Пі­сля го­спі­та­лю – зно­ву на вій­ну

Він­ни­ча­нин Во­ло­ди­мир Дя­чен­ко вря­ту­вав то­ва­ри­ша ці­ною сво­го здо­ров’я

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Упа­ла­ті, при­кра­ше­ній ди­тя­чи­ми ма­люн­ка­ми, ле­жить Во­ло­ди­мир. Йо­го ті­ло, осо­бли­во но­ги, зре­ше­ти­ли оскол­ки. Про та­ких, як він, у на­ро­ді ка­жуть — на­ро­дже­ний у со­ро­чці, бо йо­му по­ща­сти­ло за­ли­ши­ти­ся жи­вим, пі­ді­рвав­шись на гра­на­ті. Він роз­по­від­ає свою істо­рію спо­кій­но, ви­ва­же­но під­би­ра­ю­чи ко­жне слово. А по­тім ка­же: як­би йо­му зно­ву до­ве­ло­ся опи­ни­ти­ся у по­ді­бній си­ту­а­ції — вчи­нив би так са­мо.

То­го дня во­ни з то­ва­ри­шем ви­йшли на чер­гу­ва­н­ня. Ві­ді­йшли не­да­ле­ко від блок­по­ста, щоб огля­ну­ти те­ри­то­рію. Ти­ша сто­я­ла мер­тва — ні ві­тру, ні ше­ле­сту. Ра­птом Во­ло­ди­мир по­чув звук: це зде­то­ну­ва­ла во­ро­жа гра­на­та. Він вмить від­ки­нув сво­го бо­йо­во­го по­бра­ти­ма вбік і на­крив йо­го сво­їм ті­лом. Що бу­ло по­тім, хло­пець не пам’ятає. У ву­хах дзве­ні­ло, по ті­лу роз­ли­вав­ся жар.

«Тіль­ки не втра­чай сві­до­мість, — ше­по­тів Во­ло­ди­ми­ру йо­го то­ва­риш. — За­раз під­ве­де­мо­ся і пі­де­мо. Тут не­да­ле­ко. Хло­пці вже бі­жать...»

Тих 150 ме­трів до блок­по­ста бу­ли най­дов­ши­ми у жит­ті Во­ло­ди­ми­ра. Оскол­ки роз­тро­щи­ли йо­му всі но­ги. Пе­ре­су­ва­ти­ся бу­ло не­мо­жли­во. Стра­шен­но хо­ті­ло­ся пи­ти і... жи­ти.

«Важ­ко при­га­да­ти, про що я то­ді ду­мав. На ме­ні був бро­не­жи­лет, 4 боє­ком­пле­кти, па­трон­ни­ки, ав­то­мат і... по­над 20 оскол­ків у ті­лі, — роз­по­від­ає він­ни­ча­нин Во­ло­ди­мир Дя­чен­ко, бо­єць 24-ої окре­мої ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди. — То­го дня ми ви­йшли у роз­від­ку, бо на­пе­ре­до­дні вно­чі ба­чи­ли, що во­рог під­хо­див до на­ших блін­да­жів — сві­ти­ли­ся лі­хта­рі. На то­му мі­сці бу­ли вста­нов­ле­ні на­ші «роз­тяж­ки», і ми га­да­ли, що се­па­ра­ти­сти їх зня­ли. А ви­я­ви­ло­ся, во­ни ще й свої по­ста­ви­ли.

Мій то­ва­риш — мо­ло­дий хло­пець, йо­му тіль­ки 19 ро­ків. Ми в один день під­пи­са­ли кон­тракт, при­ся­гну­ли на вір­ність укра­їн­сько­му на­ро­ду. Я вря­ту­вав йо­го жи­т­тя. Він, сла­ва Бо­гу, за­ли­шив­ся ці­лим і не­у­шко­дже­ним, ли­ше па­лець пе­ре­ла­мав. Я ра­дий, що з ним усе га­разд. І як­би цей ви­па­док по­вто­рив­ся, я зро­бив би так са­мо. Це за­кон бо­йо­во­го бра­тер­ства».

Че­рез 20 хви­лин пі­сля ви­бу­ху Во­ло­ди­ми­ра до­ста­ви­ли в Крим­ське, звід- ти — у Ли­си­чанськ, по­тім пе­ре­ве­зли у Сва­то­ве, в Хар­ків. Та хло­пець про­сив­ся до Він­ни­ці. Вдо­ма і сті­ни до­по­ма­га­ють. І ко­ли до Хар­ко­ва при­був він­ни­цький са­ні­тар­ний лі­так, він ви­ру­шив у до­ро­гу. Ле­жа­чих місць на бор­ту са­ні­тар­но­го лі­та­ка не бу­ло, то­жВо­ло­ди­ми­ру до­ве­ло­ся ле­ті­ти си­дя­чи, хо­ча йо­го тре­ба бу­ло транс­пор­ту­ва­ти ле­жа­чи.

Вже у Він­ни­ці бій­це­ві про­ве­ли три опе­ра­ції, ви­да­ли­ли оскол­ки і про­ве­ли ре­а­бі­лі­та­цію. Від до­по­мо­ги пси­хо­ло­га він від­мо­вив­ся, ска­зав, що сам мо­же да­ти со­бі ра­ду. «Де­хто, по­вер­та­ю­чись зі схо­ду, по­чи­нає бра­ти­ся за чар­ку, але це не ви­хід, а прір­ва не­сві­до­мо­сті, — ді­ли­ться сво­ї­ми дум­ка­ми бо­єць. — Для ме­не най­кра­щий лі­кар — це гу­мор. На­віть ко­ли на пе­рев’яз­ку йду і ба­чу по­хму­рі облич­чя, то ві­дмов­ля­ю­ся від ма­ні­пу­ля­ції. То­ді се­стри­чки усмі­ха­ю­ться. Лю­ди по­вин­ні за­ли­ша­ти­ся при­ві­тни­ми і щи­ри­ми на­віть то­ді, ко­ли ду­же важ­ко. А при­та­ман­ний нам, укра­їн­цям, гу­мор мо­же по­бо­ро­ти на­віть най­злі­шо­го во­ро­га».

Лі­ка­рі вій­сько­во­го шпи­та­лю ка­жуть, що Во­ло­ди­ми­ру по­ща­сти­ло, бо, по­при чи­сель­ні ура­же­н­ня, жит­тє­во не­об­хі­дні ор­га­ни за­ли­ши­ли­ся не­у­шко­дже­ни­ми. А щоб хло­пце­ві біль­ше не до­ве­ло­ся за­зи­ра­ти смер­ті в очі, він­ни­цькі во­лон­те­ри пре­зен­ту­ва­ли йо­му ексклюзивний юве­лір­ний ви­ріб — срі­бний три­зуб у ка­ли­но­во­му вінку. Цей обе­ріг ви­го­то­вив для бій­ця він­ни­цький ювелір Ва­дим Кон­фе­драт.

Ще до ви­пи­ски з го­спі­та­лю Во­ло­ди­мир Дя­чен­ко по­чав від­нов­лю­ва­ти фі­зи­чну фор­му, від­ві­ду­ва­ти тре­на­жер­ний зал і за­йма­ти­ся з тре­не­ром.

А пі­сля від­пус­тки зно­ву пі­шов во­ю­ва­ти. Щоб за­хи­ща­ти Укра­ї­ну і бу­ти пліч-о-пліч із по­бра­ти­мом, яко­му вря­ту­вав жи­т­тя.

ФО­ТО НА­ДА­НО ГЕ­РО­ЄМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.