Ав­гі­є­ві стай­ні на­ших міст

«02.07—09.07.2015»

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» - Ан­дрій ПЛАХОНІН

Ар­хе­о­ло­гі­чна пра­кти­ка пі­сля пер­шо­го кур­су істо­ри­чно­го фа­куль­те­ту уні­вер­си­те­ту (то­ді ще не по­трі­бно бу­ло уто­чню­ва­ти, яко­го — Чер­во­но­го там, або Шев­чен­ка) асо­ці­ю­є­ться у ме­не з аро­ма­та­ми стай­ні. Кві­ту­че лі­то, ге­кта­ри по­ки­ну­тих са­дів, ці­лі квар­та­ли за­пу­сті­лих бу­дин­ків, жо­дно­го ко­ня дов­ко­ла на до­бря­чий де­ся­ток кі­ло­ме­трів, а за­пах не за­ли­шав те­бе, на­віть ко­ли на­при­кін­ці важ­ко­го дня ти доби­рав­ся до­до­му. Вар­то бу­ло ме­ні увійти до тро­лей­бу­са, як у ту ж мить за­мов­ка­ли су­пе­ре­чки між ти­ми, ко­му дме, й ти­ми, ко­му жар­ко. Усі дру­жно за­три­му­ва­ли по­дих і по­вер­та­ли но­си в бік ря­тів­но­го про­тя­гу.

Ко­па­ли ми не десь у ра­йо­ні кін­них за­во­дів і на­віть не бі­ля мі­сько­го іпо­дро­му, а в то­ді ще ма­льов­ни­чо­му ки­їв­сько­му мі­кро­ра­йо­ні Гон­ча­рі­Ко­жум’яки. Жи­те­лів від­се­ли­ли, сто­лі­тні дво­по­вер­хо­ві бу­дин­ки сто­я­ли ще ці­лі, але під­зем­ні рі­чки й струм­ки вже по­ки­ну­ли ство­ри ко­ле­кто­рів і віль­но те­кли по бру­ща­тці мо­сто­вих. Центр мі­ста, а ми ні­би по­тра­пи­ли на ін­шу пла­не­ту, до по­ста­по­ка­лі­пти­чної іди­лії, яку по­ру­шу­вав ли­ше пе­кель­ний аро­мат.

У всьо­му був ви­нен екс­ка­ва­тор. Йо­го зав­да­н­ня по­ля­га­ло ли­ше в то­му, щоб роз­кри­ти верх­ній куль­тур­ний шар, який за­ли­ши­ло мі­сто за остан­ні два сто­лі­т­тя, пі­сля зна­ме­ни­тої ки­їв­ської по­же­жі 1811 ро­ку. Ма­ши­на не­до­те­пна, як сту­дент пер­шо­кур­сник, — ска­за­ли ко­па­ти звід­си й до обі­ду, і він знай со­бі ко­пає. От і роз­крив у по­ри­ві ен­ту­зі­а­зму на всій пло­щі ве­ли­че­зні стай­ні, що зго­рі­ли ще на по­ча­тку ХІХ сто­лі­т­тя. 200 ро­ків ми­ну­ло, а за­пах сто­яв та­кий, ні­би де­ся­тки ко­ней пі­шли звід­си ли­ше вчо­ра. І по­ща­сти­ло ж так — єди­ний на всі Гон­ча­рі шма­то­чок Ки­їв­ської Ру­сі був якраз упри­тул до епі­цен­тру цьо­го не­ща­стя. І хо­ті­ли б пе­ре­йти на ін­ше мі­сце, та ж ні, вчи­ся пра­цю­ва­ти не ди­ха­ю­чи.

Ма­ло що за­ли­ши­ло­ся від то­го ста­ро­го По­до­лу — всьо­го кіль­ка кам’яних бу­дин­ків, які лег­ко впі­зна­ти по то­му, що во­ни по­вер­ну­ті під ку­том до ну­дної но­ві­шої гео­ме­три­чно пра­виль­ної роз­мі­тки ву­лиць, що змі­ни­ла анар­хію пла­ну­ва­н­ня ста­ро­го тор­гі­вель­но-ре­мі­сни­чо­го сер­ця мі­ста. — Якось один зна­йо­мий по­жар­ту­вав про своє пе­ре­бу­ва­н­ня в Пе­тер­бур­зі: «Ме­ні спо­до­ба­ло­ся». А ме­ні на дру­гий день за­хо­ті­ло­ся сі­сти на фу­ні­ку­лер і під­ня­ти­ся в Мі­сто. Не­має біль­ше то­го ста­ро­го ма­где­бурзь­ко­го По­до­лу. За­ли­ши­ло­ся ли­ше кіль­ка кам’яниць та за­пах стай­ні, що, втім, ви­ві­трив­ся за три дов­гі мі­ся­ці то­го спе­ко­тно­го лі­та.

По­над 20 ро­ків ми­ну­ло з то­го лі­та 1992 ро­ку. Гон­ча­рі та Ко­жум’яки за ці ро­ки за­бу­ду­ва­ли мер­тво­на­ро­дже­ни­ми ви­ро­ба­ми під ста­ри­зну, а по­ста­по­ка­лі­псис роз­ріс­ся до мас­шта­бів ці­ло­го мі­ста й на­віть кра­ї­ни. — Спо­тво­рю­ю­чі на­ші мі­ста но­во­бу­до­ви по­се­ред по­ки­ну­тих острів­ців ста­ри­зни і той же всю­ди­су­щий за­пах, що на­во­дить на но­сталь­гі­чні асо­ці­а­ції з пам’ятним лі­том мо­єї юно­сті. Жи­те­лі ки­їв­ських Бор­тни­чів, Хар­ків­сько­го ма­си­ву, Осо­кор­ків і По­зня­ків, зві­сно, при­ймуть усе на свій ра­ху­нок, але, по­вір­те, я тут не про ка­при­зну розу ві­трів, що дме пе­ре­ва­жно з бо­ку сміт­тє­спа­лю­валь­но­го за­во­ду й по­лів ае­ра­ції. Роз­мо­ва пі­де про на­ші під’їзди й дво­ри, про не­ке­ро­ва­ну тор­го­вель­ну сти­хію, що за­по­ло­ни­ла на­ші ву­ли­ці й під­зем­ні пе­ре­хо­ди, про хам­ське пар­ку­ва­н­ня, про за­ги­дже­ні на­шим смі­т­тям лі­си й пар­ки, про за­бу­до­ва­ні в об­хід за­ко­нів бе­ре­ги рі­чок. — Сло­вом, про азі­ат­ський ха­ос, що пе­ре­тво­рює на­ші мі­ста на по­ді­бність ста­рих фо­то­гра­фій з Пів­ден­но-Схі­дної Азії. Що­прав­да, там, на від­мі­ну від нас, за остан­ні ро­ки ста­ли­ся ра­зю­чі змі­ни, й те, що ми ра­ні­ше з ви­со­ти ме­тра ві­сім­де­ся­ти бі­лої лю­ди­ни на­зи­ва­ли «Шан­хай», у Шан­хаї те­пер, ціл­ком на­пев­но, на­зва­ли б сло­вом «Ки­їв».

Хтось, на­пев­но, до­ко­рить ме­ні в то­му, що я змі­шав тут не­по­рів­нян­ні ре­чі, що є гло­баль­ні про­бле­ми мі­ста і є про­бле­ми зви­чай­но­го по­бу­то­во­го хам­ства. І що пар­ку­ва­н­ня на га­зо­ні або ки­ну­тий повз ур­ну не­до­па­лок не­по­рів­нян­ні з про­да­жні­стю­мі­ської вла­ди й по­жа­дли­ві­стю­за­бу­дов­ни­ків, які зни­щу­ють істо­ри­чне облич­чя мі­ста. Так, ці­лі ра­йо­ни ви­со­ток без єди­но­го пар­ку­валь­но­го май­дан­чи­ка, ба­га­то­по­вер­хів­ки в істо­ри­чно­му цен­трі — це ве­ли­кі, по­мі­тні зда­ле­ка про­бле­ми. Але скіль­ки ми не мі­ня­ли лю­дей у бу­дин­ку на Хре­ща­ти­ку, 36 — ста­ва­ло ли­ше гір­ше. А все че­рез те, що ко­рі­н­ня цих гло­баль­них про­блем за­ну­рю­є­ться гли­бо­ко в на­шу пов­сяк­ден­ну куль­ту­ру й що за­скле­ний мо­їм су­сі­дом бал­кон істо­ри­чної бу­дів­лі, і скан­даль­на ба­га­то­по­вер­хо­ва на­дбу­до­ва на Ни­жньо­му Ва­лу, 27— 29 — це яви­ща одно­го по­ряд­ку, тіль­ки під­не­се­ні до сту­пе­ня тов­щи­ни га­ман­ця. І ко­жні но­ві ви­бо­ри мі­ської вла­ди, но­ві осо­би в ме­рії та мі­ській ра­ді всьо­го ли­ше зміна імен во­ло­да­рів за­скле­них бал­ко­нів, незаконних при­бу­дов, са­мо­за­хо­плень і са­мо­віль­них пе­ре­пла­ну­вань, — сло­вом, усьо­го то­го, чим за­пов­ню­ва­ли до­зві­л­ля чо­ло­ві­ки з актив­но­ю­жит­тє­вою по­зи­ці­є­юв остан­ніх чверть сто­лі­т­тя. Усе це тво­рять з на­ши­ми мі­ста­ми не якісь при­йшлі ва­ря­ги, а ми з ва­ми, на­ші су­сі­ди й дру­зі, на чиє свин­ство ми дав­но ве­ли­ко­ду­шно ма­хну­ли ру­кою. Що той бал­кон, ко­ли та­кі спра­ви в кра­ї­ні ко­я­ться!

Ве­ли­ке по­чи­на­є­ться з ма­ло­го. — Ця про­ста істи­на рів­но від­но­си­ться й до ве­ли­ко­го зла, й до ве­ли­ких змін на кра­ще. Сьо­го­дні­шню­те­му ко­лон­ки ме­ні під­ка­за­ли ки­я­ни, які з по­ча­тку ти­жня бур­хли­во обго­во­рю­ють па­труль­них, які з’яви­ли­ся на ву­ли­цях на­шо­го мі­ста. Пер­ші за­хо­пле­ні від­гу­ки і пер­ші кон­флі­кти з ме­шкан­ця­ми мі­сько­го дна — пе­ре­хо­дів, тро­ту­а­рів, ларь­ків, за яких за­сту­па­ю­ться жа­лі­сли­ві спів­гро­ма­дя­ни. Мов­ляв, як ще ви­жи­ва­ти лю­дям в умо­вах кри­зи, якщо не бло­ши­ною тор­гів­лею. У яко­мусь сен­сі прав­да в цих сло­вах є. По­чи­на­ю­чи з кри­зи 2008 ро­ку, вся кра­ї­на по­сту­по­во опу­сти­ла­ся на дно. Де­я­кі опти­мі­сти, як, ска­жі­мо, я, ствер­джу­ють, що ми на­ре­шті за­вер­ши­ли на­ше три­ва­ле се­ми­рі­чне за­ну­ре­н­ня. Са­ме час по­ста­ви­ти пи­та­н­ня, що ро­би­ти да­лі — на­дій­но за­я­ко­ря­ти чи по­ча­ти дов­гий, ри­зи­ко­ва­ний і важ­кий під­йом. Прийня­ти стра­те­гі­ю­ви­жи­ва­н­ня чи стра­те­гі­ю­зро­ста­н­ня.

На­ша вла­да, по­чи­на­ю­чи ще з Ку­чми і Яну­ко­ви­ча, по­лю­бляє по­го­во­ри­ти про до­свід сін­га­пур­ських ре­форм. Про­те, у нас не лю­блять зга­ду­ва­ти, що в них бу­ла не ли­ше еко­но­мі­чна й по­лі­ти­чна скла­до­ві. Сін­га­пур знаменитий не ли­ше як один з еко­но­мі­чних стов­пів ци­ві­лі­за­ції, а й як сві­то­ва сто­ли­ця штра­фів. Тут не ви­ста­чить зар­пла­ти се­ре­дньо­го укра­їн­ця, щоб спла­ти­ти за ви­плю­ну­ту жуй­ку або ки­ну­тий повз ур­ну не­до­па­лок. За­ли­шив пі­сля се­бе смі­т­тя на пля­жі або в пар­ку — спла­ти штраф і кіль­ка мі­ся­ців без­ко­штов­но по­пра­цюй му­ні­ци­паль­ним при­би­раль­ни­ком. Ці­єї зи­ми ін­фор­ма­цій­ні агент­ства роз­по­ві­ли про чо­ло­ві­ка, за­су­дже­но­го до ви­пла­ти 15 ти­сяч до­ла­рів штра­фу й пів­ро­ку ви­прав­них ро­біт. Ву­ли­чна ка­ме­ра спо­сте­ре­же­н­ня за­фі­ксу­ва­ла, як він три з по­ло­ви­но­ю­де­ся­тка ра­зів ви­ки­дав з ві­кна сво­го бу­дин­ку си­га­ре­тні не­до­пал­ки. А якщо йо­го спі­йма­ють на цьо­му ще раз, згі­дно з сін­га­пур­ськи­ми за­ко­на­ми, йо­го че­ка­ють уда­ри бам­бу­ко­во­ю­па­ли­це­ю­по п’ятах. Ка­жуть, єди­не що до­по­ма­гає, якщо про­сті й зро­зумі­лі пра­ви­ла від­мов­ля­ю­ться до­хо­ди­ти че­рез очі й ву­ха.

Усе це зда­є­ться нам смі­шним, вар­вар­ським і ди­ким. От тіль­ки вар­то по­рів­ня­ти Сін­га­пур 1960-х і Сін­га­пур сьо­го­дні. — Мі­сто сти­хій­них зва­лищ, сти­хій­ної тор­гів­лі, яток і пе­ре­сув­них ло­тків з мі­стом куль­ту­ри по­бу­ту, якій мо­же по­за­здри­ти будь-яка єв­ро­пей­ська сто­ли­ця. У нас з ра­дян­ських ча­сів хо­дить злий жарт: «Мо­жна ви­вез­ти дів­чи­ну з се­ла, але не мо­жна ви­ве­сти се­ло з дів­чи­ни». У Сін­га­пу­рі, у Пів­ден­ній Ко­реї, а те­пер ба­га­то де й у Ки­таї вда­ло­ся біль­ше — тут вда­ло­ся ви­тра­ви­ти Азі­юз Азії, «Шан­хай» з Шан­хаю. Так, усі ці змі­ни су­про­во­джу­ва­ли­ся успі­шни­ми еко­но­мі­чни­ми ре­фор­ма­ми, але чи ма­ли б ці ре­фор­ми та­кий вра­жа­ю­чий ре­зуль­тат, як­би їх не су­про­во­джу­вав ре­во­лю­цій­ний пе­ре­во­рот у куль­ту­рі по­бу­ту гро­ма­дян?

Так, ми не Азія. На­ша то­чка стар­ту, на­ше укра­їн­ське дно роз­та­шо­ва­не не­зрів­нян­но ви­ще то­го, з чо­го до­во­ди­ло­ся по­чи­на­ти їм. Нам як при­ро­дже­ним єв­ро­пей­цям не по­до­ба­є­ться сін­га­пур­ська си­сте­ма заборон, руй­нів­них штра­фів і тим па­че уда­рів бам­бу­ко­вою па­ли­це­ю­по п’ятах. Ми бла­го­ду­шно по­смі­ха­є­мо­ся, ма­ха­є­мо ру­ко­юй про­дов­жу­є­мо жи­ти як жи­ли на­ші ба­тьки й ді­ди, яких ре­во­лю­ції, вій­ни й го­ло­до­мо­ри вир­ва­ли зі зви­чно­го се­ре­до­ви­ща, але так і не на­вчи­ли правил спів­існу­ва­н­ня ве­ли­ких міст. У нас є ще шанс усе змі­ни­ти. Сьо­го­дні на ву­ли­ці сто­ли­ці, а зав­тра ін­ших міст ви­йдуть со­тні мо­ло­дих лю­дей у поліцейській фор­мі — сим­вол но­вої (до­бре за­бу­тої ста­рої) куль­ту­ри. Во­ни не змо­жуть зро­би­ти за нас усе — не на­вчать нас пар­ку­ва­ти­ся й ки­да­ти смі­т­тя в ур­ну, не по­став­лять за нас на мі­сце ко­жно­го Ша­ри­ко­ва й Швон­де­ра. Але, мо­жли­во, во­ни ста­нуть для нас ті­є­ю­то­чко­ю­о­по­ри, зав­дя­ки якій ми са­мі змо­же­мо на­ре­шті зна­йти в со­бі си­ли здо­ла­ти інер­ці­ю­на­шо­го жи­т­тя, що ве­де під укіс. То­чко­ю­о­по­ри, щоб роз­чи­сти­ти на­ре­шті ав­гі­є­ві стай­ні на­ших міст.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.