Пор­трет. Без пейзажу і на­тюр­мор­та

У сто­ли­чній арт-га­ле­реї «Ху­дГраф» про­хо­дить пер­со­наль­на ви­став­ка фо­то­гра­фа Оле­ни Бож­ко

Den (Ukrainian) - - Культура - Іри­на ГОРДІЙЧУК, спе­ці­аль­но для «Дня»

Ім’я Оле­ни Бож­ко — но­ве се­ред про­фе­сій­них фо­то­гра­фів. Вза­га­лі, во­на ма­ла ста­ти ху­до­жни­ком те­а­тру і кі­но — са­ме так на­зи­ва­є­ться її фах у дипломі ху­до­жньої ака­де­мії, яку Оле­на за­кін­чи­ла. Во­на на­віть офор­ми­ла дві ви­ста­ви, але одно­го пре­кра­сно­го дня во­на зро­зумі­ла, що не її це спра­ва. А оскіль­ки ще на пер­шо­му кур­сі ін­сти­ту­ту по­ча­ла сер­йо­зно ці­ка­ви­ти­ся му­зи­кою, — ство­ри­ла з дру­зя­ми гурт «Світ Джейн», ста­ла йо­го со­ліс­ткою. Спо­ча­тку все скла­да­ло­ся ду­же до­бре: гру­па да­ва­ла ба­га­то кон­цер­тів у клу­бах, при­йшла по­пу­ляр­ність, а з нею — за­про­ше­н­ня на му­зи­чні фе­сти­ва­лі. Але все зі­псу­ва­ло «фі­нан­со­ве пи­та­н­ня» — щоб за­крі­пи­ти успіх, не­об­хі­дно бу­ло за­пи­са­ти аль­бом, зня­ти кліп, і, ба­жа­но, не один, а гро­шей не бу­ло. Ко­ле­ктив роз­пав­ся.

Оле­на про­дов­жи­ла екс­пе­ри­мен­ти у ви­бо­рі про­фе­сії: ро­би­ла ав­тор­ські ляль­ки, пра­цю­ва­ла на те­ле­ба­чен­ні, в глян­со­во­му ча­со­пи­сі. На­віть прес­се­кре­та­рем одні­єї по­лі­ти­чної пар­тії. Скрізь до­во­лі успі­шно, але з ча­сом хо­ло­ну­ла.

Фо­то­гра­фу­ва­ла скіль­ки се­бе пам’ятає. Ще в шко­лі їй подарували плів­ко­вий фо­то­апа­рат «Олім­пус», і Оле­на ста­ла зні­ма­ти порт­ре­ти дру­зів. Са­ме порт­ре­ти. Пей­за­жі і на­тюр­мор­ти її не ці­ка­ви­ли. Ма­буть, це шкіль­не за­хо­пле­н­ня так і за­ли­ши­ло­ся б хо­бі (сьо­го­дні ми всі тро­хи «фо­то­ху­до­жни­ки»!), ко­ли б не зна­йом­ство з ві­до­мим фо­то­гра­фом Ві­кто­ром Ма­ру­щен­ком. Оле­на при­йшла в Шко­лу фо­то­гра­фії, яку він ор­га­ні­зу­вав, і ко­ли на­став час ди­пло­му, са­ме вчи­тель по­ра­див їй зро­би­ти се­рію порт­ре­тів, оскіль­ки цей жанр уда­є­ться Оле­ні най­кра­ще. Аван­тюр­на ди­плом­ни­ця пі­шла ва-банк — ви­рі­ши­ла зні­ма­ти ві­до­мих кі­не­ма­то­гра­фі­стів, акто­рів те­а­тру, сце­но­гра­фів. Ко­гось зна­ла осо­би­сто, ін­ших ге­ро­їв і їхні кон­та­кти під­ка­зу­ва­ли дру­зі. Як, на­при­клад, про­дю­се­ра Оле­га Ко­ха­на.

Ко­ха­ну ро­бо­ти Оле­ни спо­до­ба­ли­ся, і він за­про­по­ну­вав ви­пу­сти­ти ка­лен­дар «12 кадрів» з її сві­тли­на­ми. А та­кож ор­га­ні­зу­ва­ти ви­став­ку, де пред­ста­ви­ти всі зня­ті порт­ре­ти, що не вві­йшли до ка­лен­да­ря. Бу­ла пі­зня осінь 2013-го ро­ку... Ка­лен­дар ви­пу­сти­ти всти­гли, про вернісаж, зви­чай­но ж, за­бу­ли на­дов­го. Так все по­чи­на­ло­ся. По­тім з’явив­ся ка­лен­дар на 2015-й рік — те­пер уже «12 му­зик». Ім’я фо­то­гра­фа Оле­ни Бож­ко ста­ло впі­зна­ва­ним у про­фе­сій­но­му сві­ті. І по­ві­дом­ле­н­ня про її пер­со­наль­ну ви­став­ку в га­ле­реї «Ху­дГраф» бу­ло сприйня­то з на­тхне­н­ням.

Як­би ме­ні за­про­по­ну­ва­ли сха­ра­кте­ри­зу­ва­ти цей вернісаж одним сло­вом, я б на­зва­ла йо­го «Фо­то­збіль­ше­н­ня». Чор­но-бі­лі порт­ре­ти ві­до­мих акто­рів (Оле­ксій Гор­бу­нов), ху­до­жни­ків (Бо­рис Єгі­а­за­рян), му­зи­кан­тів (осно­ву екс­по­зи­ції ста­нов­лять ро­бо­ти, надруковані в ка­лен­да­рі «12 му­зик») — Ан­дрія Ку­зьмен­ка (Ку­зьми). Оле­га Скри­пки, Свя­то­сла­ва Ва­кар­чу­ка, Са­шка По­ло­жин­сько­го («Тар­так»), Дми­тра Шу­ро­ва («Pianoboy»), Ан­дрія Хлив­ню­ка («Бум­бокс»), Оле­га «Фа­го­та» Мі­хай­лю­ти («ТНМК»), Ва­ле­рія Хар­чи­ши­на («Дру­га Рі­ка»), Ві­та­лія Ки­ри­чен­ка («НУМЕР482»), Оле­га Соб­чу­ка («С.К.А.Й.») — на­га­да­ли ме­ні фо­то­ли­стів­ки кі­но­акто­рів, які про­да­ва­ли­ся в кі­о­сках «Со­ю­з­дру­ку» в мо­є­му ди­тин­стві. Ми їх зби­ра­ли, і хва­ли­ли­ся один пе­ред одним, у ко­го біль­ше.

Порт­ре­ти Оле­ни Бож­ко теж мо­жна ко­ле­кціо­ну­ва­ти. Обмі­ню­ва­ти­ся ни­ми, да­ру­ва­ти, про­сто роз­див­ля­ти­ся. Ко­жен її ге­рой, ви­хва­че­ний на мить із ме­ту­шні жи­т­тя, стає менш зо­ря­ним, аніж ча­сом пред­став­ляв­ся зі сце­ни або з те­ле­е­кра­ну, і за сві­тли­ною мо­жна скла­сти йо­го пси­хо­ло­гі­чний пор­трет. Ду­же хо­че­ться, до ре­чі, спро­бу­ва­ти про­ве­сти та­кий екс­пе­ри­мент, а по­тім за­пи­та­ти в близь­ких, чи вір­ні ви­снов­ки. Ме­ні зда­є­ться, ре­зуль­тат бу­де по­зи­тив­ним. Оле­ні якось уда­є­ться роз­гле­ді­ти в очах (а во­на са­ма при­зна­є­ться, що акцент най­ча­сті­ше ро­бить са­ме на очі) сво­їх мо­де­лей те, що во­ни не­рід­ко гли­бо­ко хо­ва­ють — не­за­хи­ще­ність, на­дій­ність, му­дрість, ні­жність. А ін­ко­ли і егоїзм.

Осо­бли­во дов­го від­ві­ду­ва­чі за­три­му­ва­ли­ся бі­ля сві­тли­ни Ан­дрія Ку­зьмен­ка, і сло­ва Дов­ла­то­ва — «вся­кий пор­трет — умов­на су­міш дов­го­ві­чно­го з мит­тє­вим», які ме­ні зав­жди зда­ва­ли­ся то­чною ха­ра­кте­ри­сти­кою жан­ру, — спри­йма­ю­ться ще і про­зір­ли­ви­ми.

А ме­ні осо­би­сто ду­же по­до­ба­є­ться пор­трет кі­но­ре­жи­се­ра Ан­дрія За­г­дан­сько­го. Я бу­ла на тій фо­то­се­сії, і Ан­дрій, щоб не бу­ло будь-яко­го па­фо­су, по­про­хав ме­не роз­мов­ля­ти з ним та не ви­гля­да­ти «пам’ятни­ком со­бі». Я роз­по­ві­ла кі­не­ма­то­гра­фі­чний анек­дот, а Оле­на Бож­ко всти­гла зу­пи­ни­ти са­ме ту мить. Кар­ти роз­кри­ли­ся: до­ро­слий, сер­йо­зний чо­ло­вік ви­явив­ся смі­шли­вим хлопчиськом, при­чо­му та­ким, що вміє смі­я­ти­ся і над са­мим со­бою. На­скіль­ки я знаю, За­г­дан­сько­му пор­трет та­кож по­до­ба­є­ться.

Я йшла з виставки з дум­кою: чи бу­де про­дов­же­н­ня ка­лен­дар­ної се­рії? Якщо «так», яку те­ма­ти­ку, про­фе­сію, на­прям Оле­на Бож­ко ви­бе­ре на­сту­пно­го ро­ку? — Спортс­ме­ни? Лі­те­ра­то­ри? По­лі­ція? Мо­жли­во, по­лі­ти­ки?.. Фо­то­граф, про­те, збе­рі­гає ін­три­гу. От­же, че­ка­ти­ме­мо на сюр­приз.

Ан­дрій ЗА­Г­ДАН­СЬКИЙ, кі­но­ре­жи­сер:

«Фо­то­порт­рет — це зав­жди ме - та фі зич не рів нян ня. Мо мент кла - ца­н­ня за­тво­ра як ви­рів­ню­ва­н­ня но­си ків на ста ро вин них те ре зах. На цих ме­та­фі­зи­чних те­ре­зах — два ха­рак те ри, два тем пе ра мен ти, два зна­н­ня, два са­мо­від­чу­т­тя. Два жи­т­тя. Фо­то­граф — це вмі­н­ня три­ма­ти по гляд ін шої лю­ди ни. Не ве ли ке і стра­шне ви­про­бу­ва­н­ня, гра в гля­ді­н­ня один на одно­го сер­йо­зно. За ми­лою і ви­клю­чно при­ва­бли­вою Оле­ною Бож­ко хо­ва­є­ться сер­йо­зний гра­вець у гля­ді­н­ня. Фо­то­граф».

Ма­рія СИ­ДОР­ЧУК, сце­на­рист:

«Я лю­блю роз­гля­да­ти її ро­бо­ти, осо­бли­во чо­ло­ві­чі, вга­ду­ва­ти ха­ра­ктер ге­роя. Во­ни ду­же рі­зні, від­мін­ні і емо­цій­но, і за ком­по­зи­ці­єю, але в очах зав­жди чи­та­є­ться — силь­ний, смі ли вий, та ла но ви тий і ве ли ко - ду­шний. Ін­ко­ли ме­ні зда­є­ться, що це сто рін ки роз ді лу « Справ ж ні чо - ло­ві­ки» з «Чер­во­ної кни­ги».

Олег КО­ХАН, про­дю­сер:

«Фо­то­порт­ре­ти Оле­ни Бож­ко (по­чи­на­ю­чи з мо­го вла­сно­го) на­га­ду­ють ме­ні ма­ляр­ство. Це не про­сто за­фі­ксо­ва­на мить, але щось біль­ше: не знаю, в чо­му кри­є­ться та­єм­ни­ця, але в очах її ге­ро­їв ви­дно ха­ра­ктер, тем­пе­ра­мент, на­стрій. І ба­га­то хто з них, на­при­клад, Бо­рис Єгі­а­за­рян, Сла­ва Ва­кар­чук, Оле­ксій Гор­бу­нов, вва­жа­ють ро­бо­ти Оле­ни кра­щи­ми сво­ї­ми порт­ре­та­ми».

ФО­ТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

ВІ­ТА­ЛІЙ ЛІ­НЕ­ЦЬКИЙ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.