Ма­ми­на ре­лі­квія

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Бог­дан ЯНО­ВИЧ, на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник Во­ло­ди­ми­рВо­лин­сько­го істо­ри­чно­го му­зею

Уко­жній сім’ ї є свої пам’ятні ре­чі, ре­лі­квії, з яки­ми пов’ яза­но ба­га­то родинних спогадів про пе­ре­жи­ті ро­ки, сто­сун­ки між лю­дьми, істо­ри­чні по­дії. У ко­гось — це ста­рі сві­тли­ни, в ін­ших — ви­ши­тий ру­шник чи кар­ти­на, ли­сти, медальйони то­що.

...1945 ро­ку за­кін­чи­ла­ся Дру­га Сві­то­ва вій­на, яка, як і будь-який кон­флікт, як пра­ви­ло, розв’яза­ний по­лі­ти­ка­ми, при­не­сла ба­га­то го­ря, сліз і бо­лю­міль­йо­нам лю­дей. Хтось за­ги­нув, ін­ші по­вер­та­ли­ся до­до­му. Че­рез мі­сто Во­ло­димр-Во­лин­ський по­вер­та­ли­ся до рі­дної осе­лі двоє сол­да­тів-ро­сі­ян — Іван і Ми­ко­ла. Ніч їх за­ста­ла у мі­сті над Лу­гою, тож до­ве­ло­ся по­про­си­ти про но­чів­люу мі­сце­вих ме­шкан­ців. В той час у ма­лень­кій ха­тин­ці сім’ї Ба­гни­цьких, ко­тра зна­хо­ди­ла­ся не­по­да­лік рі­че­чки Ри­ла­ви­ці, квар­ти­ру­ва­ла ро­ди­на мо­го ді­ду­ся — Іва­на Іва­но­ви­ча Ги­ся, який втік з се­ла Вро­но­ви­чі на Холм­щи­ні, ря­ту­ю­чись від пе­ре­слі­ду­ва­н­ня шо­ві­ні­стів. Він, як і по­над 500 ти­сяч ін­ших укра­їн­ців з Холм­щи­ни, Лем­ків­щи­ни і Пі­дляш­шя, був зму­ше­ний за­ли­ша­ти рі­дні пра­ді­дів­ські зем­лі, які в ре­зуль­та­ті до­мов­ле­но­стей то­го­ча­сних по­лі­ти­ків уві­йшли до скла­ду Поль­щі. Ра­зом з ді­ду­сем, у Ба­гни­цьких про­жи­ва­ли йо­го дру­жи­на (моя ба­бу­ся) — Сте­фа Пе­трів­на, ді­ду­се­ва ма­ти (моя пра­баб­ця) — Ган­на Ан­то­нів­на і стар­ша ді­до­ва донь­ка Лі­да. В той час у сім’ї ді­жда­ли­ся по­пов­не­н­ня — на­ро­ди­ла­ся до­не­чка (в май­бу­тньо­му во­на ста­ла мо­є­ю­ма­мою ), якій бу­ло ли­ше мі­сяць від на­ро­дже­н­ня.

Важ­ке по­во­єн­не жи­т­тя при­гні­чу­ва­ло усіх — без­гро­шів’я, роз­ру­ха, голод, осо­бли­во ж важ­ко бу­ло пе­ре­се­лен­цям із-за Бу­гу, адже во­ни по­ки­ну­ли усе на­жи­те і роз­по­чи­на­ли жи­т­тя з чи­сто­го ар­ку­ша. Не­зва­жа­ю­чи на скру­ту, мої рі­дні по­ді­ли­ли­ся з ро­сій­ськи­ми сол­да­та­ми остан­нім шма­тком хлі­ба — та­ки зав­жди укра­їн­ці бу­ли до­бри­ми і щи­ри­ми! Мо­ло­ді сол­да­ти з ці­ка­ві­стю­ко­ли­са­ли ма­лень­ку дів- чин­ку, хто­зна, мо­жли­во, вдо­ма, у Ро­сії їх че­ка­ли дру­жи­ни з ді­тьми, а мо­жли­во, во­ни тіль­ки го­ту­ва­ли­ся ста­ти ба­тька­ми.

На­ді­йшов час про­ща­ти­ся. Вояки ви­рі­ши­ли по­да­ру­ва­ти дів­чин­ці ко­льо­ро­ву ли­стів­ку. «Як зва­ти ди­ти­ну?» — за­пи­та­ли во­ни. Ма­му ще не на­зва­ли. Тут озва­ла­ся пра­ба­ба Ган­на: «Її зва­ти Лі­да!» Так зва­ли стар­шу ма­ми­ну сестру, яку Ган­на Ан­то­нів­на ду­же лю­би­ла як ону­ку від пер­шої не­віс­тки, Лі­да ра­но за­ли­ши­ла­ся без ма­те­рі. Тож на зво­ро­ті фран­цузь­кої ли­стів­ки го­сті зро­би­ли на­пис: «Ма­лень­кій Лі­ді від двох ро­сій­ських дру­зів — Ко­лі та Іва­на. Ма­лень­ка Лі­до, бе­ре­жи цю­ли­стів­ку, по­да­ро­ва­ну то­бі. 2 жов­тня 1945 р.» Фа­кти­чно по­штів­ку бу­ло адре­со­ва­но мо­їй ма­мі Ма­рії, яка справ­ді бе­ре­гла її як цін­ну ре­лі­кві­юі роз­по­ві­ла ме­ні цю­жит­тє­ву істо­рію.

Ми­ну­ло 70 ро­ків. Не­що­дав­но ві­ді­йшла у Ві­чність моя ма­ма. Ін­ко­ли я бе­ру до рук ли­стів­ку і спо­га­ди ожи­ва­ють у мо­їй пам’ яті. А з по­штів­ки ди­ви­ться усмі­хне­на дів­чи­на з гар­ним бу­ке­том кві­тів.

Цьо­го­річ ви­пов­ни­ло­ся 70 ро­ків пе­ре­мо­ги над на­ци­змом, та зно­ву не­спо­кій­но на укра­їн­ській зем­лі — не­дру­ги розв’яза­ли вій­ну, ги­нуть лю­ди. Укра­їн­ці, бу­дьмо дру­жни­ми! Адже ли­ше єд­ність і до­бро­та вря­ту­ють нас від не­до­лі. Не­да­рем­но ж спів­а­є­ться у дав­ній пі­сні: « Бо ж кра­су від­но­сять ро­ки, до­бро­ти — не від­не­суть...»

ФРАН­ЦУЗЬ­КА ЛИ­СТІВ­КА. 1945 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.