«Зав­да­н­ня куль­ту­ри – ство­ри­ти Гро­ма­дян»

Уча­сни­ки кру­гло­го сто­лу в ре­да­кції га­зе­ти «День» обго­во­ри­ли ви­кли­ки, які по­ста­ли пе­ред гу­ма­ні­тар­ною сфе­рою в Укра­ї­ні вна­слі­док ро­сій­ської агре­сії

Den (Ukrainian) - - Культура - Ган­на ШЕРЕМЕТ, Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, Ро­ман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»

Куль­тур­на си­ту­а­ція, яка скла­ла­ся ни­ні в Укра­ї­ні, є уні­каль­ною. Оче­ви­дно, що во­на ви­ма­гає не ли­ше ши­ро­ко­го обго­во­ре­н­ня й гли­бо­ко­го осми­сле­н­ня, а й не­гай­них дій. Ро­сій­ське ми­сте­цтво і ма­со­ва куль­ту­ра, які до­сі за­йма­ли не­про­пор­цій­но ве­ли­ке мі­сце у вну­трі­шньо­укра­їн­сько­му се­ре­до­ви­щі, втра­ти­ли мо­раль­не пра­во на свої ко­ли­шні по­зи­ції. Во­дно­час ро­сій­ська агре­сія сти­му­лю­ва­ла на­ре­шті звер­ну­ти­ся до прав­ди­вої укра­їн­ської істо­рії та куль­ту­ри й за­хі­дно­єв­ро­пей­ську пу­блі­ку, для якої во­ни до­сі бу­ли схо­ва­ні під ма­со­ю­не­ви­ра­зно­го й не­до­о­сми­сле­но­го «ра­дян­сько­го» і «за­галь­но­ро­сій­сько­го» спад­ку. Ни­ні на­віть іде мо­ва про транс­фор­ма­цію уні­вер­си­тет­ських про­грам, при­свя­че­них т. зв. схі­дно­єв­ро­пей­ським або слов’ян­ським сту­ді­ям. За­про­по­но­ва­ні змі­ни по­кли­ка­ні на­да­ти на­ле­жне мі­сце укра­їн­сько­му пи­тан­ню (див. ін­терв’юз фран­цузь­ким до­слі­дни­ком і фі­ло­со­фом Фі­лі­пом де Ла­ра у №111 від 26—27 черв­ня ц.р.)

Тож сьо­го­дні ма­є­мо ви­ня­тко­ву на­го­ду від­кри­ти Укра­ї­ну не ли­ше сві­ту, а й вла­сне са­мій Укра­ї­ні та укра­їн­цям. Адже до цих пір ми не­рід­ко ба­чи­ли се­бе «чу­жи­ми очи­ма», що, вла­сне, зна­чно­ю­мі­ро­юй до­по­мо­гло во­ро­го­ві оку­пу­ва­ти Крим та Дон­бас. Ни­ні ми пі­ді­йшли до пе­ре­лом­но­го мо­мен­ту в на­шій істо­рії, який або відкриє пе­ред Укра­ї­но­ю­які­сно ціл­ком но­ві пер­спе­кти­ви, або ж... Про ін­ші аль­тер­на­ти­ви не хо­че­ться на­віть зга­ду­ва­ти — на жаль, пре­це­ден­тів у на­шій на­ціо­наль­ній істо­рії ви­ста­чає. Втім зро­зумі­ло, що са­ме куль­ту­ра й зокре­ма но­ва дер­жав­на куль­тур­на по­лі­ти­ка, по­ряд із ре­фор­ма­ми в еко­но­мі­чній, со­ці­аль­ній, військовій та ін­ших сфе­рах, є сьо­го­дні одним із най­ва­жли­ві­ших прі­о­ри­те­тів. Чи го­то­ві до цьо­го ви­кли­ку ві­тчи­зня­ні куль­тур­ні ме­не­дже­ри, жур­на­лі­сти і вла­сне ми­тці? Яка роль куль­ту­ри в кон­со­лі­да­ції су­спіль­ства? Які ме­ха­ні­зми до­по­мо­жуть впи­са­ти укра­їн­ську істо­рі­ю­та ми­сте­цтво у за­галь­но­сві­то­вий кон­текст? Чи мо­жли­ва й чи по­трі­бна подаль­ша куль­тур­на вза­є­мо­дія з кра­ї­ною-агре­со­ром? Се­ред ін­ших ці пи­та­н­ня ста­ли пре­дме­том обго­во­ре­н­ня на зна­ко­во­му кру­гло­му сто­лі, який від­був­ся не­що­дав­но в ре­да­кції га­зе­ти «День».

У дис­ку­сії взя­ли участь та­кі ав­то­ри­те­тні у сво­їх га­лу­зях осо­би, як Та­ма­ра БОЙКО — ре­да­ктор те­ле­ка­на­лу « Куль­ту­ра » ; Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ — ре­жи­сер, го­ло­ва Ки­їв­сько­го від­ді­ле­н­ня На­ціо­наль­ної спіл­ки те­а­траль­них ді­я­чі­вУкра­ї­ни; Юрій МА­КА­РОВ — ве­ду­чий Пер­шо­го На­ціо­наль­но­го ка­на­лу, огля­дач жур­на­лу «Укра­їн­ський ти­ждень», лі­те­ра­тор; Сер­гій ТРИМ­БАЧ — кі­но­кри­тик, го­ло­ва На­ціо­наль­ної спіл­ки кі­не­ма­то­гра­фі­сті­вУкра­ї­ни .

На­прям роз­мо­ви ви­зна­чи­ла го­лов­ний ре­да­ктор га­зе­ти « День » Ла­ри­са ІВ­ШИ­НА.

Ла­ри­са ІВ­ШИ­НА: — Де­я­кі з на­ших ав­то­рів, зокре­ма з Ро­сії, кон­ста­ту­ють за­ги­бель ро­сій­ської куль­ту­ри у сьо­го­дні­шньо­му її обра­зі. Во­ни не мо­жуть не за­пи­ту­ва­ти се­бе: як мо­же по­єд­ну­ва­ти­ся схва­ле­н­ня кра­діж­ки те­ри­то­рії, схва­ле­н­ня вбив­ства — з куль­ту­рою. Адже на бо­ці цьо­го схва­ле­н­ня опи­нив­ся ма­ло не весь той та­бір лю­дей, з яки­ми ми ще до­не­дав­на зу­стрі­ча­ли­ся, яких слу­ха­ли. Остан­ньо­ю­кра­пле­ю­для ме­не був ви­ступ Гер­гі­є­ва на Пе­тер­бурзь­ко­му фо­ру­мі. Ко­ли він по­чав го­во­ри­ти, що в Аме­ри­ці не зна­ють, що та­ке Укра­ї­на, хто та­кі укра­їн­ці та звід­ки во­ни взя­ли­ся, в ме­не, окрім спів­чу­т­тя, не ви­ни­кло май­же ні­чо­го. Не хо­че­ться на­віть спе­ре­ча­ти­ся. Я знаю, що ми ма­є­мо ко­ло­саль­ну куль­ту­ру, я знаю, що ми ма­є­мо ба­га­то зро­би­ти, щоб її про­я­ви­ти для сві­ту. Ду­маю, це має бу­ти для нас те­мо­ю­ро­змо­ви — як нам ви­тлу­ма­чи­ти сво­ю­куль­ту­ру, пе­ре­да­ти сві­ту по­трі­бні си­гна­ли, якщо він ра­птом, за сло­ва­ми то­го ж Гер­гі­є­ва, не зов­сім ро­зу­міє. Для цьо­го по­трі­бна силь­на куль­тур­на по­лі­ти­ка. Якщо ми бу­де­мо спо­ді­ва­ти­ся, що ко­лись при­йде вла­да, яка нам це за­без­пе­чить... Спо­ча­тку та­ку вла­ду по­трі­бно ство­ри­ти з тих гро­ма­дян, які бу­дуть ви­хо­ва­ні куль­ту­рою. В нас це — не­ве­ли­кі острів­ці, які са­мо­до­ста­тньо існу­ва­ли у всіх штор­мах, не­зва­жа­ю­чи ні на що. Тре­ба біль­ше май­дан­чи­ків, біль­ше кон­та­ктів. На­при­клад, зав­дя­ки Та­ма­рі Ан­то­нів­ні та її ро­бо­ті на те­ле­ка­на­лі « Куль­ту­ра » , по­при не­ува­гу уря­ду і пев­не став­ле­н­ня ко­лег, стіль­ки всьо­го збе­ре­же­но — ко­ло­саль­ні ар­хі­ви. Тре­ба об’ єд­на­ти тих, ко­му є що ска­за­ти, з ти­ми, хто від­чу­ває по­тре­бу щось транс­лю­ва­ти, але ще не має чі­тко­го ро­зу­мі­н­ня. Ви­ро­би­ти но­ві сми­сли для цьо­го.

Дми­тро ДЕСЯТЕРИК: — У нас пер­ше пи­та­н­ня для роз­гля­ду по­зна­че­но до­во­лі па­те­ти­чно: « Ро­сій­ська куль­ту­ра. Епі­та­фія » . Вла­сне, що та­ке куль­ту­ра? Це поп-куль­ту­ра і, з дру­го­го бо­ку, сер­йо­зні ав­то­ри. З ма­скуль­том усе зро­зумі­ло. Він там став збро­єю про­па­ган­ди, а якщо хтось зі сце­ни ви­сло­ви­ться про­ти, йо­му про­сто від­мі­нять кон­цер­ти з те­хні­чних при­чин. В кі­но схо­жа си­ту­а­ція: якщо хтось за­хо­че зня­ти опо­зи­цій­ний фільм — йо­му не да­дуть гро­шей або не пу­стять у про­кат. Виставки за­кри­ва­ють, про­ти ку­ра­то­рів від­кри­ва­ють спра­ви. Ли­ша­ю­ться те­атр і лі­те­ра­ту­ра. В те­а­трах по­ча­ли від­ро­джу­ва­ти­ся ху­дра­ди — як за СРСР. Але це на по­верх­ні. Ме­ні зда­є­ться, епі­та­фія ( якщо ми го­во­ри­мо про епі­та­фію як оста­то­чний фі­нал) в то­му, що на на­ших очах від­бу­ва­є­ться пов­ний крах мі­фу про ве­ли­ку ро­сій­ську лі­те­ра­ту­ру як но­сія мо­раль­них цін­но­стей, як стри­жень ду­хов­но­го, ін­те­ле­кту­аль­но­го жи­т­тя в Ро­сії. В СРСР, при­найм­ні, не бу­ло ви­бо­ру. За­раз же ви­бір є. Не сто­ять у ко­жно­го бі­ля го­ло­ви з пі­сто­ле­том. Однак го­ло­су ці­єї ве­ли­кої лі­те­ра­ту­ри, цьо­го ви­со­ко­мо­раль­но­го ро­сій­сько­го ми­сте­цтва не чу­ти. А кла­си­ків — Тол­сто­го, Пу­шкі­на, До­сто­єв­сько­го, да­лі за спи­ском — мо­жна лег­ко зро­би­ти спів­ця­ми ім­пе­рії, вар­то ли­ше пра­виль­но по­да­ти. І в цьо­му є епі­та­фія.

Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ: — По­чи­на­ти тре­ба з то­го, що ми пе­ре­жи­ли ве­ли­ку куль­тур­ну агре­сію ще за ра­дян­ських ча­сів. Це теж фор­ма вій­ни. Ви пре­кра­сно зна­є­те, що освіта вся бу­ла ро­сій­сько­мов­ною. Ви­кла­да­чі хо­ди­ли в уні­вер­си­те­тах у ви­ши­ван­ках і ка­за­ли сту­ден­там: «Не під­ходь­те до пам’ятни­ка Шев­чен­ку». Все, що мо­жна бу­ло при­сво­ї­ти, — при­сво­ю­ва­ло­ся. Ія в за­хва­ті від Го­го­ля, бо та­кої прав­ди про ро­сій­ський ха­ра­ктер він не ска­зав би, як­би не був укра­їн­цем. Ме­ні зда­є­ться, що сьо­го­дні вар­то го­во­ри­ти про те, як куль­ту­ра лег­ко пе­ре­хо­дить у роз­ряд зброї, про те, що будь-які іде­а­ли лег­ко мо­жуть ста­ти пре­дме­том тор­гів­лі, про те, що ме­ха­ні­зми управ­лі­н­ня куль­ту­рою ро­зро­бле­ні та­ким чи­ном, що на­справ­ді існу­ва­н­ня і ро­бо­та в ній стає одні­єю з най­не­без­пе­чні­ших га­лу­зей. Олег Та­ба­ков так ар­гу­мен­тує свою під­трим­ку Пу­ті­на: «Як я мо­жу бу­ти про­ти, адже акто­ри за­ли­ша­ться без ро­бо­ти?» Та­ко­го рів­ня про­да­жно­сті куль­ту­ри, зда­є­ться, ще не бу­ло. Це фе­но­мен. Якщо го­во­ри­ти про епі­та­фію, то, я ду­маю, ба­га­то чо­го са­мо со­бою від­ва­ли­ло­ся. По­ди­ві­ться: зни­кли на ТБ усі ці «Бри­га­ди», ця істо­рія з бан­ди­ти­змом. І па­ра­лель­но «Сва­ти» ідуть ві­сім ро­ків, і жо­дно­го пер­со­на­жа не вби­ли. От вам рі­зні ре­чі. То­му я ду­маю, що тре­ба го­во­ри­ти про те, як це пра­цює, як це пси­хо­ло­гі­чно впли­ває. Я на­сам­пе­ред по­жа­лів би, по­спів­чу­вав би тим ро­сій­ським ко­ле­гам, яким ста­ли бай­ду­жі їхні іде­а­ли та ви­хо­ва­н­ня. Справ­ді, куль­ту­ра в Ро­сії ста­ла не­без­пе­чною.

Юрій МА­КА­РОВ: — Ме­ні зда­є­ться, що ми, вла­сне, від­спі­ву­є­мо те, що все­ре­ди­ні нас са­мих дав­но по­хо­ва­ли. Ще до ане­ксії Кри­му я до­зво­лив ска­за­ти со­бі, що нам тре­ба бу­ло опу­сти­ти за­лі­зну за­ві­су са- ме в куль­тур­но­му пла­ні між Украї ною та Ро сі­єю. Мої мір ку ван ня то­ді за­су­ди­ли. Про­те час під­твер­див цю дум­ку. Мо­же­мо зга­ду­ва­ти окре­мі по­ста­ті, чи­та­ти їхні текс­ти і на­віть отри­му­ва­ти від цьо­го за­до­во­ле­н­ня, усві­дом­лю­ю­чи, що за­га­лом цей куль­тур­ний ма­сив для нас уже не акту­аль­ний. Але в цьо­му я ба чу по зи тив, оскіль ки за ко ни у куль­ту­рі не­при­пу­сти­мі. Ви­ня­ток ли­ше — якщо ці за­ко­ни ді­ють у во­єн­ний час. Для нас це мо­же бу­ти лі ка ми, на віть як що ви ни кає не доб ро со віс на кон ку рен ція. Усі зна ють, що в Ро сії куль тур ний про­дукт спон­со­рує дер­жа­ва. Ми всі як все­бі­чні лю­ди орі­єн­ту­ва­ли­ся на Мо­скву і Пе­тер­бург, оскіль­ки там зна­чні ре­сур­си і чи­слен­на ін­те­лі­ген­ція. Про­те та­ка орі­єн­та­ція ви яви ла ся хиб ною, оскіль ки Укра ї на не мо же роз ви ва ти ся за ці­єю мо­де­л­лю. Во­на у нас не спра­цює, адже це мо­дель ве­ли­кої ім­пе­рії. Ми ма­є­мо, по­чи­на­ю­чи від ор­га ні за цій но- ме нед жерсь ких ас - пек тів і за кін чу ю чи ху дож ні ми пра­кти­ка­ми, орі­єн­ту­ва­ти­ся на ін­ші кра­ї­ни: Поль­щу, Ні­меч чи­ну. Будь-яке ви­слов­лю­ва­н­ня, як у пов­сяк ден ній мо ві, так і в куль ту - рі, — це діа­лог. Мо­но­ло­гу бу­ти не мо­же. Будь-який твір — це пе­ре­гу ку ван ня, від штов ху ван ня або про дов жен ня по пе ред ни ків. На - при­клад, Вер­гі­лій — від Гомера чи Тол­стой — від Гю­го і Ді­кен­са.

О. К.: — Куль ту ра при рос тає дис­ку­сі­єю. У цьо­му тре­ба орі­єн­ту­ва­ти­ся на по­ля­ків?

Ю. М.: — Якщо го во ри ти без - по се ред ньо про ху дож ні прак ти - ки, то я га­даю, що вар­то орі­єн­ту­ва ти ся на увесь світ, а по- дру ге, як ска­за­ла Ма­рі­ан­на Кі­я­нов­ська у «Фейс­бу­ці», для укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри не­акту­аль­ни­ми є си­ла-си­лен на тек с тів, як ма ли б бу ти обов’ яз ко ві для про чи тан ня. По - чи на ю чи від Гри го ра і Гри го рія Тю тюн ни ків і за кін чу ю чи Нью­Йорк­ською шко­лою. Ва­жли­во по - вер­ну­ти­ся до най­кра­щих зраз­ків, які бу ли сво го ча су, про що свід - чать остан­ні виставки в На­цму­зеї. Не тре ба ви на хо ди ти ве ло си пед. Во­но все існу­ва­ло.

Сер гій ТРИМ­БАЧ: — Тоб то нам не тре­ба зма­га­ти­ся з ро­сій­ською куль­ту­рою?

Ю. М.: — Ні. Я вва жаю, що нам вза га лі якийсь час во льо вим шля­хом про це тре­ба за­бу­ти.

О. К.: — Тоб­то куль­ту­ру бу­де­мо не куль тур ни ми шля ха ми ствер­джу­ва­ти?

Ю. М.: — Так, це зву­чить над­зви чай но про во ка тив но і не при - єм­но.

С. Т.: — Ну, за Гі­тле­ра так і бу­ло: да­вай­те від­сі­че­мо одне, дру­ге, тре тє... Я по год жу юся з па ном Оле­ксі­єм, це тро­хи див­ний шлях.

Ю. М.: — Да­вай­те ви­про­бу­є­мо це на мі­цність.

О. К.: — Річ у тім, що це по - збав ляє нас куль тур но го ви бо ру. Як тіль­ки ми на­дя­га­є­мо якусь там « ма соч ку » за хис ну від мік ро бів, от­же, наш ор­га­нізм не мо­же опи­ра­ти­ся. Це при­ни­жує нас.

Ган на ШЕ РЕ МЕТ: — Я не пе - ре ко на на, що куль ту ра має ви - кли­ка­ти спро­тив.

О. К.: — Я не ка жу, що спро - тив. А ка жу: за лиш те за мною пра­во ви­бо­ру.

С. Т.: — Це не спра ва лю дей куль­ту­ри — за­кли­ка­ти щось за­бу­ти, за­бо­ро­ни­ти. У нас ви­ста­чає по­лі­ти­ків, які до цьо­го за­кли­ка­ють.

Ю. М.: — Я пе ре вів би фо кус. Річ у тім, що не­про­пор­цій­но бу­ла при сут ня і до сі є при сут ня ро - сійсь ка куль ту ра в на шо му мен - таль­но­му про­сто­рі.

О. К.: — Те, про що ви за­раз ка­же те, ро би ла ро сійсь ка куль ту ра що до ук ра їнсь кої. Те пер да вай те прий ме мо їх ме то ди. Я цьо го не ро­зу­мію.

Ю. М.: — Ме­ні у цьо­му ра­зі аб­со­лю­тно не­ці­ка­во, що від­бу­ва­є­ться в Ро­сії.

О. К.: — Щой­но ми го­во­ри­ли, що у нас спіль­на мо­ва з усі­ма, а те­пер нам не ці ка во, що в Ро сії. Щой­но ка­за­ли, що без діа­ло­гу — не­мо­жли­во, за­раз від­мов­ля­є­мо­ся від діа­ло­гу.

Ю. М.: — Це прин ци по ве пи - та­н­ня. До­ки ми йо­го не опра­цю­є­мо усе ре ди ні се бе, вза га лі не має сен су... Я ви кли каю на се бе во - гонь, але хо­чу до­ти­сну­ти це став­ле­н­ня до кін­ця. Спро­бу­є­мо кон­кре­ти­зу­ва­ти. Ще зов­сім не­що­дав­но для нас бу ло важ ли ві ше, ска жі - мо, що зніме, не знаю... Д. Д.: — Звя­гін­цев, на­при­клад. Ю. М.: — Ну, на­при­клад, Звя­гін­цев, ніж Вім Вен­дерс. Це бу­ло ав­то­ма­ти­чно. І ось я ка­жу: да­вай­те пе ре ве де мо фо кус, бо те, що там від бу ва єть ся, за ви нят ком окре мих див них про явів, ме ні про­сто не­ці­ка­во.

С. Т.: — Див­ля­чись для яко­го по ко лін ня. Для на шо го, ма буть, що так. То­му що спра­цьо­вує пев­на звич ка. Вім Вен дерс був по за зо ною до сяж нос ті до кін ця 1980- х. Але за раз для мо лод ших по­ко­лінь укра­їн­ських кі­не­ма­то­гра фіс тів та ко го вже не має. Во ни їздять по фе­сти­ва­лях, для них, що Вім Вен дерс, що ро сійсь кий чи аме­ри­кан­ський кі­не ма­то­граф.

Д. Д.: — Це я і хо тів ска за ти: тре­ба збе­рег­ти все най­кра­ще. Ось є бри­тан­ська ве­ли­ка куль­ту­ра, ось є ні мець ка ве ли ка куль ту ра, ро - сійсь ка куль ту ра — як час ти на сві­то­во­го спад­ку і не біль­ше.

Та ма ра БОЙКО: — Як ска­зав пан Юрій, вплив ро­сій­ської куль­ту­ри — та­кий дав­ній. По­збу­ти­ся ду­же важ­ко. Ми ди­ви­мось і орі­єн­ту­є­мось на них, і пре­кра­сно, що в нас швид­ко ста­ли­ся змі­ни, осо­бли­во для мо­ло­ді. І стра­шний вплив на нас, зви­чай­но, ро­би­ло ро­сій­ське те­ле­ба­че­н­ня. Той вплив ро­сій­сько­го те­ле­ба­че­н­ня аб­со­лю­тно по­зба­вив нас на­ших осо­би­сто­стей, які зни­кли з екра­ну. Їх на­че не існує. Га­сло «Лю­біть Укра­ї­ну» ви­кли­кає тіль­ки іро­нію. Це не­мо­жли­во. Тре­ба роз­ка­за­ти про Укра­ї­ну. Д. Д.: — Як роз­ка­за­ти? Т. Б.: — Ко­ли ми ор­га­ні­зу­ва­ли ка нал « Куль ту ра » , на ша гру па по їха ла на Дон бас. Зна є те, як їх там зу­стрі­ча­ли? Го­во­ри­ли всі укра­їн­ською. Ми зня­ли му­зеї, сільсь кі шко ли. Во ни нам по стій но дзво­ни­ли, пи­та­ли, де нас по­ба­чи­ти. І за раз нас не вид но, бо за ле - жить все від ка­бель­них мов­ни­ків: по­став­лять нас чи ні.

С. Т.: — Увім к нув ши те ле ві - зор, я ба­чу ті са­мі ро­сій­ські се­рі­а­ли, бо­йо­ви­ки при­бра­ли хі­ба. Аме­ри­кан­ське хо­ро­ше кі­но по­ка­зу­ють близь­ко пів­но­чі. Прайм-тайм під ро­сій­ським впли­вом. По­ту­жність ро сійсь кої куль ту ри в ра зи пе ре - ви­щує на­шу, і ми не мо­же­мо ні­чо­го зро­би­ти, тим па­че у ма­фі­о­зній дер жа ві. Не дав но від бу ло ся роз - ши ре не за сі дан ня ко ле гії Мін - куль ту ри, і впер ше в но віт ній істо рії на ній був при сут нім прем’ єр- мі ністр, який до сить до - кла­дно го­во­рив про кі­но. Але що го во рив? Що за бе ре мо ігор ний бі­знес і пе­ре­ве­де­мо гро­шо­ві по­то­ки на кі но та куль ту ру. Так са - мо — про ло­те­рею, що в низ­ці кра­їн ма­ло успіх... За­бра­ти в одних і від­да­ти ін­шим — чи­сті­сінь­кий по­пу­лізм. Хо­ча тре­ба, тре­ба шу­ка­ти гро ші на кі но у по за бюд жет ній сфе­рі — ми ка­та­стро­фі­чно про­гра­є­мо Ро­сії у всьо­му, що сто­су­є­ться ау­діо­ві­зу­аль­них ми­стецтв. Якщо так бу­де да­лі — про­гра­є­мо Укра­ї­ну. Наш по лі ти кум аб со лют но без­куль­тур­ний. По­дії 2013—2014 ро­ків — за­слу­га не елі­ти, це спонтанний ви­бух, зна­чною мі­рою, ви­ступ се ред ньо го кла су. Тут ішло - ся про те, що не чу­ти го­ло­су розу - му й со віс ті від ро сійсь кої куль - тур ної елі ти. А від на шої ви чу є - те? Украй рід­ко. Стар­ше по­ко­лі­н­ня ін те лек ту а лів не рід ко про по - нує по вер ну ти ся до ор га ні за ції куль­ту­ри ча­сів СРСР, бу­ло ж так доб ре. Мо лод ше по ко лін ня — іна­кша си­ту­а­ція. Ска­жі­мо, мо­ло­ді кі не ма тог ра фіс ти об’ єд на ли ся під час ре во лю ції та за сну ва ли сту­дію «Ва­ві­лон-13». Са­мі за­сну­ва ли, не за чи єюсь вка зів кою. А за­раз — фі­нан­су­ва­н­ня кі­но ра­ди­каль­но обрі­за­ли. До­бре, що по­ча­ли про ки да ти ся те ле ка на ли, які зро зу мі ли, що по трі бен влас ний те­ле­се­рі­аль­ний про­дукт.

О. К.: — Але є один аспект, де я мо жу про го ло си ти епі та фію. З при кла ду ро сійсь кої куль ту ри зро­зумі­ло, що спо­ді­ва­н­ня на дер­жав ну під трим ку мис тец т ва — стра­шен­на не­без­пе­ка, бо як на­слі­док — у Ро­сії те­пер усе ку­пу­є­ться. То­му сьо­го­дні ми ма­є­мо го­во­ри­ти про но ві за со би й уни ка ти бу­дья­ко­го дер­жав­но­го па­тро­на­ту. Ви­ро­бля­ти ін­стру­мен­та­рій, щоб дер­жа ва бу ла осто ронь, як у Аме ри - ці, на прик лад. Ко ли є дер жав не за мов лен ня, але ле во ва час т ка зов­сім недержавна.

Т. Б.: — У нас го­во­рять «куль­ту­ра», але спон­со­рів зна­йти в прин­ци­пі не­мо­жли­во: «Куль­ту­ра? Ну, ви­ба­чай­те, як­би щось бу­ло ін­ше».

С. Т.: — По­ки сон­це зій­де, ро­са очі ви їсть. Дер жав на під трим ка іс нує в біль шос ті єв ро пейсь ких кра­їн. Ство­ре­н­ня аль­тер­на­тив­них дже­рел — це про­цес, і три­ва­лий.

Ю. М.: — Як інак ші зраз ки у ху­до­жніх пра­кти­ках, так са­мо по­трі­бні іна­кші зраз­ки у пра­кти­ках ме нед жерсь ких. Ці зраз ки є. Про­сто тре­ба за­бу­ти си­сте­му, ко­ли ім­пе­ра­тор при­зна­чав ху­до­жни­ків. Тре ба пи та ти се бе, на скіль ки ми ці­ка­ві. Го­лов­ним чи­ном ці­ка­ві ті, ко­му між 20 і 30 ро­ка­ми. Але, на мою дум­ку, ці лю­ди не за­лу­че­ні до діа­ло­гу і пе­ре­ва­жно спіл­ку­ю­ться в сво є му ко лі, об го во рю ють свої про­бле­ми, шу­ка­ють свої ме­то­ди. У ме­не є при­клад трьох ду­же мо­ло­дих лю дей із Бро ва рів. Во ни за - сну­ва­ли лі­тню лі­те­ра­тур­ну шко­лу і що ро ку про пус ка ють че рез неї 20— 30 осіб. З ну ля! Та ких при - кла­дів мо­жна на­ве­сти ба­га­то.

Д. Д.: — Ще одна гло­баль­на те­ма — що­до на­шої ві­до­мо­сті за кор­до­ном. Так, на­ші окре­мі та­ла­но­ви­ті ми­тці се­бе про­су­ва­ють за кор­до­ном, той же Ми­ро­слав Сла­бо­шпи­цький або ком­по­зи­тор­ка Ві­кто­рія По­льо­ва. Але як зро­би­ти так, щоб там хоч тро­хи ко­ти­ру­вав­ся укра­їн­ський куль­тур­ний про­дукт за­га­лом?

Ю. М.: — Тут тре­ба ін­ве­сту­ва­ти. Я був на па­ризь­ко­му книж­ко­во­му яр­мар­ку, і на­ша участь бу­ла час­тко­во за гро­ші фон­ду Яце­ню­ка, час­тко­во ще в ко­гось вхо­пи­ли ко­пій­ку. При­їха­ли 5—6 лю­дей, ви­дав­ці й пи­сьмен­ни­ки, які те­о­ре­ти­чно мо­гли б бу­ти ці­ка­ви­ми. У нас був там сто­лик, ми на­ма­га­ли­ся ма­ха­ти ру­ка­ми і по­ка­зу­ва­ти, що ми є. Це вже бу­ло пі­сля Май­да­ну, близь­ко ро­ку то­му, і я ро­зу­мію, що та­ки­ми ку­стар­ни­ми ме­то­да­ми на фран­цузь­кий книж­ко­вий ри­нок не про­бра­ти­ся. Це все аб­со­лю­тно ку­стар­ні ме­то­ди ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. Є те­хно­ло­гії, є окре­мі лю­ди, які цим за­йма­ю­ться, от на­віть Ан­дрія Кур­ко­ва за­пи­та­ти, як це ро­би­ться сьо­го­дні.

О. К.: — Так, по всьо­му сві­ту, ку­ди не по­їдеш — зу­стрі­неш Кур­ко ва. Да вай те ре цеп та ми, а не спо­га­да­ми. Д. Д.: — Ну то ска­жіть ре­цепт. О. К.: — Я ду­маю, що це — пи­та­н­ня на­ціо­наль­ної і куль­тур­ної ідеї, і тут мо­же бу­ти ба­га­то фор­мул. Ме­ні зда­є­ться, що ми пе­ре­хо­ди­мо в пе­рі­од іден­ти­фі ка­ції се­бе, так са­мо, як з лю­ди­ною це від­бу­ва­є­ться з 20 до 28 ро­ків. Тре­ба фор­му­лю­ва­ти зав­да­н­ня і ко­ор­ди­ну­ва­ти се­бе з тим сві­том, який ці зав­да­н­ня ви­рі­шує. Для ме­не, на­при­клад, ідея еко­ло­гі­чно­го існу - ва­н­ня є на­ці ональ­ною: ук ра­їн ці зав­жди си­ді­ли ко­за­цьким ко­лом, зав­жди всі бу­ли рів­но­від­да­ле­ні від цен­тру. І це ро­зу­мі­н­ня еко­ло­гі­чно­го існу­ва­н­ня єди­ної сім’ї люд­ства в єди­но­му до­мі пла­не­ти — ду­же ва­жли­ва, ме­ні зда­є­ться, іс то­рія, яка і у Вер­над­сько­го, Бер­дни­ка і в ба­га­тьох з на­ших про­го­во­ре­на. Тре­ба ці­єю іде­єю при­вер­та­ти до се­бе ува­гу або яко­юсь ін­шою, але ми по­вин­ні ма­ти іде­о­ло­гію сво­єї куль­ту­ри. Це мо­же бу­ти стри­жнем для низ­ки яки­хось акцій, але во­ни ма­ють бу­ти з’єд­на­ни­ми пев­ною іде­єю, яка ро­бить нас ці­ка­ви­ми, не­по­втор­ни­ми. Та­ке єд­на­н­ня мо­же при­вер­та­ти ува­гу до на­шо­го ми­сте­цтва. По­трі­бно го­во­ри­ти про те, яки­ми за­со­ба­ми ми мо­же­мо сьо­го­дні цьо­го до­ся­га­ти. Я роз­ка­зав про один із них, але та­ких ба­га­то.

Д. Д.: — Ось я па­ні Та­ма­ру хо­тів спи­та­ти про те, що ми мо­же­мо зро­би­ти за кор­до­ном, щоб нас по­мі­ти­ли?

Т. Б.: — Я вва­жаю, що у нас ду­же ці ка ве об ра зот вор че мис тец т - во, яке за кор­до­ном ко­ри­сту­є­ться, до ре­чі, ве­ли­ким успі­хом. Д. Д.: — І не пер­ший рік. Т. Б.: — Так, і ми не ор­га­ні­зо­ву­є­мо ви­ста­вок, не про­па­гу­є­мо йо­го, осо­бли­во на­ших мо­ло­дих ху­до­жни­ків. А оце обра­зо­твор­че ми­сте­цтво мо­же ста­ти лан­кою, яка за со­бою по­тя­гне ін­ші. Мо­ло­ді композитори у нас так са­мо ду­же ці­ка­ві.

ТА­МА­РА БОЙКО: «МА­ЛО ЗА­КЛИ­КА­ТИ «ЛЮ­БІТЬ УКРА­Ї­НУ». ТРЕ­БА РОЗ­ПО­ВІД­А­ТИ ПРО НЕЇ» ОЛЕ­КСІЙ КУЖЕЛЬНИЙ: «МИ ПЕ­РЕ­ЖИ­ЛИ КУЛЬ­ТУР­НУ АГРЕ­СІЮ ЩЕ ЗА РА­ДЯН­СЬКИХ ЧА­СІВ»

С. Т.: — За раз уже йдеть ся про ство­ре­н­ня ана­ло­гу ні­ме­цько­го Ге­те-Ін­сти­ту­ту — Укра­їн­сько­го ін с ти ту ту чи Ін­сти ту ту Шев - чен ка як ме ре жі куль тур них пред­став­ництв Укра­ї­ни за кор­до­ном. Однак є ве ли ка пі до зра, що ця роз мо ва три ва ти ме ще ро ків де сять. Там справ ді біль ше га - сел. Вза га лі та ке вра жен ня, що на ші чи нов ни ки ( від куль ту ри чи не від куль­ту­ри) при­хо­дять на рік- два, аби, як Ле нін, ку дись ру кою по ка за ти і пі ти геть. « Кон цеп ту а ліс ти » зде біль шо го, « те о ре ти ки » . Тим ча сом да ле ко не всі ро­зу­мі­ють, що кі­но — най­де шев ший і най ефек тив ні ший за сіб по пу ля ри за ції Укра ї ни за кор до ном, особ ли во ни ні, ко ли фільм мож на в ки ше ні пе ре вез - ти. Ось не дав но я брав участь у фе­сти­ва­лі укра­їн­ських філь­мів у Гол­лі­ву­ді. Там бу­ло біль­ше двад­ця ти на ших кі но стрі чок: від 1920- х ро ків до най но ві ших. А дер жа ва не вкла ла ту ди жод ної ко пій ки. Фес ти валь, до ре чі, по - ка­зав, на­скіль­ки у нас ба­га­те, ці­ка ве кі но. У нас на зби ра єть ся кіль ка та ких ко лек цій, і, за пев - няю вас, во ни не по со ром лять Віт чиз ну. У чо му си ла ро сійсь - кої, ні мець кої, аме ри кансь кої куль ту ри? В мі фо ло гії. Ко лись Іван Дзю ба на пи сав про не до - стат ність ук ра їнсь ких мі фів. Не в то му сен сі, що їх ма ло, а в то - му, що во ни не до сить уні вер - саль ні. Це пи тан ня: як зро би ти мі фо ло гію при дат ною не тіль ки для до­ма­шньо­го вжи­тку?

Ю. М.: — На­скіль­ки я ро­зу­мію, Олек сій са ме про це і го во - рив. Роз ка жу вам од ну іс то рію. Ло­ра Гу­ер­ра — вдо­ва ле­ген­дар­но­го кі но сце на рис та і дра ма тур га То­ні­но Гу­ер­ра — за­про­си­ла гру­пу з Укра­ї­ни на що­рі­чний фе­сти­валь іме­ні То­ні­но, що від­бу­ва­є­ться на пів­но­чі Іта­лії, в йо­го мі­сте­чку, де во­на жи­ве. Гру­па ця фа­кти­чно з Му­зею Іва­на Гон­ча­ра — фоль­клор, ре­ме­сла плюс ді­ти. Мої зна­йо­мі десь зна­йшли гро­ші на цю по­їзд­ку — час­тко­во з Іта­лії, час­тко­во у нас. Я за го рів ся і впер ше в жит­ті по­дзво­нив мі­ні­стру куль­ту­ро­ві, він же ві­це-прем’єр. Він ме­ні по­тім дві­чі пе­ре­дзво­ню­вав. Моє про­ха­н­ня бу­ло, щоб, по-пер­ше, їх взя­ли під опі­ку По­соль­ства Укра­ї­ни в Іта­лії. По-дру­ге, мо­жли­во, цим ді­ткам бо­дай якусь сим­во­лі­чну ко пій ку на під трим ку цьо го про­е­кту ви­ді­ли­ли, щоб бу­ло від­чу­тно, що і дер­жа­ва до цьо­го до­лу чи ла ся. Ду лі! ( грю кає по сто - лу. — Авт.) О. К.: — Уні каль на іс то рія

(сміх. — Авт.).

С. Т.: — На все від­по­відь: гро­шей не­має.

О. К.: — Аню, не ці кав лю ся, звід ки гро ші бе ре ва ша га зе та, але, на­пев­но, це не пи­та­н­ня дер­жав но го фі нан су ван ня, ма буть, во­на має іде­о­ло­гію.

Г. Ш.: — Все, що ми ро­би­мо, ми ро би мо са мі. У нас ан г лійсь - кою ви­да­но книж­ку «Укра­ї­на Incognita. ТОП-25», де є акту­аль­ні стат­ті з на­шої істо­рії, які сьо­год ні бу ли б ці ка ві і не об хід ні у сві­ті, щоб там зро­зумі­ли, що та­ке вза­га­лі Укра­ї­на. Ми ви­да­ли сво­їм ко­штом і за під­трим­ки ме­це­на­тів (ви мо­же­те по­ба­чи­ти на ба­га­тьох на­ших книж­ках прі­зви­ща лю­дей, які вва­жа­ли за не­об­хі­дне при­єд­на­є­ться до на­ших про­е­ктів), про­да­є­мо за не­ве­ли­ку ці­ну. Як­би дер­жа­ва бу­ла ро­зум­на — мо­гла б дав­но під­клю­чи­ти­ся: про­фі­нан­су­ва­ти і по­ши­рю­ва­ти в Єв­ро­пі.

О. К.: — Так от, я ще раз звер­таю ува гу, це, на сам пе ред, ва ша іде­о­ло­гія, ва­ші пе­ре­ко­на­н­ня, той ін те лек ту аль ний ба гаж, який ви зби­ра­є­те і по­ши­рю­є­те. А не за­пи­та­н­ня: скіль­ки нам гро­шей да­ла дер жа ва? Ідея за лу чає фі нан си. У нас весь час іс то рія: дай те гро - ші, а все, що за раз на род жу єть - ся, на род жу єть ся аб со лют но на ін ших за са дах, хо ча за ко нів не - має, ме­ха­ні­зми не опра­цьо­ва­ні, а все од но на род жу ють ся без гро - шей фес ти ва лі, гра ють ся спек - так лі. То му ре цепт ду же прос - тий: да вай те мис ли ти не ор ди - нар но, да вай те ду ма ти су час но й оцим ді ли ти ся од не з од ним. Дай­те, дай­те, дай­те — не­ко­ри­сна іс то рія.

С. Т.: — Так, ми не по вин ні спо­ді­ва­ти­ся, що при­їде чи­нов­ник і все зро­бить. Ми ба­чи­мо, хто по­тра­пляє у ви­со­кі крі­сла. Але все од но дер жав ний сег мент по трі - бен. Це Аме ри ка мо же від мо ви - ти­ся від дер­жав­но­го фі­нан­су­ва­н­ня, а так на віть Фран ція не до - зво ляє со бі пок ла да ти ся тіль ки на при ват ні кош ти. По трі бен ком­пле­ксний під­хід.

О. К.: — До­ки ми бу­де­мо за­ле­жа­ти від чи­нов­ни­ків, во­ни й бу - дуть та­ки­ми не­гі­дни­ка­ми, яки­ми во­ни є.

С. Т.: — 10 ро­ків то­му Окса­на За­буж­ко на Ра­ді при то­ді ще пре­зи ден то­ві Ющен ко ві за про по ну - ва ла прос ту річ: що би дер жа ва фі нан су ва ла пе ре кла ди з ук ра - їн­ської лі­те­ра­ту­ри на мо­ви сві­ту. Хоч одна ко­пій­ка пі­шла на це ді­ло? Сум­ні­ва­юсь. Вра­же­н­ня та­ке, що ко­ли хтось і ро­бить, то во­лон­те ри й гро ма да. Дер жав ні струк - ту ри — це не зрід ка ма фі оз ні по - род жен ня. І то му пе си мізм мій прос то то таль ний.

Ю. М.: — Я не уяв­ляю, що бу­де, якщо дер­жа­ва про­сто відкриє фі лії цьо го ін с ти ту ту Шев чен ка, і ко го во на ту ди по са дить. Я рад - ше влаш то ву вав би кон курс на під ста ві здій с не них про ек тів і за про шу вав би в мі ніс тер ст во куль ту ри тих лю дей, які, на - при­клад, від­кри­ли шко­лу в Бро - ва рах, а ке ру ва ти май бут нім ін - с ти ту том Шев чен ка — тих, які без ко­пій­ки гро­шей при­ве­зли на­ше мис тец т во на фес ти валь іме - ні То ні но Гу ер ра. Я ду маю, не так скла­дно роз­ро­би­ти та­кий ме­ха нізм, щоб тіль ки ті лю ди, які від зна чи ли ся в не дер жав но му се­кто­рі на ге­ро­ї­змі та ен­ту­зі­а­змі, обі­йма­ли якісь по­са­ди в стру­кту­рах, що ви зна ча ють зок ре ма й куль тур ну екс пан сію Укра ї ни.

С. Т.: — При зна ча ють по ки що за ін шим прин ци пом: я те бе знаю, ми з то­бою «в ді­лі», я те­бе за­про­шу й по­са­джу в крі­сло.

Д. Д.: — Вла­сне, ми чи­ма­ло по­трі­бних і ва­жли­вих ре­чей ска­за­ли. Хо­ча ба­га­то з них уже не­но­ві.

С. Т.: — Ми ба­га­то ро­ків про­го­во­рю­є­мо одне й те са­ме. А во­но не змі­ню­є­ться. Не йде, не йде до нас «Апо­стол прав­ди і на­у­ки».

Д. Д.: — Влас не, ли ша єть ся ко­жно­му з ша­нов­них го­стей під­би­ти якийсь під­су­мок.

Т.Б.: — На­ша «Куль­ту­ра» — в ста ні ду же склад но му, прос то жа­лю­гі­дно­му. У нас не­має мо­жли­во­сті ро­би­ти те, що ми хо­ті­ли б. Хоч є лю­ди і є ба­жа­н­ня. Ми не мо же мо ви їха ти за ме жі Ки є ва. На­віть у Ки­є­ві ми не мо­же­мо ро­би­ти все, що ми хо­че­мо. У нас не­має транс­пор­ту, не­має по­трі­бних ка­мер. Окрім то­го, нам по­стій­но го во рять, що ка нал « Куль ту ра » бу­де за­кри­то. Це бо­лить сьо­го­дні най­біль­ше. Адже на Су­спіль­но­му те ле ба чен ні ка на лу « Куль ту ра » прос то не має міс ця. І що з ним бу­де — по­ки що не­ві­до­мо. Так що мо же мо тіль ки зі тха ти, див ля - чись мос ковсь кий ка нал « Куль - ту­ра», де ве­ли­кі ко­шти, де йдуть най­кра­щі філь­ми сві­то­во­го кі­не­ма­то­гра­фа, най кра­щі єв­ро­пейсь - кі ви­ста­ви. Ми ж мо­же­мо по­ка­зу­ва ти тіль ки ки ївсь кі ви ста ви, тіль­ки ду­же обме­же­ний ре­пер­ту­ар філь мів. У нас не має кош тів, щоб ко рис ту ва ти ся ар хі вом. У нас на ка­на­лі «Куль­ту­ра» три ка­ме­ри. Це нам бо­лить і це при­кро.

С. Т.: — Су­спіль­ство — це по­то ки ін фор ма ції. Якщо в по то ці ук ра їнсь кої ін фор ма ції не бу де куль тур но го склад ни ка, ін фор - ма­ція не спри­йма­ти­ме­ться, не пе­ре­тво­рю­ва­ти­ме­ться в люд­ський ма­те­рі­ал, не пра­цю­ва­ти­ме на роз­ви­ток су­спіль­ства та осо­би­сто­сті, а ми про гра ва ти ме мо і Ро сії, і Аме­ри­ці і будь-ко­му. По­при все, по дії ми ну ло го ро ку по ка за ли, що ви­ро­сло зов­сім ін­ше по­ко­лі­н­ня. Мо­є­му ону­ку 16 ро­ків. Це зов­сім ін­ша лю­ди­на. Я в 16 ро­ків був про­ду­ктом ін­шої си­сте­ми. Про це тре­ба ду­ма­ти. І ще про ін­те­ле­кту­аль­ну скла­до­ву. На роз­ви­ток ін­те лек ту на ції ма ло що пра цює. Си­сте­ма осві­ти пе­ре­д­усім, яка пе­ре тво ри ла ся на ба зар, де тор гу - ють ди­пло­ма­ми, яким гріш ці­на. Ди­во­ви­жно, однак, що ни­ні є чи­ма­ло мо­ло­дих кі­не­ма­то­гра­фі­стів, які зна­ють усе кі­но: фран­цузь­ке, іта лійсь ке, грець ке, не ка жу чи вже про аме­ри­кан­ське. І, до ре­чі, ро­сій­ським, ко­ли й ці­кав­ля­ться, то аж ні­як не біль­ше, ніж ні­ме­цьким чи аме­ри­кан­ським.

Т. Б.: — Ме не зди ву ва ло, що мо лодь ак тив но ди вить ся цикл про­грам «Пря­мо­сто­я­н­ня», який йде за раз на « Куль ту рі » . Во ни над­си­ла­ють ли­сти, те­ле­фо­ну­ють. Там зби ра ють ся ін те лек ту а ли і зга­ду­ють ші­ст­де­ся­тни­ків: Сту­са, Бі ли ка, Кримсь ко го, Ко цю - бинсь ку, Ко ро годсь ко го. Це — пе­ре­да­чі «основ­ної роз мо­ви».

С.Т.: — До ре­чі, ви зга­да­ли ро­сій­ський ка­нал «Куль­ту­ра» — ро­ків три чи чо­ти­ри то­му я в них був. У ме­не там кіль­ка дру­зів пра­цю­ють. Лю­блю цей ка­нал, там справ ді ба га то є ці ка во го. Але рей­тин­ги — май­же всі про­валь­ні. Це не ук ра їнсь ке чи ро сійсь ке яви­ще, це — за­галь­но­сві­то­ва тен­ден­ція. За­раз ін­те­ле­кту­аль­ні про­гра­ми не ко­ри­сту­ю­ться по­пи­том.

Ю.М.: — Ні чо го по діб но го! Зга­дай­те ні­ме­цький ка­нал ARD — ана­лог «Куль­ту­ри». Во­ни в прай­мі да­ють Рі­хар­да Штра­у­са й ма­ють 20% час­тки! Що­прав­да, в Ні­меч­чи­ні мен­ше ка­на­лів, то­му в них ін­ші по­ряд­ки цифр. Це тре­ба по­чи­на­ти за­раз ще одну окре­му дис­ку­сію. Але якщо під­су­му­ва­ти, то тре ба до та ких об го во рень за - лу­ча­ти лю­дей до трид­ця­ти. Мо­ло­ді лю­ди ма­ють з’яви­ти­ся і в уні­вер­си­те­ті ім. Шев­чен­ка, і в Мі­ні­стер­стві куль­ту­ри, і, до ре­чі, на ка­на­лі «Куль­ту­ра». Мо­жли­во, во­ни змі ни ли б ло го тип і по ча ли би зні ма ти на зви чай ні фо то апа ра - ти, їзди­ти на по­дії на ве­ло­си­пе­ді. Мо­жли­во, це бу­ли б зокре­ма сту­ден­ти-пра­кти­кан­ти з уні­вер­си­те­ту ім. Кар пен ка- Ка ро го. Чо му б ні? Мо­лодь за­раз не бе­ре уча­сті в про­це­сі прийня­т­тя рі­шень.

С. Т.: — Так, це важ ли во — має бу­ти діа­лог по­ко­лінь.

Д. Д.: — Ну, ми за ну рю є мо ся в де­та­лі, але, я так ба­чу, що пе­ре­ва­жно у ша­нов­них ко­лег на­стрій за га лом стри ма но- пе си міс тич - ний. Але я най­біль­ший опти­міст, і то­му вва­жаю, що пі­сля всьо­го, що від бу ло ся, має прий ти щось на­ба­га­то кра­ще.

Ю.М.: — Я теж пе­ре­ко­на­ний, що так бу де, але бо ю ся, що це ста­не­ться без на­шої уча­сті. Тут у ме не « шкур ний » ін те­рес — щоб не пропу­сти­ти, щоб те­бе теж по­кли­ка­ли до про­це­су.

Д.Д.: — Між ін­шим, хо­чу ска­за­ти, що я, на­при­клад, до­жив до ча су, ко ли ук ра їнсь кий фільм «Плем’я» отри­мав всі при­зи, які тіль­ки мо­жна, став все­сві­тньо ві­до­мим. Не знаю як ви, а я до сво­го го­лов­но­го філь­му до­жив!

С. Т.: — Так, « я ви дел Ле ни - на — ви дел Сла бош пиць ко го » ! Ми­ро­слав Сла­бо­шпи­цький за­раз пред­став­ляє «Плем’я» в Гол­лі­ву­ді. Оце і є при­клад, ко­ли Укра­ї­ну по чи на ють пі зна ва ти че рез пер - со­на­лії, че­рез осо­би­сто­сті.

Л.І: — Як ви ста­ви­те­ся до то­го, що у Льво­ві бу­ли гру­пи, які про­те­сту­ва­ли про­ти про­ве­де­н­ня джа­зо­во­го фе­сти­ва­лю на ро­сій­ські ко­шти? Це пи­та­н­ня для нас ду­же ва­жли­ве. Ме­ні зда­є­ться, ми ча­сом «гам­бурзь­кий ра­ху­нок» уза­га­лі ігно­ру­є­мо. Але в умо­вах вій­ни си­сте­ма ко­ор­ди­нат фор­му­є­ться тро­хи по-ін­шо­му. Все ж та­ки якої лі­нії по­ве­дін­ки ми до­три­му­є­мо­ся?

Чо му бу ла ко лись « Со лі дар - ність » , яка під три му ва ла ся поль сь ким сус піль ст вом? То му що т ам б у ли лю ди з по гля да ми, прин ци па ми, які ре аль но ма ли гро ма дянсь кий па фос. І ма ють ра цію ті, хто ка же: « Ми, ук ра їн - ці — хо ро ші бор ці, але по га ні гро ма дя ни » . Це най го лов ні ше за вдан ня куль ту ри — ство ри ти Гро ма дян. Це — основ не. Якщо будь- яке яви ще куль ту ри бу де об го во рю ва ти ся із та кої план ки, то ді щось на бе реть ся. Не ба га то, але для по чат ку ви ста чить. Прос то по тріб но під три му ва ти це, не роз ми ва ти і не роз тя гу ва - ти. Лю би ти не згод них — не лег - ка спра ва. Царсь ка, але не кож - но му ца рю під си лу. Сьо год ні в на шо му сус піль но му й куль тур - но му діа ло зі не має пря мо ти з прин ци по вих ре чей. Якщо ми мо же мо бу ти ко рис ні од не од но - му, я за кли каю обов’ яз ко во це ро би ти. Бо та ких май дан чи ків, на яких три ма єть ся ( від нос ний) ро зум, не ба га то.

СЕР­ГІЙ ТРИМ­БАЧ

ЛА­РИ­СА ІВ­ШИ­НА

ОЛЕ­КСІЙ КУЖЕЛЬНИЙ

ТА­МА­РА БОЙКО

ЮРІЙ МА­КА­РОВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.