Не пи­тав, що Укра­ї­на зро­би­ла для ньо­го, а від­да­вав се­бе їй спов­на

Ві­ді­йшов у ві­чність уча­сник Но­риль­сько­го пов­ста­н­ня Те­о­філь Федик

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ро­ман ПА­ЦУ­ЛА, Сте­бни­цький осе­ре­док Спіл­ки по­літв’язнів Укра­ї­ни; Ми­ро­сла­ва ТЕР­ШІВ­СЬКА, Сте­бни­цька ста­ни­ця Все­укра­їн­сько­го брат­ства ОУН — УПА; Лю­бов ВОЛОШАНСЬКА, мі­ська ор­га­ні­за­ція то­ва­ри­ства « Про­сві­та » ; Ко­стян­тин ІВАНОЧКО, Дро­го­би­цька мі­ськра­йон­на ор­ган

Зп’ято­го на шо­сте ли­пня 2015 ро­ку ві­ді­йшов у ві­чність ба­га­то­лі­тній по­лі­ти­чний в’язень, уча­сник Но­риль­сько­го пов­ста­н­ня, дов­го­лі­тній го­ло­ва Сте­бни­цько­го мі­сько­го осе­ред­ку Спіл­ки по­лі­ти­чних в’язнів Укра­ї­ни, член Брат­ства во­я­ків ОУН-УПА, член мі­ської ор­га­ні­за­ції все­укра­їн­сько­го то­ва­ри­ства «Ме­мо­рі­ал», член мі­ської ор­га­ні­за­ції все­укра­їн­сько­го то­ва­ри­ства «Про­сві­та», член Дро­го­би­цької мі­ськра­йон­ної ор­га­ні­за­ції МБУ «Центр на­ціо­наль­но­го від­ро­дже­н­ня», актив­ний гро­мад­ський ді­яч Дро­го­бич­чи­ни Те­о­філь Федик.

На­ро­див­ся 3 жов­тня 1928 ро­ку в се­лі Да­ля­ва Дро­го­би­цько­го ра­йо­ну Львів­ської обла­сті. До 1944 ро­ку про­жи­вав у рі­дно­му се­лі. У час ні­ме­цької оку­па­ції, у 1942—1943 рр., був за­лу­че­ний до пра­ці в під­піл­лі як зв’яз­ко­вий. На­при­кін­ці 1944 р., за біль­шо­ви­цької оку­па­ції, всту­пив до Дро­го­би­цько­го на­фто­во­го те­хні­ку­му, у яко­му на­вчав­ся до 22 ли­сто­па­да 1945 ро­ку, не по­ри­ва­ю­чи зв’яз­ків з під­пі­л­лям. 22 ли­сто­па­да 1945 ро­ку йо­го за­а­ре­што­ва­но, а зго­дом за­су­дже­но до 10 ро­ків по­збав­ле­н­ня во­лі за ст.ст. 54-1а, 54-11. По­ка­ра­н­ня від­бу­вав у та­бо­рах Ко­мі АРСР, а та­кож у Но­риль­ську. За участь у страй­ках і Но­риль­сько­му пов­стан­ні ві­сім мі­ся­ців про­вів у за­кри­тій тюр­мі, пі­сля то­го ще стіль­ки ж ча­су — у штра­фно­му від­ді­лен­ні «Ку­пець».

У ли­сто­па­ді 1954 р. йо­го звіль­не­но без пра­ва ви­їзду. За­ли­шив­шись у Но­риль­ську, 1955 ро­ку одру­жив­ся з Ва­лен­ти­но­ю­За­вад­ською , де про­жи­вав до 1965 р. З 1957 по 1962 рр. на­вчав­ся в Но­риль­сько­му гір­ни­чо­му ме­та­лур­гій­но­му те­хні­ку­мі. У 1965 ро­ці пе­ре­їхав із сім’єю­до Сте­бни­ка Львів­ської обла­сті, де впро­довж 35 ро­ків пра­цю­вав на ка­лій­но­му за­во­ді й про­жи­вав до остан­ніх днів. З від­нов­ле­н­ням Не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни, ра­зом з дру­жи­ною, став чле­ном Спіл­ки по­лі­ти­чних в’язнів Укра­ї­ни, а зго­дом і Брат­ства ОУН-УПА.

Гро­мад­ськість мі­ста, як і Фран­ко­во­го краю, до­бре знає йо­го від­да­ність спра­ві на­ціо­наль­но­го від­ро­дже­н­ня. Жо­дна з ва­жли­вих по­дій у жит­ті мі­ста не від­бу­ва­ла­ся без йо­го актив­ної гро­ма­дян­ської уча­сті. Був одним з іні­ці­а­то­рів і твор­ців Сте­бни­цько­го му­зе­ю­на­ціо­наль­но-ви­зволь­них зма­гань. А в остан­ні ро­ки та­ки спро­міг­ся ре­а­лі­зу­ва­ти одну з най­со­кро­вен­ні­ших мрій — за­вер­ши­ти ро­бо­ту з оформ­ле­н­ня му­зей­них стен­дів, аби пам’ять про йо­го по­бра­ти­мів за­ли­ша­ла­ся для на­щад­ків. Був про­мо­то­ром під­го­тов­ки й спо­ру­дже­н­ня пам’ятни­ка Бор­цям за во­лю­Укра­ї­ни у м. Сте­бник; ча­стим го­стем се­ред учнів­ської й сту­дент­ської мо­ло­ді. Жо­дне із свят у мі­сті не об­хо­ди­ло­ся без йо­го уча­сті. Ще на­віть зов­сім не­дав­но, під час від­зна­че­н­ня 201-ї рі­чни­ці на­ро­дже­н­ня Та­ра­са Шев­чен­ка, з йо­го уст зву­ча­ли уривки з по­е­ми «І мер­твим, і жи­вим, і не­на­ро­дже­ним...»

Він — із ко­гор­ти тих, хто по­над усе в жит­ті ста­ви­ли Укра­ї­ну. Зма­га­ли­ся за неї. Пла­ти­ли за це в’язни­ця­ми, ви­гна­н­ням та осо­би­стим ща­стям. За йо­го пле­чи­ма — ви­ко­ше­не по­ле, укла­де­не ви­со­ки­ми по­ко­са­ми. Са­мо­від­да­на пра­ця бу­ла ру­шій­но­ю­си­ло­ю­йо­го жи­т­тя. Про цю­лю ди­ну зга­ду­є­мо, як про згу­сток енер­гії, ки­пу­чої, не­ви­чер­пної.

П. Те­о­філь — гі­дний при­клад жит­тє­люб­ства, гро­ма­дян­ської му­жно­сті, від­да­но­сті, вну­трі­шньої во­лі й не­ско­ре­но­сті. Над­то ба­га­то ви­про­бу­вань ви­па­ло на йо­го до­лю. Та на жит­тє­вих пе­ре­хре­стях не про­кли­нав тем­ря­ви, а зна­хо­див і за­па­лю­вав сві­чку. Ні­ко­ли не пи­тав, що Укра­ї­на зро­би­ла для ньо­го, а від­да­вав се­бе їй спов­на. Та­ки­ми зве­ли­чу­є­ться на­род. Та­кі му­сять бу­ти в ко­жній істо­ри­чній до­бі, щоб не зга­сав во­гонь свя­щен­ної лю­бо­ві до рі­дної зем­лі.

Тож не див­но, що він так вбо­лі­вав за на­ше укра­їн­ське без­го­лів’я, яке три­во­го­юй не­спо­ко­єм бу­ло про­пи­са­не в йо­го сер­ці. До остан­ніх днів він слу­жив рі­дно­му на­ро­ду сво­є­ю­о­двер­то­ю­не­зра­дли­ві­стю , спов­не­но­ю­енер­гії й зав­зя­т­тя, тіль­ки йо­му вла­сти­во­го. Він пе­ре­бу­вав у по­стій­но­му ру­сі, в ле­ті, в тур­бо­тах за тих, хто по­тре­бу­вав до­по­мо­ги, по­ра­ди чи під­трим­ки.

Те­о­філь Гри­го­ро­вич був і за­ли­ши­ться в пам’яті на­щад­ків лю­ди­но­ю­ви­со­ко­осві­че­ною , ви­со­ко­ду­хов­ною, шля­хе­тною, з гли­бо­ким ро­зу­мом і щирим сер­цем. Від ньо­го зав­жди ві­я­ло ти­хим, во­льо­вим спокоєм і зви­чай­но­ю­лю дською до­бро­зи­чли­ві­стю, якої так бра­кує в те­пе­рі­шньо­му сві­ті. Зга­ду­є­ться не­змін­на при­ві­тна по­смі­шка на йо­го устах й оте сві­тло в йо­го очах, що бу­ло від­дзер­ка­ле­н­ням вну­трі­шньої кра­си, жит­тє­вої му­дро­сті й до­бро­ти.

Го­сподь ви­на­го­ро­див йо­го по­тре­бо­ю­не гну­ти­ся ні пе­ред ким і ні пе­ред чим. На­віть під вла­сним тя­га­рем пе­ре­жи­то­го й пе­ре­бо­лі­ло­го, упо­ко­рю­ю­чись си­лі Ду­ха і Во­лі Все­ви­шньо­го. Ма­буть, ви­со­кий по­ріг про­жи­тих ро­ків не важ­ко до­ла­ти, якщо ду­ша лег­ка від сві­тлих по­чут­тів і до­брих справ. А їх у п. Те­о­фі­ля — ой як ба­га­то!

Сві­тла і ві­чна пам’ять, ві­чний спо­кій йо­го ду­ші.

ТЕ­О­ФІЛЬ ФЕДИК

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.