«Ко­жен сол­дат має усві­дом­лю­ва­ти свою від­по­від­аль­ність»

Бо­єць до­бро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну «Свя­та Ма­рія» Та­рас Ба­кай — про жи­т­тя на вій­ні та змі­ни на кра­ще

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Спілкувалася Ле­ся ША­ПО­ВАЛ

Уро­дже­нець Льво­ва, на вій­ні Та­рас опи­нив­ся з ве­сни ми­ну­ло­го ро­ку. Він по­чав свою слу­жбу, по­ки­нув­ши ви­со­ко­опла­чу­ва­ну по­са­ду в рі­дно­му мі­сті. Від­то­ді по­бу­вав у ба­га­тьох га­ря­чих то­чках, але го­лов­ним сво­їм зав­да­н­ням ба­чить ство­ре­н­ня на­дій­ної лі­нії укрі­плень на під­кон­троль­них Укра­ї­ні те­ри­то­рі­ях. Отож­по­слу­ха­є­мо са­мо­го Та­ра­са.

МОЯ ВІЙ­НА

— Моя вій­на по­ча­ла­ся у Льво­ві 3 бе­ре­зня ми­ну­ло­го ро­ку, ко­ли я пі­шов за­пи­су­ва­тись у військ­ко­мат. Я то­ді був ди­ре­кто­ром мі­сце­во­го під­при­єм­ства. У військ­ко­ма­ті по­ди­ви­ли­ся, що моя вій­сько­ва освіта — це тіль­ки ка­фе­дра спе­цро­звід­ки в ін­сти­ту­ті, і ви­рі­ши­ли, що по­ки та­кі бій­ці їм не по­трі­бні. Але вже 4 бе­ре­зня я звер­нув­ся до до­бро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну. У ба­таль­йон «Свя­тої Ма­рії» я по­тра­пив з Ка­ра­чу­на, а по­тім бу­ли — Слов’янськ, Оле­нів­ка, Де­бель­це­во. Я про­йшов всі ці га­ря­чі то­чки.

ПРО­БЛЕ­МИ ТА ПЕР­ШО­ЧЕР­ГО­ВІ ЗАВ­ДА­Н­НЯ АР­ТЕ­МІВ­СЬКА

— Моя пер­шо­чер­го­ва за­да­ча — за­без­пе­чи­ти на на­ле­жно­му рів­ні оборону Ар­те­мів­ська та при­ле­глих до ньо­го на­се­ле­них пун­ктів, укрі­пле­н­ня блок­по­стів. Гор­лів­ський на­пря­мок пра­кти­чно ні­як не був за­хи­ще­ний, існу­ю­чі за­хи­сні «спо­ру­ди» ча­сто яв­ля­ли со­бою ли­ше кіль­ка бло­ків, які ле­жа­ли по­се­ред до­ро­ги. Що­до сол­да­тів, то й во­ни не бу­ли за­без­пе­че­ні по­трі­бни­ми укрі­пле­н­ня­ми на ви­па­док скла­дної вій­сько­вої си­ту­а­ції. Не маю ні­чо­го осо­би­сто до по­пе­ре­дньо­го ке­рів­ни­цтва, але у ме­не ви­ни­ка­ло й по­ни­ні ви­ни­кає за­пи­та­н­ня, чо­му за та­кий ве­ли­кий про­мі­жок ча­су — сім мі­ся­ців — блок­по­сти не обла­дна­ли на­ле­жним чи­ном?

Ще одна про­бле­ма — це вжи­ва­н­ня ал­ко­го­лю се­ред бій­ців. Ін­ко­ли ні­чне мі­сто на­га­ду­ва­ло на Те­хас, осо­бли­во, ко­ли де­я­кі вій­сько­ві на­під­пи­тку «бра­ву­ва­ли» й ви­хо­ди­ли по­стрі­ля­ти, по­га­ня­ти на ма­ши­нах чи з’ясо­ву­ва­ли між­со­бою сто­сун­ки. То­ді мі­сце­ві ме­шкан­ці хо­ва­лись по до­мах — бо­я­ли­ся зброй­них кон­флі­ктів.

Але жкож ен сол­дат у фор­мі з над­пи­сом «Зброй­ні си­ли Укра­ї­ни», по­ви­нен усві­дом­лю­ва­ти всю від­по­від­аль­ність. Це та­кою жмі­рою по­вин­ні ро­зу­мі­ти і до­бро­воль­ці. Ви­гляд п’яно­го сол­да­та на ву­ли­ці не до­дає ав­то­ри­те­ту укра­їн­ській ар­мії в очах мі­сце­во­го на­се­ле­н­ня. У лю­дей при­ро­дно ви­ни­кає дум­ка: «Як він мо­же за­хи­сти­ти нас, якщо він сам пов­зе?!»

ЩО ВДА­ЛО­СЯ ЗМІ­НИ­ТИ?

— Спо­ча­тку ме­ні не до­ві­ря­ли не тіль­ки мі­сце­ві. І в шта­бі обо­ро­ни ду­ма­ли, що я шу­каю вла­сної ви­го­ди чи мо­жли­во­стей для зба­га­че­н­ня. Хо­ча на пер­шій на­ра­ді по шта­бу обо­ро­ни в мі­ській ра­ді при­на­гі­дно по­обі­ця­ли і ма­те­рі­а­ли, і те­хні­ку. А на дру­гий день... про­сто ні­хто не при­йшов, окрім трьох лю­дей — ме­не, фор­ти­фі­ка­то­ра і са­пе­ра Дер­жав­ної слу­жби над­зви­чай­них си­ту­а­цій. Ме­ні бу­ло ду­же при­кро, бо скла­да­ло­ся вра­же­н­ня, що ме­ні на­ве­де­н­ня по­ряд­ку на блок­по­стах і в мі­сті ви­яви­лось біль­ше по­трі­бним, ніж­ко­рін­ним ме­шкан­цям. Я знав, що не до­сту­ка­юсь до сві­до­мо­сті лю­дей, ко­ли я ска­жу що я су­пер­мен, але знав, що по­трі­бно бу­ти від­кри­тим. По­сту­по­во, крок за кро­ком, я на­ма­гав­ся роз­бу­ди­ти їхню сві­до­мість, і лю­ди по­ча­ли ру­ха­ти­ся.

Че­рез два ти­жні всі по­ба­чи­ли, що я вста­вав о 6-ій ран­ку, пра­цю­вав сам, їздив, по­ясню­вав. І ось то­ді вже на­род «під­тя­гнув­ся» й роз­по­чав­ся ре­аль­ний про­цес укрі­пле­н­ня. Хло­пці при­ве­зли па­ли­во і їжу, хтось те­хні­кою до­по­міг, хтось ко­шта­ми. Ці­ка­во, що на­віть мі­сце­ві де­пу­та­ти по­ча­ли нам ван­та­жи­ти мі­шки для укрі­плень. А ре­а­кція лю­дей — це для ме­не своє­рі­дний ла­кму­со­вий па­пі­рець на­шої ро­бо­ти. Це — на­ша ма­лень­ка пе­ре­мо­га.

Пі­сля то­го, як за­кін­чив з обо­рон­ною лі­ні­єю, я по­їхав до всіх під­роз­ді­лів, які зна­хо­дя­ться у цій мі­сце­во­сті по кра­ях Ар­те­мів­ська. Ме­ні ста­ло ці­ка­во пе­ре­ві­ри­ти ще й їх. Це п’ять під­роз­ді­лів — На­ціо­наль­на гвар­дія, ін­же­нер­но-са­пер­ний ба­таль­йон 308 бри­га­да, два під­роз­ді­ли 30-ої бри­га­ди, 54 бри­га­да. Я по­ба­чив, що з укрі­плень у них, у кра­що­му ви­пад­ку, — блін­да­жі ви­ко­па­ні на­швид­ку­руч. І ось за мі­сяць я зі сво­єю ко­ман­дою ви­ко­па­ли 57 фор­ти­фі­ка­цій­них еле­мен­тів. Щоб не по­вто­ри­ти до­свід Де­баль­це­во, щоб не бу­ло ні­якої мо­жли­во­сті і спо­ку­си, спи­ра­ю­чись на не­за­хи­ще­ність те­ри­то­рій, зда­ти їх во­ро­го­ві.

Остан­ні мої пла­ни — я пе­ре­клю­чив­ся на Ко­стян­ти­нів­ку, і хо­ча це вже ін­ший ра­йон, але й там я вже по­бу­ду­вав 20 спо­руд. Смі­шно зву­чить, але я до вій­ни, щоб ви ро­зумі­ли, на­віть ма­лень­кої со­ба­чої буд­ки не по­бу­ду­вав.

Те­пер що­до зло­вжи­ва­н­ня ал­ко­го­лем. Ми до­мо­ви­ли­ся з мі­сце­вою вла­дою та ко­мен­да­ту­рою про про­ве­де­н­ня спіль­них рей­дів по мі­сцях, де про­да­ють ал­ко­голь та де мо­жна йо­го вживати. І за­раз ме­не на­віть за­про­шу­ють ко­ман­ди­ри ін­ших під­роз­ді­лів, щоб я по­го­во­рив з бій­ця­ми, бо нам до­ві­ря­ють. Ба­чать, що у нас в ба­таль­йо­ні су­во­ра ди­сци­плі­на й хри­сти­ян­ське ви­хо­ва­н­ня, тут не п’ють та не вжи­ва­ють нар­ко­ти­ки.

ПРО МІ­СЦЕ­ВИЙ РАЙ­ВІД­ДІЛ І ДИ­ВЕР­СІЙ­НІ ГРУ­ПИ

— Ко­ли хтось ду­має, що ди­вер­сій­ні ро­зві­ду­валь­ні гру­пи хо­дять по ку­щам, то я вам ска­жу, що во­ни при­їздять ав­то­бу­сом. Ду­ма­ти так є всі під­ста­ви. Ось взя­ти хо­ча б рей­со­вий ав­то­бус «Ар­те­мівськ-Мо­сква».

А ко­ли пі­до­зрі­лих осіб за­три­му­ють, то існує ін­ша про­бле­ма — звіль­не­н­ня у рай­від­ді­лі мі­лі­ції, бо «до­пи­та­ли». Не так дав­но до нас при­їздив ра­дник мі­ні­стра, і ми по­про­си­ли йо­го зро­би­ти еле­мен­тар­ний ана­ліз з при­во­ду ті­єї кіль­ко­сті ра­пор­тів що­до лю­дей, які бу­ли при­ве­де­ні до рай­від­ді­лу і від­пу­ще­ні. Але жбу­ли свід­че­н­ня, що ці лю­ди ма­ли зв’яз­ки з «ДНР»! Скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що ке­рів­ни­цтво одні­єю но­гою на укра­їн­ській те­ри­то­рії, а дум­ка­ми — на ін­шій. Я осо­би­сто при­хиль­ник то­го, щоб у рай­від­ді­ли на­бра­ли лю­дей із до­бро­воль­чих ба­таль­йо­нів, бо га­даю, що во­ни бу­дуть біль­ше вмо­ти­во­ва­ні. Ось за­раз Де­пар­та­мент до­бро­воль­чих ба­таль­йо­нів отри­мав на­ше звер­не­н­ня що­до пе­ре­вір­ки цьо­го рай­від­ді­лу.

СЮР­ПРИ­ЗИ ВІД ВО­РО­ЖО­ГО СУ­СІ­ДА

З на­шої бо­ку вся важ­ка те­хні­ка від­ве­де­на, з про­ти­ле­жно­го — йде по­стій­ний об­стріл. Бу­ли та­кі те­ри­то­рії, на які ми при­їжджа­ли пі­сля об­стрі­лу і по­мі­ча­ли, що зем­ля там не тіль­ки ви­го­рі­ла, а ні­би ще яко­юсь ки­сло­тою про­па­ле­на. Я сам спо­сте­рі­гав, що у бій­ців ра­на, на­віть пі­сля оскол­ко­во­го по­ра­не­н­ня, за­жи­ває ду­же дов­го. Ін­ко­ли зда­є­ться, що зов­ні ра­на ма­лень­ка, але ви­яв­ля­є­ться, що все­ре­ди­ні вже руй­ну­є­ться м’язо­ва тка­ни­на.

У во­ро­га є та­кі уста­нов­ки, які пов­ні­стю глу­шать ра­ції, по дві-три го­ди­ни мо­же не бу­ти вза­га­лі ні­яко­го зв’яз­ку, на­віть без­пі­ло­тні апа­ра­ти втра­ча­ють зв’язок з ба­зою. Без­пе­ре­чно, ро­бо­та та­ких уста­но­вок впли­ває і на здо­ров’я бій­ців, ось не­що­дав­но всі скар­жи­ли­ся на ду­же силь­ні го­лов­ні бо­лі.

ПРО МИР­НЕ ЖИ­Т­ТЯ

Я ча­сто ду­маю, ким ста­ну пі­сля вій­ни. Я хо­чу про­дов­жи­ти вій­сько­ву слу­жбу, якщо не в Укра­ї­ні, то в ін­ших га­ря­чих то­чках. Та­ко­жба­чу се­бе на ро­бо­ті в під­роз­ді­лі по бо­роть­бі з ор­га­ні­зо­ва­ною зло­чин­ні­стю та тер­ро­ри­змом.

...Ко­ли го­ту­вав­ся ма­те­рі­ал, я ді­зна­ла­ся про на­го­ро­дже­н­ня Та­ра­са Бакая ме­да­л­лю «За оборону рі­дної дер­жа­ви». Ві­та­є­мо ге­роя!

ФО­ТО НА­ДА­НО ТА­РА­СОМ БАКАЄМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.