Iгри до­ро­слих лю­дей

Про роль і зна­че­н­ня лі­те­ра­тур­них пре­мій

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ми­хай­ло СЛА­БО­ШПИ­ЦЬКИЙ

Лі­те­ра­тур­ні пре­мії — це сти­хій­не ли­хо, яке су­про­во­джує у бу­дья­кій кра­ї­ні сві­ту там­те­шнє лі­те­ра­тур­не жи­т­тя.

У Фран­ції дав­но зро­зумі­ли, що пи­сьмен­ни­ки про­сто не змо­жуть по­чу­ва­ти­ся належно оці­не­ни­ми су­ча­сни­ка­ми, якщо ті не де­мон­стру­ва­ти­муть до них ре­спе­кту й не ви­ра­жа­ти­муть йо­го в ма­те­рі­аль­них чи фі­нан­со­вих екві­ва­лен­тах. Пер­шу від­зна­ку лі­те­ра­тур­ним та­лан­там там уфун­ду­ва­ла тор­го­вель­на бур­жу­а­зія ще 1323 ро­ку, й на­зи­ва­ла­ся во­на «Зо­ло­та фіалка» (і та фіалка бу­ла та­ки на­справ­ді зо­ло­тою!). І при­су­джу­ва­ли її на так зва­но­му со­бо­рі ве­се­ло­го зва­н­ня рі­ше­н­ням не­під­ку­пних (так хо­че­ться ду­ма­ти!) кар­ди­на­лів. Аби тро­хи при­ру­чи­ти пи­сьмен­ни­ків, ще­дро си­по­ну­ли зі сво­їх ру­ка­вів на­го­ро­да­ми й На­по­ле­он I та На­по­ле­он III.

Осінь у лі­те­ра­тур­но­му жит­ті Фран­ції на­зи­ва­ють пре­мі­аль­ною зли­вою. В цей час при­су­джу­ють та­ку по­пу­ляр­ну від­зна­ку, як пре­мія на честь ви­да­тно­го ме­ди­ка і ко­ро­лів­сько­го істо­ри­ка XVII сто­лі­т­тя Те­о­фа­ста Ре­но­до. По­над ві­сім­де­сят ро­ків то­му за­сно­ва­но пре­мі­ю­Ен­те­ра­льє. Її при­су­джу­ють акре­ди­то­ва­ним в Па­ри­жі жур­на­лі­стам. Це, пев­но, єди­на у Фран­ції літературна від­зна­ка, що її одер­жу­ють фран­цузь­кі пи­сьмен­ни­ки від іно­зем­ців. Є й пре­мія «Фе­мі­на», де ла­у­ре­а­та ви­би­ра­ють жі­но­чі жур­на­ли й жу­рі жі­нок-пи­сьмен­ниць.

І по­між ла­у­ре­а­тів там є не тіль­ки жін­ки. Ска­жі­мо, є Ек­зю­пе­рі. Є спе­ці­аль­на пре­мі­я­за ро­ма­ні­чний де­бют жур­на­лі­ста, є від­зна­ка дляі­но­зем­но­го ав­то­ра (се­ред її ла­у­ре­а­тів ба­чи­мо по­пу­ляр­но­го сьо­го­дні й у нас че­ха Мі­ла­на Кун­де­ру). До ре­чі, та­кі пре­мії кра­щим кни­гам іно­зем­них ав­то­рів осо­бли­во по­пу­ляр­ні в Ні­меч­чи­ні, в Япо­нії, є во­ни й у ба­га­тьох ін­ших кра­ї­нах. На жаль чи на ща­стя(за­ле­жно від то­го, як на це по­ди­ви­ти­ся), не­має їх в Укра­ї­ні.

ОБІД У ВЕ­СЕ­ЛО­МУ ТО­ВА­РИ­СТВІ — ЗА­МІСТЬ ГРО­ШО­ВОЇ ВИ­НА­ГО­РО­ДИ

Ці­ка­во, що пре­мії «По­пю­ліст», «Фе­мі­на», мі­ста Па­ри­жа та де­я­кі ін­ші ма­ють су­пер­сим­во­лі­чну гро­шо­ву ви­на­го­ро­ду, а Ре­но­до, Ен­те­ра­льє, По­слів і вза­га­лі не пе­ред­ба­ча­ють ні­якої фі­нан­со­вої ча­сти­ни. Ла­у­ре­ат пре­мії «Ре­но­до» отри­мує у яко­сті від­зна­ки ре­сто­ран­ний обід у ве­се­ло­му то­ва­ри­стві. Ли­ше окре­мі ви­на­го­ро­ди ма­ли «до­ва­жок» у кіль­ка ти­сяч фран­ків. Але спра­ва тут не у фі­ксо­ва­ній су­мі ви­на­го­ро­ди чи у від­су­тно­сті фі­нан­со­вої ча­сти­ни. По­ту­жна ре­клам­на кам­па­нія не­чу­ва­но мно­жить ти­ра­жі та­ких книг, от­же, різ­ко зро­ста­ють ав­тор­ські го­но­ра­ри. То­му май­же не має ні­яко­го зна­че­н­ня та фінансова ви­на­го­ро­да, яка пе­ред­ба­че­на або не пе­ред­ба­че­на при при­су­джен­ні пре­мії. Го­лов­не, що є зва­н­ня ла­у­ре­а­та. За­га­лом у Фран­ції, де письменство зав­жди ма­ло роль своє­рі­дної гро­мад­ської ре­лі­гії, існує по­над дві ти­ся­чі (!) пре­мій. Ці­ка­во, що одна з най­пре­сти­жні­ших — Гон­ку­рів­ська — теж має су­то сим­во­лі­чну фі­нан­со­ву ча­сти­ну. Всьо­го 10 єв­ро. В той час, як пре­мія фран­цузь­кої ака­де­мії — 50 000 єв­ро.

Як літературна пре­мія у Фран­ції впли­ває на ти­раж від­зна­че­но­го тво­ру ви­дно з та­ко­го при­кла­ду. Ро­ман Але­ксі­са Жан­ні «Фран­цузь­ке ми­сте­цтво вій­ни» (до ре­чі, лі­те­ра­тур­ний де­бют ав­то­ра) мав на­клад 65 000 при­мір­ни­ків. А пі­сля здо­бу­т­тя Гон­ку­рів­ської пре­мії він ви­йшов уже ти­ра­жем 300 000. Ці­ка­во, що ав­тор — про­фе­сор біо­ло­гії з Ліо­на, який ні­ко­го не знав у лі­те­ра­тур­них ко­лах, ві­ді­слав по по­шті свій 700-сто­рін­ко­вий ру­ко­пис до най­сер­йо­зні­шо­го ви­дав­ни­цтва «Гал­лі­мар», де йо­го прийня­ли до дру­ку, а пі­сля пре­мії він, як мо­ви­ться, про­снув­ся зна­ме­ни­тим, а да­лі вже став і ба­га­тим... Ще при­клад. По­над чо­ти­ри де­ся­ти­лі­т­тя то­му з’явив­ся ро­ман Едмон­ди Шарль-Ру. Десь за рік йо­го бу­ло ку­пле­но ти­ся­чу при­мір­ни­ків. Але ко­ли ав­тор­ка одержала Гон­ку­рів­ську пре­мію, книж­ку роз­ку­пи­ли в кіль­ко­сті міль­йон ек­зем­пля­рів. От що ва­жить ав­то­ри­те­тна пре­мія.

Всьо­му цьо­му спри­яє і та об­ста­ви­на, що при­су­дже­н­ня пре­мій у Фран­ції — не ло­каль­ні по­дії в лі­те­ра­тур­но­му гет­то, як це ма­є­мо в нас, а справ­ді по­дії на­ціо­наль­но­го мас­шта­бу. Не ви­пад­ко­во ж пре­зи­дент Міт­те­ран не­о­дно­ра­зо­во да­вав ін­терв’ю з при­во­ду від­зна­че­них тво­рів і по­хва­ляв­ся тим, що він про­чи­тує всі від­зна­че­ні «Гон­ку­рів­кою» ро­ма­ни. (Уя­ві­мо со­бі, що в нас на екра­нах те­ле­ві­зо­рів з’явив­ся хтось із ви­со­ко­до­стой­ни­ків і за­го­во­рив про книж­ки).

Най­ві­до­мі­ша літературна пре­мія Фран­ції ста­біль­но три­має ви­со­кий рей­тинг. Її при­су­джує Гон­ку­рів­ська ака­де­мія. Це де­сять най­ві­до­мі­ших пи­сьмен­ни­ків. Їхні іме­на, ко­три­ми во­ни, ясна річ, до­ро­жать, — га­ран­тія то­го, що ві­дбір кан­ди­да­тів про­во­ди­ться за най­ви­щи­ми кри­те­рі­я­ми. Бу­ва­ли ви­пад­ки, ко­ли пре­мію при­су­джу­ва­ли й аб­со­лю­тно про­хі­дним тво­рам, і то­ді на адре­су Ака­де­мії ЗМІ вер­га­ли ни­щів­ні фі­ліп­пі­ки; зда­ва­ло­ся, рей­тинг і пре­мії, й Ака­де­мії бу­де без­на­дій­но опу­ще­но, однак ви­со­кий Гон­ку­рів­ський бренд про­не­се­но крізь де­ся­ти­лі­т­тя й дов­ко­ла пов’яза­них з ці­єю пре­мі­єю по­дій що­ра­зу спа­ла­хує ажі­о­таж.

ПРО ПО­ЛІ­ТИ­ЧНУ КОН’ЮН­КТУ­РУ І ПО­МИЛ­КИ СМА­КУ

Без­пе­ре­чно, сто ра­зів міг би ста­ти но­бе­лів­ським ла­у­ре­а­том серб Мі­ло­рад Па­вич, але по­лі­ти­чна кон’юн­кту­ра бу­ла про­ти цьо­го — і цьо­го не ста­ло­ся. Не­що­дав­но «Все­світ» опу­блі­ку­вав у пе­ре­кла­ді Ма­кси­ма Стрі­хи ро­ман «Сві­чки до­го­рі­ли» Шан­до­ра Ма­раї, яко­го Стрі­ха, зда­є­ться, з усі­ма на те під­ста­ва­ми на­зи­ває одним із най­ви­да­тні­ших пи­сьмен­ни­ків XX сто­лі­т­тя. Але він на­віть не фі­гу­ру­вав се­ред пре­тен­ден­тів на Но­бе­лів­ську пре­мію. Ма­раї вже ав­то­ром сво­їх го­лов­них ро­ма­нів емі­гру­вав до США, де ли­шав­ся на мар­гі­не­сі лі­те­ра­тур­но­го жи­т­тя. На­пи­сав 47 ро­ма­нів, але жо­ден із них то­ді на ан­глій­ську не бу­ло пе­ре­кла­де­но. Яскра­вий угор­ський фе­но­мен ли­шав­ся для сві­ту не­ві­до­мим. Якщо силь­на поль­ська ді­а­спо­ра під­не­сла іме­на сво­їх емі­гран­тів Ві­толь­да Гом­бро­ви­ча й Че­сла­ва Мі­ло­ша на гре­бінь сві­то­вої сла­ви, то не­чи­слен­на й не­стру­кту­ро­ва­на на взір «По­ло­нії» угор­ська ді­а­спо­ра не змо­гла цьо­го зро­би­ти, і він ли­шав­ся за­мкне­ний в угор­ській мо­ві. Аж по то­му, як 1989 ро­ку Ма­раї, в ста­ні гли­бо­кої де­пре­сії, на­клав на се­бе ру­ки, по­ча­ла­ся йо­го по­смер­тна сла­ва. До ре­чі, ла­у­ре­а­том Но­бі­лев­ської пре­мії 2002 ро­ку став не над­то ві­до­мий у Єв­ро­пі уго­рець Ім­ре Кер­тес. Це бу­ло ще одні­єю сен­са­ці­єю, що ча­сто ви­ни­ка­ють пі­сля вер­ди­ктів Но­бе­лів­ської ін­сти­ту­ції.

Кри­ти­ки най­ві­до­мі­шої в сві­ті пре­мії на­звуть тих, хто не на­ле­жить до ви­да­тних пи­сьмен­ни­ків, хоч і улав­ре­ний Но­бе­лів­ською від­зна­кою, але, бу­ва, за­бу­тий не тіль­ки лі­те­ра­тур­ним сві­том, а й у сво­є­му пи­сьмен­стві: ска­жі­мо, Сюл­лі-Прю­дом, Па­уль фон Гей­зе, Перл Ком­форт Бак. Сьо­го­дні їхнє ла­у­ре­ат­ство спри­йма­є­ться, як ве­ли­ке не­по­ро­зу­мі­н­ня, як еле­мен­тар­ні по­мил­ки сма­ку то­ді­шніх екс­пер­тів з лі­те­ра­ту­ри.

Мо­жуть на­га­да­ти й про ре­ци­ди­ви від­вер­тої по­лі­ти­чної кон’юн­кту­ри. Осо­бли­во по­ка­зо­вий із них та­кий. 1917 ро­ку ко­ро­лі трьох скан­ди­нав­ських дер­жав — Да­нії, Шве­ції і Нор­ве­гії — ухва­ли­ли про­де­мон­стру­ва­ти сві­то­ві єд­ність Скан­ди­на­вії та осо­бли­во дру­жні сто­сун­ки Шве­ції з Да­ні­єю. То­му обран­ця­ми на Но­бе­лів­ську пре­мію ви­яви­ли­ся са­ме кан­ди­да­ти з Да­нії. «За роз­ма­ї­ту по­е­ти­чну твор­чість і ви­со­кі іде­а­ли» був від­зна­че­ний Карл Адольф Гел­ле­руп, який, що­прав­да, ще з 1892 ро­ку пе­ре­їхав до Ні­меч­чи­ни і від­то­ді став пи­са­ти ні­ме­цькою (та­кож без осо­бли­вих до­ся­гнень). Дру­гий ла­у­ре­ат то­го ж са­мо­го ро­ку — та­кож да­нець Ген­рик Пон­топ­пі­дан, удо­сто­є­ний на­го­ро­ди «за прав­ди­вий опис су­ча­сно­го жи­т­тя Да­нії». Але йо­го 8-то­мо­вий ро­ман «Ща­слив­чик Пер» ві­до­мий ни­ні хі­ба що дан­ським лі­те­ра­ту­ро­знав­цям.

До ре­чі, вель­ми ці­ка­ва по­дро­би­ця з ді­яль­но­сті Швед­ської ака­де­мії. Во­на опри­лю­днює за­се­кре­че­ні да­ні про но­мі­нан­тів на пре­мію і про обго­во­ре­н­ня їх та при­су­дже­н­ня аж че­рез 50 ро­ків. Усе, що ми чу­є­мо пе­ред по­явою но­во­го ла­у­ре­а­та, — лиш вер­сії та гі­по­те­зи.

МІЖ БІ­ЗНЕ­СОМ І ДЕР­ЖА­ВОЮ. ХТО ЗА­МОВ­ЛЯЄ «МУ­ЗИ­КУ»?

Де­хто в нас по­стій­но по­вто­рює: пре­мія не мо­же бу­ти дер­жав­ною, бо в та­кий спо­сіб дер­жа­ва під­ку­по­вує ми­тця. Он, мов­ляв, у сві­ті та­ко­го не­має — це тіль­ки в нас ма­є­мо цей ана­хро­нізм «сов­ка». Хо­ча на­справ­ді в сві­ті — і, зокре­ма, в за­хі­дно­му, на який так лю­блять по­кли­ка­ти­ся в сво­їх гнів­них ора­ці­ях во­ро­ги дер­жав­но­го ста­ту­су го­лов­ної пре­мії Укра­ї­ни, — так от у то­му сві­ті є й чи­ма­ло пре­мій, що їх ви­пла­чує са­ме вла­да. Го­ді й пе­ре­лі­чи­ти тут усі від­зна­ки міст Ні­меч­чи­ни, Іта­лії чи Фран­ції, що ви­пла­чу­ю­ться са­ме з ко­штів мі­ських бю­дже­тів, що, як ві­до­мо, фор­му­ю­ться з по­да­тків на­се­ле­н­ня. А вель­ми пре­сти­жна пре­мія ім. Сер­ван­те­са (своє­рі­дна «Но­бе­лів­ка» всьо­го іспа­но­мов­но­го сві­ту) фі­нан­су­є­ться Мі­ні­стер­ством куль­ту­ри Іспа­нії, а вру­чає її іспан­ський ко­роль. А па­тро­ном пре­мії іме­ні Ган­са Крі­сті­а­на Ан­дер­се­на (її та­кож на­зи­ва­ють «ма­лою Но­бе­лів­кою»), що при­су­джу­є­ться за най­кра­щі тво­ри для ді­тей, є ко­ро­ле­ва Да­нії.

Зна­йом­ля­чи­ся з ві­до­ми­ми лі­те­ра­тур­ни­ми пре­мі­я­ми рі­зних кра­їн, до­пев­ню­є­шся, що во­ни, як пра­ви­ло, про­ди­кто­ва­ні ба­жа­н­ням кон­кре­тно впли­ва­ти на лі­те­ра­ту­ру шля­хом ка­та­лі­за­ції в ній твор­чої кон­ку­рен­ції і тво­рен- ня пев­но­го ка­но­ну. Ось, ска­жі­мо, іта­лій­ська пре­мія «Стре­га». За­сну­вав її на від­зна­ку най­кра­щої іта­ло­мов­ної кни­ги під­при­є­мець Джу­до Аль­бер­ті. Пре­мія ціл­ко­ви­то під кон­тро­лем гро­мад­сько­сті. Фі­нан­со­ву осно­ву її за­без­пе­чує бі­знес. А до скла­ду жу­рі пре­мії (уя­ві­мо со­бі!) вхо­дить май­же 400 ві­до­мих куль­тур­них ді­я­чів. А най­ві­до­мі­ша на­го­ро­да ні­ме­цько­мов­них кра­їн — пре­мія Ґе­ор­ґа Бю­хне­ра на­ле­жить Ака­де­мії ні­ме­цької мо­ви та лі­те­ра­ту­ри.

Слав­но­зві­сний бри­тан­ський «Бу­кер» за­сно­ва­ний гру­пою одно­ймен­них під­при­ємств на від­зна­че­н­ня най­кра­що­го ан­гло­мов­но­го ро­ма­ну. Пре­тен­ден­та­ми на пре­мію ви­су­ва­ю­ться гро­ма­дя­ни всі­єї ко­ли­шньої Бри­тан­ської спів­дру­жно­сті та Ір­лан­дії, Пакистану і Пів­ден­ної Афри­ки.

У США по­ряд із ре­спе­кта­бель­ною На­ціо­наль­ною книж­ко­вою пре­мі­єю в га­лу­зі ху­до­жньої лі­те­ра­ту­ри, яка вру­ча­є­ться в чо­ти­рьох но­мі­на­ці­ях (про­за, по­е­зія, ди­тя­ча лі­те­ра­ту­ра й до­ку­мен­та­лі­сти­ка) є й ори­гі­наль­на сво­єю по­явою пре­мія «Пен-Фол­кнер», що при­су­джу­є­ться вже 33 ро­ки. Одер­жав­ши Но­бе­лів­ську пре­мію, Ві­льям Фол­кнер по­жер­тву­вав ко­шти з неї на ство­ре­н­ня спе­ці­аль­но­го фон­ду, який ви­на­го­ро­джу­ва­ти­ме най­кра­щі тво­ри аме­ри­кан­ської про­зи. Жу­рі з трьох осіб (най­ві­до­мі­ші пи­сьмен­ни­ки чи кри­ти­ки) ви­зна­ча­ють п’ять най­кра­щих кни­жок, а від­так ви­би­ра­ють із-по­між них одну. Її ав­тор і стає ла­у­ре­а­том, яко­му вру­ча­ють 15 ти­сяч до­ла­рів. Ре­шта чо­ти­ри фі­на­лі­сти ви­на­го­ро­джу­ю­ться ко­жен су­мою 5 ти­сяч.

На при­кла­ді «Пен-Фол­кне­ра» ба­чи­мо: Фол­кнер кон­кре­тно ви­ра­зив свою тур­бо­ту про аме­ри­кан­ську лі­те­ра­ту­ру й ство­рив для сво­їх ко­лег, що одер­жу­ють сер­йо­зну фі­нан­со­ву ви­на­го­ро­ду, при­на­дний пре­це­дент. Че­рез кіль­ка де­ся­ти­літь він мав своє­рі­дне відлуння в Укра­ї­ні — Гри­го­рій Гу­сей­нов, одер­жав­ши На­ціо­наль­ну пре­мію ім. Шев­чен­ка за свої «Го­спо­дні зер­на», за­сну­вав з її ко­штів ми­сте­цько-лі­те­ра­тур­ну пре­мію «Гло­до­ський скарб». А слі­дом за ним Во­ло­ди­мир Рутківський, став­ши ла­у­ре­а­том Шев­чен­ків­ської за свою по­пу­ляр­ну три­ло­гію про джур, за­сну­вав пре­мію «Джу­ри», яка при­су­джу­ва­ти­ме­ться пи­сьмен­ни­кам і ху­до­жни­кам за най­кра­щі тво­ри для під­лі­тків. Га­зе­та «День» має ав­то­ри­те­тну пре­мію іме­ні Мей­са.

Зви­чай­но ж, це пре­кра­сна іні­ці­а­ти­ва, що за­слу­го­вує по­всю­дної під­трим­ки й на­слі­ду­ва­н­ня. Ві­рю, що з’яв­ля­ти­му­ться (і, на жаль, зни­ка­ти­муть, як зни­кла в нас пре­мія за най­кра­щий істо­ри­чний ро­ман ім. М. Ста­ри­цько­го), но­ві пре­мії, чи­ї­ми за­снов­ни­ка­ми ста­ва­ти­муть гро­мад­ські ор­га­ні­за­ції та кон­кре­тні осо­би. І хо­че­ться спо­ді­ва­ти­ся, що за­снов­ни­ки їх ма­ти- муть на­ба­га­то силь­ні­ше по­чу­т­тя від­по­від­аль­но­сті, аніж, ска­жі­мо, Бог­дан Губ­ський, який на всю Укра­ї­ну (зви­чай­но ж, ке­ру­ю­чи­ся ін­те­ре­са­ми по­лі­ти­чної кон’юн­кту­ри) роз­кри­чав про за­сно­ва­ну йо­го «Фон­дом ін­те­ле­кту­аль­ної спів­пра­ці» пре­мію іме­ні Вер­над­сько­го. Але да­лі все ви­йшло так, як у відомому вір­ші Оле­кси Влизь­ка: «Хо­тів ле­тіть — і вкляк на ко­мі...» Де ж пре­мія Вер­над­сько­го? І де та ве­ле­мов­но роз­ре­кла­мо­ва­на ін­те­ле­кту­аль­на спів­пра­ця?

Не тре­ба бу­ти ро­ман­ти­чно на­їв­ним і твер­ди­ти: от на За­хо­ді — все ду­же че­сно й без­ко­ри­сли­во, й там про­да­жних по­лі­ти­ків ні­хто й на гар­ма­тний по­стріл не під­пу­скає до цих свя­тих ре­чей . Під­пу­ска­ють. Як на­га­дує Ро­ман Гор­бик, зна­ме­ни­та пре­мія Гран-прі за ро­ман Фран­цузь­кої ака­де­мії чи ще не від фе­одаль­них ча­сів фор­маль­но ціл­ком не­за­ле­жна, але во­на на­мер­тво зро­ще­на з дер­жав­ною вла­дою, а з-по­між «без­смер­тних» ака­де­мі­ків ду­же ба­га­то по­лі­ти­ків. Однак Франція — це не Укра­ї­на, а та­ки Франція. Там по­лі­ти­ки не тіль­ки в сто­крат осві­че­ні­ші за на­ших, а й есте­ти­чно роз­ви­не­ні­ші. То­му се­ред во­ло­да­рів Гран-прі ба­чи­мо Фран­суа Мо­рі­а­ка, Жор­жа Бер­на­но­са, Ан­ту­а­на де Сент-Ек­зю­пе­рі.

Як і ду­же ав­то­ри­те­тним ви­гля­дає ре­єстр ла­у­ре­а­тів уже зга­ду­ва­ної тут ні­ме­цької пре­мії Ґе­ор­га Бю­хне­ра, за якою сто­їть Ні­ме­цька ака­де­мія мо­ви і по­е­зії. Це справ­ді вер­ши­ни ні­ме­цько­мов­ної лі­те­ра­ту­ри: То­мас Манн, Ген­ріх Белль, Гюн­тер Грасс, Макс Фріш, Фрі­дріх Дюр­рен­матт, Ель­фрі­да Єлі­нек, Ганс Ма­ґнус Ен­ценс­бер­гер...

І там, і там важ­ко уяви­ти си­ту­а­цію на взір на­ших. Шевченківський ко­мі­тет (це бу­ло ще в ча­си СРСР) при­су­джує пре­мію Іго­ре­ві Му­ра­то­ву, але в офі­цій­но­му по­ві­дом­лен­ні не­має йо­го іме­ні се­ред ла­у­ре­а­тів — ке­рів­не «це­ків­ське» сте­ло ви­кре­сли­ло прі­зви­ще, що­до яко­го в пар­тії є якісь сум­ні­ви. І ось уже в не­за­ле­жній Укра­ї­ні, де бу­цім­то ма­є­мо ціл­ко­ви­ту де­мо­кра­тію, Шевченківський ко­мі­тет ви­но­сить вер­дикт про при­су­дже­н­ня пре­мії Ва­си­ле­ві Шкля­ру за ро­ман «Чор­ний Во­рон», але в спи­сках ла­у­ре­а­тів Шкляр не зна­чи­ться. І ні­хто з Шев­чен­ків­сько­го ко­мі­те­ту на знак про­те­сту не по­дав у від­став­ку.

Ав­то­ро­ві ці­єї стат­ті до­ве­ло­ся бу­ти чле­ном пре­мії Ка­бмі­ну іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки, де ши­ро­ко пред­став­ле­но ви­со­ко­по­став­ле­не чи­нов­ни­цтво (Для роз­бав­ле­н­ня ці­єї сі­рої ма­си ту­ди вве­де­но по пред­став­ни­ку від Спі­лок пи­сьмен­ни­ків, ху­до­жни­ків та кі­не­ма­то­гра­фі­стів). Це тре­ба чу­ти — ора­ції мі­ні­стер­ських фун­кціо­не­рів на те­ми лі­те­ра­ту­ри й ми­сте­цтва. Зде­біль­шо­го ціл­ко­ви­ті не­ві­гла­си (на­по­ля­гаю на цьо­му ді­а­гно­зі), во­ни ви­слов­лю­ю­ться так (ци­тую до­слів­но): «У зв’яз­ку з по­лі­ти­чною до­ціль­ні­стю ла­у­ре­а­том бу­де...» Коментарі, як мо­ви­ться, на­про­шу­ю­ться одно­зна­чно від­по­від­ні.

ШЕВ­ЧЕН­КІВ­СЬКА ПРЕ­МІЯ: БРЕНД БЕЗ ГРО­ШЕЙ І СЛА­ВИ

До­ве­ло­ся чу­ти, що не­що­дав­но за­про­ва­дже­ну пре­мію ра­діо ВВС її іні­ці­а­то­ри по­ча­ли по­зи­ціо­ну­ва­ти як аль­тер­на­тив­ну Шев­чен­ків­ській. Це зву­чить тро­хи са­мо­впев­не­но і во­дно­час на­їв­но. За всьо­го на­шо­го ча­сто­го не­вдо­во­ле­н­ня рі­ше­н­ня­ми її ко­мі­те­ту й гли­бо­ко­го роз­ча­ру­ва­н­ня тим, що в ла­у­ре­ат­сько­му пан­те­о­ні є й від­вер­ті гра­фо­ма­ни, все ж ні­хто не за­пе­ре­чить, що Шев­чен­ків­ська пре­мія — це все-та­ки бренд. І скіль­ки б не на­ма­га­ли­ся де­я­кі фрон­де­ри й нев­да­хи дис­кре­ди­ту­ва­ти йо­го, все одно зро­би­ти це во­ни не по­ду­жа­ють, бо за ці­єю пре­мі­єю — час, тя­глість. Та й імен справ­ді ав­то­ри­те­тних з-по­між її ла­у­ре­а­тів на­бе­ре­ться чи­ма­ло.

Але, ду­ма­ю­чи над си­ту­а­ці­єю і з Шев­чен­ків­ською і з ін­ши­ми на­ши­ми пре­мі­я­ми, до­хо­диш не­за­пе­ре­чно­го ви­снов­ку: в нас пре­мія не не­се ні гро­шей, ні сла­ви. Бо фінансова ви­на­го­ро­да —і в Шев­чен­ків­ській теж (за по­рів­ня­н­ня її, ска­жі­мо, з держ­пре­мі­єю Ро­сії) — май­же сим­во­лі­чна. Про всі ін­ші та­кож не ви­па­дає го­во­ри­ти по­ва­жно.

Зви чай но, На ці о наль на пре мія Укра­ї­ни для від­зна­че­н­ня нею тво­рів лі те ра ту ри й мис тец т ва по тріб на. Але чи не все, що су­про­во­джує про­цес ви су нен ня, об го во рен ня, від го­нить зам­ші­лим ду­хом «сов­ка» й ке­лій­ні­стю за­сі­дань ко­мі­те­ту. Усе тут тре­ба змі­ню­ва­ти, взо­ру­ю­чись на те, як це ро бить ся в сві ті. Мож ли во, вар то ві ді бра ти в твор чих спі лок пра­во но­мі­ну­ва­н­ня на пре­мію (ска­жі мо, я ба чив, як це ро бить ся в Спіл ці пись мен ни ків — не зрід ка пле туть ся ко руп цій ні ком бі на ції); до­ре­чно сфор­му­ва­ти спе­ці­аль­ні ко­мі сії екс пер тів, які, доб ре зна ю чи, «вер­ши­ни й ни­зи­ни» ми­сте­цько­го про це су, ви зна ча ти муть у ньо му най яс к ра ві ші твор чі з’ яви і про по - ну­ва­ти­муть увазі Ко­мі­те­ту. Ко­ли я був чле­ном цьо­го ко­мі­те­ту, то що­ро­ку ме­не охо­плю­ва­ло по­чу­т­тя гли­бо­ко го по ди ву: аб со лют на не зіс тав - ність но­мі­но­ва­них на здо­бу­т­тя пре­мії тво­рів — по­ряд з тво­ра­ми-по­ді­я­ми ста ва ли аб со лют но ане міч ні з ми­сте­цько­го по­гля­ду тво­рі­н­ня, зов­сім не кон­ку­рен­то­зда­тні на та­ко­му рів­ні. Згі­дно з по­ло­же­н­ням про пре­мію від них не так про­сто від­ма­хну­ти ся, бо їх же ж ( бач те!) ви су ну ли твор­чі спіл­ки.

На­яв­ність ко­ман­ди екс­пер­тів, які від­би­ра­ють тво­ри й про­по­ну­ва­ти­му­ться увазі ко­мі­те­ту, ста­не ще одним до­да­тко­вим «си­том» для пре­тен­ден­тів на пре­мію. З пов­ною від­по­від­аль­ні­стю свід­чу: мо­жли­во, тіль­ки по­ло­ви­на чле­нів ко­мі­те­ту чи­тає тво­ри но­мі­но­ва­них. При­найм­ні, так бу­ло тих п’ять ро­ків, ко­ли ме­ні до­ве­ло­ся бу­ти в скла­ді ко­мі­те­ту. Але я пе­ре­ко­на­ний, що ні­чо­го там до сьо­го­дні не змі­ни­ло­ся, бо це, як ме­ні до­во­ди­ло­ся чу­ти — своє­рі­дна тра­ди­ція.

Зде­біль­шо­го ті, хто ви­ру­шив у по­хід за пре­мі­єю, м’яко ка­жу­чи, ото­чу­ють та­кою нав’язли­вою ува­гою чле­нів ко­мі­те­ту, що во­на по­ін­ко­ли ме­жує з те­ро­ром. То­му, щоб не під­став­ля­ти під цю ува­гу екс­пер­тів, най­кра­ще ута­єм­ни­чи­ти їхні іме­на. Що­прав­да, в нас не­має то­го та­єм­но­го, що не ста­ло б яв­ним — всі ін­ко­гні­то екс­пер­тів бу­дуть швид­ко роз­кон­спі­ро­ва­ні. Аби хоч тро­хи убез­пе­чи­ти екс­пер­тів, мо­жна що­ро­ку ви­зна­ча­ти но­вих (щоб про­зе­лі­ти кон­кур­сних пе­ре­го­нів не всти­га­ли за змі­на­ми пер­со­на­лій ці­єї ін­сти­ту­ції).

При­бі­чни­ки то­таль­ної гла­сно­сті й де­мо­кра­ти­чно­сті оскар­жу­ва­ти­муть та­ку те­зу: ні­яких спи­сків но­мі­но­ва­них екс­пер­та­ми на здо­бу­т­тя Шев­чен­ків­ської пре­мії опри­яв­ню­ва­ти не­має по­тре­би. Як, на­при­клад, не дру­ку­ю­ться ре­є­стри тих, ко­го роз­гля­да­ють для при­су­дже­н­ня Но­бе­лів­ської пре­мії.

Ро­зу­мію рі­зни­цю між ста­ту­са­ми пре­мій. За Шев­чен­ків­ською — ко­шти дер­жав­ні, гро­ші пла­тни­ків по­да­тків, які ма­ють пра­во кон­тро­лю. То­му, мов­ляв, гро­мад­ськість ви­ма­гає ціл­ко­ви­тої гла­сно­сті. А хва­ле­ну на­шу де­мо­кра­ти­чність і гла­сність ми ба­чи­ли в ча­си СРСР, ко­ли тру­до­ві ко­ле­кти­ви (мо­гли на­віть ме­ха­ні­за­то­рів чи тва­рин­ни­ків) ви­су­ва­ли тво­ри на здо­бу­т­тя дер­жав­ної пре­мії. Бу­ва­ло, що в кон­текс­ті ці­єї по­дії на­віть вла­што­ву­ва­ли чи­та­цькі кон­фе­рен­ції, в ко­трих бра­ли участь ті, хто книж­ки не чи­тав, однак із ар­хі­сер­йо­зним ви­гля­дом за­чи­ту­вав зі шпар­га­лів ви­со­кі сло­ве­са про прав­ди­вість, зло­бо­ден­ність та пар­тій­ну від­по­від­аль­ність та­лан­ту ра­дян­сько­го пи­сьмен­ни­ка. (При­на­гі­дно зга­дай­мо і як тру­дів­ни­ки за­во­дів, по­лів та ферм гро­ми­ли в ЗМІ тво­ри, ко­трих во­ни й в очі не ба­чи­ли, — бу­ла зго­ри пар­тій­на ди­ре­кти­ва не­ща­дно «про­пі­со­чи­ти» пи­сьмен­ни­ка, що до­зво­лив со­бі ТА­КЕ). Тру­до­ву лю­дність ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли в ро­лі вер­хов­них су­ді­їв і по­гром­ни­ків за­цько­ва­ної твор­чої ін­те­лі­ген­ції. То­таль­на імі­та­ція не­ро­зрив­но­го зв’яз­ку на­ро­ду з ми­сте­цтвом уза­га­лі і ми­сте­цтвом сло­ва зокре­ма.

У ци­ві­лі­зо­ва­но­му сві­ті та­ких куль­ти­во­ва­них вла­дою ано­ма­лій і близь­ко не­має. Там ко­жен опі­ку­є­ться сво­їм, а в не сво­є­му по­кла­да­є­ться на дум­ку про­фе­сіо­на­лів. Нам та­кож дав­но по­ра під­тя­гу­ва­ти­ся до норм і ре­гла­мен­тів ци­ві­лі­зо­ва­но­го сві­ту.

Якщо вже гру­пі екс­пер­тів де­ле­го­ва­но пра­во ви­би­ра­ти, хто за­слу­го­вує від­зна­че­н­ня Шев­чен­ків­ською пре­мі­єю, то тре­ба їм до­ві­ря­ти і не ви­ма­га­ти від них зві­ту про ко­жен крок. І не імі­ту­ва­ти ці ква­зів­се­на­ро­дні обго­во­ре­н­ня тво­рів но­мі­но­ва­них на пре­мію. Екс­пер­ти бе­руть спра­ву під свою від­по­від­аль­ність. За­став­ля­ють свої іме­на й ам­бі­ції. Зви­чай­но, в ко­жно­го мо­жуть бу­ти ре­ци­ди­ви есте­ти­чно­го даль­то­ні­зму, але за­га­лом свою спра­ву зна­ють. Їм де­ле­гу­є­мо пов­но­ва­же­н­ня й від­по­від­аль­ність ви­рі­шу­ва­ти, які ми­сте­цькі й лі­те­ра­тур­ні тво­ри справ­ді на­ле­жи­ться від­зна­чи­ти най­ви­щою в дер­жа­ві пре­мі­єю. І най­кра­ще не за­ва­жа­ти їм по­ра­да­ми ди­ле­тан­тів.

ПРО ПА­РА­ЛЕЛЬ­НІ СВІ­ТИ

Остан­ні­ми ро­ка­ми з’яви­ла­ся спе­ці аль на пре мія за кра щу кни жку ( Пре мія « Укра їнсь ка книж ка ро - ку».— Ред.) Десь мов­би в па­ра­лель­но­му сві­ті не­ві­до­мо хто ви­зна­чає ці кра­щі книж­ки й ін­фор­ма­ція про них глу­хо про­хо­дить да­ле­ко за мар­гі­не­сом на­шо­го дня. І це до то­го, що по­де­ко­ли ви­бір на­дає на справ­ді не­бу­ден­ні ви­да­н­ня (до­сить бо­дай зга­да­ти по­е­ти­чну збір­ку Ле­о­ні­да Че­ре­ва­тен­ка «За­кля­те за­лі­зо»). Але на­за­гал це не стає по­ді­єю, бо не має то­го ре­гі­стру зву­ча­н­ня, на який справ­ді за­слу­го­вує. Мо­жна ви­прав­до­ву­ва­ти­ся: вій­на, кри­за, ви­бо­ри й пе­ре­ви­бо­ри, на­ша на­ціо­наль­на не­по­во­ро­ткість... — як ві­до­мо, при­чи­ни зав­жди зна­йду­ться; той, хто не хо­че чо­гось ро­би­ти, зав­жди зна­йде со­бі ви­прав­да­н­ня. Ми ду­же ви­на­хі­дли­ві, ко­ли є по­тре­ба вда­ти­ся до са­мо­а­по­ло­гії.

Без­за­пе­ре­чно, що пре­мі­аль­не го­спо­дар­ство (при­на­гі­дно ще тре­ба до­да­ти сю­ди і пре­мії іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки, і Ма­кси­ма Риль­сько­го, і «Ки­їв», і низ­ку ін­ших) — не єди­на «ахіл­ле­со­ва п’ята» на­шої куль­тур­ної по­лі­ти­ки. Все це, ска­за­ти б, урі­вень з усім, що і як у нас на дер­жав­но­му куль­тур­но­му обій­сті. Ні яки­хось ди­на­мі­чних ідей по­над­укра­їн­сько­го ре­зо­нан­су, ні куль­тур­них ін­тер­вен­цій (як, ска­жі­мо, ви­да­н­ня на­ших книг у пе­ре­кла­дах для Єв­ро­пи чи ство­ре­н­ня в ній укра­їн­ських куль­тур­них ін­сти­ту­тів...) — усе іде за схе­ма­ти­чним пос­тсов­ків­ським ле­ка­лом. Усе це спри­чи­не­но не­ро­зу­мі­н­ням ва­жли­во­сті куль­ту­ри і для тво­ре­н­ня ду­хов­но-ети­чно­го клі­ма­ту в су­спіль­стві, і для фор­му­ва­н­ня по­зи­тив­но­го обра­зу дер­жа­ви в сві­ті.

Як ві­до­мо, ко­жна ме­даль має два боки. Пре­мі­є­ма­нія тво­рить ажі­о­таж, отру­ює існу­ва­н­ня ба­га­тьом обі­йде­ним від­зна­кою ам­бі­ціо­не­рам і на­віть не­зрід­ка роз­сва­рює тих, з-по­між яких ви­би­рає жу­рі. А про дру­гий бік ме­да­лі мо­жна ска­за­ти, со­лі­да­ри­зу­ю­чи­ся з дум­кою Ва­ди­ма Ску­ра­тів­сько­го: «Зна­че­н­ня лі­те­ра­тур­них пре­мій у су­ча­сно­му су­спіль­стві ве­ли­ке адже са­ме зав­дя­ки їм ма­со­ва зі­ни­ця зу­пи­ни­ться на ко­тро­мусь із вар­ті­сних імен і та­ки хоч-не-хоч, а про­чи­тає. А от­же, тво­ри та­ким чи­ном, по­при все, до­хо­дять до чи­та­ча й ви­ко­ну­ють свою фун­кцію».

І це — не­за­пе­ре­чно.

Ми­хай­ло СЛА­БО­ШПИ­ЦЬКИЙ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.