Про не­без­пе­ку са­мо­об­ма­ну

За­хі­дним по­лі­ти­кам не по­до­ба­ю­ться дві кра­ї­ни: Укра­ї­на й Ізра­їль. Але їх ціл­ком вла­што­вує Ро­сія. Чо­му?

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Дми­тро ШУШАРІН, істо­рик, пу­блі­цист; Мо­сква, спе­ці­аль­но для «Дня»

Той час, який за­раз пе­ре­жи­ва­ють Укра­ї­на і Ро­сія, ма­буть, най­бо­лю­чі­ший за до­би гло­баль­них змін. Це пе­ре­хід кри­зи до ру­тин­но­го ста­ну. Але ли­ше те­пер стає зро­зумі­ло, хто є хто і що від­бу­ва­є­ться. Так, за­ве­де­но вва­жа­ти нав­па­ки: мов­ляв, лю­ди про­яв­ля­ють се­бе в кри­ти­чні мо­мен­ти, ко­ли ви­со­кий па­фос і єди­ний по­рив... А ось ні­чо­го по­ді­бно­го. За ви­со­ким па­фо­сом лег­ко при­хо­ва­ти вну­трі­шню гниль, а в єди­но­му по­ри­ві схо­ва­ти­ся за всі­ма. Са­ме так — у ма­со­во­му ру­сі — і ру­ха­ю­ться вго­ру зло­чин­ці та прой­ди­сві­ти.

І ни­ні­шній — від­но­сно мир­ний час — ча­сом ви­яв­ля­є­ться су­во­рі­шим, аніж час во­єн­ний.

У Ро­сії дав­но вже не­має мі­сця ге­ро­ї­чно­му па­фо­со­ві і со­лі­дар­но­сті. Вчи­те­ля Оле­ксан­дра Бив­ше­ва із Ор­лов­ської обла­сті за­су­джу­ють за вірш у со­цме­ре­жах, і всі спів­чу­тли­ві по­ві­дом­ле­н­ня про це су­про­во­дя­ться сло­ва­ми: текст не бу­де від­тво­ре­но, оскіль­ки суд ви­знав йо­го екс­тре­міст­ським. Ав­тор за­кли­кав укра­їн­ців чи­ни­ти опір за­хо­плен­ню Кри­му. Спра­ву бу­ло по­ру­ше­но за за­я­вою одно­сель­ців, які ви­би­ли в учи­те­ля всі ві­кна в бу­дин­ку.

І ні­який На­валь­ний чи Пар­хо­мен­ко, ні­хто з по­лум’яних три­бу­нів не по­дав го­ло­су на за­хист учи­те­ля. За­мість цьо­го На­валь­ний вла­што­вує де­ба­ти з Чу­бай­сом, які при­го­лом­шу­ють сво­єю під­лі­стю. А та­кою слід вва­жа­ти будь-яку роз­мо­ву про си­ту­а­цію в Ро­сії, в якій не зу­стрі­ча­є­ться слово «Укра­ї­на». Про­гре­сив­на гро­мад­ськість апло­дує від­ро­джен­ню при­лю­дних дис­пу­тів у Ро­сії.

Є ще один спо­сіб обма­ну, са­мо­об­ма­ну та імі­та­ції — го­во­ри­ти про вій­ну так, щоб не го­во­ри­ти про вій­ну. Лю­ди ви­го­тов­ля­ють кі­ло­ме­три вір­шів і тон­ни есе­їсти­ки про те, що від­бу­ва­є­ться, де ні сі­ло ні впа­ло зга­ду­ють Кан­та і Гай­деґ­ґе­ра, ли­ше для то­го, щоб не го­во­ри­ти про го­лов­не: їхня кра­ї­на — зло­чи­нець. Агре­сор, за­гар­бник і те­ро­рист.

Че­сні­ше і кра­ще мов­ча­ти. За мов­ча­н­ня ні­хто до­ко­ря­ти не сміє. Лю­ди­на має пра­во на мов­ча­н­ня. Лі­нор Го­ра­лик ска­за­ла: стра­шним є не те, що ми до­ро­слі, а те, що до­ро­слі — це ми. Ро­сій­ські есте­ти, ін­те­ле­кту­а­ли, фрон­де­ри та ін­ша про­гре­сив­на гро­мад­ськість за остан­ній рік так і не зро­зумі­ли, що не во­ни вар­ва­ри, а вар­ва­ри — це во­ни.

Але при цьо­му одне по­трі­бно ро­зу­мі­ти аб­со­лю­тно ясно: 89 від­со­тків під­трим­ки Пу­ті­на — ре­аль­ність. І ро­сі­я­нин, який за­су­джує на­пад Ро­сії на Укра­ї­ну, без­пе­ре­чно, ви­сту­пає про­ти сво­го на­ро­ду і про­ти всіх тра­ди­цій ро­сій­ської куль­ту­ри — від Пу­шкі­на до Брод­сько­го, від Іва­на Акса­ко­ва до Ге­ор­гія Фе­до­то­ва. За­су­дже­н­ня на­па­ду Ро­сії на Укра­ї­ну — ви­бір мар­гі­не­су со­ці­аль­но­го, куль­тур­но­го та істо­ри­чно­го. І не ли­ше все­ре­ди­ні Ро­сії

Ни­ні­шньо­му по­ко­лін­ню за­хі­дних по­лі­ти­ків, та й су­спіль­ствам, які во­ни ре­пре­зен­ту­ють, не по­до­ба­ю­ться дві кра­ї­ни: Укра­ї­на і Ізра­їль. Але їх ціл­ком­вла­што­вує Ро­сія. Річ у тім, що Ро­сія сво­єю ни­ні­шньою по­лі­ти­кою рів­но­ва­ги все­ре­ди­ні спів­то­ва­ри­ства ци­ві­лі­зо­ва­них дер­жав не по­ру­шує. Во­на по­зи­ціо­нує се­бе по­за йо­го ме­жа­ми, і то­му зда­є­ться, що з крем­лем мо­жна до­мо­ви­ти­ся — від­да­ти те, що він хо­че взя­ти: до­мі­ну­ва­н­ня на пост­ра­дян­сько­му про­сто­рі.

Ни­ні­шньо­му по­ко­лін­ню за­хі­дних по­лі­ти­ків не­має ді­ла до цін­но­стей ци­ві­лі­за­ції і на­віть до ци­ві­лі­за­цій­ної ідентичності. Про­мо­ва Рей­га­на, в якій го­во­ри­ло­ся про ім­пе­рію зла, для них про­сто смі­шна. У кра­що­му ра­зі, во­ни ду­ма­ють, що ім­пе­рії ці­єї не­має, хо­ча во­на від­ро­джу­є­ться у них на очах.

Ін­ша річ — за­ро­дже­н­ня укра­їн­ської на­ції, яка яв­но пре­тен­дує на мі­сце в то­му спів­то­ва­ри­стві, яко­му про­ти­сто­їть Ро­сія. Це зі всіх по­гля­дів — не­при­єм­не яви­ще. Під­трим­ка цьо­го пра­гне­н­ня озна­чає ви­зна­че­ність по­зи­ції і ясність цін­ні­сної орі­єн­та­ції, чо­го за­хі­дні по­лі­ти­ки та су­спіль­ства зов­сім­не хо­чуть.

Та­кої ж ясно­сті та ви­зна­че­но­сті по­тре­бує і під­трим­ка Ізра­ї­лю. І це теж су­пе­ре­чить при­ро­ді ни­ні­шньої по­лі­ти­ки За­хо­ду, у то­му чи­слі і по­лі­ти­ки все­ре­ди­ні вла­сних кра­їн що­до сво­їх ви­бор­ців.

І ще одне по­трі­бно ви­зна­ти ро­сій­ській про­гре­сив­ній гро­мад­сько­сті.

Ро­сія і де­мо­кра­тія не­су­мі­сні. Про це свід­чить її вла­сний до­свід. Ци­ві­лі­зо­ва­ним кра­ї­нам до­ве­де­ться від­го­ро­джу­ва­ти­ся від Ро­сії і від усіх, хто з нею зв’яза­ний, у то­му чи­слі від про­гре­сив­ної гро­мад­сько­сті. Від неї в пер­шу чер­гу, а то кремль сер­ди­ти­ме­ться. Агі­т­проп до­по­мо­же і вже до­по­ма­гає, якщо при­га­да­ти кам­па­нії в Ізра­ї­лі та Укра­ї­ні. Ді­а­спо­ра під­три­має — на­ві­що їм­но­ві при­їжджі?

Я ві­рю в щи­рість тих, хто, по­си­ла­ю­чись на свій, кі­нець кін­цем, успі­шний до­свід, ра­дить емі­гру­ва­ти. Біль­ше то­го, я ві­рю на­віть сло­вам­де­ко­го з них, що мо­жна че­ка­ти на до­по­мо­гу від ді­а­спо­ри. Але їхній до­свід ону­ле­но, як ону­ле­но весь до­свід ко­ли­шньо­го сві­ту. Всі во­ни ви­їжджа­ли і вжи­ва­ли­ся в но­ве в по­мер­ло­му сві­ті, у ко­ли­шньо­му жит­ті. У го­тов­ність но­во­го сві­ту прийня­ти вті­ка­чів і до­по­мог­ти їм­не ві­ри­ться.

У за­хі­дно­му сві­ті ба­жа­ні мі­гран­ти іно­ци­ві­лі­за­цій­ні та іно­куль­тур­ні — у тих є ні­ша, у тих є за­ня­т­тя, во­ни по-сво­є­му ін­те­гро­ва­ні до но­во­го сві­ту. Ін­ша річ — ті, хто їде і по­їде з Ро­сії. Це ду­же рі­зні лю­ди, але во­ни пра­гну­ти­муть до ін­те­гра­ції в ре­зи­ден­тний со­ці­ум (мій ав­тор­ський тер­мін), а не у від­ве­де­них цим­со­ці­ум ом­ні­ші. Ста­рий світ це ще якось до­зво­ляв. Но­вий — на­вряд чи. Це, зро­зумі­ло, не сто­су­є­ться тих, хто як і ра­ні­ше з’яв­ля­ти­ме­ться на за­хо­ді з ве­ли­ки­ми гро­ши­ма. Що ж до по­лі­ти­ки і кон­та­ктів між пред­став­ни­ка­ми гро­мад­сько­сті, то за­хід кон­та­кту­ва­ти­ме ли­ше з ти­ми, ко­го кремль, як за ра­дян­ських ча­сів, ви­су­не як по­се­ре­дни­ка. Іме­на з ми­ну­ло­го та сьо­го­де­н­ня ві­до­мі, чо­го їх зайвий раз на­зи­ва­ти.

При­га­дай­мо укра­їн­ський до­свід: ей­фо­рію з при­во­ду єв­ро­асо­ці­а­ції та ре­аль­ність єв­ро­ка­пі­ту­ля­ції. А як ще мо­жна на­зва­ти на­по­ле­гли­ві ви­мо­ги Мер­кель і Ол­лан­да про не­гай­не на­да­н­ня осо­бли­во­го ста­ту­су Дон­ба­су, тоб­то про по­діл, роз­чле­ну­ва­н­ня Укра­ї­ни? По­пе­ре­ду дру­га Ял­та і дру­гий Гель­сін­ський акт — ви­зна­н­ня крем­ля ге­ге­мо­ном і га­ран­том ста­біль­но­сті в Схі­дній Єв­ро­пі.

Одно­го за­хід то­ді не вра­ху­вав: агре­сія і ек­спан­сія Ро­сії по­ро­дже­ні, в пер­шу чер­гу, по­тре­ба­ми вну­трі­шньо­го управ­лі­н­ня. Від Гель­сін­кі до Ка­бу­ла не ми­ну­ло й п’яти ро­ків.

Від цьо­го про­ра­хун­ку тим, хто жи­ве тут лег­ше не бу­ло. І за­раз не бу­де. Не бу­де лег­ше і тим, хто жи­ве на За­хо­ді. Го­во­ри­ти про це ні з ки­мі ні­ко­му: що на За­хо­ді, що в Ро­сії. Під час пе­ре­бу­до­ви, на­при­кін­ці ві­сім­де­ся­тих, на ін­те­ле­кту­аль­но­му рин­ку хо­до­вим бу­ло не­спо­ді­ва­не і но­ве, та­ке, що сти­му­лює ро­зу­мо­вий про­цес чи­та­ча. За­раз по­пит на очі­ку­ва­не і за­спо­кій­ли­ве, та­ке, яке ви­ми­кає міз­ки. Най­кра­щий то­вар — мар­ні на­дії, «все бу­де до­бре», «все вла­дна­є­ться са­мо со­бою».

Ни­ні­шній ро­сій­ський то­та­лі­та­ризм осі­длав і по­ста­вив со­бі на слу­жбу пер­ві­сно ан­ти­то­та­лі­тар­ну ма­со­ву куль­ту­ру, яка про­ти­ста­ви­ла при сво­є­му за­ро­джен­ні віль­ну ко­мер­цію іде­о­ло­гі­чно­му ди­кта­то­ві. При­чо­му зро­бив це ро­сій­ський то­та­лі­та­ри­зм­без осо­бли­во­го на­силь­ства, шля­хом су­спіль­ної са­мо­ре­гу­ля­ції, в хо­ді якої з віль­но­го обго­во­ре­н­ня бу­ло ви­ве­де­но всі су­спіль­ні цін­но­сті.

Істи­на, до­бро і кра­са ста­ли то­ва­ром­не за пре­зи­дент­ським ука­зом, і не зав­ше на до­го­ду вла­ді. Вче­ні від­мов­ля­ю­ться від аде­ква­тної оцін­ки то­го, що від­бу­ва­є­ться в кра­ї­ні і сві­ті, бо пу­блі­ка не хо­че мо­ро­чи­ти со­бі го­ло­ву. Тор­гів­ля кра­сою не по­тре­бує осо­бли­вих мір­ку­вань — це зро­біть нам кра­си­во у рі­зно­ма­ні­тних ва­рі­ан­тах.

А ось до­бро... ну, чим Глін­ка-По­скрьо­би­ше­ва та Ха­ма­то­ва — не ко­мер­сан­ти, які всту­па­ють в уго­ду з вла­дою на адмі­ні­стра­тив­но­му та про­па­ган­дист­сько­му рин­ку?

Став­ка вла­ди на ма­со­ву куль­ту­ру ви­зна­чи­ла­ся ще до Пу­ті­на, ста­ла го­лов­ною за Сур­ко­ва і да­ла ре­зуль­та­ти ни­ні. Ті, хто на­ма­га­є­ться ще цьо­му чи­ни­ти опір, — а це ті ж лю­ди, які, що­най­мен­ше, не бе­руть уча­сті в ан­ти­укра­їн­сько­му пси­хо­зі, за­раз бу­дуть ізо­льо­ва­ні не ли­ше від ро­сій­сько­го на­се­ле­н­ня, але й від ді­а­спо­ри. І від мі­жна­ро­дної гро­мад­сько­сті. Крем­лів­ський агі­т­проп зав­жди вів по­ту­жну ро­бо­ту в ді­а­спо­рі. За­раз най­по­мі­тні­шою є бо­роть­ба з ру­со­фо­ба­ми і за під­трим­ку крем­ля се­ред ро­сій­сько­мов­них ізра­їль­тян, але все це мо­жна ви­яви­ти і в ін­ших кра­ї­нах.

В Укра­ї­ні ж, нав­па­ки, про­сте­жу­є­ться акти­ві­за­ція ан­ти­ро­сій­ських на­стро­їв у со­ці­аль­них ме­ре­жах, за­кли­ки не ве­сти жо­дно­го діа­ло­гу зі спів­бе­сі­дни­ка­ми з Ро­сії. Ці текс­ти і текс­ти, які зу­стрі­ча­ли­ся до цьо­го, скла­де­но до­во­лі про­фе­сій­но, але во­ни ма­ють одну осо­бли­вість. До укра­їн­ців звер­та­ю­ться ви­клю­чно ро­сій­ською мо­вою. Як ска­за­ла одна ро­зум­на лю­ди­на, зві­ти укра­їн­ською не при­йма­ю­ться.

Тим­ча­сом­по­дії остан­ніх днів по­тре­бу­ють спіль­но­го обго­во­ре­н­ня. В Укра­ї­ні мукачівський ін­ци­дент мо­же пе­ре­ро­сти на ін­сти­ту­цій­ну кри­зу. У Ро­сії з’ яви­ли­ся пер­ші до­сто­вір­ні ві­до­мо­сті про від­мо­ву де­яких вій­сько­вих во­ю­ва­ти про­ти Укра­ї­ни. Спра­ва вчи­те­ля Бив­ше­ва по­ка­зує, що пу­блі­чне не­прийня­т­тя ці­єї вій­ни стає зло­чи­ном. І то­му по­га­на річ — від­мо­ва від діа­ло­гу між на­ціо­наль­но-від­по­від­аль­ни­ми укра­їн­ця­ми і ро­сі­я­на­ми.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.