Єв­рей­ське ща­стя Те­а­тру на По­до­лі

Den (Ukrainian) - - Культура - Оле­ксій КУЖЕЛЬНИЙ, на­ро­дний ар­тист Укра­ї­ни

Улю­бле­ний дра­ма­тург цьо­го те­а­тру Ана­то­лій Крим, п’єси яко­го ма­ють успіх не тіль­ки в те­а­трах Укра­ї­ни, для ме­не до­ро­гий ще й сво­їм са­ти­ри­чним ро­ма­ном «Укра­їн­ська каб(б)ала». Йде­ться в ньо­му про по­шу­ки вче­но­го, сім’я яко­го дав­но пе­ре­їха­ла до Ізра­ї­лю, а він за­ли­шив­ся, щоб за­кін­чи­ти свої до­слі­дже­н­ня. Їх ре­зуль­та­том ста­ло кло­ну­ва­н­ня Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча Шев­чен­ка. Дру­ге при­ше­стя Ве­ли­ко­го Ко­бза­ря ство­рює ба­га­то про­блем не тіль­ки ке­рів­ни­цтву Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків, а й всій кра­ї­ні, ви­пла­ти якою по­е­то­ві ав­тор­ської ви­на­го­ро­ди ста­вить пи­та­н­ня про де­фолт.

Твір спов­не­ний гу­мо­ру, з пер­цем і ко­ри­цею, як в мо­дно­му ни­ні ві­скі, спри­чи­няє со­лод­ку актив­ність роз­ду­мів. Та най­го­лов­ні­ше не по­ста­мен­тне, а го­стро су­ча­сне став­ле­н­ня до до­роб­ку і осо­би­сто­сті Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча, ствер­джує не­тлін­ність йо­го та­лан­ту, сер­де­чне на­ла­шту­ва­н­ня на хви­лю­ва­н­ня зем­ля­ків, аб­со­лю­тний слух люд­сько­го існу­ва­н­ня і над­зви­чай­ний апе­тит на жи­т­тя віль­не і но­ве.

А от опо­віда­н­ня зі збір­ки Ана­то­лія Кри­ма «Та­ке єв­рей­ське ща­стя » ста­ли сце­ні­чним три­пти­хом, по­став­ле­ним ре­жи­се­ром Іго­рем Сла­вин­ським на Ма­лій сце­ні Те­а­тру на По­до­лі. Із цим те­а­тром та­кі ве­ли­кі про­бле­ми, що ой! Всі ви­ста­ви, які ра­ні­ше ви­ко­ну­ва­ли­ся у ни­ні по­став­ле­но­му на ре­став­ра­цію Го­стин­но­му дво­рі, сю­ди не вмі­ща­ю­ться. А ве­ли­ке при­мі­ще­н­ня на Ан­дрі­їв­сько­му узво­зі, мо­же ко- мусь і на ща­стя, бу­ду­ють остан­ні двад­цять п’ять ро­ків... Бу­ді­вель­на га­ря­чка змі­ню­є­ться мер­зло­тою, гу­бля­ться кре­сле­н­ня, зго­ра­ють фі­нан­со­ві до­ку­мен­ти. За­раз, ка­жуть, хтось обі­цяв ду­же швид­ко щось, але по­ки що все якось...

Тож сце­на в те­а­трі є, але пра­цю­ва­ти на всю по­ту­жність ні­де. Про­те на­дія ми­тців не по­ли­шає. То­чно, як у ви­ста­ві «Лист Бо­гу». Мі­ши­гі­нер ( з іди­ша — бо­же­віль­ний) із мі­сте­чка пи­ше лист то­ва­ри­шу Бо­гу ( дія від­бу­ва­є­ться на­ве­сні 1947 ро­ку) із про­ха­н­ням по­да­ру­ва­ти йо­му на Пей­сах (з ів­ри­ту — Па­ска) п’ ят­де­сят кар­бо­ван­ців, і цей лист роз­чу­лює мі­сце­во­го на­чаль­ни­ка мі­лі­ції.

Або у ан­шла­го­вій про­тя­гом остан­ніх п’ яти ро­ків ви­ста­ві « Ле­ву­шка » про хло­пчи­ка, яко­го одна ба­бу­ся во­ди­ла до цер­кви, а дру­га до си­на­го­ги, за що з обох рі­днень­ких отри­му­вав на мо­ро­зи­во і на­ко­пи­чив ку­пу гро­шей. Та справ­жнім ка­пі­та­лом ста­ла отри­ма­на ним му­дрість ви­жи­ва­ти і смак до жи­т­тя.

Прем’ єра « Ре­ві­зія — Шма­ві­зія» за опо­віда­н­ням «Берл, Бер­та та ін­ші» від­кри­ває за­ку­лі­сні та­єм­ни­ці Чер­ні­ве­цької фі­лар­мо­нії, зна­ме­ни­тої осо­бли­вою при­хиль­ні­стю зі­рок ра­дян­сько­го сце­ні­чно­го ми­сте­цтва. Зви­чай­но, за­сту­пни­ку ди­ре­кто­ра Бер­лу ( бо ж ди­ре­кто­ром при­ро­дно був то­ва­риш із пра­виль­ни­ми фа­мі­лі­єю і на­ціо­наль­ні­стю) і го­лов­но­му бух­гал­те­ро­ві Берті тре­ба бу­ло до­бря­че кру­ти­ти­ся, ви­ком­бі­но­ву­ва­ти, « обна­ли­чи­вать кон­тра­мар­ки » , але все не за­ра­ди особистого зба­га­че­н­ня, а для го­но­ру мі­ста, у су­во­рій фі- нан­со­вій зві­тно­сті пе­ред вла­сною со­ві­стю. Чо­ло­вік Бер­ти вже дав­но ві­ді­йшов у по­той­бі­чний світ, але во­на, час від ча­су, у снах ве­де з ним бе­сі­ди. Та от уже ти­ждень, як кон­такт пе­ре­рвав­ся. Стри­во­же­на, во­на ви­рі­шує на­ді­сла­ти йо­му ли­ста че­рез зав­жди люб’язно­го до неї кон­фе­ран­сьє, який тіль­ки- но і так вча­сно по­мер.

Так бло­кнот з ли­стом і всі­ма по­тай­ни­ми за­пи­са­ми по­па­дає у тру­ну. Вже на­сту­пної но­чі во­на на­ла­го­джує діа­лог із ко­ха­ним ( спа­си­бі по­кій­но­му дру­гу за опе­ра­тив­ність!). А вран­ці Берл спо­ві­щає про ре­ві­зію, від якої без се­кре­тної бух­гал­те­рії, тоб­то без бло­кно­ту не від­ка­ра­ска­ти­ся. Бер­та вно­чі йде на цвин­тар і тут, як про­яв ві­чно­го ко­ха­н­ня, її чо­ло­вік « ди­ктує з не­бес » усі не­об­хі­дні ци­фри. Ре­ві­зії ми­на­ють, а ко­ха­н­ня ві­чне...

Текст на­пов­не­ний гу­мо­ром, іро­ні­єю і по­да­є­ться акто­ра­ми в осо­бли­вій єв­рей­ській ма­не­рі. Тал­муд на­спі­ву­ють, а не чи­та­ють, і звід­си й особлива ме­ло­ди­чність мо­ви. У ту­ри­сти­чно­му до­від­ни­ку по Ізра­ї­лю для ви­хід­ців із ко­ли­шньо­го СРСР ав­то­ри І. Гу­бер­ман і О. Ка­ра­сик звер­та­ють ува­гу на ро­ма­ни єв­рей­сько­го на­ро­ду з іспан­ським, по­тім ні­ме­цьким і най­при­страс ні­ший остан­ній з ро­сій­ським на­ро­дом. Укра­ї­на в ро­сій­ських ім­пе­рі­ях усіх ча­сів зда­є­ться бу­ла най­те­плі­шою зем­лею для єв­ре­їв. Не ви­пад­ко­во і до сьо­го­дні до мо­ги­ли Ца­ди­ка На­хма­на в Ума­ні на Рош Го­ша­на ( Но­вий рік) їдуть ха­си­ди з усьо­го сві­ту. Ге­ній Ша­ло­ма На­ху­мо­ви­ча Ра­би­но­ви­ча — він же Шо­лом-Алей­хем (з ів­ри­ту — мир вам) — за­ко­рі­не­ний в укра­їн­ську лю­дя­ність, до­ка­зів якої без­ліч ви­яви­ла вій­на з фа­ши­змом. По­над те, ча­сом є ба­га­то та­ко­го, в чо­му укра­їн­ське та єв­рей­ське так зли­ли­ся, що ав­тор­ства го­ді й шу­ка­ти.

На­при­клад, те­пер укра­їн­ське «ха­ля­ва» по­хо­дить не від за­ха­ляв­них кни­же­чок, а від «хе­лаф» — без­ко­штов­ний хліб і мо­ло­ко, які роз­да­ють ну­жден­ним пі­сля слу­жби в си­на­го­зі. В ів­ри­ті одно­ко­рін­ни­ми є сло­ва мир (ша­лом) і ці­лі­сний ( ша­лем). Ці­лі­сність сприйня­т­тя ми­ру, ствер­дже­н­ня рів­но— по­ва­жно­сті всьо­го су­що­го, при­та­ман­ні твор­чо­сті А.Кри­ма, яскра­во ви­яв­ле­ні і в прем’ єр­ній ви­ста­ві. У ро­зу­мін­ні цьо­го існу­ють усі ви­ко­нав­ці і осо­бли­во зво­ру­шли­вий ду­ет Со­фії Пі­сьман і Сер­гія Бойко.

Ре­жи­су­ру Іго­ря Сла­вин­сько­го за­кцен­то­ва­но на осо­бі акто­ра. У ма­лень­кій за­лі на п’ ят­де­сят місць — 27 осві­тлю­валь­них при­бо­рів, та най­яскра­ві­ше сяй­во йде від очей ар­ти­стів. Во­ни жи­вуть та­кою не­ви­му­ше­ні­стю по­чут­тів, що гля­да­чі по­чи­на­ють спів­існу­ва­ти з ни­ми мі­мі­кою, по­гля­да­ми, про­дов­жу­ють сце­ні­чне спіл­ку­ва­н­ня, ро­блять йо­го ро­дин­ним, бу­ден­ним, і са­ме в цьо­му ви­яв­ля­є­ться святковість ми­сте­цько­го акту.

Пі­ра­мі­да з кон­цер­тних крі­сел з чи­ї­мись але­ба­стро­ви­ми бю­ста­ми (ху­до­жник Ма­рія По­гре­бняк) стає ме­мо­рі­а­лом швид­ко­плин­но­сті актор­ської сла­ви...

Учо­ра зна­ме­ни­тих на весь світ сьо­го­дні біль­шість не знає. Ми­сте­цтво те­а­тру не під­ля­гає фі­кса­ції. Але є в без­ме­жно­сті ду­ші те­а­тру, від ко­жно­го хто по­клав своє жи­т­тя на слу­жі­н­ня йо­му, кра­пель­ка, кра­по­чка, мить все­сві­тньо­го ща­стя, ща­стя ві­чно­го, ща­стя для всіх.

Про остан­ню прем’єру се­зо­ну «Ре­ві­зія — Шма­ві­зія» і про те, ко­ли у ві­до­мої тру­пи бу­де свій дім...

ФО­ТО НА­ДА­НО ЛІТЧАСТИНОЮ ТЕ­А­ТРУ НА ПО­ДО­ЛІ

В «РЕ­ВІ­ЗІЇ — ШМАВІЗІЇ» АКТО­РИ ГРА­ЮТЬ З ГУ­МО­РОМ ТА ІРО­НІ­ЄЮ. НА ФО­ТО: ФЕ­ДІР ОЛЬХОВСЬКИЙ (КУ­ЗЬМИЧ) І РО­МАН ХАЛАІМОВ (СА­МО­РО­ДОК)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.