на­віть збе­рі­га­є­ться ко­ле­кція за­су­ше­них ко­ма­рів, що­прав­да, на дум­ку не спа­ло б зро­би­ти це са­мо­туж­ки — да­ру­нок фа­на­тки-ен­то­мо­ло­га.

Зов­сім роз­сла­бив­шись, на­хи­ли­ла­ся над роз­ма­ри­ном, який ро­сте, і ра­птом уло­ви­ла зна­йо­мий звук, що на­сто­ро­жує, ма­буть, по­тур­бу­ва­ла зо­ну до­сі ти­хо­го кро­во­со­сно­го ком­фор­ту. Схо­же, про­сто у них ще не бу­ло ви­пу­скно­го ба­лу, й усе мо­же по­вто­ри­ти­ся будь-яко­го дня. Від­зна­чи­ла, що без нер­во­зно­сті, апе­тит ли­ше зро­стає. У на­яв­но­сті пе­ре­їда­н­ня. Стра­ви, на­чеб­то, всі про­стень­кі — млин­чи­ки, олад­ки, за­пі­кан­ки. Все з яго­да­ми та цукром, ні­би з гальм зле­ті­ла да­чна лю­ди­на і геть за­бу­ла всі за­бо­ро­ни. Ось і зай­ва ва­га не за­ба­ри­ла­ся — плюс два кі­ло­гра­ми, але є хо­ча б ма­лень­ка вті­ха — на­пій з роз­ма­ри­ну. Ствер­джу­ють спе­ци, якщо ви­пи­ти йо­го пі­сля їди, вір­ні­ше, в кін­ці їди, і ось він ре­зуль­тат — улю­бле­ний са­ра­фан зно­ву обі­ймає ні­жно, а не ду­шить не­са­мо­ви­то в обі­ймах. Так от — вар­то за­ва­ри­ти роз­ма­рин ра­зом із ли­стям тми­ну і на­сто­ю­ва­ти 10 хви­лин. Се­крет ці­єї за­па­шної ро­сли­ни в то­му, що во­на спри­яє роз­ще­плю­ван­ню жи­рів і кро­хма­лів, що й по­трі­бно. Плюс — під­ви­щує кон­цен­тра­цію ува­ги й до­по­ма­гає зі­бра­ти­ся з дум­ка­ми пі­сля обі­ду.

Що ж, пе­ре­ві­рю, якщо ж роз­ма­рин, обду­риш — при­су­шу.

Я та­ка.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.