Фран­ків­ці – без ре­ту­ші...

«Я не ста­вив со­бі за ме­ту ко­гось чи щось ре­а­бі­лі­ту­ва­ти, а до­слі­джу­вав істо­ри­чні факти» — під за­ві­су се­зо­ну ге­не­раль­ний ди­ре­ктор те­а­тру Ми­хай­ло За­ха­ре­вич пред­став­ляє мо­но­гра­фію про ви­да­тний ко­ле­ктив

Den (Ukrainian) - - Культура - Ал­ла ПІДЛУЖНА, те­а­тро­зна­вець Фо­то Бо­ри­са КОРПУСЕНКА

Цьо­го­річ На­ціо­наль­ний те­атр ім. І. Франк від­мі­тив 95-рі­чний юві­лей — скром­но і без пом­пи. Під за­ві­су се­зо­ну «День» пер­шим по­три­мав у ру­ках но­ву книж­ку Ми­хай­ла За­ха­ре­ви­ча «На­ціо­наль­ний ака­де­мі­чний дра­ма­ти­чний те­атр іме­ні Іва­на Фран­ка — ди­на­мі­ка со­ціо­куль­тур­них пе­ре­тво­рень (1920 — 2001)». Це під­су­мок ба­га­то­рі­чної пра­ці ге­не­раль­но­го ди­ре­кто­ра, який ана­лі­зує твор­чий шлях услав­ле­но­го ко­ле­кти­ву без ре­ту­ші...

Хо­ча пе­ре­лік прем’єр се­зо­ну був не та­кий ве­ли­кий та у ньо­му при­су­тнє до­сить ці­ка­ве жан­ро­ве рі­зно­ма­ні­т­тя. Так, кла­си­чна ко­ме­дія «Ха­зя­їн» Іва­на Кар­пен­ка-Ка­ро­го (ре­жи­сер П. Іль­чен­ко) спів­і­снує у про­сто­рі те­а­тру із по­шу­ка­ми укра­їн­ської су­ча­сної дра­ма­тур­гії у ви­ста­ві «ДІВ­КА. Укра­їн­ська LOVE STORY» В.Ма­ко­вій (ре­жи­сер Оле­на Ро­ман). Дов­го­о­чі­ку­ва­ний «Ерік ХІV» А. Стрін­дбер­га в по­ста­нов­ці ху­до­жньо­го ке­рів­ни­ка фран­ків­ців Ста­ні­сла­ва Мойсеєва акту­аль­ни­ми мо­мен­та­ми пе­ре­гу­ку­є­ться з до­ку­мен­таль­ною дра­мою «Щоденники Май­да­ну» Н. Во­ро­жбит, А. Мая (ре­жи­сер Ан­дрій Май). Без­смер­тний ро­ман І. Іль­фа та Є. Петрова «12 стіль­ців» зна­йшов своє вті­ле­н­ня у ви­ста­ві «Ве­ли­кі ком­бі­на­то­ри» Д. Чи­ри­пю­ка і В. Юдо­ва (ре­жи­сер Дми­тро Чи­ри­пюк). На Ка­мер­ній сце­ні ім. С. Дан­чен­ка «за­жи­ла» сво­їм жи­т­тям ви­ста­ва «Не пла­чте за мною ні­ко­ли» М. Ма­ті­ос (ре­жи­сер Сер­гій Пав­люк), що є спіль­ним твор­чим про­е­ктом фран­ків­ців та Хер­сон­сько­го те­а­тру ім. М. Ку­лі­ша.

Про се­зон, який до­бі­гає кін­ця, і про вла­сний по­гляд на істо­рію фран­ків­ців — у роз­мо­ві «Дня» з Ми­хай­лом За­ха­ре­ви­чем.

«МИ­СТЕ­ЦТВО МАЄ СТА­ТИ БА­ЗО­ВОЮ ГА­ЛУЗ­ЗЮ ДЕР­ЖА­ВИ»

— Про те, як ре­а­гу­ють лю­ди на сьо­го­дні­шні, над­скла­дні про­бле­ми

жи­т­тя на­шої кра­ї­ни, мо­жуть свід­чи­ти на­ші за­ли, за­пов­не­ні біль­шою мі­рою, аніж у мир­ні ча­си,— ка­же Ми­хай­ло ЗА­ХА­РЕ­ВИЧ. — За­раз лю­дям по­трі­бна ду­шев­на роз­ра­да, хви­ли­ни есте­ти­чної ра­до­сті, і гля­да­чі зна­хо­дять це на ви­ста­вах на­шо­го те­а­тру. Хо­ча ни­ні на пер­ший план ви­хо­дить еко­но­мі­чна до­ціль­ність і те­а­тро­ві до­во­ди­ться ра­ху­ва­ти­ся з ре­а­лі­я­ми ча­су. Ми бу­ли ви­му­ше­ні йти на пев­не ско­ро­че­н­ня ро­бо­ти над но­ви­ми ви­ста­ва­ми, на­прав­ля­ю­чи ко­шти на ре­мон­тні ро­бо­ти, без яких не­мо­жли­ве здій­сне­н­ня по­ста­но­вок у май­бу­тньо­му. Се­зон був ду­же скла­дним. Якщо ра­ні­ше ми отри­му­ва­ли ко­шти на ви­ста­ви, зар­пла­ту, ре­мон­ти, опла­ту ко­му­наль­них по­слуг, то за­раз у нас є ко­шти тіль­ки на зар­пла­ту, і то в не­пов­но­му об­ся­зі. Ми ро­зу­мі­є­мо скру­ту в дер­жа­ві, і нам до­ве­ло­ся здій­сню­ва­ти ду­же не­про­стий про­цес пе­ре­ве­де­н­ня де­яких ка­те­го­рій акто­рів на обме­же­ну опла­ту... У на­шо­му ко­ле­кти­ві, не­зва­жа­ю­чи на тру­дно­щі, па­нує атмо­сфе­ра до­бро­зи­чли­во­сті. Від­то­ді, як роз­по­ча­ла­ся не­ого­ло­ше­на вій­на на схо­ді, всі на­ші пра­ців­ни­ки по­ка­за­ли свій па­трі­о­тизм і пе­ре­ра­ху­ва­ли одно­ден­ний за­ро­бі­ток у фонд під­трим­ки вій­сько­вих. Ми та­кож за­без­пе­чу­є­мо на­ших пра­ців­ни­ків, при­зва­них до ар­мії, всім не­об­хі­дним. Що­мі­ся­ця гра­є­мо ви­ста­ву, ко­шти від якої пе­ре­ра­хо­ву­є­мо на АТО, і ма­є­мо чи­ма­ло ли­стів з по­дя­кою за та­ку ма­те­рі­аль­ну до­по­мо­гу. За­про­шу­є­мо без­ко­штов­но на ви­ста­ви пе­ре­се­лен­ців, їхніх ді­тей, пен­сіо­не­рів. Акто­ри їздять до го­спі­та­лів, про­во­дять зу­стрі­чі з бій­ця­ми... У цьо­му ж клю­чі па­трі­о­ти­зму імідж Укра­ї­ни у сві­ті за­твер­джує й ви­ста­ва «Щоденники Май­да­ну», яка вже по­бу­ва­ла на між­на­ро­дних фе­сти­ва­лях у Гам­бур­зі, Ві­дні й Бра­ти­сла­ві. Прес-кон­фе­рен­ції та обго­во­ре­н­ня, які від­бу­ва­лись пі­сля ви­ста­ви, за­свід­чу­ва­ли про не­аби­яке за­ці­кав­ле­н­ня іно­зем­ців до­лею Укра­ї­ни. Те­атр ви­ко­нує ви­со­ку ху­до­жню мі­сію, не мен­шва­жли­ву і зна­чу­щу, аніж у пра­ців­ни­ків МЗС. Се­зон за­вер­шу­єть- ся з гар­ни­ми ми­сте­цьки­ми та еко­но­мі­чни­ми по­ка­зни­ка­ми.

Ба­га­то пра­ців­ни­ків до юві­лею те­а­тру бу­ли від­зна­че­ні на­го­ро­да­ми й по­че­сни­ми зва­н­ня­ми. Цьо­го­річ ма­кси­маль­но ско­ро­че­на від­пус­тка, тож уже 4 ве­ре­сня те­атр роз­по­чне но­вий се­зон. Уже три­ва­ють ре­пе­ти­ції ви­ста­ви «Ліс», яку ста­вить Дми­тро Бо­го­ма­зов із ду­же ці­ка­вою по­ста­но­во­чною гру­пою. До ці­єї твор­чої спра­ви за­лу­че­но по­ту­жні актор­ські си­ли, се­ред яких — Ана­то­лій Хо­сті­ко­єв, Бог­дан Бе­нюк, На­та­лія Сум­ська та ін­ші. До кін­ця ро­ку по­ка­же­мо прем’єру для ді­тей — му­зи­чну каз­ку. Пла­ни на май­бу­тнє у нас мас­шта­бні, ми ма­є­мо роз­ви­ва­ти­ся, ру­ха­тись у на­прям­ку єв­ро­пей­сько­го те­а­тру, ви­вча­ти й на­слі­ду­ва­ти їхні про­гре­сив­ні си­сте­ми. 95 ро­ків те­атр ро­бить над­зви­чай­но ва­жли­ву і скла­дну спра­ву ху­до­жньо­го ви­хо­ва­н­ня на­ції. Ми­сте­цтво має ста­ти ба­зо­вою га­луз­зю дер­жа­ви.

«ЧЕР­ВО­НА ЛІ­НІЯ» — ТЕ­МА ВПЛИ­ВУ СИ­СТЕ­МИ НА МИ­ТЦЯ І СПРО­ТИ­ВУ МИ­ТЦЯ

— 1992 ро­ку, ко­ли я при­йшов пра­цю­ва­ти у Те­атр ім. І. Фран­ка, «сві­жи­ми» очи­ма по­ба­чив, що те­атр з та­кою ви­зна­чною і не­про­стою істо­рі­єю не має до­кла­дно­го те­а­тро­знав­чо­го ви­кла­ду. Бу­ли по­оди­но­кі до­слі­дже­н­ня, ме­му­ар­ні спо­га­ди, на­при­клад книж­ка Ро­сти­сла­ва Ко­ло­мій­ця, Оле­ни Коваленко, та не існу­ва­ло фун­да­мен­таль­ної, уза­галь­ню­ю­чої пра­ці, в якій у ком­пле­ксі бу­ли б роз­гля­ну­ті всі пе­рі­о­ди ді­яль­но­сті те­а­тру. Я ба­чив «епо­ху Сер­гія Дан­чен­ка», знав про «епо­ху ко­ри­фе­їв-фран­ків­ців». До то­го ж, я на­вчав­ся у пе­да­го­гів­кур­ба­сів­ців, у Хар­ків­сько­му ін­сти­ту­ті ми­стецтв. За­став над­зви­чай­но ці­ка­вий ви­кла­да­цький склад, учив­ся у по­бра­ти­ма Кур­ба­са, Ле­ся Сер­дю­ка. Так, сце­ні­чну мо­ву нам ви­кла­дав Ро­ман Чер­ка­шин, та­кож по­руч пра­цю­ва­ла ку­мир ін­сти­ту­ту — дру­жи­на Кур­ба­са Ва­лен­ти­на Чи­стя­ко­ва. У той час зав­бі­бліо­те­кою Ма­рія Ан­дрі­їв­на, ко­тра від­кри­ва­ла нам той скла­дний про­цес, про який не мо­жна бу­ло го­во­ри­ти — зни­ще­н­ня Кур­ба­са. Не всім, ли­ше де­ко­му во­на да­ва­ла чи­та­ти за­бо­ро­не­ні до­ку­мен­ти, лі­те­ра­ту­ру, са­ме то­ді я озна­йо­мив­ся з про­то­ко­лом актор­ських збо­рів, на яких во­ни за­су­ди­ли й фа­кти­чно зре­клись від Кур­ба­са. По­тім бу­ло зна­йом­ство з Ва­си­лем Ва­силь­ком, ко­трий роз­по­від­ав не­ймо­вір­ні ре­чі про той не­про­стий час. Ота­ка у ме­не ви­йшла «за­ква­ска», про все ді­зна­вав­ся з пер­ших вуст. Але во­дно­час знав, що по­руч із Ле­сем Кур­ба­сом був Гнат Юра і про ньо­го теж бу­ло ма­ло дру­ко­ва­них ма­те­рі­а­лів. Я за­хо­тів ді­зна­ти­ся про йо­го роль у цій істо­рії.

Ро­бо­ту роз­по­чав у Він­ни­цько­му ар­хі­ві, по­тім бу­ло зна­йом­ство з ба­га­тьма до­ку­мен­та­ми, змі­стом ар­хі­ву те­а­тру, по­сту­по­во роз­кри­ва­ли­ся та­єм­ни­ці, з’ясо­ву­ва­лась си­ту­а­ція дов­ко­ла Л. Кур­ба­са і Г. Юри. У про­це­сі до­слі­джень пе­ре­ко­нав­ся: аби щось зро­зу­мі­ти, по­трі­бно по­кла­сти шлях Те­а­тру ім. І. Фран­ка не ли­ше в по­лі­ти­чний, а й іде­о­ло­гі­чний кон­текст, у ди­на­мі­ці со­ціо­куль­тур­них пе­ре­тво­рень. Пі­сля опра­цю­ва­н­ня та осми­сле­н­ня всіх до­ку­мен­тів ме­ні ста­ло зро­зумі­ло, в яких скла­дних умо­вах до­во­ди­лось існу­ва­ти і на­шо­му те­а­тру, і хар­ків­сько­му. То­му що вся іде­о­ло­гі­чна за­ан­га­жо­ва­ність йшла не від Юри, а від ком­пар­тії, яка «ти­ка­ла но­сом» Гна­та Пе­тро­ви­ча в усі свої до­гми й по­сту­ла­ти...

По­чав роз­би­ра­ти­ся, де ж витоки Кур­ба­сів­сько­го но­ва­тор­ства? Він фор­му­вав­ся на при­кла­дах во­ле­лю­бних ге­ро­їв, пе­ре­кла­дав єв­ро­пей­ські пра­ці, мав за при­клад за­хі­дну куль­ту­ру. То­ді як для Г. Юри ета­ло­ном бу­ла твор­чість Пав­ла Ор­лє­не­ва, за­са­ди пси­хо­ло­гі­чно­го те­а­тру. Ви­хо­дя­чи з цьо­го, у ньо­го бу­ли ін­ші пе­ре­ко­на­н­ня. Роз­би­ра­ю­чись у цій іде­о­ло­гі­чно­по­лі­ти­чній си­ту­а­ції ста­нов­ле­н­ня те­а­тру, в рі­зних люд­ських впли­вах, най­го­лов­ні­ше, що я зро­зу­мів — Гнат Юра і Лесь Кур­бас не бу­ли во­ро­га­ми. Гна­та Пе­тро­ви­ча при­му­си­ли під­пи­са­ти ли­ста. Си­сте­ма НКВС бу­ла та­кою, що зла­ма­ти мо­гла будь-ко­го! Та, йду­чи на по­сту­пки, Юра за­хи­щав, перш за все, те­атр, а не се­бе. Я ви­рі­шив про­ве­сти «чер­во­ною лі­ні­єю» те­му впли­ву си­сте­ми на ми­тця і спро­ти­ву ми­тця. Лесь Кур­бас був ге­ро­єм, який не зрадив сво­їх іде­а­лів, а Гнат Юра міг по­сту­па­ти­ся іде­а­ла­ми за­ра­ди збе­ре­же­н­ня спра­ви, збе­ре­же­н­ня те­а­тру... Та все одно во­ни обоє бу­ли му­че­ни­ка­ми. Я не ста­вив со­бі на ме­ті ко­гось чи щось ре­а­бі­лі­ту­ва­ти, а до­слі­джу­вав істо­ри­чні факти, до­ку­мен­таль­ні свід­че­н­ня. На­ма­гав­ся пи­са­ти книж­ку не в су­то на­у­ко­во­му ви­кла­ді, до­лу­чав стиль ху­до­жньо­го пи­сьма, є пев­ні емо­цій­ні мо­мен­ти. За об­ся­гом зі­бра­но­го ма­те­рі­а­лу на осно­ві пер­шо­дже­рел, до яко­го уві­йшли від­шу­ка­ні й від­нов­ле­ні пер­ші 28 п’єс — прем’єр те­а­тру, прі­зви­ща всіх акто­рів, які пра­цю­ва­ли, зі сто­від­со­тко­вим пе­ре­лі­ком ви­став за 95 ро­ків, на сьо­го­дні це — най­пов­ні­ше зі­бра­н­ня про істо­рію Те­а­тру ім. І. Фран­ка. Цій ве­ли­че­зній ро­бо­ті я при­свя­тив 15 ро­ків жи­т­тя. На­пев­но, ба­га­то чо­го з істо­рії фран­ків­ців для се­бе від­кри­ють ша­ну­валь­ни­ки твор­чо­сті на­шо­го те­а­тру, а для те­а­тро­знав­ців-до­слі­дни­ків во­на змо­же ста­ти стар­том для май­бу­тніх фун­да­мен­таль­них до­слі­джень у га­лу­зі ві­тчи­зня­но­го те­а­тру.

БЕЗ ПОМ­ПИ, СКРОМ­НО ФРАН­КІВ­ЦІ ВІД­ЗНА­ЧИ­ЛИ СВОЄ 95-РІЧ­ЧЯ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.