ОЛЕСЬ ГОН­ЧАР: лю­ди­на, яка змо­гла ста­ти віль­ною

Den (Ukrainian) - - Україна Incognita - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

Пи­сьмен­ник Олесь Гон­чар на­ро­див­ся в не­за­ле­жній Укра­ї­ні 3 кві­тня 1918 ро­ку. Вла­сне, він фа­кти­чно був її ро­ве­сни­ком. Ди­тя­чі ро­ки йо­го при­па­ли на до­бу укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го від­ро­дже­н­ня, юна­цтво — на час, ко­ли те від­ро­дже­н­ня ста­ло роз­стрі­ля­ним. Без ла­пок, які ін­ко­ли став­лять, го­во­ря­чи про це. Юність — фронт, по­лон, зно­ву фронт. Йо­му ду­же по­ща­сти­ло: він по­вер­нув­ся до­до­му жи­вим і не зла­ма­ним ду­хов­но, а ли­ше при­вче­ним Си­сте­мою хо­ва­ти свої справ­жні дум­ки, на­то­мість го­во­ри­ти те, що від те­бе хо­чуть по­чу­ти.

Але... Во­лею до­лі у Гон­ча­ро­ві ще у ста­лін­ські ча­си про­сто-та­ки ви­бу­хнув справ­жній пи­сьмен­ни­цький та­лант. На­яв­ність та­ко­го та­лан­ту ви­зна­ва­ли на­віть най­при­скі­пли­ві­ші кри­ти­ки ми­сте­цтва со­цре­а­лі­зму з чи­сла емі­гран­тів, на­при­клад, лі­те­ра­ту­ро­зна­вець Іван Ко­ше­лі­вець. Про­те, як за­ува­жу­вав Ко­ше­лі­вець, цей та­лант міг про­я­ви­ти се­бе ли­ше в опи­са­н­нях яки­хось дрі­бних епі­зо­дів, осо­би­стих пе­ре­жи­вань ге­ро­їв, за­ма­льов­ках при­ро­ди чи ба­таль­них сце­нах. У всьо­му ін­шо­му Гон­чар був зму­ше­ний чи­ни­ти і пи­са­ти так, як на­ле­жа­ло ра­дян­сько­му лі­те­ра­то­ру. Цю ду­хов­ну й ду­шев­ну роз­дво­є­ність мо­ло­до­го ми­тця на­о­чно за­свід­чи­ли опу­блі­ко­ва­ні вже пі­сля йо­го смер­ті щоденники, як фрон­то­ві, так і до­би «роз­ви­не­но­го со­ці­а­лі­зму». На­о­дин­ці з со­бою Гон­чар по­стає як лю­ди­на, що ві­рить у Бо­га (хоч і не є во­цер­ков­ле­ним хри­сти­я­ни­ном), до­бре ро­зу­міє ни­цість пар­тій­них во­ждів, без­глу­здість «ви­зволь­но­го по­хо­ду» Чер­во­ної ар­мії і за­пов­зя­тість спо­кон­ві­чно­го ни­ще­н­ня Мо­сквою всьо­го укра­їн­сько­го, — а пу­блі­чно ве­де мо­ву про му­дрість пар­тії Ле­ні­на-Ста­лі­на, про «ви­зво­ле­н­ня Єв­ро­пи» та про «бра­тер­ську мі­сію ве­ли­ко­го ро­сій­сько­го на­ро­ду».

Утім, як­би Олесь Гон­чар ли­ше про­ду­ку­вав дру­ко­ва­ну бре­хню, хоч і та­ла­но­ви­ту, бу­ду­чи че­сним тіль­ки із са­мим со­бою, він ні­чим не від­рі­зняв­ся би від де­ся­тків пев­но­го ґа­тун­ку чле нів Спіл ки пись мен ни ків УРСР, чиї прі­зви­ща сьо­го­дні ці­ка­ві хі­ба що до­слі­дни­кам ме­ха­ні­змів то­та­лі­тар­ної про­па­ган­ди. Ні, він ні­ко­ли не впи­су­вав­ся пов­ні­стю у Си­сте­му; вла­сне, сам факт ве­де­н­ня ним фрон­то­вих що­ден­ни­ків — це вже акт не­аби­якої му­жно­сті, бо йшло­ся про пря­ме по­ру­ше­н­ня ста­лін­сько­го на­ка­зу: жо­дних осо­би­стих за­пи­сів на пе­ре­до­вій! іна­кше — во­єн­ний три­бу­нал! І в ро­ма­ні «Пра­по­ро­но­сці», що здо­був Ста­лін­ські пре­мії, не все так про­сто: зо­бра­же­ні у йо­го епі­зо­дах там 2-й і 3й Укра­їн­ські фрон­ти — не ли­ше за на­звою укра­їн­ські. За Гон­ча­ром, укра­їн­ці — це силь­ні й му­жні лю­ди, чий по­тен­ці­ал да­ле­ко не обме­жу­є­ться спів­ом ту­жли­вих пі­сень; укра­їн­ці вмі­ють не тіль­ки во­ю­ва­ти, а й пе­ре­ма­га­ти. Це на­ція, зда­тна бу­ти на­ці­єю са­мо­від­да­них ли­ца­рів, ствер­джу­вав пи­сьмен­ник, і в цьо­му схо­див­ся зі, зда­ва­ло­ся б, не­при­ми­рен­ни­ми сво­ї­ми іде­о­ло­гі­чни­ми опо­нен­та­ми — Дон­цо­вим чи Ма­ла­ню­ком...

За­га­лом, «Пра­по­ро­но­сці» — за всіх сво­їх лі­те­ра­тур­них й іде­о­ло­гі­чних не­до­лі­ків, оче­ви­дних з ди­стан­ції ро­ків, за­ли­ша­ю­ться одним із не­ба­га­тьох ро­ма­нів то­ді­шньо­го ча­су, в яких ді­ють жи­ві лю­ди, а не хо­дуль­ні схе­ми, де в ху­до­жньо­му сен­сі про­фе­сій­но й пе­ре­кон­ли­во ви­пи­са­ні (це від­зна­чав щой­но зга­да­ний «укра­їн­ський бур­жу­а­зний на­ціо­на­ліст» Іван Ко­ше­лі­вець одра­зу пі­сля по­яви ро­ма­ну) пев­ні си­ту­а­ції, так би мо­ви­ти, мі­ні-но­ве­ли в ро­ман­но­му текс­ті.

І ще один ва­жли­вий ви­мір «Пра­по­ро­но­сців», який стає зро­зумі­лим нам тіль­ки те­пер і ро­бить ро­ман уні­каль­ним яви­щем в лі­те­ра­ту­рі ра­дян­сько­го ча­су. Тут са­мо­о­че­ви­дним є те, що ми б сьо­го­дні на­зва­ли «єв­ро­пей­ською орі­єн­та­ці­єю Укра­ї­ни та укра­їн­ців». По­дії ро­ма­ну-три­ло­гії охо­плю­ють шлях, який про­хо­дять офі­це­ри й сол­да­ти — укра­їн­ці у 1944—1945 ро­ках че­рез Ру­му­нію, Угор­щи­ну, Сло­вач­чи­ну та Че­хію. Й от, на від­мі­ну від пра­кти­чно всіх текстів ін­ших пи­сьмен­ни­ків-фрон­то­ви­ків, як то­го, так і більш пі­зньо­го ча­су, з ро­ма­ну ви­пли­ває: Єв­ро­па не є чи­мось чужим для укра­їн­ців-во­я­ків. Во­ни зна­хо­дять спіль­ну мо­ву і з ру­мун­ськи­ми сол­да­та­ми, які не­дав­но бу­ли во­ро­га­ми, а те­пер ста­ли со­ю­зни­ка­ми, і з ци­віль­ним лю­дом у Бу­да­пе­шті, і на­віть з пе­ре­ста­рі­лим угор­ським гра­фом у йо­го ма­є­тку, і, ясна річ, із сло­ва­цьки­ми се­ля­на­ми та ме­шкан­ця­ми че­ських мі­сте­чок. І це не про­сто «люд­ські сто­сун­ки по­вер­ху бар’єрів», як-от у ро­сій­ських пи­сьмен­ни­ків-фрон­то­ви­ків Юрія Бон­да­ре­ва (зна­чно пі­зні­ше) чи Ем­ма­ну­ї­ла Ка­за­ке­ви­ча (то­ді ж, що і «Пра­по­ро­но­сці», на­пи­са­ні «Весна на Оде­рі» та «Дім на пло­щі»), а щось прин- ци­по­во ін­ше, на гли­бин­но-ек­зи­стен­цій­но­му рів­ні. Спра­ва не тіль­ки в мо­ві та куль­ту­рі, не тіль­ки у бут­тє­вих «стру­кту­рах пов­сяк­ден­но­сті», де най­біль­ша по­ді­бність, за ро­ма­ном, в укра­їн­ців та сло­ва­ків. Ай у мен­таль­ній на­ста­но­ві на те, що нав­ко­ло — «своє», не «чу­же», і не на рів­ні іде­о­ло­гії «про­ле­тар­сько­го ін­тер­на­ціо­на­лі­зму», а на рів­ні як осо­би­сті­сно­го сприйня­т­тя, так і «ко­ле­ктив­но­го під­сві­до­мо­го».

Ну, а да­лі був злет на вер­ши­ни офі­цій­но­го ви­зна­н­ня. Як пи­сав до­від­ник до­би «роз­ви­ну­то­го со­ці­а­лі­зму», «О.Т. Гон­чар з 1959-го до 1971 ро­ку очо­лює Спіл­ку пи­сьмен­ни­ків Укра­ї­ни, ба­га­то ра­зів оби­ра­є­ться до Се­кре­та­рі­а­ту прав­лі­н­ня Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків Со­ю­зу РСР. Ни­ні — го­ло­ва Укра­їн­сько­го ре­спу­блі­кан­сько­го ко­мі­те­ту і член Все­со­ю­зно­го ко­мі­те­ту за­хи­сту ми­ру. Ко­му­ніст О. Т. Гон­чар був обра­ний де­ле­га­том ХХV і XXVI з’їздів КПРС, він — кан­ди­дат в чле­ни ЦК КПРС. Де­пу­тат Вер­хов­ної Ра­ди СРСР 6—9 скли­кань. За ви­зна­чний вне­сок у роз­ви­ток ра­дян­ської лі­те­ра­ту­ри в 1978 ро­ку О.Т.Гон­ча­ру при­сво­є­но зва­н­ня Ге­роя Со­ці­а­лі­сти­чної Пра­ці. О.Т.Гон­чар — ака­де­мік Ака­де­мії на­ук УРСР».

До­від­ник пи­сав прав­ду. Але да­ле­ко не всю.

Го­лов­не, що да­ле­ко не всі ро­ма­ни й по­ві­сті пи­сьмен­ни­ка ви­яви­ли­ся ху­до­жньо вда­ли­ми на­віть за чи­та­цьки­ми мір­ка­ми тих ча­сів. Су­то со­цре­а­лі­сти­чни­ми бу­ли по­ві­сті «Зем­ля гу­де» та «Ми­ки­та Бра­тусь», а істо­ри­ко- ре во лю цій на ро ман на ди ло гія «Таврія» і «Пе­ре­коп» вза­га­лі ма­ло на­да­ва­ла­ся до чи­та­н­ня. Але на по­ча­тку 1960-х фа­кти­чно ав­то­біо­гра­фі­чний ро­ман «Лю­ди­на і зброя» (про до­лю хар­ків­сько­го сту­дент­сько­го ба­таль­йо­ну влі­тку 1941 ро­ку) та ро­ман у но­ве­лах «Трон­ка» за­свід­чу­ють но­ве під­не­се­н­ня твор­чо­сті пи­сьмен­ни­ка. Ці ро­ма­ни і чи­та­ли­ся, й обго­во­рю­ва­ли- ся мо­лод­дю, хо­ча у шко­лі во­ни бу­ли по­за­кла­сним чи­та­н­ням. Утім, во­ни — як й ін­ші тво­ри Гон­ча­ра — на­пи­са­ні ху­до­жньо не­рів­но; крім то­го, у «Лю­ди­ні і зброї» да­ла­ся взна­ки цен­зу­ра, у «Трон­ці» — ав­то­цен­зу­ра.

А да­лі йде ро­ман «Со­бор», над яким Олесь Гон­чар по­чав пра­цю­ва­ти ще в остан­ній рік прав­лі­н­ня Хру­що­ва, а за­кін­чив і ви­дав дру­ком йо­го вже за но­вих об­ста­вин, за прав­лі­н­ня Бре­жнє­ва.

Сам по со­бі ро­ман у ху­до­жньо­му пла­ні з по­зи­цій сьо­го­де­н­ня мо­жна оці­ни­ти знов-та­ки як вель­ми не­рів­ний, де вмі­ло ви­пи­са­ні епі­зо­ди, діа­ло­ги та вчин­ки пер­со­на­жів су­сі­дять із на­дмір­ною па­те­ти­кою та пу­блі­ци­сти­чні­стю. Але будь-який ми­сте­цький твір — це не ли­ше текст, а й кон­текст йо­го по­яви та со­ціо­куль­тур­но­го жи­т­тя. У цьо­му пла­ні ро­ман Гон­ча­ра став не­аби­якою по­ді­єю. Не ви­пад­ко­во у пер­шій по­ло­ви­ні 1968 ро­ку він ви­йшов дру­ком аж три­чі — у жур­на­лі «Ві­тчи­зна» та у ви­дав­ни­цтвах «Дні­про» і «Ра­дян­ський пи­сьмен­ник» — і був не­гай­но роз­ку­пле­ний та про­чи­та­ний міль­йон­ною ау­ди­то­рі­єю, яка — за не­ба­га­тьма ви­ня­тка­ми — ви­со­ко оці­ни­ла цей твір і пра­гне­н­ня йо­го по­зи­тив­них ге­ро­їв за­хи­сти­ти і збе­рег­ти як по­бу­до­ва­ний ще в до­бу ко­зач­чи­ни со­бор на При­дні­пров’ї, так і «со­бо­ри люд­ських душ». Тіль­ки ж се­ред цих не­ба­га­тьох ви­ня­тків ви­я­ви­ло­ся ледь не все по­літ­бю­ро ЦК КПУ. Від­так не див­но, що під­го­тов­ле­ний уже до дру­ку у жур­на­лі «Дру­жба на­ро­дов» ро­сій­ський пе­ре­клад ро­ма­ну на про­ха­н­ня «украин­ских то­ва­ри­щей» від­кла­де­ний у дов­гу шу­хля­ду (аж до ве­сни 1987 ро­ку), а в УРСР твір був під­да­ний го­ло­бель­ній, від­вер­то хам­ській кри­ти­ці. Оле­се­ві Гон­ча­ру на­віть за­гро­жу­вав арешт, але пар­тій­не ке­рів­ни­цтво вре­шті-решт від­мо­ви­ло­ся від цьо­го, щоб не ро­би­ти пи­сьмен­ни­ка-фрон­то­ви­ка символом іна­ко­дум­ства.

Слід за­ува­жи­ти, що Гон­чар, без­умов­но, не пи­сав ро­ман з ре­лі­гій­них по­зи­цій, про­те «Со­бор» увесь про­ни­за­ний то­ка­ми укра­їн­ської хри­сти­ян­ської куль­ту­ри, тож пар­тій­ні бонзи пев­ною мі­рою ма­ли ра­цію, вва­жа­ю­чи цей твір ви­кли­ком пар­тій­ній іде­о­ло­гії. Хо­ча, з ін­шо­го бо­ку, са­ме в ці ро­ки в ін­те­ле­кту­аль­не се­ре­до­ви­ще вві­йшли тво­ри мо­ло­до­го Кар­ла Мар­кса, що вві­бра­ли в се­бе (в яв­ній і не­яв­ній фор­мі) до­свід чи­слен­них хри­сти­ян­ських єре­сей; не ви­пад­ко­во чи­ма­ло сер­йо­зних за­хі­дних до­слі­дни­ків і сам мар­ксизм роз­гля­да­ють як та­ку со­бі єре­ти­чну до­ктри­ну, спря­мо­ва­ну на до­ся­гне­н­ня за­галь­ної спра­ве­дли­во­сті та сво­бо­ди. Адже, за Мар­ксом, на шля­ху до «цар­ства сво­бо­ди» ле­жить в ро­лі аб­со­лю­тно­го зла ка­пі­та­лі­сти­чна си­сте­ма; во­на тво­рить не­злі­чен­ні ма­те­рі­аль­ні цін­но­сті («зо­ло­то­го тіль­ця»), має на­слід­ком роз­ви­не­не ма­те­рі­аль­не жи­т­тя, але руй­нує люд­ське єство як твор­ців, так і вла­сни ків цих цін нос тей, тоб то всіх суб’єктів ма­те­рі­аль­но-пра­кти­чно­го жи­т­тя су­спіль­ства. Тож слід по­до­ла­ти від­чу­же­н­ня лю­ди­ни від вла­сних су­тні­сних сил, вті­ле­них у про­ду­ктах пра­ці, ба, від са­мої пра­ці та ін­ших форм ді­яль­но­сті, і від при­ро­ди.

Згі­дно з Мар­ксом, істин­ний, роз­ви­ну­тий ко­му­нізм — це за­вер­ше­ний, до­ско­на­лий гу­ма­нізм. Під час хру­щов­ської від­ли­ги укра­їн­ська ін­те­лі­ген­ція з ве­ли­ким за­ці­кав­ле­н­ням сприйня­ла то­ді ці ідеї, і якщо сам Гон­чар, су­дя­чи з усьо­го, не чи­тав тво­ри мо­ло­до­го Мар­кса, то за­ли­ши­ти­ся по­за їхнім опо­се­ред­ко­ва­ним впли­вом він не міг; утім, ку­ди біль­ше зна­че­н­ня ма­ла для ньо­го на­род на хрис ти янсь ка куль ту ра та єван­гель­ські ідеї — бо ж ате­їстом Олесь Гон­чар, як за­свід­чу­ють йо­го щоденники, не був.

Від­так у ро­ма­ні по­ста­ють і ре­аль­ний, і сим­во­лі­чний со­бо­ри; ба біль­ше — са­ме з то­го ча­су в укра­їн­ській куль­ту­рі вко­рі­ни­ла­ся ле­ксе­ма «со­бо­ри люд­ських душ». Як спра­ве­дли во за ува­жи в у сво єму по ши­рю ва­но­му у Сам­ви­да­ві єсеї «Со­бор у ри­што­ван­ні» Єв­ген Свер­стюк, «основ­ним сен­сом ро­ма­ну Оле­ся Гон­ча­ра є по­шук опори ду­хов­но­сті, по­шук жи­вих дже­рел лю­дя­но­сті, роз­га­ду­ва­н­ня на­ро­дних тра­ди­цій і свя­тинь, за які три­ма­є­ться на­род у роз­хи­та­но­му сві­ті стан­дар­ти­за­ції, в пра­гнен­ні збе­рег­ти своє єство, своє облич­чя». Са­ме на цій осно­ві має ря­ту­ва­ти­ся від роз­па­ду і змі­цню­ва­ти­ся «щось ви­ще», «люд­ське начало». То­му й ве­де­ться ата­ка на ре­аль­ний та сим­во­лі­чний Со­бо­ри — за­для упо­ко­ре­н­ня віль­но­го на­ро­дно­го ду­ху.

Ще пе­ред пу­блі­ка­ці­єю «Собору» Гон­чар став вель­ми пі­до­зрі­лим для пар­тій­но­го ке­рів­ни­цтва. Це за­свід­чу­ють за­пи­си у що­ден­ни­ку то­діш ньо го пер шо го сек ре та ря ЦК КПУ Пе­тра Ше­ле­ста. Ска­жі­мо, 1966 ро­ку ЦК Ком­пар­тії Укра­ї­ни сфор­му­вав ко­мі­сію, що да­ла б «гі­дну від­січ» на­пи­са­ній то­ді кни­зі Іва­на Дзю­би «Ін­тер­на­ціо­на­лізм чи ру­си­фі­ка­ція?». «О.Т.Гон­чар від­мо­вив­ся, — за­пи­сує Ше­лест у що­ден­ни­ку, — бра­ти участь у ро­бо­ті ці­єї ко­мі­сії, про що він у пи­сьмо­во­му ви­гля­ді по­ві­до­мив ЦК. Цей учи­нок нас усіх за­сму­тив». На­стіль­ки, що «де­хто на­віть ви­ма­гав аре­шту Гон­ча­ра». Оче­ви­дно, то­му, що Гон­чар пря­мо за­су­див ре­пре­сії про­ти іна­ко­дум­ців. Але, як пи­ше да­лі Ше­лест, «ко­ли я про це роз­по­вів Пі­дгор­но­му, той від­по­вів: «Зна­єш, Пе­тро, нас з то­бою аре­шту­ють, ні­який чорт і сло­ва не ска­же. А про Гон­ча­ра за­го­во­рить світ...»

Усу­пе­реч твер­дже­н­ням де­яких сьо­го­дні­шніх кри­ти­ків, на­справ­ді Гон­чар за­хи­щав й Іва­на Дзю­бу, і Лі­ну Ко­стен­ко, й Іва­на Чен­дея, і Гри­го­ра Тю­тюн­ни­ка від мо­ло­ха Си­сте­ми. Про це пи­сав Бо­рис Олійник: «Він був по­пе­ре­ду в най­тяж­чий пе­рі­од. То­ді на ше по ко лін ня шіс т де сят ни ків, спро­во­ко­ва­не «від­ли­гою», під­ста­ви­ло борт спец­слу­жбам... Та­кі по­е­ти, як Єв­ту­шен­ко, бу­ли в Мо­скві під­са­дни­ми ка­чка­ми. Їм до­зво­ля­ли якісь дрі­бни­ці. На­ших за це са­джа­ли. Гон­чар за­хи­щав нас як міг. І не за­гля­дав у ро­та ні­ко­му — ні Брежнєву, ні Щер­би­цько­му. Го­во­рив що ду­мав».

Не з усі­ма твер­дже­н­ня­ми Бо­ри­са Олійника мо­жна по­го­ди­ти­ся. Не був Єв­ту­шен­ко «під­са­дною ка­чкою». І не міг го­во­ри­ти Гон­чар усе, що ду­мав — щоденники це на­о­чно за­свід­чу­ють. За­хист від Си­сте­ми від­бу­вав­ся у ме­жах са­мої Си­сте­ми, а то­му у ці­лій низ­ці си­ту­а­цій не міг бу­ти ефе­ктив­ним. Що ж, шко­ла жи­т­тя в то­та­лі­тар­ній дер­жа­ві да­ва­ла­ся взна­ки. Те, що Олесь Гон­чар на­справ­ді ду­мав, він до­ві­ряв ли­ше не­чи­слен­ним дру­зям та що­ден­ни­кам. 1965 ро­ку, ко­ли про­йшла хви­ля аре­штів укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції, він зро­бив та­кий кра­сно­мов­ний за­пис: «Яка ди­ка епо­ха! З якою са­та­нин­ською си­лою ни­щи­ла­ся Укра­ї­на! За тра­гі­змом до­лі ми на­род уні­каль­ний. Най­біль­ші ге­ній на­ції — Шев­чен­ко, Го­голь, Ско­во­ро­да — все жи­т­тя бу­ли без­при­туль­ни­ми. Шев­чен­ків «Заповіт» на­пи­са­но в Пе­ре­я­сла­ві в до­мі Ко­за­чков­сько­го, Го­голь по­мер у чу­жо­му до­мі, так са­мо без­дом­ним пі­шов із жи­т­тя й Ско­во­ро­да... Але ста­лін­щи­на сво­ї­ми жа­хі­т­тя­ми, дер­жав­ним са­ди­змом пе­ре­вер­ши­ла все. Ге­но­цид ви­ни­щив най­ді­яль­ні­ші, най­зді­бні­ші си­ли на­ро­ду. За які ж грі­хи нам ви­па­ла та­ка до­ля?». Про­те пи­сьмен­ник про­дов­жу­вав за­ли­ша­ти­ся чле­ном КПРС і ви­сту­па­ти з ре­ве­ран­са­ми на адре­су ке­рів­ни­ків пар­тії.

Ра­зом із тим Гон­чар пи­ше про Щер­би­цько­го: «Щось єзу­їт­ське, дво­є­ду­шне став я по­мі­ча­ти в ньо­му. Сьо­го­дні в роз­мо­ві ви­смі­ює ни­щи­те­ля Ва­тчен­ка, а зав­тра ро­бить йо­го Го­ло­вою Вер­хов­ної Ра­ди. За­хи­ще­ний Бре­жнє­вим, він міг би вчи­ни­ти опір на­віть Су­сло­ву, ко­ли той нав’язав у се­кре­та­рі ЦК Ма­лан­чу­ка, цьо­го па­та­ло­гі­чно­го не­на­ви­сни­ка укра­їн­ської куль­ту­ри. Нав­па­ки, са­ме В. В. дав во­лю роз­гу­ля­ти­ся ма­лан­чу­ків­щи­ні без­кон­троль­но... Це він ви­гнав укра­їн­ську мо­ву з пле­ну­мів ЦК... А за­га­лом В. В. — теж тра­гі­чна по­стать. Ко­жен з укра­їн­ських лі­де­рів, опи­нив­шись на вер­ши­ні, мав ви­би­ра­ти: пра­цю­ва­ти­ме він на Укра­ї­ну чи на Мо­скву. І, зви­чай­но, ко­жен (хі­ба що за ви­ня­тком Скри­пни­ка) ви­би­рав остан­ню...»

Ко­ли Щер­би­цький 1976 ро­ку ви­сту­пив на з’їзді КПУ ро­сій­ською мо­вою (до цьо­го з се­ре­ди­ни 1950-х пер­ші се­кре­та­рі ЦК ви­сту­па­ли укра­їн­ською), ви­сту­пи всіх ора­то­рів в одну ніч бу­ли пе­ре­кла­де­ні на «ве­ли­кий и мо­гу­чий». Від­мо­вив­ся ви­сту­па­ти ро­сій­ською мо­вою ли­ше Гон­чар. У ті ро­ки він, уже не го­ло­ва Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків, але де­пу­тат і кан­ди­дат у чле­ни ЦК, го­стро від­чу­ває своє без­си­л­ля: «25.01.1981. Вчо­ра на пар­тко­мі зно­ву ви­сту­пив про чер­го­вий на­ступ на істо­ри­чні пам’ятки Ки­є­ва, про сва­во­лю ки­їв­ських го­ро­дни­чих, про роз­тро­ще­ну аль­тан­ку на Во­ло­ди­мир­ській гір­ці, зруй­но­ва­ний бу­ди­нок Со­шен­ка, а пе­ред тим спа­ли­ли му­зей Зань­ко­ве­цької... Важ­ко бу­ло го­во­ри­ти, від обу­ре­н­ня дух одра­зу пе­ре­хо­плює, ось-ось трі­сне сер­це... І що див­но: ма­фія руй­на­чів Ки­є­ва ору­дує се­ред бі­ло­го дня, і не­має на них ні за­ко­нів, ні упра­ви...»

У цей пе­рі­од під­цен­зур­на літературна твор­чість Гон­ча­ра не при­не­сла су­спіль­ству яки­хось од­кро­вень. Але не за­бу­вай­мо, що йо­го зму­си­ли на­віть змі­ни­ти на­зву остан­ньо­го, опу­блі­ко­ва­но­го 1980 ро­ку, ро­ма­ну — зі «Шля­ху до Ма­дон­ни» на «Твою зо­рю». Що ж ка­за­ти про зміст, про са­мі текс­ти, які під­да­ва­ли­ся жорс­ткій цен­зу­рі й ав­то­цен­зу­рі, мо­жли­во, не мен­шій, ніж у ста­лін­ські ча­си...

Ну, а да­лі бу­ла пе­ре­бу­до­ва, ко­ли Гон­чар «вну­трі­шній» і «зов­ні­шній» зли­ли­ся, на­ре­шті, в одну лю­ди­ну: яскра­ві ви­сту­пи і стат­ті з ви­мо­гою дер­жав­но­го ста­ту­су укра­їн­ської мо­ви, по ста нов ка еко ло гіч них пи тань, участь у ство­рен­ні Ру­ху, у бо­роть­бі за не­за­ле­жність. Во­се­ни 1990 ро­ку Олесь Гон­чар кла­де свій пар­ткви­ток, який для ньо­го був не стіль­ки озна­кою вір­но­сті мар­кси­зму-ле­ні­ні­зму, скіль­ки символом фрон­то­вою юно­сті. «Лю­ди ві­рять, ждуть, спо­ді­ва­ю­ться, що на­ре­шті те­пер бу­де усу­ну­то зав­да­ні крив­ди, бу­де по­нов­ле­на со­ці­аль­на та на­ціо­наль­на спра­ве­дли­вість», — пи­ше він в одній із ста­тей цьо­го пе­рі­о­ду. «Са­ма істо­рія за­пи­тає ко­жно­го з нас у цей день: хто ти? Чи справ­ді ви­ча­вив із се­бе то­та­лі­тар­но­го ра­ба, чи зда­тен від­сто­я­ти се­бе як лю­ди­ну, від­сто­я­ти завтрашній день сво­єї зго­рьо­ва­ної, пре­кра­сної Укра­ї­ни?» — пи­ше в ін­шій. Ну, а пі­сля ствер­дже­н­ня не­за­ле­жно­сті від­зна­чає: «Я стою на тій дум­ці, що і вся Укра­ї­на в тій чи ін­шій фор­мі чи­ни­ла опір то­та­лі­тар­ній ди­кта­ту­рі, цей опір по­ді­бно до ан­ти­фа­шист­ських ру­хів у кра­ї­нах Єв­ро­пи був і в нас усе­на­ціо­наль­ним. ...Тіль­ки цим, ма­со­ві­стю — ча­сті­ше не­зри­мо­го, на­пів­при­хо­ва­но­го в гли­би­нах — опо­ру мо­жна по­ясни­ти те для ба­га­тьох не­спо­ді­ва­не чу­до, що ста­ло­ся 1 гру­дня 1991 ро­ку...»

Але не­за­ле­жність не при­не­сла спо­кою. Ба біль­ше: за оцін­кою Гон­ча­ра, до вла­ди в Укра­ї­ні при­йшла «ко­гор­та без­со­ві­сних», за якою йде слі­дом «на­ше­стя пі­гме­їв». Ча­су на про­зу не­має: її мі­сце за­сту­пає пу­блі­ци­сти­ка. Пи­сьмен­ник об­сто­ює пра­ва міль­йо­нів укра­їн­ців і не жа­ліє яду­чих епі­те­тів ані що­до де­пу­та­тів, ані що­до пре­зи­ден­тів: «Пов­грі­ва­лись, як ву­жі, у те­плих ло жах, три­ма ють ся крі­сел, за­був ши так швид­ко, хто во­ни і для чо­го! Ба­наль­ні кар’єри­сти, а не обран­ці на­ро­дні». А про свою до­лю пи­ше так: «Ось якийсь зна­вець пи­ше про ме­не: «...весь час пе­ре­бу­вав на вер­ши­ні си­сте­ми». Так це де­ко­му уяв­ля­є­ться. А хто ж був для ці­єї си­сте­ми упро­довж де­ся­ти­річ бі­лою во­ро­ною? За чи­їм жи­т­тям по­стій­но сте­жив, ма­буть, ці­лий взвод до­но­щи­ків-се­ксо­тів? На ко­го па­ші­ли злобою ва­тчен­ки і щер­би­цькі, вва­жа­ю­чи, що «его по­ра са­жать». Ві­чне під­слу­хо­ву­ва­н­ня те­ле­фон­них роз­мов, ві­чний під­на­дзор­ний — ні­чо­го со­бі «на вер­ши­ні си­сте­ми...» А що ви­ко­ю­ва­ла зі мною цен­зу­ра, зви­чай­но, за вка­зів­кою звер­ху! Во­ро­го­ві не по­ба­жаю та­ко­го «ком­фор­ту».

І ще одна ци­та­та зі що­ден­ни­ків по­ча­тку 1990-х, яку ду­же до­ре­чно на­ве­сти в цій стат­ті: «Ро­сію по­гу­бить не­на­висть, яку во­на роз­па­лює в со­бі, — не­на­висть до Укра­ї­ни... Хоч, мо­же, по­гу­бить і нас... На­ші дер­жав­ці ні ку­ють, ні ме­лють. Кре­ти­ни в дер­жав­них крі­слах! Для чо­го ж вас ми оби­ра­ли? Щоб тов­кли во­ду в сту­пі?» На­че сьо­го­дні на­пи­са­но, чи не так? Хо­ча якісь змі­ни на кра­ще ста­ли­ся, але ж...

За­га­лом здо­бу­тки Оле­ся Гон­ча­ра як пи­сьмен­ни­ка-про­за­ї­ка на­вряд чи мо­жуть, як на ме­не, бу­ти вер­ши­ною укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри: над­то по­пра­цю­ва­ла над ни­ми й офі­цій­на, і вну­трі­шня ав­тор­ська цен­зу­ра. А от «Щоденники», на жаль, до­сі опу­блі­ко­ва­ні да­ле­ко не пов­ні­стю, по­ка­зу­ють нам гли­бо­ко тра­гі­чну по­стать не­пе­ре­сі­чної лю­ди­ни, яка ста­ла жи­вим уосо­бле­н­ням до­лі Укра­ї­ни, що у ХХ сто­літ­ті здо­бу­ла, втра­ти­ла і від­но­ви­ла свою по­лі­ти­чну сво­бо­ду. І хоч би як там бу­ло, в остан­ні свої де­сять ро­ків жи­т­тя Олесь Гон­чар зу­мів ста­ти віль­ним.

ФО­ТО З САЙ­ТА RADIKAL.RU

ДО­ЛЯ ДЕ­ПУ­ТА­ТА, ЧЛЕ­НА ЦК, ЛА­У­РЕ­А­ТА ЧИ­СЛЕН­НИХ РА­ДЯН­СЬКИХ ПРЕ­МІЙ ОЛЕ­СЯ ГОН­ЧА­РА БУ­ЛА НЕ ПРО­СТО ДО­ВО­ЛІ СКЛА­ДНОЮ — ПО СУ­ТІ, ТРАГІЧНОЮ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.