Сво­бо­да остан­ньо­го сло­ва

Ста­но­ви­ще жін­ки у Крим­сько­му хан­стві

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - (По­ча­ток. Про­дов­же­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія і Я») Гуль­на­ра АБДУ­ЛА­Є­ВА

Ба­га­то ман­дрів­ни­ків, ди­пло­ма­тів та мі­сіо­не­рів, що в рі­зні ча­си від­ві­ду­ва­ли Крим­ське хан­ство, звер­та­ли ува­гу на осо­бли­ве ста­но­ви­ще жі­нок у дер­жа­ві Ге­ра­їв. Про це во­ни кра­сно­мов­но пи­са­ли у сво­їх ме­му­а­рах і за­пи­сках. За­хо­плю­ю­чись при­ві­тні­стю, го­стин­ні­стю та кра­со­ю­ме­шка­нок хан­ства, во­ни на­го­ло­шу­ва­ли, що тут пред­став­ни­ці пре­кра­сної по­ло­ви­ни люд­ства ча­стень­ко бу­ли го­лов­ним, хо­ча де­ко­ли й не­ви­ди­мим, стри­жнем па­трі­ар­халь­ної крим­сько­та­тар­ської ро­ди­ни, де став­ле­ня до жін­ки зав­жди бу­ло ша­но­бли­вим.

Біль­ше то­го, пи­сьмо­ві дже­ре­ла по­ві­дом­ля­ли, що і в се­ре­дні ві­ки, і в Но­вий час гли­бо­ка по­ва­га до ма­те­рі, дру­жи­ни, се­стри й донь­ки ча­сто ви­слов­лю­ва­лась у тур­бо­ті про її ма­те­рі­аль­ну са­мо­стій­ність. Іна­кше ка­жу­чи, еко­но­мі­чне за­без­пе­че­н­ня жін­ки у крим­сько­та­тар­сько­му сві­ті бу­ло не ли­ше на­да­но гла­ві ро­ди­ни, а й обе­рі­га­ло­ся за­ко­ном.

Жін­ка у Крим­сько­му хан­стві зав­жди ко­ри­сту­ва­ла­ся сво­бо­дою. Во­на бу­ла со­ці­аль­но за­хи­ще­ною і ма­ла пра­ва та при­ві­леї біль­ші, ніж її су­ча­сни­ці в ба­га­тьох дер­жа­вах За­хо­ду, Схо­ду й Пів­но­чі. У хан­стві на­сам­пе­ред пе­ре­ва­жа­ли тюрк­ські зви­чаї, за­кла­де­ні ще в да­ле­кій ста­ро­ви­ні. І якщо ста­но­ви­ще ари­сто­кра­ток під впли­вом су­сі­дньої Осман­ської ім­пе­рії з ча­сом де­що змі­ни­ло­ся і во­ни по­ча­ли ве­сти за­мкну­ті­ший спо­сіб жи­т­тя, то крим­сько­та­тар­ська жін­ка з на­ро­ду не втра­ти­ла сво­їх прав та сво­бод. До неї про­дов­жу­ва­ли ста­ви­ти­ся з по­ва­гою і по­ша­ною пред­став­ни­ки силь­ної по­ло­ви­ни люд­ства. Без­умов­но, та­ке став­ле­н­ня бу­ло за­слу­гою са­мих жі­нок.

Ша­ну­ю­чи зви­чаї і по­ва­жа­ю­чи за­ко­ни пред­ків, ма­те­рі з ран­ньо­го ві­ку ви­хо­ву­ва­ли сво­їх до­ньок у лю­бо­ві й по­ша­ні до на­ціо­наль­них тра­ди­цій, роз­ви­ва­ли в них по­зи­тив­ні ри­си та яко­сті, при­ще­плю­ва­ли тон­ке ро­зу­мі­н­ня пре­кра­сно­го, на­вча­ли до­ла­ти будь-які тру­дно­щі й уда­ри до­лі. Адже в май­бу­тньо­му во­ни ма­ли ста­ти гі­дни­ми по­дру­га­ми й су­пу­тни­ця­ми жи­т­тя крим­сько­го та­та­ри­на. Остан­ній, у свою чер­гу, зав­жди пам’ятав про свій борг за­хи­ща­ти, за­без­пе­чу­ва­ти й обе­рі­га­ти сво­їх жі­нок. Всі ці тра­ди­цій­ні до­сто­їн­ства крим­ських та­тар май­бу­тні по­ко­лі­н­ня по­вин­ні бу­ли вби­ра­ти бу­кваль­но з мо­ло­ком ма­те­рі.

Жін­ка пе­ре­д­усім — це хра­ни­тель­ка осе­лі, са­ме во­на ство­рює бла­го­да­тну атмо­сфе­ру в бу­дин­ку й ро­ди­ні. То­му й ін­сти­ту­ту шлю­бу в крим­сько­та­тар­сько­му су­спіль­стві зав­жди при­ді­ля­ли осо­бли­ву ува­гу.

У хан­ський пе­рі­од склав­ся зви­чай не ви­да­ва­ти дів­чи­ну за­між до ін­ших сел та міст. Зви­чай­но, в окре­мих ви­пад­ках ви­ня­тки з правил тра­пля­ли­ся, але во­ни бу­ли вель­ми рід­кі­сні. По­ясню­є­ться ця тра­ди­ція на­сам­пе­ред тим, що крим­ські та­та­ри ці­ну­ва­ли чи­сто­ту сво­го кла­ну і дбай­ли­во ста­ви­ли­ся до сто­лі­тніх тра­ди­цій ро­ди­ни. Дів­чи­на не по­вин­на бу­ла від­ри­ва­ти­ся від сво­го ко­рі­н­ня. Адже за тюрк­ськи­ми зви­ча­я­ми, ве­ли­ке зна­че­н­ня по­хо­джен­ню ро­ду на­да­ва­ли са­ме по жі­но­чій лі­нії. Це ще раз на­го­ло­шує на ро­лі крим­ської та­тар­ки в су­спіль­стві.

Крим­сько­та­тар­ські дів­ча­та сла­ви­ли­ся сво­їм ро­зу­мом, кра­сою, чем­ні­стю, ви­хо­ва­н­ням і ви­со­кою мо­раль­ні­стю, во­ни за­ре­ко­мен­ду­ва­ли се­бе як вір­ні й від­да­ні дру­жи­ни.

Про­те у ви­бо­рі сво­го обран­ця юна осо­ба не зов­сім бу­ла віль­на. Згі­дно з пра­ви­ла­ми ін­сти­ту­ту ку­да­лик, або сва­та­н­ня, до ство­ре­н­ня но­вої ро­ди­ни під­хо­ди­ли з ве­ли­кою від­по­від­аль­ні­стю, і го­лов­ну роль ві­ді­гра­ва­ли не стіль­ки ба­тьки, скіль­ки ста­рій­ши­ни ро­ду. Во­ни чу­до­во бу­ли обі­зна­ні в істо­рії ро­дин усіх мо­ло­дих лю­дей дже­ма­а­та (тоб­то гро­ма­ди), про осо­бли­ві за­слу­ги, до­сто­їн­ства й не­до­лі­ки їхніх пред­ків, про фі­зи­чне й ети­чне здо­ров’я близь­ких і да­ле­ких ро­ди­чів кан­ди­да­тів на вступ до шлю­бу. І ли­ше з ура­ху­ва­н­ням цих чин­ни­ків ста­рій­ши­ни, що без­умов­но ба­жа­ли до­бра, здо­ров’я й про­цві­та­н­ня сво­їй гро­ма­ді, да­ва­ли зго­ду на шлюб. На осно­ві та­ко­го ре­тель­но про­ду­ма­но­го й об­ґрун­то­ва­но­го ви­бо­ру по­чи­на­ло­ся сва­та­н­ня.

Крим­сько­та­тар­ським дів­ча­там, ви­хо­ва­ним у су­во­рих пра­ви­лах ети­ке­ту, до­во­ди­ло­ся по­сту­па­ти­ся рі­шен­ню ба­тьків. Про­те слід за­ува­жи­ти, що пе­ред сва­та­н­ням ба­тьки за­пи­ту­ва­ли дів­чи­ну про ба­жа­н­ня одру­жи­ти­ся з тим чи ін­шим кан­ди­да­том. Ва­жли­во від­зна­чи­ти, що са­ме за дів­чи­ною за­ли­ша­ло­ся остан­нє слово. Про­ти її во­лі ба­тьки пра­гну­ли не йти. Адже ща­стя донь­ки — це, пе­ре­д­усім, мі­цна й на­дій­на ро­ди­на. Оче­ви­дно, тюрк­ські за­ко­ни що­до цьо­го бу­ли лі­бе­раль­ні­ши­ми.

І ли­ше пі­сля зго­ди на­ре­че­ної го­ту­ва­ли­ся до ве­сі­л­ля. Та­кі шлю­би, схва­ле­ні ста­рій­ши­на­ми та ба­тька­ми, в аб­со­лю­тній біль­шо­сті ви­пад­ків ви­яв­ля­ли­ся вда­ли­ми, чо­ло­ві­ки й дру­жи­ни — від­да­ни­ми один одно­му, а їхні со­ю­зи — мі­цни­ми. Ну і, зви­чай­но, пі­сля одру­же­н­ня мо­ло­да жін­ка отри­му­ва­ла сво­бо­ду й ма­ла змо­гу при­йма­ти са­мо­стій­ні рі­ше­н­ня.

Тра­ди­цій­но жін­ки у тюрк­сько­му сві­ті ко­ри­сту­ва­ли­ся ти­ми са­ми­ми пра­ва­ми, що й чо­ло­ві­ки. Та­ке ста­но­ви­ще у де­що змі­не­но­му ви­гля­ді збе­ре­гло­ся і в крим­сько­та­тар­сько­му, му­суль­ман­сько­му се­ре­до­ви­щі хан­сько­го пе­рі­о­ду. Во­ле­лю­бні крим­ські та­тар­ки, без­пе­ре­чно, ма­ли вплив на па­трі­ар­халь­ний устрій сво­єї ро­ди­ни, і при­слу­ха­ти­ся до му­дрих по­рад жін­ки не вва­жа­ло­ся не­го­жим.

Зви­чай­но, на­сам­пе­ред жін­ка в Кри­му бу­ла дру­жи­ною і ма­тір’ю. Во­на бу­ла звіль­не­на від важ­кої фі­зи­чної пра­ці. Цьо­го не до­зво­лив би жо­ден му­суль­ма­нин, що по­ва­жає се­бе, — чи то він їй ба­тько, чи то чо­ло­вік. На ній був ли­ше бу­ди­нок, і про жо­дну ін­шу ро­бо­ту, не­хай на­віть не­об­тя­жли­ву, не бу­ло й мо­ви.

Ко­ли крим­сько­та­тар­ська жін­ка до­ся­га­ла ста­ро­сті, то і по­ша­на до неї ви­яв­ля­ла­ся на аб­со­лю­тно осо­бли­во­му рів­ні. Во­на ста­ва­ла аб­со­лю­тно не­за­ле­жною у сво­їх вчин­ках і дум­ках, а ко­ли при­хо­ди­ла ку­дись у го­сті, то го­спо­дар-чо­ло­вік не­змін­но на­да­вав їй най­по­че­сні­ше мі­сце.

Дже­ре­лом крим­ської тра­ди­ції бу­ли па­ну­ю­чі мі­сце­ві зви­чаї крим­ських та­тар і, зви­чай­но, ша­рі­ат.

Істо­ри­ки від­зна­ча­ють, що крим­ські та­тар­ки бу­ли вель­ми осві­че­ни­ми й ви­хо­ва­ни­ми. Від­по­від­но ці яко­сті во­ни пра­гну­ли пе­ре­да­ти сво­їм ді­тям. Ма­ло то­го, в Кри­му спо­кон­ві­ку бу­ли ві­до­мі жін­ки-му­дер­ри­си — ви­кла­да­чки. За­зви­чай цей по­че­сний обов’язок бра­ли на се­бе дру­жи­ни іма­мів, мулл та ха­ти­пів. Мо­жна ска­за­ти, що це бу­ло май­же ро­дин­ним за­ня­т­тям: чо­ло­вік ви­кла­дав хло­пчи­кам, а дру­жи­на в то­му са­мо­му ме­кте­бі на­вча­ла дів­ча­ток. Окрім цьо­го, не бу­ли ви­ня­тком у крим­сько­та­тар­сько­му су­спіль­стві жін­ки-по­е­тки та жін­ки-су­фії, на­віть тра­пля­ли­ся жін­ки-мул­ли.

Пи­сьмен­ність бу­ла прі­о­ри­те­том, і на­віть пі­сля ане­ксії Крим­сько­го хан­ства Ро­сі­єю 1783 ро­ку, ко­ли ро­сій­ська вла­да всі­ля­ко на­ма­га­ла­ся при­ду­ши­ти осві­ту, ті са­мі ро­сій­ські до­слі­дни­ки, що від­ві­да­ли Крим, зокре­ма істо­рик, пу­блі­цист Ліванов не міг не від­зна­чи­ти, що «жен­ский та­тар­ский род был весь гра­мо­тный». До ре­чі, зна­тні й за­мо­жні крим­сько­та­тар­ські жін­ки на свої ко­шти від­кри­ва­ли на­вчаль­ні за­кла­ди для дів­чат. Що­прав­да, це на­ле­жа­ло до більш пі­зньо­го пе­рі­о­ду, та все ж пер­ша крим­сько­та­тар­ська про­сві­тни­цька га­зе­та «Тер­джи­ман» пи­са­ла, що 1893 ро­ку кня­жна Пем­пе-ха­ним Ба­ла­ту­ко­ва від­кри­ла в Ба­хчи­са­раї но­во­ме­то­дний ме­ктеб для дів­ча­ток і ке­ру­ва­ла ним аж до смер­ті.

Та­кож у тій са­мій га­зе­ті «Тер­джи­ман» за 21 трав­ня 1884 рік: «Гра­мо­тна дів­чин­ка у де­сять ро­ків ко­ри­сні­ша за та­ко­го хло­пчи­ка, бо дів­чин­ка — май­бу­тня ма­ти і при­ро­дний пер­ший учи­тель сво­їх ді­тей».

Як пи­сав П. Су­ма­ро­ков, крим­сько­та­тар­ські жін­ки — не па­сив­ний ін­стру­мент у ру­ках сво­го чо­ло­ві­ка. Нав­па­ки, во­ни ке­ру­ють всі­ма до­ма­шні­ми й ро­дин­ни­ми спра­ва­ми. На свій роз­суд при­йма­ють го­стей і не ма­ють від­мо­ви у вбран­ні й за­до­во­ле­н­нях. На рів­ні з ари­сто­кра­тка­ми за­мо­жні да­ми з на­ро­ду за­йма­ли­ся бла­го­чин­ні­стю. По­ши­ре­ним яви­щем бу­ло бра­ти до се­бе на ви­хо­ва­н­ня си­ріт і на­да­лі бра­ти участь в їхніх до­лях: якщо це бу­ла дів­чи­на-си­ро­та, то її по­кро­ви­тель­ка пі­клу­ва­ла­ся про ви­бір чо­ло­ві­ка і про гі­дне при­да­не. Та­кий зви­чай був по­ши­ре­ний в аб­со­лю­тно усіх се­лах і мі­стах Кри­му.

Що­до ухва­ле­н­ня най­сер­йо­зні­ших рі­шень у ро­дин­но­му жит­ті, то це пра­во, без­пе­ре­чно, мав го­ло­ва ро­ди­ни. Він та­кож при­ймав рі­ше­н­ня зі схва­ле­н­ня стар­шої жін­ки в ро­ди­ні, за­зви­чай ма­те­рі. При­чо­му це пра­кти­ку­ва­ло­ся не ли­ше в родинних, ай у ре­шті справ, на всіх рів­нях, вклю­ча­ю­чи дер­жав­ний. Ві­до­мо, що і в прав­ля­чій ро­ди­ні Ге­ра­їв ін­ко­ли остан­нє рі­ше­н­ня за­ли­ша­ло­ся за ана­бе­їм або хан­шею ва­лі­де. Цей зви­чай не був осо­бли­вою та­єм­ни­цею, йо­го не со­ро­ми­ли­ся.

Що­до тра­ди­ції ба­га­то­жен­ства, яка зда­ва­ло­ся б, ма­ла бу­ти в Крим­сько­му хан­стві, то во­на дій­сно ма­ла мі­сце, але бу­ла спра­вою ціл­ком до­бро­віль­ною. У су­спіль­стві бу­ли та­кі ви­пад­ки. Про­те дру­жи­ни, що слі­ду­ва­ли за пер­шою, не ма­ли рів­них із нею прав. Їхні ді­ти та­кож не мо­гли ма­ти пра­ва на управ­лі­н­ня. То­му в Кри­му біль­шість ро­дин бу­ла мо­но­гам­ною. Тут рід­ко хто на­віть із ба­га­тих крим­ських та­тар мав двох дру­жин, а три — це вже ви­ня­ток. Сво­бо­да крим­сько­та­тар­ської жін­ки, до якої не ста­ви­ли­ся як до ра­би­ні, про­сто не мо­гла не при­не­сти сво­їх пло­дів. Му­дре і до­бре став­ле­н­ня крим­сько­го та­та­ри­на до су­пу­тни­ці жи­т­тя від­пла­чу­ва­ло­ся сто­ри­цею.

У по­бу­ті крим­ської та­тар­ки го­лов­ним до­ма­шнім ре­ме­слом й одно­ча­сно роз­ва­гою, а та­кож ши­ро­ким по­лем за­сто­су­ва­н­ня сво­їх твор­чих і ху­до­жніх мо­жли­во­стей бу­ло рукоділля. Ця на­ро­дна га­лузь ві­ді­гра­ва­ла істо­тну роль і в ро­дин­ній еко­но­мі­ці. Ру­шни­ки та сер­ве­тки, що при­кра­ша­ли сті­ни як ба­га­тих осо­бня­ків, так і про­стих бу­дин­ків, ма­ли по­пу­ляр­ність, а за сти­лем ві­зе­рун­ку або ор­на­мен­ту мо­жна бу­ло лег­ко впі­зна­ти май­стри­ню.

Про якесь справ­жнє обме­же­н­ня сво­бо­ди жін­ки й мо­ви не бу­ло. Вза­га­лі крим­сько­та­тар­ські жін­ки від­рі­зня­ли­ся то­ва­ри­ські­стю. Во­ни ви­хо­ди­ли з до­мі­вок, ку­ди хо­ті­ли, ні­чо­го не ка­жу­чи про це чо­ло­ві­ку, яко­го про­тя­гом май­же усьо­го дня не бу­ло вдо­ма. Най­ча­сті­ше па­нян­ки йшли до ха­ма­му (ла­зні) або зи­мо­ви­ми ве­чо­ра­ми — до су­сі­док, а ін­ко­ли на на­ро­дні свя­та. Це бу­ла сво­бо­да, при­чо­му для всі­єї жі­но­чої по­ло­ви­ни крим­сько­та­тар­ської осе­лі. Адже за­зви­чай дру­жи­ни мурз і про­стих за­мо­жних мі­стян, від­ві­ду­ю­чи один одно­го, за­би­ра­ли з со­бою усіх ро­ди­чок і на­віть слу­жниць, тож за­до­во­ле­н­ня бу­ло за­галь­ним.

У крим­сько­та­тар­ських мі­стах, осо­бли­во в та­ких, як сто­ли­чний Ба­хчи­са­рай, Ке­зльов, Ке­фе та ін­ших, за­мкну­тість квар­та­лів, ви­со­кі глу­хі пар­ка­ни, від­су­тність ву­ли­чних ві­ко­нець жо­дним чи­ном не впли­ва­ли на спіл­ку­ва­н­ня мі­стян у пов­сяк­ден­но­му жит­ті. Дво­ри, не­зва­жа­ю­чи на зов­ні­шню ізо­льо­ва­ність один від одно­го, між со­бою бу­ли спо­лу­че­ні хвір­тка­ми, що до­зво­ля­ло жін­кам одно­го квар­та­лу (ма­ал­ле) хо­ди­ти одна до одної в го­сті, не ви­хо­дя­чи на ву­ли­цю. На­яв­ність і ча­сте ви­ко­ри­ста­н­ня та­ких хвір­ток ще раз го­во­рить про над­зви­чай­ну то­ва­ри­ськість крим­сько­та­тар­ських жі­нок. Біль­ше то­го, за до­по­мо­гою та­ких хвір­ток че­рез дво­ри мо­жна бу­ло обі­йти ці­лий квар­тал.

Ста­но­ви­ще жі­нок у крим­сько­та­тар­ській ро­ди­ні не змі­ни­ло­ся і пі­сля хво­ро­бли­вих змін, пов’яза­них з ане­ксі­єю Кри­му 1783 ро­ку та ко­ло­ні­за­ці­єю, ко­ли шту­чно збіль­шу­ва­ли на­се­ле­н­ня на зем­лях ко­ли­шньо­го хан­ства за ра­ху­нок пе­ре­се­лен­ців з ін­ших ре­гіо­нів. Нав­па­ки, ко­рін­ні ме­шкан­ки Кри­му не за­мкну­ли­ся, а про­дов­жу­ва­ли ве­сти ко­ли­шній спо­сіб жи­т­тя. У цей пе­рі­од до них ви­яв­ля­ли ве­ли­ку ці­ка­вість ба­га­то ман­дрів­ни­ків, у яких бу­ло вель­ми су­пе­ре­чли­ве уяв­ле­н­ня про крим­ських та­та­рок. Так, Ана­то­лій Де­ми­дов, який від­ві­дав бу­ди­нок крим­сько­го та­та­ри­на в Єв­па­то­рії, у сво­їй книж­ці «Пу­те­ше­ствие по Крыму» пи­сав: «Ке­зльов­ські жін­ки за­слу­го­ву­ють на всі­ля­ку по­хва­лу, оскіль­ки та, яку нам вда­ло­ся ба­чи­ти, бу­ла справ­жня кра­су­ня. Її чор­не гу­сте во­лос­ся бу­ло пе­рев’яза­не шов­ко­вою хус­ткою; очі ди­во­ви­жно сві­тлі, по­гляд по­кір­ли­вий, го­лів­ка ми­ло­ви­дна, шия від­рі­зня­ла­ся над­зви­чай­ною бі­ли­зною. На ній бу­ла су­кня, зши­та у ви­гля­ді шла­фро­ка, яка щіль­но при­ля­га­ло до ті­ла, ву­зень­ка кра­ва­тка, вкри­та зо­ло­том срі­бним ши­т­тям, ша­ро­ва­ри й срібні ту­флі. Хо­ча ми уві­йшли до неї ви­пад­ко­во, однак во­на не зні­яко­ві­ла; але на пре­ве­ли­ке на­ше не­за­до­во­ле­н­ня не­за­ба­ром пі­шла до ін­ших кім­нат».

Роз по ві да ю чи про кримсь ко та тарсь - ких жі­нок хан­сько­го пе­рі­о­ду, ду­же скла­дно обій ти те му га ре му. Бук валь но « га рем » озна­чає «са­краль­не», або «те, ме­жі чо­го не­по­ру­шні», іна­кше ка­жу­чи, га­рем — це мі­сце, де про жи ва ла пре крас на по ло ви на му - суль­ман­сько­го су­спіль­ства, що пе­ре­бу­ва­ла під чо­ло­ві­чим за­хи­стом. Як і на­ле­жить, га­рем зав­жди за­ли­шав­ся за­кри­тим від сто­рон­ніх очей, при­хо­ву­ю­чи й охо­ро­ня­ю­чи за щіль­ною за­ві­сою при­ва­тне жи­т­тя йо­го ме­шка­нок. То­му не див­но, що в уяв­ле­н­нях європейців жи­т­тя в га­ре­мі й до­сі ґрун­ту­є­ться на ви­гад­ках та ле­ген­дах.

Ба­га­ті ме­шкан­ці хан­ства, ро­до­ви­ті вель­мо­жі, дер­жав­ні му­жі — у всіх був га­рем, тоб­то окре­мі по­кої в бу­дин­ку, де ме­шка­ла жі­но­ча по­ло­ви­на. Що­до га­ре­му крим­ських ха­нів, то він і до­сі за­ли­ша­є­ться одним із най­більш ін­три­гу­ю­чих і ма­ло­ви­вче­них об’єктів в істо­рії Крим­сько­го хан­ства, про­те зав­дя­ки урив­ча­стим ві­до­мо­стям про жіночу по­ло­ви­ну в бу­дин­ку Ге­ра­їв мо­жна з упев­не­ні­стю ска­за­ти, що крим­ський га­рем не мо­жна по­рів­ню­ва­ти з га­ре­ма­ми ін­ших пра­ви­те­лів. Так, на від­мі­ну від зна­ме­ни­то­го стам­буль­сько­го се­ра­ля То­пка­пи, в га­ре­мі Ба­хчи­са­раю ні­ко­ли не пра­кти­ку­ва­ли ко­ле­кціо­ну­ва­н­ня ви­да­тних кра­сунь з усьо­го сві­ту. Ге­раї бу­ли роз­бір­ли­ві­ші у ви­бо­рі дру­жин, від­да­ю­чи пе­ре­ва­гу бла­го­ро­дно­му по­хо­джен­ню сво­їх обра­ниць.

Крим­ський га­рем мо­жна бу­ло смі­ли­во на­зва­ти своє­рі­дним ін­сти­ту­том дер­жав­ної вла­ди. Тут хан­ські ро­ди­чки з юних ро­ків на­вча­ли­ся не ли­ше му­зи­ці, лі­те­ра­ту­рі, тлу­ма­чен­ню Ко­ра­ну, при­двор­но­му ети­ке­ту, а й азам пра­во­знав­ства, то­чним на­у­кам і фі­ло­со­фії, оскіль­ки будь-яка з них мо­гла зго­дом удо­сто­ї­ти­ся ви­со­ко­го ти­ту­лу ана­бе­їм.

Ще мен­ше ві­до­мо про те, яким був га­рем до то­го, як Ба­хчи­са­рай став тре­тьою сто­ли­цею Крим­сько­го хан­ства. Але, ви­хо­дя­чи з пи­сьмо­вих дже­рел, мо­жна зро­би­ти при­пу­ще­н­ня, що йо­го ме­шкан­ки ве­ли де­мо­кра­ти­чний спо­сіб жи­т­тя, вла­сти­вий во­ле­лю­бним тюрк­ським жін­кам. Іна­кше ка­жу­чи, пер­ші хан­ші не бу­ли обме­же­ни­ми у сво­їх ді­ях та ізо­льо­ва­ни­ми від зов­ні­шньо­го сві­ту. Во­ни актив­но бра­ли участь не ли­ше у жит­ті по­друж­жя, а й не­зрід­ка ві­ді­гра­ва­ли зна­чну роль у дер­жав­них спра­вах сво­єї кра­ї­ни. При­кла­дом цьо­го є крим­ська хан­ша Нур-сул­тан. Во­на бра­ла участь у зов­ні­шній по­лі­ти­ці сво­го чо­ло­ві­ка Мен­глі Ге­рая, ли­сту­ва­ла­ся з іно­зем­ни­ми во­ло­да­ря­ми і кня­зя­ми. Одним сло­вом, жін­ки з ро­ду Ге­ра­їв не бу­ли від­лю­дни­ця­ми, не хо­ва­ли сво­їх облич і, що ва­жли­во, ви­хо­ву­ва­ли сво­їх си­нів у по­ша­ні й лю­бо­ві до пре­кра­сної по­ло­ви­ни люд­ства. А до по­ра­ди му­дрої жін­ки, що має без­за­пе­ре­чний ав­то­ри­тет у су­спіль­стві, зав­жди до­слу­ха­ли­ся. До ре­чі, не за­бу­ва­ли про хан­ських ма­те­рів, дру­жин, се­стер і до­ньок пра­ви­те­лі ва­саль­них кня­зівств, які зна­ли їх по­і­мен­но і над­си­ла­ли ко­жній окре­мо ко­штов­ні да­рун­ки.

З ча­сом ста­но­ви­ще пред­став­ниць ро­ду Ге­ра­їв де­що змі­ни­ло­ся. Роз­мі­ре­не жи­т­тя пре­кра­сної по­ло­ви­ни хан­ської ро­ди­ни від­ни­ні ми­на­ло в за­мкну­то­му й від­окрем­ле­но­му ма­лень­ко­му сві­ті га­ре­му, про яке ві­до­мо ду­же ма­ло з ті­єї при­чи­ни, що сю­ди, до при­ва­тних по­ко­їв ха­нів, не бу­ло до­сту­пу сто­рон­нім осо­бам. Та все ж до по­рад і ду­мок їхніх ме­шка­нок зав­жди до­слу­ха­ли­ся чо­ло­вік, си­ни, бра­ти, пле­мін­ни­ки, а ін­ко­ли на­віть і па­син­ки.

Як ви­дно на ста­ро­вин­но­му пла­ні па­ла­цу Ба­хчи­са­раю, жі­но­ча по­ло­ви­на скла­да­ла­ся з чо­ти­рьох га­рем­них кор­пу­сів, за­галь­ною чи­сель­ні­стю біль­ше сім­де­ся­ти кім­нат. Але всю цю пи­шність бу­ло по-вар­вар­ськи зни­ще­но в 20- х ро ках XIX сто літ тя з при чи ни ні би то їхньої ве­тхо­сті. І сьо­го­дні до нас ді­йшли ли­ше за­ли­шки ко­лись роз­кі­шно­го хан­сько­го га­ре­му — не­ве­ли­кий кор­пус в три кім­на­ти, де при близ но бу ло від нов ле но ін тер’ єр ко - лись ба­га­то­го жи­тла во­ло­да­рок Крим­сько­го хан­ства.

У га­ре­мі про­жи­ва­ла вся жі­но­ча по­ло­ви­на хан­сько­го па­ла­цу: ма­те­рі, ті­тки, се­стри, дру­жи­ни й донь­ки, а та­кож штат при­двор­них дам та при­слу­га. Окрім жі­нок, у га­ре­мі жи­ли два кі­зляр-ага — го­лов­ні на­гля­да­чі, що від­по­від­а­ють за зв’язок га­ре­му із зов­ні­шнім сві­том, та їхні по­мі­чни­ки — єв­ну­хи. Фа­кти­чно га­ре­мом ке­ру­ва­ла ана­бе­їм, або ва­лі­де, пі­сля ха­на най­впли­во­ві­ша осо­ба у Крим­ській дер­жа­ві. Це зва­н­ня на­да­ва­ло­ся ма­те­рям, стар­шим се­страм або дру­жи­нам прав­ля­чих ха­нів й су­про­во­джу­ва­ло­ся пи­шною це­ре­мо­ні­єю. Що­прав­да, офі­цій­но ана­бе­їм по­сту­па­ла­ся іє­рар­хі­чно ли­ше кал­ге — спад­ко­єм­це­ві. Ця жін­ка ма­ла ве­ли­ку по­ва­гу і вплив як у па­ла­ці, так і за йо­го ме­жа­ми, актив­но бра­ла участь у вну­трі­шніх і зов­ні­шніх спра­вах дер­жа­ви. Во­на ма­ла свій до­хід із хан­ських зе­мель, во­ло­ді­ла за­мі­ськи­ми ма­є­тка­ми, а та­кож отри­му­ва­ла да­рун­ки від крим­ської зна­ті й іно­зем­них дер­жав. Пред­став­ник го­лов­ної да­ми Крим­сько­го хан­ства був при­су­тній на за­сі­да­н­нях Ди­ва­на — Дер­жав­ної ра­ди. Він був її ву­ха­ми та очи­ма. Во­ло­ді­ю­чи пра­вом го­ло­су, ана­бе­їм че­рез сво­го ж пред­став­ни­ка мо­гла істо­тно впли­ва­ти на те або ін­ше рі­ше­н­ня ха­на. Окрім цьо­го, во­на ве­ла ди­пло­ма­ти­чне ли­сту­ва­н­ня з єв­ро­пей­ськи­ми мо­нар­ха­ми на під­трим­ку по­лі­ти­чно­го кур­су сво­го си­на, бра­та або чо­ло­ві­ка, що пе­ре­бу­вав бі­ля кер­ма вла­ди. У офі­цій­ної по­соль­ської де­ле­га­ції крим­сько­го ха­на до іно­зем­них дво­рів так са­мо обов’яз­ко­во був осо­би­стий се­кре­тар ва­лі­де-сул­тан, який і віз ли­сти від сво­їх ханш. Ін­ко­ли ти­тул ана­бе­їм при­вла­сню­ва­ли одра­зу двом ша­но­ва­ним да­мам.

КРИМ­СЬКО­ТА­ТАР­СЬКІ ЖІН­КИ В НА­ЦІО­НАЛЬ­НО­МУ ВБРАН­НІ

ПО­КОЇ БА­ХЧИ­СА­РАЙ­СЬКО­ГО ХАН­СЬКО­ГО ПА­ЛА­ЦУ ТА ЙО­ГО МЕ­ШКАН­КИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.