Як до­сяг­ти ме­діа-ви­со­ти

Уча­сни­ки Лі­тньої шко­ли жур­на­лі­сти­ки «Дня» про­йшли «бо­йо­ве хрещення» на зу­стрі­чі з Ла­ри­сою Ів­ши­ною

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Дми­тро ПЛАХТА, На­та­лія ПУШКАРУК, уча­сни­ки Лі­тньої шко­ли жур­на­лі­сти­ки «Дня»

На еко­ло­гі­чно чи­стій « гряд­ці » га­зе­ти «День» ось уже три­над­цять ро­ків, як зро­стає Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки. За тра­ди­ці­єю, пер­ший кру­глий стіл літньошколярів від­бу­ва­є­ться з го­лов­ним ре­да­кто­ром «Дня» Ла­ри­сою Ів­ши­ною. Це для мо­ло­дих жур­на­лі­стів — і по­свя­та, і «бо­йо­ве хрещення». «Цьо­го лі­та у нас над­зви­чай­но ці­ка­вий екс­пе­ри­мент. Він пов’яза­ний з тим, що ми по­про­си­ли по­да­ва­ти ан­ке­ти у «шко­лу» са­ме тих, хто є на­ши­ми чи­та­ча­ми й пе­ред­пла­тни­ка­ми. Адже що­ро­ку ре­да­кція все пі­ді­ймає й пі­ді­ймає «став­ки». Ми на­ре­шті ви­рі­ши­ли: чи не ри­зи­кну­ти нам по­ди­ви­ти­ся на те, що мо­же­мо вва­жа­ти сво­їм се­ре­до­ви­щем, ви­ро­ще­ним при пев­но­му на­шо­му втру­чан­ні й спри­ян­ні? Ду­маю, ми пі­зна­є­мо це в більш гли­бо­ко­му спіл­ку­ван­ні упро­довж мі­ся­ця і че­сно ска­же­мо один одно­му по за­вер­шен­ню­на­шої про­гра­ми», — роз­по­ча­ла зу­стріч го­лов­ний ре­да­ктор.

А да­лі — де­ся­ток ва­жли­вих за­пи­тань від сту­ден­тів: про остан­ні по­дії в пар­ла­мен­ті, про «ви­ро­щу­ва­н­ня» по­лі­ти­чно­го кри­ла мо­ло­дих прин­ци­по­вих по­лі­ти­ків; та­кож го­во­ри­ли про стан­дар­ти ви­хо­ва­н­ня гро­ма­дян, ви­мо­ги до осми­сле­ної жур­на­лі­сти­ки та її від­по­від­аль­ність... Сту­ден­ти не оми­ну­ли акту­аль­ні те­ми, зокре­ма за­пи­ту­ва­ли про по­лі­ти­чні про­ти­річ­чя, на які го­лов­ний ре­да­ктор «Дня» зро­зумі­ло і до­сту­пно від­по­від­а­ла, хо­ча й за­ува­жи­ла: «На скла­дні за­пи­та­н­ня не че­кай­те лег­ких та про­стих від­по­від­ей». Чи до­ціль­ні вне­се­н­ня змін до Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни? Чо­му по­лі­ти­ки лег­ко­ва­жать ін­сти­ту­том укра­їн­сько­го гро­ма­дян­ства? Яки­ми по­вин­ні бу­ти осно­ви на­ціо­наль­ної куль­тур­ної по­лі­ти­ки?

Най­ці­ка­ві­ші екс­тра­кти кру­гло­го сто­лу з го­лов­ним ре­да­кто­ром «Дня» про­по­ну­є­мо для озна­йом­ле­н­ня чи­та­чам.

Дми­тро ПЛАХТА,

Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. Iва­на Фран­ка:

— У сво­є­му остан­ньо­му ві­део­бло­зі ви ска­за­ли, що 1996 ро­ку пар­ла­мент від­сто­яв Кон­сти­ту­цію, оскіль­ки був«жив им». На­то­мість про ни­ні­шню ВРУ ви не­що­дав­но в «Фейс­бу­ці» на­пи­са­ли: «Більш слаб­ко­го пар­ла­мен­ту вкра­ї­ні ще не бу­ло. Мі­ні­маль­на кіль­кість прин­ци­по­вих лю­дей — на­слі­док не­га­тив­ної се­ле­кції, від­су­тно­сті іде­о­ло­гі­чних пар­тій... Це ду­же про­во­кує ви­ко­нав­чу вла­ду ро­би­ти все, що за­ма­не­ться». От­же, ни­ні­шній пар­ла­мент мо­жна на­зва­ти «мер­твим», чи він все-та­ки по­дає озна­ки жи­т­тя?

Л. І.: — Пе­ре­д­усім хо­чу ска­за­ти, що свій ві­део­блог що­до Дня Кон­сти­ту­ції не ви­пад­ко­во по­ча­ла з та­кої фра­зи: « Чи зна­йде­ться ба­га­то лю­дей, які хо­ті­ли б до­бро­віль­но по­го­во­ри­ти про Кон­сти­ту­цію? » Бо сьо­го­дні ви­гля­дає так, ні­би ми існу­є­мо окре­мо від на­шої Кон­сти­ту­ції. Укра­їн­ці — древ­ня на­ція, якій вда­є­ться жи­ти без дер­жа­ви, збе­рі­га­ти мо­ву, тра­ди­цію, не в пов­но­му об­ся­зі куль­ту­ру. Так! Але це не мо­же бу­ти нор­мою. Ми по­вин­ні все-та­ки з’єд­на­ти­ся з по­лі­ти­чно­ю­пра­кти­кою , щоб жи­т­тя на­ро­ду і той дер­жав­ний до­ку­мент, який йо­го ви­зна­чає, був ав­то­ма­ти­чно сприйня­тий як до­ку­мент пря­мої дії.

Ви, ма­буть, чу­ли не­що­дав­ню­за­яву Пре­зи­ден­та про те, що пар­ла­мент­сько-пре­зи­дент­ська мо­дель опти­маль­на для кра­ї­ни. Так? На­то­мість де­я­кі йо­го кро­ки свід­чать, що він на­справ­ді так не ду­має. То­ді ви­ни­кає за­пи­та­н­ня: дру­зі, а ви чо­му не мо­же­те щи­ро ска­за­ти, чо­го ви хо­че­те? От у цьо­му і є ве­ли­че­зна про­бле­ма. Тим ча­сом го­ло­ва Адмі­ні­стра­ції Пре­зи­ден­та, який ствер­джує, що є ме­не­дже­ром, а не по­лі­ти­ком, го­во­рить, що нам по­трі­бна пре­зи­дент­ська ре­спу­блі­ка. Ці­ка­во, чи не так? У цьо­му ви­пад­ку із го­лів пар­тій, фра­кцій хто- не­будь щось чі­тке за­явив? Ось тут і є прин­ци­по­вий мо­мент: чи ма­ють во­ни до­ста­тньо для цьо­го знань, щоб го­во­ри­ти, яка мо­дель по­трі­бна і чо­му, або якщо пар­ла­мент­сько-пре­зи­дент­ську тре­ба за­раз стій­ко обо­ро­ня­ти, то чо­му во­ни цьо­го не ро­блять?

Ду­же швид­ко вне­се­ні змі­ни, і са­ме в та­кій фор­мі «вки­ну­тий» про­ект змін до Кон­сти­ту­ції свід­чить про те, що, м’яко ка­жу­чи, не­має не тіль­ки дер­жав­но­го ми­сле­н­ня, а й дер­жав­них ін­стин­ктів. Умов­но ка­жу­чи, ми ма­є­мо за­раз роз­би­тий віз укра­їн­ської дер­жа­ви то­го зраз­ка, який ще був не­до­ре­фор­мо­ва­ний пі­сля 1991 ро­ку.

Якщо ми хо­че­мо ма­ти силь­ну пар­ла­мент­сько- пре­зи­дент­ську мо­дель — тре­ба роз­ви­ва­ти на­род. Для цьо­го по­трі­бна ве­ли­ка кіль­кість « які­сних » гро­ма­дян. І ва­жли­вим тут є ко­жен. Якщо лю­ди йдуть на ви­бо­ри, не ма­ю­чи ні ре­аль­но­го ви­бо­ру, ні го­тов­но­сті це ро­би­ти, — во­ни за­пу­ска­ють ду­же скла­дні про­це­си. Це най­важ­ча мо­дель для не­ре­фор­мо­ва­ної кра­ї­ни. В Укра­ї­ні во­на ще ускла­дню­є­ться тим, що в нас є дав­ні тра­ди­ції Ру­ї­ни. На­ше вив­че­н­ня істо­рії не ся­га­ло да­лі Ко­зач­чи­ни, а в той пе­рі­од бу­ли не ли­ше по­зи­тив­ні, пре­кра­сні про­це­си і лі­де­ри, а й зав­жди бу­ла Чор­на ра­да. При­га­дую, як одно­го ра­зу Юрій Лу­цен­ко на­пи­сав десь під час пер­шо­го Май­да­ну: « Ки­дай­те все, їдь­те по Укра­ї­ні — під­ні­май­те чор­ні ра­ди » . Я то­ді від­по­ві­ла: « Не « ви­кли­кай­те вов­ка з лі­су » . Не пра­цюй­те з ти­ми ко­но­та­ці­я­ми, до яких ви гли­бо­ко не ді­йшли і не зна­є­те, що це озна­чає і чим за­кін­чи­ться » . Ця зда­тність лег­ко­ва­жно го­во­ри­ти про сер­йо­зні ре­чі ду­же ча­сто гу­бить по­лі­ти­ків. За­зви­чай, у по­бу­ті це на­зи­ва­є­ться ля­па­ти язи­ком. Уяв­ля­є­те, які бу­ли тра­ди­ції: тіль­ки під­ні­ме­ться щось які­сне — мо­мен­таль­но за­кли­ки до ни­зів, до ни­зо­вої го­ло­ти ( те, що на­зи­ва­ло­ся в ра­дян­ський час « до люм­пе­ну » ) , і ла­ма­є­ться будь- який ево­лю­цій­ний сце­на­рій.

То­му з усіх на­ших істо­ри­чних про­блем ви­би­ра­ли до­во­лі скла­дний мікс для дер­жа­во­тво­ре­н­ня: не­силь­ний лі­дер в мо­де­лі пре­зи­дент­ської ре­спу­блі­ки і не­до­ста­тня кіль­кість які­сних гро­ма­дян у пар­ла­мент­сько­пре­зи­дент­ській... А чо­му? Ін­фор­ма­цій­ний про­стір був за­пов­не­ний по­стій­но по­псою, фей­ка­ми — вза­га­лі не знаю, як на­ші лю­ди вці­лі­ли і не втра­ти­ли глу­зду у цьо­му ки­сло­тно­му се­ре­до­ви­щі, у яке бу­ли за­ну­ре­ні двад­цять ро­ків.

За­раз ми не ма­є­мо шан­су змі­ни­ти пар­ла­мент. Ми не ба­чи­мо го­то­вих аль­тер­на­тив. Але те, що ми то­чно по­вин­ні ро­би­ти — че­сно го­во­ри­ти про свої по­гля­ди, цін­но­сті, ав­то­ри­те­ти, жур­на­лі­сти­ку і ро­би­ти це на­скіль­ки вда­є­ться ці­ка­во. То­му що лю­ди не го­то­ві йти одра­зу в та­кі по­лі­ти­чні не­трі. Але, во­дно­час, ефі­ри, кру­глі сто­ли, ві­део­бло­ги по­вин­ні бу­ти за­пов­не­ні ро­зум­ним спіл­ку­ва­н­ням з ро­зум­ни­ми лю­дьми. Я вдру­ге по­вто­ри­ла в «Фейс­бу­ці» фра­зу, яка всім спо­до­ба­ла­ся: «Пер­ша за­по­відь для жур­на­ліс- та — не ро­би­ти дур­них лю­дей ві­до­ми­ми». То­му що по­тім ця ма­са «ві­до­мих» ви­ті­сняє на мар­гі­нес ро­зум­них. І ство­рю­є­ться сум­нів­ний «ба­ланс»... Укра­їн­ці йдуть на ви­бо­ри і ду­ма­ють: «Я ба­чив по те­ле­ві­зо­ру цьо­го кан­ди­да­та, я за ньо­го про­го­ло­сую». А по­тім во­ни ба­чать в дії роз­кру­че­них де­пу­та­тів, які че­сно ви­зна­ють, що не зда­тні ро­зі­бра­ти­ся, за що са­ме го­ло­су­ють. Ось наслідки від­су­тно­сті які­сної жур­на­лі­сти­ки.

«УКРА­Ї­НА НЕ ПРО­ЙШЛА ПЕ­РІ­ОД НОР­МАЛЬ­НОЇ ЦЕН­ТРА­ЛІ­ЗА­ЦІЇ»

На­та­ля БЕЗВОЗЮК, Оде­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. I. I. Ме­чни­ко­ва:

— Ла­ри­со Оле­ксі­їв­но, як ви ста­ви­те­ся до про­е­кту вне­се­н­ня змін до Кон­сти­ту­ції у зв’яз­ку з де­цен­тра­лі­за­ці­єю?

— Ці змі­ни, зокре­ма і що­до де­цен­тра­лі­за­ції, з одно­го бо­ку, ні­би дав­но очі­ку­ва­ні: мі­сце­ва вла­да ча­сто скар­жи­ться на те, що не мо­же ви­рі­ши­ти будь-які свої пи­та­н­ня, то­му що по­трі­бно за всі­ма до­зво­ла­ми звер­та­ти­ся до Ки­є­ва. Але, як на ме­не, це еле­мен­тар­но ви­рі­шу­є­ться. Для цьо­го не по­трі­бно го­во­ри­ти Пре­зи­ден­ту, що ви мо­же­те спіл­ку­ва­ти­ся ті­єю мо­вою, якою за­хо­че­те... Одним сло­вом, ні­би з ран­ньо­го Єль­ци­на — бе­ріть су­ве­ре­ні­те­ту стіль­ки, скіль­ки за­хо­че­те. Ме­ні це не близь­ке.

Га­даю, що Укра­ї­на не про­йшла пе­рі­од нор­маль­ної цен­тра­лі­за­ції. Її не бу­ло, то­му що Ку­чма від­дав у «лі­зинг» Дон­бас ще на по­ча­тку 1990-х ро ків. Усі за кри ва ли очі на те, що Дон бас уже то ді був « спе ці аль ною зо ною » . Там йо го гра бу ва ли, ви ро - щу ва ли кри мі на лі тет, а все ук ра - їнсь ке за гна ли в гли бо ке під піл ля. Те­пер там тре­ба бу­ло не спе­ці­аль­ну зо­ну ство­рю­ва­ти, а ко­ли ми обра­ли мо­дель, що «Дон­бас наш», то про­ду­ку­ва­ти сми­сли на­бли­же­н­ня і єд­на­н­ня. Якщо ж ми ви­зна­є­мо йо­го оку­по ва ною те ри то рі­єю, то тре ба ак - тив но бо ро ти ся всі ма між на род ни - ми і вла­сни­ми за­со ба­ми за йо­го по­вер­не­н­ня. Так са­мо і з Кри­мом. Чи мож на бу ло вва жа ти, що Крим прой шов пе рі од цен т ра лі зо ва ної дер­жа­ви? Зви­чай­но, ні.

Що від­бу­де­ться, якщо де­цен­тра­лі за ція бу де від да на не зрі лим елі - там? А є гли­бо­ке пе­ре­ко на­н­ня, що елі ти на міс цях — зрі лі? До ре чі, звер­ну­ла ува­гу (ма­буть, львів’янам має бу ти особ ли во близь ко) — до сі ні­ко­ли не бу­ло на львів­ських ка­на­лах ро­сій­ських про­грам. А те­пер на ка­на­лі «24» — три під­ряд. Чим би ви це по­ясни­ли? Вті­ле­н­ня га­сла «го­во­ріть якою хо­че­те мо­вою»? Чи це про­ни­кне­н­ня бі­знес-ін­те­ре­сів Ро­сії так гли­бо­ко «в пе­чін­ку», що ми й не спо­ді­ва­ли­ся? Пи­са­ла сто­сов­но цьо­го у «Фейс­бу­ці»: «То що з П’ємон­том? Чи він ще сто­їть, чи вже на­хи­лив­ся? » Тоб­то має бу­ти від­чу­т­тя істо­ри­чних про­це­сів. А що­до де­цен­тра­лі­за­ції — в пев­них про­пор­ці­ях це тре­ба зро­би­ти. Якщо тіль­ки йде­ться про ви­рі­ше­н­ня рі­зних го­спо­дар­ських пи­тань — тут жо­дних про­блем та за­ува­жень. Але ва­жли­во ро­зу­мі­ти, які лю­ди при­йшли до мі­сце­вих рад. У нас ба­га­то го­во­рять про лю­стра­цію, однак до­сі ко­му­ні­сти­чна пар­тія не за­бо­ро­не­на. Лю­стра­ція від­бу­ва­ла­ся за прин­ци­пом, хто пра­цю­вав за Яну­ко­ви­ча — звіль­ни­ти. А хто за Ку­чми пра­цю­вав? Це був хи­бно ви­бра­ний принцип, ко­ли пер­ши­ми жер­тва­ми ча­сто ста­ва­ли осві­че­ні, пе­ре­ві­ре­ні у від­да­но­сті Укра­ї­ні лю­ди. Як-от ві­до­мий адмі­рал Ігор Ка­ба нен ко, який роз­крив ро­сій­ські ро­зві­ду­валь­ні буї в Се­ва­сто­по­лі. Йо­го по­стмай­дан­на вла­да лю­стру­ва­ла пер­шим. У ме­не бу­ло еле­мен­тар­не за пи тан ня: це прос то ду рість та ка чи про­во­ка­ція? Якщо го­во­ри­ти про лю­стра­цію, то, зви­чай­но, за кри­мі­наль­ні зло­чи­ни по­вин­ні бу­ти по­ка­ра ні ті, хто ма ють бу ти по ка ра ні, і ніх то тут не за бо ро няє... І жод них до дат ко вих люс т ра цій них за ко нів не по тріб но... Тоб то, тре ба ба чи ти усю кар­ти­ну: са­мо­стій­ність в ухва­лен­ні го­спо­дар­ських рі­шень ва­жли­ва. Що­до на­ці­є­твор­чо­сті — ба­че­н­ня май­бу­тньо­го кра­ї­ни тре­ба роз­ро­бля­ти осми­сле­но. Якось я по­жар­ту­ва­ла, мов­ляв, ко­ли бу­ли ре­сур­си — бу­ла цен т ра лі за ція. Ре сур си зник ли — при­йшла де­цен­тра­лі­за­ція.

«ТБ ЯК ПОЛІГОН ДЛЯ ОБКАТКИ МІЗ­КІВ»

— Тур­бує з цьо­го пи­та­н­ня по­зи­ція Ро сії. Адже де цен т ра лі за ція, при всіх клят вах, мо же ста ти для них ті­єю шпа­рин­кою, в яку во­ни хо­чуть уже вко­тре за­су­ну­ти «ла­пку»... Не ви­пад­ко­во ж у РФ так пал­ко го­во рять про те, що нам не по трі бен ли­ше До­нецьк і Лу­ганськ. А ми цей сце­на­рій ма­є­мо ви­вчи­ти. Про­ана­лі­зу­ва­ти в жур­на­ліст­сько­му се­ре­до­ви­щі, як це від бу ва лось, як на всіх на­ших те­ле­ка­на­лах з’яви­ли­ся те­ми До­не­цько-Кри­во­різь­кої ре­спу­блі­ки. Не­має ні­чо­го скла­дно­го. По­ка­за­ти, скіль­ки бу­ло Ца­рьо­ва і Ко­ле­сні­чен­ка, де і чо­му. Без жо­дних ін­фор­ма­цій них при во дів. Це був ре аль ний полігон для обкатки міз­ків, а по­тім за цим при­йшли тан­ки, «гра­ди», «смер­чі» й «ура­га­ни». Тоб­то ін­фор­ма­цій­на зброя спра­цю­ва­ла по­пе­ре­ду всьо­го. Ко­ли ми так лег­ко ста­ви­мо­ся до то­го, що ра­птом у Льво­ві з’яв­ля­є­ться аж три ро­сій­ські про­гра­ми, а жур­на­ліст­ська спіль­но­та на це не ре­а­гує, і вза­га­лі не­має ознак три­во­ги, то це по­га­но. Про це тре­ба го­во­ри ти. Так що де цен т ра лі за ція при здо ро во му сус піль ст ві, ін с ти ту - тах — аб­со­лю­тно нор­маль­не яви­ще. А при слаб­ко­му?..

«ПЕРШ ЗА ВСЕ — ЧЕ­СНИЙ АНА­ЛІЗ»

На­та­ля ШИМКIВ,

Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. Iва­на Фран­ка:

— В одно­му ін­терв’ю ви на­га­да­ли, що у нас до­сі не­має мі­ні­стра з оку­по­ва­них те­ри­то­рій...

Л. І.: — Спо­ча­тку тре­ба бу­ло б ви­зна­ти, що це оку­по­ва­ні те­ри­то­рії. За­раз уже ін­ша роз­мо­ва про те, що на Дон­ба­сі бу­дуть ви­бо­ри. Якщо ро­сій­ські вій­ська не по­ки­нуть те­ри­то­рію, і ук ра їн ці не візь муть кор дон під свій за хист, то це, як на ме не, вза га лі не ймо вір на іс то рія... Ми кри­ти­ку­ва­ли Мін­ські до­мов­ле­но­сті. Те­пер ви­дно, до чо­го во­ни при­зве­ли. Але що сто­су­є­ться Кри­му. Сьо­го­дні тре­ба від­вер­то го­во­ри­ти про це. Як ми йо­го втра­ти­ли? Чи мо­гли не втра­ти­ти? Що по­трі­бно, щоб пів­острів по­вер­ну­ти?

Сьо­го­дні ма­ло ді­є­вих ін­стру­мен­тів, яки­ми мо­жна ти­сну­ти на по­лі­ти­ків, у чо­мусь бу­ти не­по­сту­пли­ви­ми, не­при­ми­рен­ни­ми. У нас справ­ді є по­лі­ти­чні гі­ган­ти, але во­ни всі по­за пар­ла­мен­том. То­му я зав­жди за­пе­ре­чую, ко­ли ка­жуть, що пар­ла - мент це від об ра жен ня сус піль ст ва. Ні, наш пар­ла­мент — це від­о­бра - же­н­ня «ви­ви­ху» су­спіль­ства, до то­го ж ран­ньо­го «ви­ви­ху», який ще не впра­ви­ли на своє мі­сце. І це фор­мує вра­же­н­ня про те, що є Укра­ї­на.

Я бу ла пар ла мен­тсь ким ко рес - пон­ден­том у Вер­хов­ній Ра­ді пер­шо­го скли­ка­н­ня, тож мо­жу по­рів­ня­ти. То­ді пар­ла­мент був актив­ний, бур­хли вий, ухва лю ва ли основ ні до ку - мен­ти у ве­ли­че­зних бо­ях. Бу­ли па­сіо­нар­ні по­лі­ти­ки, лю­ди не­під­ку­пні, які при­йшли з та­бо­рів і аб­со­лю­тно інак ше ре агу ва ли на будь- який «пчих» Ро­сії. За­раз іна­кше. Дня­ми по ба чи ла, що за ступ ник мі сії ОБСЄ, го­во­ря­чи про по­дії на Дон­ба­сі, ка­же про якісь «оби­дві сто­ро­ни кон­флі­кту». У цьо­му мі­сці має бу­ти за ява Клім кі на. Де во на? Це прос то не нор маль на іс то рія. Що ОБСЄ не ба­чить на укра­їн­ській те - ри то рії ро сійсь кої зброї та військ? Це усі ви зна ли. Які « дві сто ро ни кон ф лік ту » щось по ру шу ють? Укра­ї­на за­хи­щає свою те­ри­то­рію. І в цій си­ту­а­ції не­має та­кої різ­кої за­яви, як бу ла ко лись, у пер шо му пар ла мен ті. Чо му я ка за ла про «жи­вий» пар­ла­мент 1996 ро­ку, то­му що там ре­а­гу­ва­ли на спро­би адмі ніс т ра ції нав’ яза ти сце на рій аб - со лют ної кон цен т ра ції вла ди. По - тім це все пе ре кру ти ли, і Куч му зро­би­ли лю­ди­ною, яка ле­две не сти­му­лю­ва­ла кон­сти­ту­цій­ний про­цес. Він же при­йшов у пар­ла­мент, ко­ли всі їхні ма­ні­пу­ля­ції про­ва­ли­ли­ся. І про­ва­ли­ли­ся во­ни че­рез те, що був « жи вий » пар ла мент і був діа лог з на­ро­дом. А да­лі — ду­же ба­га­то дра­ма тич них по дій, які су час на жур - на ліс ти ка му сить про ана лі зу ва ти. Ча­сто ка­жуть, що ми от ви­пи­ше­мо со бі не зай ма них, цнот ли вих по лі - ти­ків з яко­їсь про­бір­ки, і во­ни нам тут одра­зу вла­шту­ють не­зем­не жи­т­тя. Але так не мо­же бу­ти.

На­то­мість тре­ба при­йти до ета­пу осмис лен ня. Так ба га то втра че но і тре ба до га ня ти. Але на сам пе ред — « діа гнос ту ван ня » нас са мих. То му ми у « Дні » ви да є мо книж ки — це як в укра­їн­ських каз­ках «ря­тів­ний ка мін чик » , ко ли ідеш ку дись, то ки да єш йо го че рез пле че, щоб зна - ти, як по вер та ти ся. Шлях, яким йде Укра ї на, по тріб но пра виль но опи са ти су час ною мо вою, щоб нас ро­зу­мів світ. Він не мо­же зро­зу­мі­ти, чо­му укра­їн­ці тов­чу­ться 20 ро­ків на мі­сці? Два Май­да­ни про­йшли, зно­ву вла­да не та­ка, пар­ла­мент не зда­тний при­йма­ти зрі­лих рі­шень. Що з на­ми не так? — це, як на ме­не, одне з основ­них пи­тань.

«БІ­ЛЯ КО­ЖНО­ГО КА­НА­ЛУ — ПІ­КЕТ»

Мар’яна ЧОРНIЄВИЧ, На­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет «Львів­ська по­лі­те­хні­ка»:

— В одно­му зі сво­їх текстів ви ка­за­ли, що в го­ло­вах укра­їн­ців «ка­ша». Те­пер, пі­сля остан­ньо­го Май­да­ну, ме­ні зда­є­ться, що «ка­ша» про­дов­жує до­мі­ну­ва­ти. Пев­но, в цьо­му за­слу­га ТБ, яке по­ка­зує пра­по­рець та ло­го­тип «Єди­на Кра­ї­на», а ні­чо­го не ро­бить для цьо­го.

Л. І.: — Бі­ля ко­жно­го ка­на­лу — пі­кет. Не­дав­но в нас у «Дні» від­бу­вав­ся кру­глий стіл, де обго­во­рю­ва­ли укра­їн­ський кон­тент на те­ле­ба­чен­ні. Цю те­му по­ру­шив Оле­ксандр Тка­чен­ко. До ньо­го і до йо­го гру­пи ка на лів мо жуть бу ти пре тен зії, ад - же там є свої осо­бли­во­сті. Ми ча­сто на те вка­зу­є­мо, хоч до них ста­ви­мо­ся за­га­лом при­хиль­но. А ін­ші ка­на­ли «бри­ка­ю­ться», щоб не ро­би­ти своє кі­но, щоб оми­на­ти рі­зні за­бо­ро­ни, як це зро­бив ка­нал «Укра­ї­на»... Ці рі­зні «фо­ку­си» — роз­ра­ху­нок на не ви баг ли во го гро ма­дя­ни­на. А скіль ки в нас не ви баг ли вих гро ма - дян?.. Во ни і за без пе чу ють та ким ка­на­лам рен­ту.

Ка­жуть, що «у то­го, хто не знає, ку­ди пли­ве, в ньо­го ні­ко­ли не бу­де по пут но го віт ру » . Я ду маю, що в цьо­му на­ша про­бле­ма. І га зе та «День» всі ці ро­ки на­ма­га­ла­ся ви­ро­би­ти та­ку «ло­цію».

Дар’я ТРАПЕЗНIКОВА, Київський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­те­ту ім. Та­ра­са Шев­чен­ка:

— Про­дов­жу­ю­чи те­му оку­по­ва­них те­ри­то­рій, хо­ті­ло­ся б по­чу­ти ва­шу дум­ку що­до та­ко­го пи­та­н­ня: чо­му укра­їн­ські ме­діа за ро­ки не­за­ле­жно­сті не змо­гли здо­бу­ти стій­кої при- хиль нос ті ау­ди то­рії, ав­то­ри те­ту, щоб фор­му­ва­ти гро­мад­ську дум­ку на Дон­ба­сі та в Кри­му?

Л. І.:

— Це гли бо ке по лі тич не пи тан ня, то му що, як я вже зга ду - ва ла, десь до 1999 ро ку бу ли пев ні до­мов­ле­но­сті що­до Дон­ба­су. Фра­за « Куч ма від дав Дон бас у лі зинг » у ме не на ро ди ла ся не ви пад ко во. Я прос то ба чи ла: Дон бас у пер шо му пар­ла­мен­ті був пред­став­ле­ний ду­же ба­га­тьма ці­ка­ви­ми де­пу­та­та­ми. Що ха рак тер но, во ни ме ні ча сом по до - ба ли ся біль ше, ніж пред с тав ни ки мо їх рід них зе мель. Во ни ма ли твер­ді по­зи­ції й, я би ска­за­ла, бу­ли ви­ра­зни­ми ан­ти­ко­му­ні­ста­ми. Ві­я­ло від них пе­ре­кон­ли­ві­стю і си­лою. По­тім там був не зви чай ний де пу тат Єв­ген Щер­бань. Я йо­го ду­же до­бре пам’ятаю і при­га­дую, що він при­хо­див ще на по­ча­тку 90-х у пар­ла­мент у ви­ши­ван­ці... Пі­сля вбив­ства Щер­ба­ня, за під трим ки си нів, ви да­ли книж ку « Я ви би раю сво бо ду » . До ре чі, один із йо го си нів прос то чу - дом за­ли­шив­ся жи­вим — за­ко­тив­ся під ав то мо біль, ко ли йо го бать ка і ма­тір роз­стрі­ля­ли в ае­ро­пор­ту. Мо­жу со­бі ли­ше уяви­ти, що пе­ре­жи­ли ці ді ти. А по тім у них ще, за « кра - щи ми » тра ди ці я ми, бать ків­ський біз нес від би ра ли... Це був знак ве - ли кої бі ди, яка по тім роз го рі ла ся ка та стро фою для всі­єї кра ї ни. На ран ніх ета пах тих, хто міг по вес ти Дон­бас за со­бою, вби­ва­ли у фі­зи­чно­му сен­сі. На мі­сце та­ких лю­дей, як Єв­ген Щер­бань, при­йшли ті, хто по­тім став до мі ну ю чим кла ном, спа - ринг-пар­тне­ром ки­їв­сько го вла­дно­го цен т ру і Крем­ля. І ко ли Куч мі тре ба бу ло ви гра ти ви бо ри в 1999 ро­ці, са­ме Яну­ко­вич ра­пор­ту­вав йо­му, що во ни за без пе чи ли у сво є му ре­гіо­ні пе­ре­мо­гу, на­віть за­ткнув­ши ко му ніс тів, яких бу ло ви пу ще но, щоб ро зі гру ва ти ком бі на цію: « ре - фор ма тор » про ти « чер во ної за гро - зи». З усьо­го ви­дно, що укра­їн­ці до­сі не пе ре ос мис ли ли цю проб ле му. Сьо год ні Куч ма — член Кон с ти ту - цій­ної ко­мі­сії. І це озна­чає над­зви­чай ну слаб кість ук ра їнсь ко го гро - ма дянсь ко го сус піль ст ва, аб со лют - ну не міч ність по лі тич них пар тій, які прос то не ма ють прин ци по вих по­зи­цій.

Алі­на ВАВРИНЮК,

Чер­ні­ве­цький на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. Юрія Федь­ко­ви­ча:

— На ва­шу дум­ку, як­би ще в пер­ші ро­ки не­за­ле­жно­сті вда­ло­ся про­ти­сто­я­ти ін­фор­ма­цій­ній агре­сії з бо­ку Ро­сії, чи від­був­ся би вій­сько­вий на­ступ на укра­їн­ські зем­лі?

Л. І.: — Пев но, що од но го ін - фор ма цій но го до мі ну ван ня не до - стат ньо, хо ча во но й має ве ли ке зна­че­н­ня. То­му що бо­роть­ба не при­пи ня ла ся ні на мить. Я при га дую час, ко­ли з’яв­ля­ли­ся пер­ші ви­дан - ня в фор ма ті не за леж ної Укра ї ни. То ді в них пе ре ва жа ли дер жа во - твор чі під хо ди, але ще, мо же, не - зрі­лі. І все одно «п’ята ко­ло­на» бу­ла при­су­тня. А по­тім Ро­сія ро­би­ла ма­кси­мум для то­го, щоб всі ко­ло­ни бу­ли «п’яті». Усю­ди роз­став­ля­ю­чи «ма­я­ки», які б не ви­пу­ска­ли Укра - їну з-під її впли­ву.

На це бу­ло по­тра­че­но ве­ли­че­зні ре сур си. На прик лад, від бу ва ло ся «за­ки­да­н­ня» сю­ди «па­ра­шу­ти­стів», які по­вин­ні бу­ли ство­рю­ва­ти в укра­їн­ців від­чу­т­тя не­впев­не­но­сті в то­му, що во ни мо жуть опа ну ва ти свій кон­тент. Та­кож ішло пе­ре­пи­су­ва­н­ня укра­їн­ської істо­рії. Ви, мо­же, не при га ду є те, які вій ни ве ли ся ( ін - фор­ма­цій­ні та всі­ля­кі ін­ші) за єди­ний під руч ник з іс то рії. Га зе та «День» тут бу­ла єди­ним фор­по­стом, та­ким не­по­сту­пним ні в чо­му — ми й ата ку ва ли, й тво ри ли свою іс то - рію, і ство­ри­ли ве­ли­че­зну бі­бліо­те­ку, яка по ка за ла аб со лют но ук ра - їн­ську аль­тер­на­ти­ву.

Ма­рія ВО­ЛО­ШИН, Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. Iва­на Фран­ка:

— Ска­жіть, будь ла­ска, на ва­шу дум ку, чи по вин ні ук ра їнсь кі ЗМІ де фор му ва ти про фе сій ні стан дар - ти жур на ліс ти ки, влас не, на ко - ристь на ці о наль них ін те ре сів? І вза га лі, як ви оці ню є те рі вень війсь ко вої жур на ліс ти ки на сьо - год ніш ній день?

Л. І.: — Тут по­ру­шу­є­ться дав­ня те­ма, ко­ли ще на по­ча­тку не­за­ле­жнос ті за хід ні тре не ри нас учи ли тіль­ки стан­дар­там Бі-Бі-Сі. З цьо­го пе рі о ду по ча ло ся на ше знай ом - ство з по­лі­ти­ком Ган­ною Го­пко, то­му що на одно­му з се­мі­на­рів у Ки­є­во- Мо ги лянсь кій ака де мії я са­ме за пе ре чи ла фор маль ний під хід до стан­дар­тів і ска­за­ла, що «перш ніж ство­ри­ти Бі-Бі-Сі, по­трі­бно ство­ри­ти Бри­та­нію». Я не ка­жу, що за­ра­ди то­го, щоб ство­ри­ти свою Бри­та­нію, тре ба іг но ру ва ти об’ єк тив - ність, стан­дар­ти — ні. Про­сто про­фе сій ні жур на ліс ти ма ють ба чи ти пе ред со бою ме ту. А в нас то ді це під­мі­ня­ли ду­же вуль­гар­ним ари­фме­ти­чним плю­ра­лі­змом. І я ба­га­то ра зів ілюс т ру ва ла це при кла дом: си дить, умов но ка жу чи, лю тий про тив ник іс ну ван ня са мої Укра - їн­ської дер­жа­ви — з одно­го бо­ку, з ін­шо­го — той, хто ка­же, що Укра­їн­ська дер­жа­ва має бу­ти, а між ни-

ми — на­вче­ний плю­ра­лі­ста­ми жур­на­ліст, який ка­же: «Ви пра­ві, і ви пра­ві » — і все, мо­я­мі­сі­я­ви­ко­на­на, ямі­кро­фон по­три­мав пе­ред ва­ми і ва­ми одна­ко­ву кіль­кість ча­су. Че­рез та­ку по­зи­цію, зві­сно, ми опи­ни­ли­ся­при­бли­зно в та­ко­му ста­ні, в яко­му ми за­раз і є. То­му що так чи іна­кше, мо­жна спе­ре­ча­ти­сяв ме­жах фор­ма­ту « Якою має бу­ти Укра­їн­ська дер­жа­ва? » Ось тут си­дить лю­ди­на, яка го­во­рить: «Во­на має бу­ти мо­нар­хі­єю » , а ін­ший екс­перт пе­ре­ко­на­ний: «По­вин­на бу­ти ре­спу­блі­кою » , і ар­гу­мен­ти тої чи ін­шої сто­ро­ни. Або ін­ший при­клад: у нас по­вин­на бу­ти пре­зи­дент­ська чи пар­ла­мент­сько- пре­зи­дент­ська ре­спу­блі­ка? А не «дис­ку­ту­ва­ти» з при­во­ду са­мо­го фа­кту існу­ва­н­ня Укра­ї­ни. Ци­ми те­ма­ми му­сить за­йма­ти­ся­жур­на­лі­сти­ка. Але чи до­ста­тньо в нас жур­на­лі­стів, які зда­тні під­ня­ти та які­сно обго­во­ри­ти ці те­ми? Біль­шість із них не ма­ють істо­ри­чно­го бе­кґра­ун­ду, во­ни гу­бля­ться, ча­сто одна сер­йо­зна те­ма їх мо­же зра­зу зби­ти з льо­ту.

Вла­сне, так са­мо, як і по­лі­ти­ки. Їм тре­ба сьо­го­дні зда­ва­ти ко­ло­кві­ум. Зі­бра­ти всіх і про­те­сту­ва­ти з те­ми, на­при­клад, «Ключові грав­ці 1918 ро­ку і їхні по­мил­ки»... Ви со­бі уяв­ля­є­те гі­по­те­ти­чно сце­ну, ко­ли си­дить Ти­мо­шен­ко, Яце­нюк, Грой­сман, По­ро­шен­ко... і дис­ку­ту­ють що­до по­ми­лок клю­чо­вих грав­ців УНР? Так са­мо в жур­на­лі­сти­ці — всіх на пе­ре­а­те­ста­цію.

Ду­ма­є­те, що в ме­діа-се­ре­до­ви­щах ви зна­йде­те ба­га­то лю­дей, які би по­ясни­ли осо­бли­во­сті по­лі­ти­ки Ско­ро­пад­сько­го? Чи Вин­ни­чен­ка? Так, десь в роз­рі­зне­но­му сві­ті ця ін­фор­ма­ція « кру­ти­ться » , цир­ку­лює, ні­би улам­ки ме­тео­ри­тів. Це тре­ба зі­бра­ти на одну пла­не­ту, прой­ти­ся­по цьо­му всьо­му, ви­зна­чи­ти ти­по­ло­гію і ска­за­ти: п’ ять шан­сів отри­ма­ти укра­їн­ську не­за­ле­жність за­кін­чи­ли­ся­по­раз­ка­ми, чо­му? Як цьо­го не допу­сти­ти зно­ву? Якщо не зна­єш істо­ри­чних уро­ків — не в пар­ла­мент — до­до­му, книж­ки чи­та­ти! То­ді бу­де змі­стов­на роз­мо­ва. Для­по­ча­тку тре­ба, щоб усі ключові по­лі­ти­ки про­чи­та­ли ра­зом одну ро­зум­ну книж­ку. В нас Лі­тня­шко­ла, прав­да? А чо­му б їм не зро­би­ти со­бі Лі­тню шко­лу? Ви­зна­чи­ли б мі­сяць до­бро­віль­но­го на­вча­н­ня то­го, що пропу­сти­ли. Для­по­ча­тку тре­ба про­чи­та­ти Юрі­я­Ше­ве­льо­ва « Мо­сква, Ма­ро­сєй­ка » . Во­на най­тон­ша кни­же­чка з на­шої бі­бліо­те­ки. Я ра­джу це всім по­лі­ти­кам. Там ді­а­гноз, анам­нез, лі­ку­ва­н­ня— все на­пи­са­но. Тоб­то, три ключові про­бле­ми Укра­ї­ни — Мо­сква, « ко­чу­бей­ство » , про­він­цій­ність... Во­ни й до­сі існу­ють. Як із цим справ­ля­ти­ся? Від­по­відь по­вин­ні шу­ка­ти осві­че­ні, від­по­від­аль­ні по­лі­ти­ки за під­трим­ки які­сної жур­на­лі­сти­ки.

Ну, а вій­сько­ва жур­на­лі­сти­ка, зви­чай­но, бу­ла за­не­дба­на. Я про­сто пре­кра­сно це знаю, бо був пе­рі­од, ко­ли до­по­ма­га­ла ко­ле­гам. У нас збе­ре­гли­сяз ба­га­тьма жур­на­лі­ста­ми то­го пе­рі­о­ду хо­ро­ші сто­сун­ки, але, хоч як це див­но, по­тім при­йшов мі­ністр Гри­цен­ко, і військовій жур­на­лі­сти­ці на­став кі­нець. Це не­пра­виль­но, вій­сько­ва жур­на­лі­сти­ка на по­ча­тку не­за­ле­жно­сті бу­ла ве­ли­ким пар­тне­ром па­трі­о­ти­чних сил. То­ді, не­зва­жа­ю­чи ні на що, пі­сля­Ра­дя нсько­го Со­ю­зу, вій­сько­ва жур­на­лі­сти­ка бу­ла ду­же силь­ною. І во­на вста­ла на бік Укра­ї­ни. Так са­мо, як бу­ли силь­ні офі­це­ри, які прийня­ли сто­ро­ну Укра­ї­ни, силь­ним був пер­ший мі­ністр обо­ро­ни Ко­стян­тин Мо­ро­зов — етні­чний ро­сі­я­нин, який став на бік Укра­ї­ни. Як ста­ли ті лю­ди, які збе­ре­гли Укра­ї­ні флот, і ду­же ба­га­то бу­ло то­ді збе­ре­же­но, але зго­дом все «роз­тринь­ка­ли » . На жаль, са­ме то­му, що тринь­ка­ли, і не­об­хі­дно їм бу­ло за­кри­ти вій­сько­ву жур­на­лі­сти­ку, яка би не роз­ка­зу­ва­ла про те, як роз­да­ва­ли­ся­зем­лі, як роз­да­ва­ли­ся­мі­сте­чка і як « де­ри­ба­ни­ли » вій­сько­ве май­но. То­му, ме­ні зда­є­ться, що це ве­ли­че­зний тя­гар не­ро­зі­бра­них зав­дань, який ми на со­бі до­сі не­се­мо. І ко­ли по­ча­ла­ся вій­на, то са­ме то­ді й з’яви­ли­ся ті лю­ди, які й ра­ні­ше пе­ре­жи­ва­ли за до­лю кра­ї­ни, — вій­сько­ві жур­на­лі­сти. Во­ни те­пер про­я­ви­ли­ся. Вій­на роз­кри­ла ба­га­то чо­го. По­ка­за­ла ге­ро­їв. На жаль, це зав­жди так бу­ває, вій­на та­кож по­ка­за­ла кіль­кість всьо­го мо­тло­ху, який зі­брав­сяу на­шо­му до­мі, й об­ся­ги ве­ли­кої ро­бо­ти. При­га­ду­є­те, спо­ча­тку вза­га­лі Мі­н­обо­ро­ни не мо­гло нор­маль­но ін­фор­му­ва­ти лю­дей, і на аван­сце­ну ви­йшов Дми­тро Тим­чук зі сво­їм «Ін­фор­ма­цій­ним спро­ти­вом».

Ві­кто­рія ПРИМАК,

Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. I. Фран­ка:

— Ла­ри­со Оле­ксі­їв­но, на ва­шу дум­ку, укра­їн­ські ме­діа-хол­дин­ги пі­сля Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті, ане­ксії Кри­му і по­дій­на Дон­ба­сі ста­ли більш про­зо­ро ін­фор­му­ва­ти на­се­ле­н­ня?

Л. І.: — У нас був гар­ний текст, який на­зи­ва­є­ться «Чи змі­нить ре­во­лю­ці­я­сі­тку мов­ле­н­ня?» Ми ка­за­ли, що або з на­ши­ми ре­во­лю­ці­я­ми щось не так, або з вла­сни­ка­ми ка­на­лів. То­чно мо­жна від­зна­чи­ти, впли­ви ду­же ло­каль­ні... Са­ме пе­ред Май­да­ном з’ явив­ся ка­нал «112». Га­даю, що те­хно­ло­гі­чно він спра­вив по­мі­тне вра­же­н­ня­на со­ці­ум. Із ним не все до кін­ця­зро­зумі­ло, але там ін­фор­му­ва­н­ня­за­пу­ще­но та­ким чи­ном, що лю­ди звикають по­стій­но сте­жи­ти че­рез пря­мі вклю­че­н­ня, че­рез ве­ли­ку кіль­кість го­стей. Так, во­ни за­пу­сти­ли на «орбіту» ве­ли­ку кіль­кість не­ви­ра­зних по­лі­то­ло­гів. До ре­чі, са­ме во­ни ста­ли чер­го­вим « при­ста­ни­щем » для­Са­ві­ка Шу­сте­ра, яко­го мо­жна на­зва­ти осо­бли­вим сим­птом укра­їн­ської ін­фор­ма­цій­ної кар­ти­ни... Але, по­годь­те­ся, це яви­ще.

Чим на­пов­не­ні на­ші ефі­ри ін­фор­ма­цій­но? Я одно­го ра­зу го­во­ри­ла на ка­на­лі, що ве­ду­чі зви­кли чи­та­ти хро­ні­ку ка­та­строф, во­ни отри­му­ють всі зве­де­н­ня­від Мі­ні­стер­ства вну­трі­шніх справ, прес-слу­жби АТО — і це ду­же про­сто. Але хі­ба це пов­ні­стю фор­мує, від­обра­жає кар­ти­ну то­го, що від­бу­ло­сяв кра­ї­ні за день? Ну аб­со­лю­тно ж ні. По­над те, всі зна­чи­мі по­дії в сві­ті, зна­чи­мі й для­Укра­ї­ни. І че­рез своє те­ле­ба­че­н­ня­ми або вклю­че­ні в кон­тент, або ви­клю­че­ні з ньо­го. Ми по­тім ди­ву­є­мо­ся, ка­же­мо, що світ не­чу­тли­вий до укра­їн­ських про­блем. А ми чу­тли­ві? Якщо від­був­ся­роз­стріл лю­дей в Ту­ні­сі, ми чу­тли­ві? Ми зна­є­мо при­ро­ду ці­єї ка­та­стро­фи — чо­му, що, як?.. А це ж гло­баль­на тра­гі­чна по­дія. По­тім за нею має йти дру­га зна­чи­ма по­дія, тре­тя, вла­сне, ці те­ми ма­ють фор­му­ва­ти­ся­са­мою ре­да­кці­єю з осми­сле­ним сві­то­гля­дом. От, на­при­клад, яна­шим жур­на­лі­стам по­стій­но ка­жу: « Ви не кур’ єри, які на стовп при­лі­плять по­ві­дом­ле­н­ня, що при­йшло з Ін­тер­не­ту. Ви ма­є­те вдив­ля­ти­ся в свою кра­ї­ну і ду­ма­ти: «Дав­но ми не ді­зна­ва­ли­ся, що там від­бу­ва­є­тьсяв Хер­со­ні?» А там, на­при­клад, по­чав­ся­ту­ри­сти­чний се­зон, якісь пов’яза­ні з ним про­бле­ми. До­бу­ва­є­ться­но­ви­на, і так кон­стру­ю­є­ться­світ. Так, новини з ре­гіо­нів ха­о­ти­чно з’яв­ля­ю­ться, але ж це не дає уяв­ле­н­ня укра­їн­цям про свою кра­ї­ну.

Та­кож всі за­бу­ва­ють, що ТБ му­сить спри­я­ти роз­ви­тку па­трі­о­ти­зму. Всі ду­ма­ють, що па­трі­о­тизм — це «му­чи­ти» лю­дей чи­та­н­ням кла­си­ків. На­справ­ді ж па­трі­о­тизм — це спро­ба тон­ко впли­ва­ти на всі сто­ро­ни люд­ської ду­ші. Па­трі­о­тизм — це хви­лю­ю­че, ви­со­ке по­чу­т­тя. І йо­го не мо­жна бу­ди­ти при­мі­тив­ни­ми за­со­ба­ми. Де­я­кі ка­на­ли ка­жуть —а з чо­го ми зро­би­мо укра­їн­ське па­трі­о­ти­чне кі­но? Нев­же в нас не­має тем, на які мо­жна зні­ма­ти філь­ми? Ме­ні зда­є­ться, що в нас вза­га­лі пе­ре­ви­ро­бни­цтво цьо­го. В Укра­ї­ні ку­ди не кинь оком — всю­ди те­ми для­кі­но! До то­го ж — для­рі­зно­го. Тут і три­ле­ри, і миль­ні опе­ри мо­жна ро­би­ти з укра­їн­сько­го ґрун­ту. А хто по­ка­же укра­їн­ців — тон­ких лі­ри­ків, із хо­ро­шим гу­мо­ром, із хо­ро­шим сма­ком? Це теж має бу­ти нор­маль­ний си­тком... Не ви­ста­чає сма­ку, рів­ня, на­по­ле­гли­во­сті в пі­знан­ні се­бе... Ба­га­то хто ду­має: «Чо­му ці укра­їн­ці ми­ря­ться з не­га­тив­ним обра­зом се­бе на вла­сних те­ле­ві­зій­них ка­на­лах? » Це ж де­фор­мує смак по­ко­лінь. Якщо б ці лю­ди ба­чи­ли, що хто-не­будь го­во­рить іна­кше, на­віть зняв­ши се­рі­ал про дис­ку­сії укра­їн­ців на ку­хнях, ви­йшов би які­сно ін­ший кон­тент.

Або мо­жна зня­ти си­тком про лю­дей, які жи­вуть на Кі­ро­во­град­щи­ні, бо там спе­ци­фі­чна ве­ли­ка тра­ди­ція, ве­ли­ка куль­ту­ра, ху­тір « На­дія » . .. Взя­ти на озбро­є­н­ня еле­мен­ти мі­сце­во­го гу­мо­ру вчи­те­лів, ін­же­не­рів, лі­ка­рів... Є ж при­клад се­рі­а­лу «Остан­ній мо­скаль», на який всі на­па­ли, то­му що він тро­хи ви­гля­дає не­згра­бно. Але «плю­си» при­найм­ні спро­бу­ва­ли... Тоб­то, всі ці сю­же­ти, які ми про­жи­ли в но­ві­тній істо­рії, мо­жна впле­сти в си­тком і зро­би­ти нор­маль­ний ви­до­ви­щний кон­тент. Але для­цьо­го має бу­ти за­ці­кав­ле­ність вла­сни­ків ка­на­лів: жи­ти тут, ро­би­ти бі­знес тут, ви­хо­ву­ва­ти ді­тей гро­ма­дя­на­ми ці­єї кра­ї­ни. Все це має пря­ме від­но­ше­н­ня до те­ле­ві­зій­но­го бі­зне­су. А ті, хто транс­лює сю­ди ро­сій­ський про­дукт, са­мі, по­вір­те, йо­го не див­ля­ться. От­же, во­ни про­сто зби­ра­ють звід­си « да­ни­ну » . Во­ни став­ля­ться до сво­єї кра­ї­ни, як ко­чів­ни­ки. Однак, все, що здорове і ро­зум­не з’яв­ля­є­ться, тре­ба за­хи­ща­ти і під­три­му­ва­ти. Зро­бив ка­нал «1+1» «Хо­ро­брі сер­ця» — ми під­три­ма­ли. Що бу­ло б, як­би не цей се­рі­ал? При­га­дай­те, на­скіль­ки він під­няв дух, па­трі­о­тизм, як він по­ка­зав во­ї­нів, їхні сім’ї, на­скіль­ки це бу­ло ва­жли­во ау­ди­то­рії. Всі ін­ші ка­на­ли цьо­го не зро­би­ли. І що? Те­пер ці всі фейс­бу­чні на­пад­ки на «1+1» вра­хо­ву­ють, на­скіль­ки ка­нал ви­тра­тив­ся­хо­ча б на одні «Хо­ро­брі сер­ця»? А по­тім ці­ка- вий про­ект « Го­лос кра­ї­ни » — це ж ва­жли­ві для­кра­ї­ни ре­чі. І якщо ми не ба­чи­ти­ме­мо рі­зни­цю між ти­ми, хто вза­га­лі ні­чо­го не ро­бить, і ти­ми, хто щось ро­бить, то по­збу­де­мо­ся­сти­му­лів. Лю­ди, які ви­тра­ча­ю­ться, хо­чуть ма­ти апло­ди­смен­ти.

Окса­на ГРУ­БА,

Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. I. Фран­ка:

— Чи не зда­є­ться вам, що за­раз На­ціо­наль­на ра­да з пи­тань те­ле­ба­че­н­ня і ра­діо­мов­ле­н­ня діє ду­же ло­яль­но і де­мо­кра­ти­зо­ва­но що­до всіх ме­діа?

Л. І.:

— Ду­же скла­да­на си­ту­а­ці­яв Укра­ї­ні за­га­лом то­му, що в нас бу­ло ба­га­то спроб фор­му­ва­ти рі­зні ор­га­ни за кво­тним прин­ци­пом. З одно­го бо­ку, цей ба­ланс по­трі­бний, але за фа­ктом він від­обра­жає ін­те­ре­си, які по­стій­но між со­бою зма­га­ю­тьсяі ні­як не мо­жуть ви­йти на основ­ний стра­те­гі­чний рі­вень. У На­цра­ді бу­ли лю­ди, яких ту­ди ло­бі­ю­ва­ли або ве­ли­кі ме­діа- вла­сни­ки, або ке­рів­ни­ки дер­жа­ви... І це бло­кує їхню стра­те­гі­чну лі­нію.

Сьо­го­дні ми ба­чи­мо, що за ство­ре­н­ня­укра­їн­сько­го кон­тен­ту бо­ре­ться­ка­нал « 1+ 1 » . Так, ми не зна­є­мо, чи бу­де це які­сно. Мо­жли­во, тре­ба бу­де кри­ти­ку­ва­ти Оле­ксан­дра Ткаченка... Але во­ни, при­найм­ні, щось на­ма­га­ю­ться­зро­би­ти. А всі ін­ші ка­жуть: «Ми не зна­є­мо, з чо­го ство­рю­ва­ти, ми не ма­є­мо гро­шей... » і та­ке ін­ше. Чи дає пре­фе­рен­ції, на­при­клад, та ж На­цра­да, ка­на­лу, який хо­че ство­рю­ва­ти свій кон­тент? По- мо­є­му — ні. Ка­на­ли ча­сто ство­рю­ють якраз всу­пе­реч по­лі­ти­ці Держ­кі­но, На­цра­ди... Тут теж є ве­ли­ка про­бле­ма, так са­мо, як от кво­тний принцип фор­му­ва­н­ня­у­ря ду з са­мо­го по­ча­тку при­звів до то­го, що Крим не бу­ло ко­му за­хи­ща­ти, то­му що не бу­ли вча­сно при­зна­че­но ке­рів­ни­ків си­ло­вих ор­га­нів.

Дми­тро ПЛАХТА,

Львів­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. I. Фран­ка:

— При­га­дую ва­ше ін­терв’ю на «112» ка­на­лі, го­лов­ний­ме­сидж яко­го був са­ме в то­му, що укра­їн­ці ма­ють змі­ню­ва­ти фор­мат сво­го ба­че­н­ня су­спіль­ства. І да­лі, пі­сля низ­ки ін­фор­ма­цій­них по­ві­дом­лень, ви за­пи­та­ли ве­ду­чо­го: «А сьо­го­дні хо­ро­ші новини вза­га­лі бу­дуть?» І от у цьо­му йпро­бле­ма су­ча­сних ЗМІ, осо­бли­во те­ле­ба­че­н­ня, що акцент ро­блять на скан­да­лах, на тра­ге­ді­ях...

Л. І.: —

Що­до цьо­го кон­кре­тно­го сю­же­ту, то Пав­ло Кужеєв зі «112-го» се­бе якось не ду­же зру­чно по­чу­вав, ко­ли яйо­му це ска­за­ла. Бо, як з’ ясу­ва­ло­ся, це пов­ні­стю спів­па­ло з тим, що на­сту­пно­го дняз ре­да­кто­ра­ми го­во­рив Пре­зи­дент — не­має по­зи­ти­ву. Ця­кар­тин­ка має кон­стру­ю­ва­ти­ся­не від по­то­ку, який при­хо­дить на стіл ре­да­кто­ру, а від осми­сле­ної по­зи­ції. Сьо­го­дні мо­жна по­чу­ти дум­ку, що «День» — ар­хі­те­ктор ін­фор­ма­цій­но­го про­сто­ру. Але ж нас ні­хто не зму­шу­вав так ба­га­то і які­сно пра­цю­ва­ти. У ме­не не бу­ло дер­жав­но­го за­мов­ле­н­ня­ро­би­ти істо­ри­чні книж­ки... Це ви­хо­ди­ло з мо­го ба­че­н­ня, що ті ж книж­ки нам по­трі­бні, бо во­ни роз­ши­рю­ють го­ри­зон­ти. Як і по­трі­бна які­сна пре­са.

Я ча­сто в се­бе на сто­рін­ці у «Фейс­бу­ці» фі­ксую про дні на­ро­дже­н­ня­ве­ли­ких лю­дей, які ві­ді­гра­ли ве­ли­ке зна­че­н­ня­для­Укра­ї­ни. Чо­му цьо­го не ро­блять ре­да­кто­ри ка­на­лів і не про­по­ну­ють з на­го­ди хо­ча б юві­лей­них дат ство­рю­ва­ти спе­ці­аль­ні сю­же­ти? Не­що­дав­но, зокре­ма, ми ста­ви­ли на пер­шу шпаль­ту ці­ка­ву те­му — був день, ко­ли Бо­рис Мо­зо­лев­ський від­ко­пав Пе­кто­раль. Ска­жіть ме­ні, це при­від для­то­го, щоб по­го­во­ри­ти про це фан­та­сти­чне яви­ще? Адже ця­скіф­ська Пе­кто­раль, по- пер­ше, по­ка­зує на­ші « да­ле­кі го­ри­зон­ти», а з дру­го­го бо­ку по­ка­зує рі­вень лю­дей, які їх зна­хо­ди­ли і до­слі­джу­ва­ли. Бо­рис Мо­зо­лев­ський — та лю­ди­на, яка за­слу­го­вує ве­ли­кої по­ша­ни. Жи­ва йо­го вдо­ва. Ме­ні бу­ло б на­ба­га­то ці­ка­ві­ше по­ба­чи­ти її, ніж яко­гось не­о­ко­вир­но­го по­лі­то­ло­га на екра­нах, по­чу­ти її роз­по­відь. За­пи­та­ти « Як ви? Чи від­чу­ва­є­те ува­гу укра­їн­сько­го су­спіль­ства? А що, до ре­чі, у нас зі скіф­ським зо­ло­том?» Тоб­то ось пов­но­цін­ний сю­жет: по­зи­тив­ний, дра­ма­ти­чний, ва­жли­вий. І на за­вер­ше­н­ня­мо­жна про­чи­та­ти чо­ти­ри ряд­ки по­е­зії, бо Бо­рис Мо­зо­лев­ський був ве­ли­ким по­е­том. Це ма­ле­сень­кий при­клад то­го, що фор­мує «меню». Це ро­блять всі ви­со­ко­кла­сні жур­на­лі­сти сві­ту. Якщо во­ни ма­ють па­но­рам­не ба­че­н­ня, сві­то­гляд, куль­ту­ру, пев­ний рі­вень і по­ва­гу до сво­єї кра­ї­ни. А хро­ні­ка ка­та­строф — це про­стий жанр.

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ПІ­СЛЯ ІН­ТЕ­ЛЕ­КТУ­АЛЬ­НО­ГО «ЗНА­ЙОМ­СТВА» — ТРА­ДИ­ЦІЙ­НЕ ВРУ­ЧЕ­Н­НЯ ЗНАЧКІВ ІЗ СИМВОЛОМ ЛІ­ТНЬОЇ ШКО­ЛИ — КОНИКОМ АЛЕ­ГРО. ДО РЕ­ЧІ, ЦЬО­ГО РО­КУ ВІН УПЕР­ШЕ КО­ЛЬО­РУ МОР­СЬКОЇ ХВИ­ЛІ... ТА­КО­ГО НЕ­ПРО­СТО­ГО

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ЛА­РИ­СА ІВ­ШИ­НА: «ВИ­СО­КО­КЛА­СНІ ЖУР­НА­ЛІ­СТИ ПО­ВИН­НІ МА­ТИ ПА­НО­РАМ­НЕ БА­ЧЕ­Н­НЯ, СВІ­ТО­ГЛЯД, КУЛЬ­ТУ­РУ, ПЕВ­НИЙ ОСВІ­ТНІЙ РІ­ВЕНЬ І ПО­ВА­ГУ ДО СВО­ЄЇ КРА­Ї­НИ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.