Не зда­ва­ти­ся й не роз­мі­ню­ва­ти­ся

Den (Ukrainian) - - Культура -

Ми­ну­лої п’ятни­ці в Ки­є­ві пред­ста­ви­ли де­бю­тну книж­ку най­ві­до­мі­шо­го за­ру­чни­ка пу­тін­сько­го ре­жи­му — збір­ку ма­лої про­зи Оле­га Сен­цо­ва «Рас­ска­зы».

Опо­віда­н­ня бу­ли на­пи­са­ні за­дов­го до аре­шту. В Ки­є­ві книж­ку мо­жна при­дба­ти у ви­дав­ни­цтві «Ла­у­рус», а в крам­ни­цях «Рас­ска­зы» з’яв­ля­ться на­при­кін­ці ли­пня. Ча­сти­на гро­шей, отри­ма­них з про­да­жів збір­ки, пі­де на опла­ту адво­ка­тів для ав­то­ра та до­по­мо­гу йо­го ді­тям.

«Пусть дет­ство про­шло, но я бу­ду ска­кать на одной но­ге». Цю фра­зу з опо­віда­н­ня «Ди­тин­ство» мо­жна бу­ло б по­да­ти як епі­граф. Книж­ка дій­сно про ди­тин­ство: про шкіль­ні ро­ки, про дру­жбу й во­ро­жне­чу з одно­лі­тка­ми, про кон­флі­кти по­ко­лінь, про пер­ший до­свід втра­ти близь­ких (ду­же про­ни­зли­во про остан­нє — в «Со­ба­ці»). Сен­цов то­чно від­чу­ває со­ці­аль­ний кра­є­вид, але уни­кає спо­ку­си за­гли­би­ти­ся в ра­дян­ську ек­зо­ти­ку — її в ньо­го май­же не­має. Є бі­дні, не­лег­кі бу­дні в крим­сько­му се­ли­щі, де пер­спе­кти­ви що для ста­рих, що для мо­ло­дих зни­ко­мо ма­лі. Ви­ще­зга­да­не ска­ка­н­ня на одній но­зі — не про­сто запорука ви­жи­ва­н­ня, а вну­трі­шній стри­жень го­лов­но­го ге­роя, йо­го особлива вда­ча, з якою він ви­ко­вує ха­ра­ктер, не «ри­су­ю­чись», але й не вда­ю­чи скром­ни­ка, роз­ка­зу­ю­чи, на­при­клад, як на­че зви­чай­на за­сту­да при­зве­ла до хро­ні­чної хво­ро­би, від якої він мав ста­ти ін­ва­лі­дом — але ви­тяг се­бе з не­мо­чі оці­єю на­бу­тою ще в юно­му ві­ці сен­цов­ською впер­ті­стю.

Пе­ре­ва­жає тут роз­мов­на ін­то­на­ція; це мо­но­ло­гі­чна про­за, втім, Олег звер­та­є­ться не тіль­ки до чи­та­чів. Та­кі ра­хун­ки з ми­ну­лим мо­жна зве­сти, тіль­ки бу­ду­чи до се­бе без­жаль­ним (що в свою чер­гу дає йо­му пра­во бу­де без­жаль­ним і до одно­лі­тків та ко­ли­шніх зем­ля­ків, го­во­ри­ти про жор­сто­кість пер­ших у «Шко­лі» та «Боль­ни­чці» й по­мі­ча­ти дріб’яз­ко­ву за­здрі­сність дру­гих у «Ма­ка­рах»). Кар­тає се­бе за те, що не зу­пи­нив зну­ща­н­ня з хло­пчи­ка з син­дро­мом Да­у­на («Боль­ни­чка»), що за­був про сво­го пса («Со­ба­ка»), що не при­ді­ляв ува­ги ба­бу­сі («Ба­бу­ся»): ге­рой «Рас­ска­зов» — лю­ди­на ре­фле­ксу­ю­ча і чуй­на, не­зва­жа­ю­чи на всю впер­тість.

По­мі­тно, що це де­бю­тна про­за, однак огрі­хи мо­ви й сти­лю ком­пен­су­ю­ться дра­ма­тур­гі­чним та­лан­том: ав­тор до­бре ви­бу­до­вує кон­флікт, про­пи­сує сто­ро­ни й об­ста­ви­ни, три­має у фо­ку­сі суть, яка ру­хає опо­відь. Гу­мо­ру йо­му не по­зи­ча­ти, і на­віть про най­тра­гі­чні­ше Олег уміє ска­за­ти з по­смі­шкою: «И если бу­дет дождь и пе­пел нем­но­го при­ли­пнет к ур­не, то то­же ни­че­го. Прав­да, все тот же на­халь­ный внук за­гля­нет в ур­ну, уви­дит там нем­но­го при­ли­пше­го пра­ха и ска­жет: «Да, де­ду­шка все еще це­пля­е­тся за края жи­зни!» («Заповіт»). Де­я­кі сце­ни са­мі по со­бі є за­вер­ше­ни­ми ка­дра­ми: «Ко­гда ма­ши­на по­дни­ма­е­тся на по­сле­днюю гор­ку и ты на­ко­нец его ви­ди­шь — то­нень­кую чер­ту под кра­ем не­ба — мо­ре! Ско­ро. А сча­стье уже сей­час» («Дет­ство»), «За­тем че­рез ко­лон­ки гром­ко вклю­чи­ли ка­кой-то школь­ный вальс и все по­шли вверх, в стра­ну тя­же­лых зна­ний» («Шко­ла»). Так, ви­сно­вок на­про­шу­є­ться: «Рас­ска­зы» — це го­то­ві сце­на­рії, філь­ми в згор­не­но­му, па­пе­ро­во­му ви­гля­ді, про­за обда­ро­ва­но­го ре­жи­се­ра.

А ще це ро­ман са­мо­ви­хо­ва­н­ня. В яко­му ав­тор-ге­рой по­вто­рює для се­бе, а зна­чить, і для нас, оче­ви­дні, але по-справ­жньо­му ви­стра­ж­да­ні ре­чі:

«Я на­учил­ся ни­ко­гда не сда­ва­ться и не ра­зме­ни­ва­ться. Не сда­ва­ться. И не ра­зме­ни­ва­ться» («Шко­ла»).

Крем­лів­ський ні­кче­ма обрав яв­но не ту лю­ди­ну.

Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.