Як фун­кціо­ну­ва­ла ко­му­ні­сти­чна ре­пре­сив­на ма­ши­на?

Ін­сти­тут істо­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни, про­дов­жу­ю­чи спра­ву Пе­тра Ти­мо­фі­йо­ви­ча Тронь­ка, ви­дав уже сто то­мів про­е­кту «Ре­а­бі­лі­то­ва­ні істо­рі­єю», де мі­сти­ться від­по­відь на це пи­та­н­ня

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Се­рія на­у­ко­во- до­ку­мен­таль­них ви­дань «Ре­а­бі­лі­то­ва­ні істо­рі­єю», яка мі­стить до­сто­вір­ні, ви­ві­ре­ні до­слі­дни­ка­ми ві­до­мо­сті про іме­на, до­лі, об­ста­ви­ни аре­шту (ча­сто — за­ги­бе­лі) со­тень й со­тень ти­сяч жертв по­лі­ти­чних ре­пре­сій в усіх обла­стях Укра­ї­ни за пе­рі­од 1917—1991 ро­ків — це по­за сум­ні­вом, один із най­змі­стов­ні­ших та най­більш су­спіль­но ва­жли­вих (ба біль­ше — по­лі­ти­чно ва­жли­вих) на­у­ко­вих про­ек- тів, зре­а­лі­зо­ва­них спіль­ни­ми зу­си­л­ля­ми ве­ли­че­зно­го ко­ле­кти­ву укра­їн­ських істо­ри­ків. Це — плід са­мо­від­да­ної пра­ці со­тень лю­дей з усіх ку­то­чків кра­їн впро­довж­чвер­ті сто­лі­т­тя; осо­бли­во слід від­зна­чи­ти роль у цій дер­жав­ної ва­ги спра­ві ака­де­мі­ка Пе­тра Ти­мо­фі­йо­ви­ча Тронь­ка, 100- річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня яко­го ми бу­де­мо від­зна­ча­ти 12 ли­пня. Без йо­го що­ден­ної ін­те­ле­кту­аль­ної під­трим­ки ( а та­ко­жор­га­ні­за­цій­ної та мо­раль­ної до­по­мо­ги) це ви­да­н­ня на­вряд чи ко­лись по­ба­чи­ло би світ.

Без пе­ре­біль­ше­н­ня мо­жна ска­за­ти, що са­ме ство­ре­н­ня й ви­пуск ці­єї (ни­ні сто­том­ної) се­рії праць ста­ло спра­вою жи­т­тя Пе­тра Ти­мо­фі­йо­ви­ча, якій ця вже ду­же не­мо­ло­да лю­ди­на від­да­ва­ла всі свої си­ли — бу­кваль­но до остан­ніх днів. Бо ака­де­мік Тронь­ко чу­до­во ро­зу­мів, що ли­ше про­ана­лі­зу­вав­ши, як са­ме фун­кціо­ну­ва­ла ра­дян­ська ре­пре­сив­на ма­ши­на в усіх ре­гіо­нах УРСР (при­чо­му про­ана­лі­зу­вав­ши на то­чній на­у­ко­во- до­ку­мен­таль­ній осно­ві, а не на «пу­блі­ци­сти­чно­му » рів­ні), ми ство­ри­мо справ­ді на­дій­ні за­по­бі­жни­ки про­ти по­вто­ре­н­ня чо­гось по­ді­бно­го у май­бу­тньо­му. І са­ме Пе­тро Тронь­ко ( між­ін­шим — чиль­на по­стать ра­дян­ської но­мен­кла­ту­ри, у 1960—1970-ті ро­ки — за­сту­пник го­ло­ви Ра­ди Мі­ні­стрів УРСР) ду­же ба­га­то зро­бив для цьо­го.

Йо­го вже не­має се­ред нас. Але спра­ву П. Т. Тронь­ка про­дов­жу­ють йо­го учні, по­слі­дов­ни­ки, ко­ле­ги. Ро­бо­та з по­пов­не­н­ня се­рії ви­дань «Ре­а­бі­лі­то­ва­ні істо­рі­єю» но­ви­ми вар­ті­сни­ми на­у­ко­ви­ми пра­ця­ми три­ває — по­при пев­ні фі­нан­со­ві, ор­га­ні­за­цій­ні та ін­ші про­бле­ми. Про те, як твор­чий ко­ле­ктив се­рії до­лає ці про­бле­ми й що вже вда­ло­ся зро­би­ти, « День » за­пи­тав на­у­ков­ця, який спіль­но із ко­ле­га­ми про­дов­жує бла­го­ро­дну спра­ву П. Т. Тронь­ка, кан­ди­да­та істо­ри­чних на­ук, стар­шо­го на­у­ко­во­го спів­ро­бі­тни­ка Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни Ро­ма­на ПОДКУРА.

— Па­не Ро­ма­не, роз­ка­жіть, будь ла­ска, як на­ро­див­ся за­дум цьо­го гран­діо­зно­го ви­да­н­ня, як, ко­ли й за яких са­ме об­ста­вин роз­по­чи­на­лась йо­го ре­а­лі­за­ція?

— В прин­ци­пі про­ект «на­ро­див­ся » від­ра­зу пі­сля роз­па­ду СРСР. Ще за ча­сів пе­ре­бу­до­ви як одну з форм ко­му­ні­сти­чної «мо­дер­ні­за­ції» Ра­дян­сько­го Со­ю­зу бу­ло за­по­ча­тко­ва­но ре­а­бі­лі­та­цію жертв по­лі­ти­чних ре­пре­сій, а та­ко­жвід­кри­т­тя від­по­від­них ар­хі­вів ( зви­чай­но, в тих умо­вах й пер­ше, і дру­ге не мо­гло не бу­ти обме­же­ним). Але са­ма ло­гі­ка по­дій, ло­гі­ка істо­рії ви­ма­га­ла, щоб цей про­цес був сут­тє­во ін­тен­си­фі­ко­ва­ний та по­гли­бле­ний. І ду­же ва­жли­во, що у 1991—1992 ро­ках увесь укра­їн­ський за­гал, і, зокре­ма, ми, істо­ри­ки, здо­був під­трим­ку в цій спра­ві та­ких ав­то­ри­те­тних лю- дей, як го­ло­ва Слу­жби без­пе­ки Укра­ї­ни Єв­ген Марчук, пре­зи­дент Ака­де­мії на­ук Укра­ї­ни ака­де­мік Бо­рис Па­тон та «ду­хов­ний ба­тько » на­шої се­рії ака­де­мік Пе­тро Тронь­ко.

Ще на­при­кін­ці 1980-х ро­ків Пе­тро Ти­мо­фі­йо­вич, озна­йо­мив­шись із стра­хі­тли­ви­ми ци­фра­ми жертв укра­їн­ських вче­них-кра­є­знав­ців, зни­ще­них в ро­ки ста­лін­сько­го те­ро­ру (П. Т. Тронь­ко то­ді актив­но від­нов­лю­вав Спіл­ку кра­є­знав­ців Укра­ї­ни), звер­нув­ся до КДБ УРСР із на­по­ле­гли­вим про­ха­н­ням на­да­ти йо­му для озна­йом­ле­н­ня від­по­від­ні ар­хів­ні кри­мі­наль­ні спра­ви цих лю­дей. Не­вдов­зі, зав­дя­ки здій­сне­ній Пе­тром Ти­мо­фі­йо­ви­чем та йо­го со­ра­тни­ка­ми пра­ці, у Кам’ян­ці­По­діль­сько­му ви­йшла дру­ком кни­га «Ре­пре­со­ва­не кра­є­знав­ство. До­ку­мен­ти і ма­те­рі­а­ли».

І до­сить швид­ко ви­я­ви­ло­ся, що да­ні про за­ги­блих кра­є­знав­ців — то ли­ше по­ча­ток ве­ли­кої спра­ви. Не­об­хі­дно до­слі­ди­ти мас­шта­би, пе­ре­біг та ме­ха­ні­зми ре­пре­сій вза­га­лі по всіх обла­стях Укра­ї­ни. І «пер­шою ла­стів­кою» на цьо­му шля­ху ста­ла кни­га, при­свя­че­на по­лі­ти­чним ре­пре­сі­ям на Пол­тав­щи­ні (ще офі­цій­но не в рам­ках май­бу­тньої се­рії «Ре­а­бі­лі­то­ва­ні істо­рі­єю»; че­сно ка­жу­чи, ні­хто до­сте­мен­но не пам’ ятає, хто са­ме дав на­шо­му ци­клу ви­дань та­ку на­зву). Цю кни­гу су­про­во­джу­ва­ли всту­пна ста­т­тя по­мі­чни­ка Пе­тра Ти­мо­фі­йо­ви­ча, істо­ри­ка Юрія Данилюка ( ці­єї та­ла­но­ви­тої, сві­тлої лю­ди­ни, на пре­ве­ли­кий жаль, вже не­має се­ред нас), а та­кож то­ді­шньо­го за­сту­пни­ка го­ло­ви КДБ УРСР Г. Ков­ту­на та пол­тав­сько­го істо­ри­ка В. Вой­на­ло­ви­ча. При­чо­му ду­же ва­жли­во, що це ви­да­н­ня мі­сти­ло вже да­ні про роз­мах ре­пре­сій по Укра­ї­ні — не ли­ше на Пол­тав­щи­ні!

— Як ре­а­лі­зо­ву­вав­ся цей про­ект? З яко­го мо­мен­ту мо­жна бу­ло ствер­джу­ва­ти, що «про­цес пі­шов»?

— Го­стро від­чу­ва­ю­чи со­ці­аль­ну по­тре­бу Єв­ген Ки­ри­ло­вич Марчук, Бо­рис Єв­ге­но­вич Па­тон та Пе­тро Ти­мо­фі­йо­вич Тронь­ко (якщо не по­ми­ля­юсь, ще бу­ло на по­ча­тку 1992 ро­ку) по­ста­ви­ли свої під­пи­си під спіль­ним ли­стом до Ка­бі­не­ту Мі­ні­стрів та до Вер­хов­ної Ра­ди Укра­ї­ни, в яко­му йшло­ся, що кон­че не­об­хі­дною є дер­жав­на під­трим­ка ці­єї ва­жли­вої спра­ви. Це, мо­жна ствер­джу­ва­ти, ста­ло « пер­шо- по­штов­хом» у ре­а­лі­за­ції про­е­кту. Вер­хов­на Ра­да Укра­ї­ни ухва­ли­ла по­ста­но­ву про за­твер­дже­н­ня про­гра­ми «Ре­а­бі­лі­то­ва­ні істо­рі­єю » , згі­дно з якою Ка­бі­не­ту Мі­ні­стрів Укра­ї­ни до­ру­ча­ло­ся ство­ри­ти Го­лов­ну ре­да­кцій­ну ко­ле­гію ви­да­н­ня, а та­ко­жре­да­кцій­ні ко­ле­гії в обла­стях та Ав­то­ном­ній ре­спу­блі­ці Крим. Лю­ди із за­хва­том ста­ли до ро­бо­ти.

— А ось те­пер, зда­є­ться, на­став час для, мо­жли­во, го­лов­но­го за­пи­та­н­ня: а в чо­му був і є сенс ( якщо хо­че­те, на­дзав­да­н­ня) ці­єї ро­бо­ти? Чи не в то­му, що ва­ше ви­да­н­ня по­слі­дов­но до­слі­джу­ва­ло, як са­ме пра­цю­вав ме­ха­нізм ре­пре­сій? І що са­ме вам вда­ло­ся з’ясу­ва­ти?

— Це справ­ді є ду­же ва­жли­вим. І на цьо­му вар­то зу­пи­ни­тись до­кла­дні­ше.

Як ві­до­мо істо­ри­кам, 3 ли­пня 1937 ро­ку нар­ком вну­трі­шніх справ СРСР Ми­ко­ла Єжов ви­дав опе­ра­тив­ний на­каз по сво­є­му ві­дом­ству. Це стра­шний до­ку­мент, який мі­стив лі­мі­ти ( пла­ни) аре­штів й роз­стрі­лів ма­ло не всіх ре­гіо­нах СРСР. Не­ви­ко­на­н­ня цих лі­мі­тів не­ми­ну­че ма­ло ко­шту­ва­ти « че­кі­стам » го­ло­ви. І то­ді спів­ро­бі­тни­ки ор­га­нів ви­рі­ши­ли пе­ре­дов­сім ви­ко­ри­ста­ти в сво­їй ро­бо­ті так зва­ні « кар­тки оперативного облі­ку » , які мі­сти­ли ві­до­мо­сті про ко­жно­го « пі­до­зрі­ло­го » , « кла­со­во­го чу­жо­го » мешканця СРСР — а та­ких бу­ло со­тні ти­сяч, міль­йо­ни лю­дей. Са­ме да­ні з ці­єї « кар­то­те­ки оперативного облі­ку » до­по­мо­гли НКВДстам ви­ко­на­ти план ре­пре­сій. Як це ро­би­ло­ся? При­мі­ром, за­раз ви — го­ло­ва кол­го­спу, ор­де­но­но­сець, всі­ма ша­но­ва­на лю­ди­на, але от бі­да: у цій са­мій сум­но­зві­сній « кар­то­те­ці » є да­ні про те, що ко­лись, у 1919 ро­ці, ви бу­ли бун­чу­жним у Пе­тлю­ри! І хай у вас на­ра­зі без­до­ган­на ре­пу­та­ція — це не­ва­жли­во; за­раз хо­ро­ший, але ко­лись був по­га­ний, і та­кі лю­ди пер­ши­ми потраплять у « м’ ясо­руб­ку » . За­те « лі­міт » ви­ко­ну­вав­ся!

А да­лі ви­ще по­лі­ти­чне ке­рів­ни­цтво СРСР, Ста­лін та йо­го ото­че­н­ня, по­ча­ли ви­ма­га­ти роз­ви­тку, при­мно­же­н­ня й ужор­сто­че­н­ня ре­пре­сій — і ті ж«лі­мі­ти» бу­ли різ­ко збіль­ше­ні. І то­ді, із за­сто­су­ва­н­ням тор­тур, мо­раль­но­го та фі­зи­чно­го те­ро­ру, від ко­жно­го за­а­ре­што­ва­но­го по­ча­ли ви­ма­га­ти ма­кси­маль­ної кіль­ко­сті зі­знань, при­мі­ром, у то­му, що він був за­вер­бо­ва­ний та­кою-то во­ро­жою іно­зем­ною роз­від­кою й сам за­вер­бу­вав по­тім та­ку- то кіль­кість лю­дей (ба­жа­на ма­кси­маль­на ци­фра!). І тут, без­пе­ре­чно, ві­ді­гра­ли свою роль й до­но­си на не­вин­них лю­дей з ко­ри­сли­вих мо­ти­вів або мо­ти­вів осо­би­стої не­на­ви­сті; ре­а­кція на ці до­но­си бу­ла ду­же швид­кою, бо за не ре­а­гу­ва­н­ня на них че­кі­сти мо­гли опи­ни­тись у тій же са­мій ка­тів­ні. Хоч не до­но­си в ці­ло­му бу­ли «дви­гу­ном» те­ро­ру: ре­пре­сив­на ма­ши­на пра­цю­ва­ла де­що іна­кше. І ще ці­ка­вий мо­мент: у «на­ціо­наль­них спра­вах » ( поль­ській, ні­ме­цькій, ру­мун­ській, ла- ти­ській, єв­рей­ській, гре­цькій), ко­трі то­ді ду­же актив­но фа­бри­ку­ва­лись в СРСР, лі­мі­ти на ре­пре­сії не за­сто­со­ву­ва­лись.

За­ува­жу, що у 1937—1938 рр. бу­ло де­кіль­ка «хвиль» ре­пре­сій про­ти на­ціо­наль­них мен­шин, «ти­туль­ні на­ції» яких бу­ли су­сі­да­ми СРСР. Ста­лін ого­ло­сив їх при­хо­ва­ною «п’ятою ко­ло­ною». Це, ска­за­ти б, «пер­ша пло­щи­на» ре­пре­сій. Дру­га пло­щи­на — це «ка­дро­ва ре­во­лю­ція», яку здій­снив Ста­лін; він вва­жав стару но­мен­кла­ту­ру не­на­дій­ною, віджи­лою (во­на бо «спа­ла на лав­рах») і ба­жав ви­ни­щи­ти зна­чну її ча­сти­ну, за­мі­нив­ши її на «но­ві ка­дри», що під­ні­ма­ли­ся «з ни­зів». За­кон тут був ду­же про­стий: ви­ко­нав на­каз — йдеш вго­ру, не ви­ко­нав — вниз по слу­жбо­вих схо­дах або за гра­ти... А скіль­ки лю­дей при цьо­му ги­ну­ло — ні­ко­го не об­хо­ди­ло, на­ка­зи ви­ко­ну­ва­лись за будь-яку ці­ну.

І тре­тя пло­щи­на ре­пре­сій — со­ці­аль­на чис­тка; Ста­лін твер­до ви­рі­шив для се­бе, що фор­му­ва­н­ня ра­дян­сько­го на­ро­ду має про­во­ди­тись ви­ня­тко­во з ло­яль­них гро­ма­дян; не­ло­яль­ні ж(ко­ли­шні офі­це­ри; ста­ра ін­те­лі­ген­ція; «кур­ку­лі»; ку­пці) — під­ля­га­ли аре­шту та зни­щен­ню.

— А як що­до до­ка­зів, свід­чень, до­ку­мен­таль­них да­них про ні­би­то « зло­чи­ни » цих лю­дей?

— Зві­сно ж, ні­ко­го не ці­ка­ви­ли ці до­ка­зи, не бу­ло й не мо­гло бу­ти ні­якої до­ка­зо­вої ба­зи. Са­ме то­му і бу­ли ство­ре­ні по­за­су­до­ві ор­га­ни — сум­но­ві­до­мі «трій­ки», «двій­ки», «Особлива на­ра­да».

Вза­га­лі, за­кон­ність в ті ча­си роз­гля­да­лась у ду­же спе­ци­фі­чний спо­сіб, як «ре­во­лю­цій­на за­кон­ність», або як «ре­во­лю­цій­на до­ціль­ність» (це бу­де то­чні­ше). А зро­зумі­ло, що там, де на мі­сце су­во­ро­го до­три­ма­н­ня за­ко­ну стає «по­лі­ти­чна до­ціль­ність» бу­дья­ко­го шти­бу — до­бра не бу­де. І ма­те­рі­а­ли на­шої се­рії це гра­ни­чно пе­ре­кон­ли­во до­во­дять. По­вчаль­но тут зга­да­ти при­за­бу­ту, на жаль, дис­ку­сію у лю­то­му 1924 ро­ку між­Все­во­ло­дом Ба­ли­цьким, то­ді го­ло­вою ГПУ УСРР, та Ми­ко­лою Скри­пни­ком, на той час нар­ко­мом юсти­ції УСРР. Йшло­ся про став­ле­н­ня до чле­нів «ан­ти­ра­дян­ських укра­їн­ських пар­тій», чи­ма­ло з яких бу­ло актив­ни­ми уча­сни­ка­ми ви­зволь­них зма­гань 1918—1921 рр. і ча­сти­на яких зго­дом на пев­них умо­вах го­то­ва бу­ла пі­ти на спів­пра­цю з ра­дян­ською вла­дою. Як до них ста­ви­ти­ся, чи су­ди­ти їх в умо­вах за­го­стре­н­ня по­лі­ти­чної си­ту­а­ції? Скри­пник об­сто­ю­вав су­до­вий роз­гляд ли­ше тих справ, що ма­ли ва­го­му до­ка­зо­ву ба­зу що­до ан­ти­ра­дян­ської ді­яль­но­сті. На­то­мість Ба­ли­цький на­по­ля­гав на не­гай­но­му їх за­су­дже­ні у по­за­су­до­во­му по­ряд­ку, вва­жа­ю­чи, що це — во­ро­ги, які при­ча­ї­лись і мо­жуть всту­пи­ти будь-якої ми­ті, то­му су­ди­ти їх тре­ба з мір­ку­вань до­ціль­но­сті, а не фор­маль­ної за­кон­но­сті. На­га­даю ли­ше про одне: Скри­пник був зму­ше­ний 1933 ро­ку на­кла­сти на се­бе ру­ки, а Ба­ли­цький був зни­ще­ний як «во­рог на­ро­ду» 1937 ро­ку...

— По­вер­ні­мо­ся до ва­шої се­рії. Яким є стан справ з ре­а­лі­за­ці­єю про­е­кту на сьо­го­дні?

— Пер­ший том, який офі­цій­но був «мар­ко­ва­ний» як по­ча­ток ви­да­н­ня, був ви­пу­ще­ний у Чер­ка­сах 2002 ро­ку. На­ра­зі ми вже ви­да­ли в рам­ках се­рії «Ре­а­бі­лі­то­ва­ні істо­рі­єю » сто ( на­го­ло­шую: рів­но сто!) то­мів. Ко­жно­му то­му ( ми охо­пи­ли всі обла­сті Укра­ї­ни, і не одним ли­ше то­мом) обов’ яз­ко­во пе­ре­дує всту­пна ста­т­тя, яка по­яснює кон­кре­тні ре­гіо­наль­ні осо­бли­во­сті ре­пре­сій, да­лі — мар­ти­ро­лог жертв, сві­тли­ни. Хо­тів би на­ве­сти ва­жли­ву ци­фру: ста­ном на се­ре­ди­ну 2015 ро­ку в ці­ло­му по Укра­ї­ні згі­дно з на­ши­ми кар­то­те­ка­ми пер­со­наль­но за­фі­ксо­ва­но в до­ку­мен­тах прі­зви­ща по­над 720 000 жертв по­лі­ти­чних ре­пре­сій (ча­со­ві рам­ки у нас — 1917—1991 ро­ки, за­уваж­те!). по­над, то­му що ця кіль­кість, зро­зумі­ло, по­стій­но уто­чню­є­ться. Ство­ре­но та­кож в Ін­тер­не­ті На­ціо­наль­ний банк жертв по­лі­ти­чних ре­пре­сій ( еле­ктрон­ний мар­ти­ро­лог), що на­ра­хо­вує за­раз по­над 207 тис. прі­звищ. Що­дня сайт на­шо­го про­е­кту в Ін­тер­не­ті від­ві­дує 1,5—2 тис. лю­дей (а це жне но­вин­ний і не спор­тив­ний сайт).

Ду­же хо­че­ться спо­ді­ва­ти­ся, що по­за­ду за­ли­ши­ли­ся ча­си 1990-х, ко­ли на­ші спів­ро­бі­тни­ки на­би­ра­ли кар­тки за 40—50 грн на мі­сяць (!), а то й вза­га­лі без­ко­штов­но. Ко­жен том — ре­зуль­тат пра­ці со­тень й со­тень лю­дей, як у Ки­є­ві, так і в обла­стях. Ду­же ва­го­му під­трим­ку на­дає нам ке­рів­ни­цтво Ін­сти­ту­ту істо­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни, пер­со­наль­но ака­де­мік Ва­ле­рій Ан­дрі­йо­вич Смо­лій. Хо­чу та­ко­жви­сло­ви­ти щи­ру по­дя­ку ко­ли­шнім та ни­ні­шнім ке­рів­ни­кам і спів­ро­бі­тни­кам Га­лу­зе­во­го ар­хі­ву Слу­жби без­пе­ки Укра­ї­ни: Оле­ксан­дру Пшен­ні­ко­ву, Сер­гію Ко­кі­ну, Ге­ор­гію Смир­но­ву, Ма­рії Па­но­вій, Ко­стян­ти­ну Бай­ді, Во­ло­ди­ми­ру Го­во­ру­ну, Іго­рю Ку­ли­ку, Во­ло­ди­ми­ру Бір­ча­ку. Ці лю­ди зро­би­ли ду­же ба­га­то для від­кри­т­тя ар­хі­вів, вмо­жли­вив­ши цим на­шу ро­бо­ту.

І по­при не­ро­зу­мі­н­ня, на­рі­ка­н­ня, а то й спро­тив де­яких ви­со­ких чи­нов­ни­ків (мов­ляв, ці те­ми « Ре­а­бі­лі­то­ва­ні істо­рі­єю » ні­ко­му не по­трі­бні, їхній час дав­но вже ми­нув) ми бу­де­мо ви­да­ва­ти но­ві й но­ві то­ми, бо усві­дом­лю­є­мо: на­ше ви­да­н­ня під­ня­ло ве­ли­че­зний, про­сто без­ме­жний пласт до­ку­мен­тів і, більш то­го, да­ло змо­гу зро­зу­мі­ти, що со­бою яв­ляє ра­дян­ська ма­ши­на те­ро­ру (те­рор у пе­ре­кла­ді з ла­тин­ської мо­ви — страх!) і ра­дян­ська си­сте­ма управ­лі­н­ня.

ФО­ТО З САЙ­ТА KHARKIVODA.GOV.UA

ІН­СТИ­ТУТ ІСТО­РІЇ УКРА­Ї­НИ, ПРО­ДОВ­ЖУ­Ю­ЧИ СПРА­ВУ ПЕ­ТРА ТИ­МО­ФІ­ЙО­ВИ­ЧА ТРОНЬ­КА, ПІ­ДГО­ТУ­ВАВ ДО ДРУ­КУ НЕ ЛИ­ШЕ ЧЕР­ГО­ВІ ТО­МИ СЕ­РІЇ «РЕ­А­БІ­ЛІ­ТО­ВА­НІ ІСТО­РІ­ЄЮ», АЛЕ Й НО­ВІ ВИ­ПУ­СКИ ПРО­Е­КТУ «КНИ­ГА ПАМ’ЯТІ УКРА­Ї­НИ»

РО­МАН ПОДКУР

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.