Ані­ко РЕХВIАШВIЛI: «Но­вий ба­лет – це «сві­жий аро­мат буз­ку»

Ху­до­жній ке­рів­ник ба­ле­тної тру­пи На­ціо­наль­ної опе­ри Укра­ї­ни — про уяв­ну сво­бо­ду в ди­тин­стві, ре­фор­ми в ко­ле­кти­ві, но­ву пле­я­ду ар­ти­стів, став­ле­н­ня до кла­си­чно­го і су­ча­сно­го тан­цю, са­мо­пі­а­ру та ба­га­то чо­го ін­шо­го

Den (Ukrainian) - - Культура - Іри­на ГОРДІЙЧУК, спе­ці­аль­но для «Дня»

На­ціо­наль­ний ака­де­мі­чний те­атр опе­ри і ба­ле­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка за­кри­ває 147-й те­а­траль­ний се­зон. Ми­ну­лий рік був не­про­стим для ко­ле­кти­ву. Як, утім, і для всіх нас, гро­ма­дян Укра­ї­ни. Але ви­ста­ви йшли з ан­шла­гом, а на прем’єри і вза­га­лі, як за ста­рих до­брих ча­сів, уже в ме­тро за­пи­ту­ва­ли зайвий кви­ток. У то­му чи­слі, і на ба­ле­тні. Ав­тор двох остан­ніх по­ста­но­вок — «Да­ми з ка­ме­лі­я­ми» і «Да­фні­са та Хлої» — Ані­ко Ре­хві­а­шві­лі, ху­до­жній ке­рів­ник ба­ле­ту, за­про­ше­на на цю по­са­ду два ро­ки то­му. Ви­ста­ви ді­ста­ли не­о­дно­зна­чну оцін­ку — се­ред кри­ти­ків. Пу­блі­ка при­ймає їх за­хо­пле­но.

На­пе­ре­до­дні за­кри­т­тя се­зо­ну ми зу­стрі­ли­ся з Ані­ко Юрі­їв­ною, щоб під­би­ти під­сум­ки ми­ну­ло­го ро­ку.

ПРО ДИ­ТЯ­ЧІ ФАН­ТА­ЗІЇ ТА РЕ­АЛЬ­НЕ ЖИ­Т­ТЯ

— Ані­ко, ко­ли слово «ба­лет» з’яви­ло­ся у ва­шо­му жит­ті? Пам’ята­є­те?

— На­віть ду­же до­бре пам’ятаю! Я ме­шкаю на ву­ли­ці Ли­сен­ка, по­ряд з опер­ним те­а­тром (на­ша ро­ди­на за­се­ли­ла­ся ту­ди, ма­буть, ро­ку 38-го). Моя ба­бу­ся бу­ла лі­ка­рем, але дру­жи­ла зі зна­ме­ни­тою ба­ле­ри­ною і пе­да­го­гом На­та­лею Ві­кто­рів­ною Ве­ри­кун­до­вою. Їх зв’язу­ва­ло по­во­єн­не ди­тин­ство. На­та­ля Ві­кто­рів­на ча­сто при­хо­ди­ла до нас у го­сті, ба­бу­ся па­ли­ла, во­ни дов­го розмовляли. А я стри­ба­ла дов­ко­ла них, кру­ти­ла­ся — ме­ні зда­ва­ло­ся, що я гар­но тан­цюю. І одно­го дня На­та­ля за­про­по­ну­ва­ла ба­бу­сі від­да­ти ме­не на тан­ці до сво­єї при­я­тель­ки Естер Мо­ди­лев­ської. Ме­ні бу­ло то­ді ро­ків п’ять. Так ба­лет уві­йшов до мо­го жи­т­тя.

Не мо­жу ска­за­ти, що я при­йшла в за­хват від за­нять ( Смі­є­ться.) Удо­ма я при­ду­му­ва­ла свій світ, і ме­ні зда­ва­ла­ся, що аб­со­лю­тно віль­на в ньо­му. До ре­чі, в ди­тин­стві у ме­не бу­ла ма­ні­а­каль­на мрія — як ви­ще до­ся­гне­н­ня уяв­ної сво­бо­ди: я хо­ті­ла спів­а­ти! Ро­зумі­ла, в ба­ле­ті ти за­ле­жний від усіх — від ви­ко­нав­ців, ди­ри­ген­та, пе­да­го­га (все ж та­ки син­те­ти­чний вид ми­сте­цтва), а ко­ли спів­а­єш — існу­єш ли­ше ти і твій Го­лос! І ось він-то то­чно віль­ний, ви­ри­ва­є­ться і ле­тить ку­дись.

Але ме­не від­да­ли в ба­лет. За­ня­т­тя про­хо­ди­ли в зна­ме­ни­то­му Бу­дин­ку вче­них на Во­ло­ди­мир­ській, де по­чи­нав Серж Ли­фар, звід­ки ви­йшло ба­га­то ін­ших ві­до­мих тан­ців­ни­ків. При­крі­пи­ли до вер­ста­та, і я по­ча­ла му­чи­ти­ся. Ба­лет — тяж­ка пра­ця, ма­буть, ви здо­га­ду­є­те­ся. Я зна­ла, що не­об­хі­дно під­ко­ри­ти­ся, на­ти­сну­ти со­бі на гор­ло, то­ді бу­дуть ре­зуль­та­ти, але щось ме­ні в цьо­му не по­до­ба­ло­ся. ( Смі­є­ться.) Я не бу­ла осо­бли­во слу­хня­ною в ди­тин­стві — фан­та­зії та ре­аль­ність роз­хо­ди­ли­ся.

— Але ви все ж та­ки пов’яза­ли своє жи­т­тя з ба­ле­том! Був якийсь ін­ший ва­рі­ант?

— Я лю­би­ла ба­лет па­то­ло­гі­чно — він ме­не хви­лю­вав, при­го­лом­шу­вав! У те­а­трі і по те­ле­ві­зо­ру. ( Смі­є­ться.) Ме­ні зда­ва­ло­ся, що ро­зу­мію та­нець. Що моє за­хо­пле­н­ня при­ро­дне: як у ко­гось ма­ляр­ство, ма­те­ма­ти­ка або вір­ші. — Са­мій по­тан­цю­ва­ти вда­ло­ся? — В основ­но­му, на за­ня­т­тях у Бу­дин­ку вче­них. По­тім, як у всіх при­стой­них лю­дей ( смі­є­ться), став­ся і в мо­є­му жит­ті Па­лац піо­не­рів. Пі­зні­ше по­тра­пи­ла до сту­дії Вір­сько­го. І ще тро­хи по­тан­цю­ва­ла в сту­дії при кон­сер­ва­то­рії. Але не осо­бли­во, ні. Че­сно ка­жу­чи, та­то був про­ти мо­го за­хо­пле­н­ня.

— Чо­му? Хо­ча, зда­є­ться, здо­га­ду­ю­ся: гор­дий кав­ка­зець вва­жав ба­лет не ду­же пра­виль­ним за­ня­т­тям для хо­ро­шої дів­чин­ки?

—( Смі­є­ться.) Май­же. Та­то го­во­рив: «Ані­ко­шка, я не уяв­ляю, як ти сто­їш п’ятнад­ця­тою в 32-й лі­нії... Прі­зви­ще має зву­ча­ти! А ба­лет — це кор­пус, гру­па лю­дей, які зо­бов’яза­ні під­ко­ря­ти­ся пев­но­му зав­дан­ню». То­му, ма­буть, ба­га­то в чо­му зав­дя­ки та­то­ві, ко­ли я всту­пи­ла до ін­сти­ту­ту і познайомилася з Ми­ко­лою Тре­гу­бо­вим (зо­ло­те ім’я в га­лу­зі ба­лет­мей­стер­ства!), то обра­ла цю про­фе­сію.

ПРО «РО­ЗУМ­НИЙ» БА­ЛЕТ ТА ІН­ТЕ­ЛЕ­КТУ­АЛЬ­НИХ ТАН­ЦІВ­НИ­КІВ

— Ви ста­ли ху­до­жнім ке­рів­ни­ком ба­ле­ту вже з ім’ям у про­фе­сій­них ко­лах — за­снов­ник ко­ле­кти­ву «АНІ­КО Ба­лет», ла­у­ре­ат Між­на­ро­дно­го кон­кур­су іме­ні Сер­жа Ли­фа­ря, ав­тор ба­га­тьох по­ста­но­вок. Якщо до ака­де­мі­чно­го ко­ле­кти­ву на одну з ке­рів­них по­зи­цій за­про­шу­ють лю­ди­ну зі сто­ро­ни, ма­буть че­ка­ють від неї кар­ди­наль­ної змі­ни по­лі­ти­ки те­а­тру, яки­хось ре­форм? Це так? — У пев­но­му сен­сі, зви­чай­но. — Про­те, якщо при­га­да­ти істо­рію ба­ле­ту, ре­форм за час йо­го існу­ва­н­ня бу­ло чи­ма­ло. Ви­ник цей вид ми­сте­цтва у Фран­ції в XVI сто­річ­чі як при­двор­ний та­нець. Ми­ну­ло сто ро­ків — з’яви­ли­ся ко­ме­дія-ба­лет, опе­ра-ба­лет. Ще че­рез сто­річ­чя, зав­дя­ки тим же реформам Жан-Жор­жа Но­вер­ра, кла­си­чний та­нець ствер­джу­є­ться як са­мо­до­ста­тній вид ми­сте­цтва. Ко­ли ба­лет став по­пу­ляр­ним у Ро­сій­ській ім­пе­рії, та­кож ре­гу­ляр­но транс­фор­му­вав­ся під впли­вом мо­ди, істо­ри­чних по­дій. В одно­му ін­терв’ю ви са­мі за­зна­ча­ли, що в 30-ті ро­ки ми­ну­ло­го сто­річ­чя пе­ре­ва­жав атле­ти­чний­ба­лет, в 90-х — на­став час шоу-ба­ле­ту. Зда­є­ться, ба­лет­мей­сте­ри ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли вже всі при­йо­ми, щоб та­нець жив. З яки­ми ам­бі­ці­я­ми при­йшли до те­а­тру ви?

— Якщо го­во­ри­ти про чи­сто твор­чий аспект, тут два на­прям­ки. Пер­ше — вди­хну­ти жи­т­тяв ті кла­си­чні ви­ста­ви, які, на жаль, втра­ти­ли свій нерв. Бо до них прийня­то ста­ви­ти­ся, як до мер­твої кон­стру­кції, як до за­сти­гло­го ма­те­рі­а­лу. Але ж і Ма­рі­ус Пе­ті­па, і Лев Іва­нов, і Оле­ксандр Гор­ський бу­ли ша­ле­но обда­ро­ва­ни­ми лю­дьми, і яро­зу­мію їх сьо­го­дні. Як і Ві­валь­ді, на­при­клад, ко­ли слу­хаю йо­го му­зи­ку: від­чу­ваю, де він пла­че, і чо­му. Це схо­же на шко­лу: пам’ята­є­те, в ка­бі­не­тах ви­сі­ла без­ліч порт­ре­тів — Че­хо­ва, До­сто­єв­сько­го, Тол­сто­го? Облич­чя­лю­дей, які ні­чо­го по­пер­вах нам не го­во­рять і які дав­но пі­шли від нас. А ко­ли по­чи­на­єш чи­та­ти їхні тво­ри, усві­дом­лю­єш — во­ни жи­ві! Стра­жда­ють, лю­блять, зра­джу­ють! Так от і «Спля­чу кра­су­ню», ме­ні зда­є­ться, не­об­хі­дно зро­би­ти ча­рів­ною, зво­ру­шли­вою Ав­ро­рою, щоб гля­да­чі усві­до­ми­ли, що во­на і сьо­го­дні ося­ває світ кра­сою і добром. Це ду­же ва­жли­во. А не про­сто ра­ху­ва­ти, скіль­ки ра­зів те­хні­чна ба­ле­ри­на стри­бну­ла pasdechat, скіль­ки — pasdeciseaux. Це ну­дно, і ці­ка­во ли­ше про­фе­сіо­на­лам. Про­сті­ше ка­жу­чи, пе­ре­ве­сти та­нець зі спор­тив­ної пло­щи­ни (хо­ча, без­пе­ре­чно, скла­дні те­хні­чні еле­мен­ти не­об­хі­дно збе­рі­га­ти і ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти) до духовної, есте­ти­чної пло­щи­ни. Тим па­че, що цей шлях нам вже вка­за­ли Ке­нет Ма­кміл­лан, Бо­рис Ей­фман, Юрій Гри­го­ро­вич.

Ба­лет — не про­сто ви­до­ви­ще, па­рад кра­си, який вті­шає око. Сьо­го­дні — це роз­по­відь про емо­ції, про лю­ди­ну. Ме­ні хо­че­ться, щоб усе но­ві ви­ста­ви хви­лю­ва­ли гля­да­ча, оскіль­ки в них йде­ться про та­ких же лю­дей, як ми з ва­ми. Ба­лет по­ви­нен «по­ро­зум­ні­ша­ти», ста­ти більш ін­те­ле­кту­аль­ним, не да­ва­ти від­по­віді, але ста­ви­ти (!) ва­жли­ві пи­та­н­ня бу­т­тя, щоб пу­блі­ка в за­лі спів­пе­ре­жи­ва­ла ге­ро­ям на сце­ні. По­смі­ха­ла­ся, але щоб те­кли сльо­зи... Ось до та­ко­го обра­зу тан­цю ме­ні хо­ті­ло­ся б при­йти. Бо ін­ші те­а­три сьо­го­дні по­чи­на­ють від­мов­ля­ти­ся від ба­ле­тних ви­став, во­ни ста­ють не­зро­зумі­ли­ми, ду­же спе­ці­аль­ни­ми, мо­жли­во, для­гля да­чів. І ме­не теж від­штов­хує зай­ва де­ко­ра­тив­ність у ба­ле­ті.

— Ви по­ча­ли за­йма­ти­ся ба­ле­том ще за Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, ко­ли гри­мі­ли іме­на тан­ців­ни­ків «Ма­рі­їн­ки», Ве­ли­ко­го те­а­тру. Аб­со­лю­тно рі­зні шко­ли. Чи від­рі­зняв­ся від них (чи від­рі­зня­є­ться за­раз?) стиль укра­їн­сько­го кла­си­чно­го тан­цю?

— Під­каз­ку, в чо­му рі­зни­ця­цих (без пе­ре­біль­ше­н­ня) ве­ли­ких шкіл, я зна­йшла в кни­зі «Клас­си­че­ский та­нец», яку на­пи­са­ла до­чка Мен­де­лє­є­ва, дру­жи­на Бло­ка — Лю­бов Блок. Во­на по­рів­нює іта­лій­ську і фран­цузь­ку ба­ле­тні шко­ли. Зда­є­ться(за то­чність ци­та­ти не по­ру­чу­ся, але смисл вір­ний), Іта­лія— вір­ту­о­зність, Франція— ма­не­ра і стиль. Так от, ро­сій­ський ба­лет по­єд­нав у со­бі оби­два ці сти­лі. Ве­ли­кий те­атр — без­пе­ре­чно, яскра­ва і смі­ли­ва по­да­ча те­ми, її вір­ту­о­зне про­чи­та­н­ня. «Ма­рі­їн­ка» спо­кій­ні­ше ди­хає в спи­ну, на її ви­ста­вах хо­че­ться­за­ду­ма­ти­ся . Це, ско­рі­ше, аро­мат, на­стрій у тан­ці. А оскіль­ки в Ки­їв­сько­му те­а­трі опе­ри та ба­ле­ту ба­га­то по­ста­но­вок ро­би­ли май­стри з Ле­нін­гра­да-Пе­тер­бур­га, при­ро­дно, на­ші ви­ста­ви за ма­не­рою біль­ше на­га­ду­ють пі­тер­ську шко­лу. Укра­їн­ський ба­лет по­єд­нав у со­бі осно­ви аль­ма- ма­тер («Ма­рі­їн­ки») і вра­ху­вав уро­ки Ве­ли­ко­го те­а­тру, пи­шність яко­го ви­зна­на в усьо­му сві­ті.

— Я не­що­дав­но ди­ви­ла­ся ба­лет «Да­ма з ка­ме­лі­я­ми» і звер­ну­ла ува­гу, що на сце­ні ба­га­то зов­сім мо­ло­дих акто­рів.

— Це якраз дру­гий на­пря­мок тих ре­форм, які ме­ні хо­че­ться про­ве­сти в те­а­трі. І за­са­дни­че! Все, про що я го­во­ри­ла, — про дух су­ча­сно­сті в кла­си­чних ви­ста­вах — не­мо­жли­ве без онов­ле­н­ня тру­пи. Я ба­га­то пра­цюю з мо­ло­ди­ми тан­ців­ни­ка­ми, це по­ко­лі­н­ня ме­ні зда­є­ться не­зви­чай­но ці­ка­вим. Зви­чай­но, ні­хто з них не від­мо­ви­ться від при­ва­бли­во­го за­про­ше­н­ня, всі ми лю­ди і хо­че­мо до­бре жи­ти — це нор­маль­но. Але ни­ні­шню ба­ле­тну мо­лодь від­рі­зняє не на­ду­ма­ний ро­ман­тизм. Я ра­да, що до те­а­тру при­йшло та­ке по­ко­лі­н­ня — це як ре­не­санс, онов­ле­н­ня. Хто тан­цю­вав Да­му, ко­ли ви бу­ли на ви­ста­ві? Не звер­ну­ли ува­гу?

— Звер­ну­ла. Бо ба­ле­ри­на під­ко­ри­ла ме­не пев­ною де­ка­дан­сною ма­не­рою по­ве­дін­ки в тан­ці, при­стра­стю та бо­лем, які май­же фі­зи­чно від­чу­ва­ли­ся, див­ля­чись на неї. Ана­ста­сія Шев­чен­ко.

— Ця­дів­чин­ка — мо­я­на­ді­яі гор­дість. Во­на го­во­рить, що, ко­ли тан­цює Да­му, весь час пла­че. Не мо­же впо­ра­ти­ся­зі сво­ї­ми емо­ці­я­ми, хо­ча не ро­зу­міє, чо­му так. Уяв­ля­є­те, на­скіль­ки гли­бо­ке про­ни­кне­н­няв образ, у ха­ра­ктер ге­ро­ї­ні, спів­пе­ре­жи­ва­н­ня­її істо­рії! З На­стею від­бу­ва­є­ться­під час тан­цю щось ди­во­ви­жне, і це ва­жли­во. Ще до при­хо­ду до те­а­тру, япо­ба­чи­ла Шев­чен­ко в «Ба­я­дер­ці» — в її очах бу­ла якась хи­трин­ка. То­ді На­стя­ще не ве­ла як со­ліс­тка жо­дної ви­ста­ви. Але во­на зна­ла про свою ге­ро­ї­ню біль­ше, ніж ре­шта. І так ві­ри­ла в цю каз­ку, що мо­жна з глу­зду з’їха­ти! За­ра­зли­во не­ймо­вір­но! Са­ме та­кі ба­ле­ри­ни — май­бу­тнє укра­їн­сько­го ба­ле­ту, япе­ре­ко­на­на в цьо­му.

— Які но­ві іме­на ще мо­жуть го­ло­сно про­зву­ча­ти в най­ближ­чо­му май­бу­тньо­му?

— Юля­Мо­ска­лен­ко, Ми­ки­та Су­хо­ру­ков, Оле­ся­Шай­та­но­ва. Яро­слав Тка­чук — чу­до­ві. Спо­ді­ва­ю­ся, щось ва­го­ме зро­бить Са­ша Скул­кін. Пре­кра­сна мо­ло­да пле­я­да. Те по­ко­лі­н­ня, з яким мо­жна го­во­ри­ти про все: про ім­пре­сіо­нізм і «Пе­тра I» Оле­ксі­я­Тол­сто­го, яким яза­чи­ту­ва­ла­сяв ди­тин­стві, а во- ни ви­рі­ши­ли про­чи­та­ти, аби кра­ще зро­зу­мі­ти ме­не. Про ха­ра­кте­ри Да­фні­са і Хлої, про кни­гу Фо­кі­на «Про­ти те­чії»... Ба­лет дов­го був безглуздим. А я до­три­му­ю­ся дум­ки, що на сце­ну не­об­хі­дно ви­хо­ди­ти від­по­від­ним чи­ном під­го­тов­ле­ним. Адже із за­лу на те­бе див­ля­ться осві­че­ні ін­те­лі­ген­тні гля­да­чі. І ці ді­ти пра­цю­ють над тим, аби на­пов­ни­ти­ся емо­ці­я­ми і зна­н­ня­ми, по­тім пе­ре­мі­ша­ти їх у со­бі, а ре­зуль­тат ви­да­ти пу­блі­ці. Це до­ро­го ко­штує.

Зви­чай­но, в те­а­трі ба­га­то пре­кра­сних тан­ців­ни­ків, стар­ших за ві­ком. Де­ни­са Не­да­ка, на­при­клад, за­про­шу­ють сьо­го­дні у Ві­ден­ську опе­ру і АВТ (American Ballet Theatre) . Де­нис по­тра­пив на вер­ши­ну Олім­пу — і це ду­же при­єм­но. Ян Ва­ня пра­цює в тру­пі вже дав­но, учень чу­до­во­го май­стра, на­ро­дно­го ар­ти­ста Ми­ко­ли Пряд­чен­ка. Ян — облич­чя на­шо­го те­а­тру в Іта­лії, Ка­на­ді, Гре­ції. Це вже ви­зна­ні тан­ців­ни­ки. Сер­йо­зні, кра­си­ві. Але щоб у 24-рі­чно­му хло­пце­ві Ми­ки­ті Су­хо­ру­ко­ві був на­стіль­ки не­ймо­вір­ний ко­ктейль (май­же «Мо­ло­то­ва»!), за­мі­ша­ний на та­лан- ті, ре­ме­слі, ро­зу­мі, ін­те­ле­кті, від­чут­ті!.. Ми­ки­та на­стіль­ки при­стра­сно жи­ве в тан­ці, що ко­ли він ви­хо­дить на сце­ну, ро­зу­мі­єш за­зда­ле­гідь — за­раз ти по­ба­чиш ди­во! Ме­ні на­віть зда­є­ться, що це но­ве слово в чо­ло­ві­чо­му тан­ці. Як у дра­ма­ти­чно­му те­а­трі сво­го ча­су, ко­ли Юрій Яков­лєв зі­грав у «Ідіо­ті»? Що це бу­ло? Хто мо­же по­ясни­ти?..

Я ду­же лю­блю пра­цю­ва­ти з мо­лод­дю. Ди­стан­цію три­маю, але обо­жнюю їх. Ті­шить те, що мо­лодь ро­зум­на і усві­дом­лює: у цьо­му обо­жню­ван­ні у будь-який мо­мент мо­жли­ве зни­ще­н­ня. — Ви на­стіль­ки жорс­ткий­пе­да­гог? — За­га­лом, так. Прав­да, кри­ча­ти — ве­ре­ща­ти со­бі не до­зво­ляю. Ми­ну­лий етап. Ко­лись, у мо­ло­ді ро­ки, мо­гла ви­йти з се­бе. Сьо­го­дні ро­зу­мію, що мо­мент не­до­ві­ри для­а­кто­рів на­ба­га­то скла­дні­ший і бо­лю­чі­ший.

— Ви так емо­цій­но го­во­ри­ли про Ми­ки­ту Су­хо­ру­ко­ва — це не ви­клю­че­н­ня з правил? Адже ба­лет спо­ча­тку жи­ве на прі­о­ри­те­ті жі­но­чих обра­зів?

— Зви­чай­но, ба­лет бу­ду­є­ться­на ро­ман­ти­чно­му пе­рі­о­ді, де образ жін­ки ір­ре­аль­ний. На­при­клад, «Ба­я­дер­ка» — ве­ли­ко­ду­шна, лю­бля­ча, ефе­мер­на. Для ба­ле­ту та­ка ге­ро­ї­ня— іде­аль­на. Але ме­ні ду­же по­до­ба­ю­ться­сьо­го­дні­шні чо­ло­ві­ки! Во­ни — ха­ри­зма­ти­чні, зу­хва­лі, смі­ли­ві і (пов­то­рю­ся) не дур­ні. Не «кол­го­то­шни­ки», не «но­силь­щи­ки», а пов­но­прав­ні пар­тне­ри з яскра­ви­ми ха­ра­кте­ра­ми. Той са­мий Ми­ки­та Су­хо­ру­ков тан­цює в «Да­мі з ка­ме­лі­я­ми» так, що гля­да­чі ри­да­ють, див­ля­чись, як він лю­бить Да­му, як стра­ждає, втра­ча­ю­чи її.

ПРО МАЙ­ДАН, ПО­ЛІ­ТИ­ЗО­ВА­НИЙ ТЕ­АТР ТА «ВЕ­ЛИ­КО­ГО ГЕ­ТС­БІ»

— До ре­чі, про гля­да­чів. Зав­жди вва­жа­ло­ся, що опе­ра і ба­лет — для елі­ти. Для обра­них, під­го­тов­ле­них лю­дей. Хто сьо­го­дні хо­дить до те­а­тру?

— Зви­чай­но, основ­на ча­сти­на гля­да­чів — ті, хто хо­див до на­шо­го те­а­тру в усі ча­си. Ін­те­лі­ген­тна ду­ма­ю­ча пу­блі­ка. Але за­раз в за­лі ба­га­то мо­ло­ді. Ді­тей-га­дже­тів ( Смі­є­ться.) Це по­ко­лі­н­ня мо­їх ар­ти­стів, во­ни вчаться в ін­ших ву­зах, ба­га­то спіл­ку­ю­ться в со­ці­аль­них ме­ре­жах, обмі­ню­ю­ться най­рі­зно­ма­ні­тні­шою ін­фор­ма­ці­єю, і по­хід до те­а­тру для них — не за­зда­ле­гідь за­пла­но­ва­ний за­хід, а не­рід­ко спонтанний. Хтось на­пи­сав у «Фейс­бу­ці», що кла­сна ви­ста­ва, по­трі­бно по­ди­ви­тись, во­ни спи­са­ли­ся і при­йшли. Мо­ло­да смі­ли­ва, ін­ко­ли — жорс­тка, ін­ко­ли — сен­ти­мен­таль­на, як не див­но, пу­блі­ка.

— Ці­ка­во, а на­ро­дні де­пу­та­ти за­хо­дять до те­а­тру хоч зрід­ка?

—( За­ми­слю­є­ться.) Ні. Я в уся­ко­му ра­зі не по­мі­ча­ла. Ча­сто при­хо­дять акто­ри, ре­жи­се­ри з дра­ма­ти­чних те­а­трів, му­зи­кан­ти. У де­пу­та­тів, ймо­вір­но, не ви­ста­чає ча­су. ( По­смі­ха­є­ться.)

— Я ба­чи­ла в за­лі на ви­ста­ві «Да­ма з ка­ме­лі­я­ми» хло­пців у військовій фор­мі. Адже це не ви­пад­ко­вість? Ви за­про­си­ли?

— Бу­ває, що і я за­про­шую, але в прин­ци­пі це іні­ці­а­ти­ва ке­рів­ни­цтва те­а­тру: на будь-яку ви­ста­ву від­кри­ті две­рі во­ї­нам АТО. Без­ко­штов­но, зви­чай­но. Я ча­сто ви­хо­джу в зал при­ві­та­ти­ся з ни­ми. Ме­ні так хо­че­ться ска­за­ти якісь те­плі сло­ва хло­пцям, обійня­ти їх, по­ці­лу­ва­ти... Ви­хо­дить ін­ко­ли ду­же нев­мі­ло. Ну то й що — про­те щи­ро.

А не­що­дав­но ми ви­сту­па­ли в го­спі­та­лі пе­ред бій­ця­ми АТО. Ми не афі­шу­ва­ли цей за­хід і то­му бу­ло осо­бли­во при­єм­но отри­ма­ти ком­плі­мент сто­сов­но то­го, що на наш кон­церт при­йшло на­віть біль­ше лю­дей, ніж до «фран­ків­ців» і акто­рів Те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки. Ме­не при­го­лом­шив по­ча­ток кон­цер­ту: хлоп ці за хо­ди ли в зал і зу­пи ня­ли­ся під стін­кою. Ні­би хо­ті­ли ска­за­ти: ну, по­ди­ви­мось, зви­чай­но, але чо­му тут ра­ді­ти?.. А на­ші ар­ти­сти змо­гли роз­то­пи­ти цей льо­док — во­ни та-а-ак нам апло­ду­ва­ли! Ми бу­ли ща­сли­ві!

— А як ви ста­ви­тесь до ба­ле­тної або опер­ної ви­ста­ви на те­му Май­да­ну? Я чу­ла та­кі про­по­зи­ції.

— Ду­же по­га­но став­лю­ся. При­га­даю аналогічний ви­па­док. Пі­сля по­дій 11 ве­ре­сня в Аме­ри­ці один актор по­ста­вив но­мер і ви­су­нув йо­го на кон­курс, на­пи­сав­ши: «При­свя­чу­є­ться 11 ве­ре­сня». Чо­му не люд­сько­му го­рю, не тра­ге­дії, яка мо­гла ста­ти­ся і 9 і 13 ве­ре­сня, сі­чня, трав­ня?.. Ми ж го­во­ри­мо про люд­ський біль вза­га­лі. І на­віть у Шек­спі­ра ко­роль Лір — уза­галь­не­ний образ. Че­рез си­ту­а­цію. Але він не до­ку­мен­таль­ний.

У ме­не, до ре­чі, бу­ли сер­йо­зні душевні му­ки за ча­сів Май­да­ну — я кіль­ка ра­зів хо­ті­ла при­пи­ни­ти ре­пе­ти­ції «Да­ми з ка­ме­лі­я­ми». Який ба­лет, ко­ли ги­нуть лю­ди?! Не ро­зумі­ла, на­ві­що він по­трі­бен. Ще і «до­бро­зи­члив­ці» ста­ра­ли­ся. Мов­ляв, у кра­ї­ні АТО, а во­ни став­лять ви­ста­ву про по­вію... (А хі­ба ж на­ша по­ста­нов­ка про це?) По­тім зро­зумі­ла — жи­т­тя три­ває. І ко­ри­сним сво­їй кра­ї­ні мо­жна бу­ти, ро­бля­чи свою ро­бо­ту че­сно, щи­ро, про­фе­сій­но.

— Ви слу­жи­те в те­а­трі вже тре­тій рік, по ста ви ли ба ле ти « Даф ніс і Хлоя», «Да­ма з ка­ме­лі­я­ми», хо­ре­о­гра­фі­чні сце­ни в опе­рі «За­по­ро­жець за Ду­на­єм». Вас лю­блять учні. Пре­кра­сно при­ймає ви­ста­ви пу­блі­ка (са­ма сві­док). І в той са­мий час я чу­ла ске­пти­чні оцін­ки ва­шої ро­бо­ти, мов­ляв, то хі­ба це ба­лет — жа­лю­гі­дна по­ді­бність? Звід­ки но­ги ро­стуть?

— Більш то­го, у ме­не бу­ли по­ста­нов­ки в На­ціо­наль­но­му те­а­трі опе­ри і ба­ле­ту ще за­дов­го до за­про­ше­н­ня на по­са­ду го­лов­но­го ба­лет­мей­сте­ра. На­сту­пно­го ро­ку ви­пов­ни­ться 15 ро­ків «Ві­ден­сько­му валь­су». Це ща­стя! Сві­то­вим шля­ге­ром вва­жа­є­ться ба­лет, ко­ли йо­го да­ють біль­ше ста ра­зів. «Ві­ден­ський вальс» — та­ка ви­ста­ва. «Да­ні­е­ла» Ми­хай­ла Чем­бер­жі. Я та­кож ста­ви­ла хо­ре­о­гра­фі­чні сце­ни в «На­тал­ці-Пол­тав­ці», «Яро­сла­ві Му­дро­му», «Мой­сеї», «Нор­мі».

Звід­ки не­до­бро­зи­члив­ці? ( Дов­га па­у­за). Не знаю. Мо­жли­во, че­рез те, що в те­а­траль­них ко­лах (осо­бли­во се­ред жур­на­лі­стів, які пи­шуть на те­ми ба­ле­ту) ме­не ма­ло зна­ють — я не за­йма­ю­ся са мо­пі аром, не ход жу на всі ля­кі прий - оми (все це за­ли­ши­ло­ся у ми­ну­ло­му, в 90-х ро­ках, ко­ли ко­жен ве­чір був роз­пи­са­ний — сьо­го­дні ми йде­мо на день на­ро­дже­н­ня По­но­ма­рьо­ва, на­при­клад, зав­тра до Вла­да Ря­ши­на на якийсь за­хід, то­що). Я пра­цюю і ра­дію, ко­ли ба­чу ре­зуль­тат. А жов­та пре­са... На­віть не обра­жа­ю­ся. Во­ни ма­ють під­ро­сти. Не у то­му сен­сі, аби по­лю­би­ти, що я ро­блю, бо­же! А по­лю­би­ти Те­атр.

— Ви любите та­кий те­атр, як «Ве­ли кий Гет сбі»?

— Зди­ву­є­тесь, але я не ди­ви­ла­ся ви­ста­ву.

— Як?! Адже ця по­ста­нов­ка зчи­ни­ла стіль­ки га­ла­су! Її обго­во­рю­ва­ли ба­га­то і де­таль­но —і в те­а­траль­них ко­лах, і в мас-ме­діа.

— По­ясню. Я сві­до­мо не пі­шла на «Ве­ли­ко­го Ге­тс­бі», оскіль­ки, як­би за­хо­ті­ла ви­сло­ви­ти свою то­чку зо­ру і во­на (рап том!) ви яви ла­ся кри тич ною, мої сло­ва тлу­ма­чи­ли б не­вір­но. Мо­жу ска­за­ти ли­ше: по­ді­бний про­дукт одно­зна­чно має пра­во на існу­ва­н­ня, і у ньо­го, по­за сум­ні­вом, бу­де ба­га­то ша­ну­валь­ни­ків. З ін­шо­го бо­ку — це не ака­де­мі­чний ба­лет, який бу­ду­є­ться на уні­каль­ній паль­це­вій те­хні­ці (тан­ців­ни­ки ві­сім ро­ків на­вча­ю­ться сто­я­ти на паль­цях!). У сві­ті по­ді­бна те­хні­ка по­сту­по­во втра­ча­є­ться. А якщо в укра­їн­сько­му ба­ле­ті є мо­жли­вість ко­ри­сту­ва­ти­ся нею, на­ві­що ж по­збав­ля­ти­ся цьо­го? По­трі­бно пра­гну­ти до ви­щих зраз­ків кла­си­чно­го тан­цю і прив­но­си­ти но­ве в ба­лет та­кож за­со­ба­ми кла­си­ки. Для по­рів­ня­н­ня: уявіть, що у фі­лар­мо­нії сьо­го­дні ра­птом від­мо­ви­ли­ся б гра­ти Бе­тхо­ве­на, за­мі­нив­ши йо­го на Ел­лу Фіц­дже­ральд, на­при­клад. Це пре­кра­сна му­зи­ка, я са­ма її ду­же лю­блю, але до чо­го тут фі­лар­мо­нія?!. А ось ге­ній Бе­тхо­ве­на в тан­де­мі з не­пе­ре­вер­ше­ним Джо­ном Га­лья­но, — пре­кра­сний мікст. У цьо­му ви­пад­ку одна есте­ти­ка до­пов­нює ін­шу.

ПРО МУ­ЗИ­КУ І БА­ЛЕТ. ПРО БА­ЛЕТ І МУ­ЗИ­КУ

— Пі­діб’ємо під­сум­ки. От­же, ви по­зи­тив­но ста­ви­тесь до гра­мо­тно­го по­єд­на­н­ня кла­си­чно­го і су­ча­сно­го тан­цю. А до без­сю­же­тно­го ба­ле­ту, що під­по­ряд­ко­ву­є­ться ли­ше му­зи­ці?

— Пре­кра­сно став­лю­ся! Адже я по­чи­на­ла свою кар’єру на пер­шій ка­фе­дрі су­ча­сної хо­ре­о­гра­фії в СНД. За­йма­ла­ся спо­ча­тку кла­си­чни­ми тан­ця­ми, по­тім ство­ри­ла пер­ший в Укра­ї­ні ко­ле­ктив су­ча­сної хо­ре­о­гра­фії «АНІ­КО Ба­лет». «Бо­ле­ро» — це чу­до­во. І жо­дної іспан­ської те­ми. Адже Ра­вель на­пи­сав йо­го пі­сля від­ві­дин яко­гось за­во­ду. Ця му­зи­ка, вла­сне, пов’яза­на з на­ко­пи­че­н­ням енер­гії і ко­ха­н­ня лю­ди­ни до лю­ди­ни. Ко­ли одна клі­тин­ка чі­пля­є­ться за ін­шу — лан­цю­го­ва ре­а­кція. Ви­бух зі­рок! — І жи­т­тя по­чи­на­є­ться спо­ча­тку. Аб­со­лю­тно при­го­лом­шли­ва «Шо­пе­ні­а­на»! Ко­ли я не пра­цю­ва­ла в ре­пер­ту­ар­но­му те­а­трі, якраз і ста­ви­ла без­сю­же­тні, чи­сто емо­цій­ні ба­ле­ти. В ака­де­мі­чно­му ко­ле­кти­ві не маю пра­ва так ді­я­ти: або те­атр «іме­ні се­бе», або гра­єш за за­ко­на­ми ко­ман­ди.

Є тер­мін — обра­зно-емо­цій­на му­зи­ка, обра­зно-емо­цій­на хо­ре­о­гра­фія. На­при­клад, «До­ро­го­цін­но­сті» Джор­джа Ба­лан­чи­на. Та­нець: і ось то­бі — ру­бі­ни, ді­а­ман­ти, сма­ра­гди! Роз­кіш! Це мрія будь-яко­го ба­лет­мей­сте­ра. Ща­стя, ко­ли лю­ди­на мо­же до­зво­ли­ти со­бі як про­фе­сіо­на­ло­ві зли­ти­ся з му­зи­кою. Це най­чу­до­ві­ший до­тик до ми­сте­цтва.

— На по­ча­тку на­шої роз­мо­ви ви ска­за­ли фра­зу що­до ти­хо­го аро­ма­ту пі­тер­сько­го тан­цю. А який аро­мат у но­во­го укра­їн­сько­го ба­ле­ту?

—( Не за­ми­слю­ю­чись.) Аро­мат буз­ку. Ще ко­ли я ста­ви­ла «Ві­ден­ський вальс», у нас не ви­я­ви­ло­ся нот. Як ми їх до­бу­ва­ли, окре­ма істо­рія. В ре­зуль­та­ті, мій ви­бір при­пав на ка­ро­я­нов­ську вер­сію Labella — во­на як га­ло­пу­ю­ча ма­зур­ка. Я ро­зумі­ла, як пи­сав ком­по­зи­тор, що від­чу­вав. І ко­ли кві­тне бу­зок на да­чі, ця му­зи­ка від­ра­зу ж зву­чить у ме­ні. По­за сум­ні­вом, но­вий укра­їн­ський ба­лет — це аро­мат сві­жо­го буз­ку. Ще й ко­лір гар­ний! ( Смі­є­ться.)

ФО­ТО ОЛЕ­КСАН­ДРА ПУТРОВА

СО­ЛІ­СТИ НА­ЦІО­НАЛЬ­НОЇ ОПЕ­РИ ЯН ВА­НЯ І АНА­СТА­СІЯ ШЕВ­ЧЕН­КО У БА­ЛЕ­ТІ «ДА­ФНІС І ХЛОЯ»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.