«На­ра­зі є дві не­без­пе­ки – Мо­сква й олі­гар­хія»

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Ва­лен­тин ТОРБА, «День»

25 ро­ків то­му бу­ло ухва­ле­но Де­кла­ра­цію про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет Укра­ї­ни. Лев­ко ЛУК’ЯНЕН­КО — про ті істо­ри­чні по­дії й сьо­го­дні­шній стан кра­ї­ни

16 ли­пня 1990 ро­ку ми ще пе­ре­бу­ва­ли в скла­ді Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, в яко­му до­мі­ну­ва­ла ко­му­ні­сти­чна іде­о­ло­гія, але нев­пин­ні са­мо­стій­ни­цькі про­це­си штов­ха­ли нас до не­за­ле­жно­сті. Зви­чай­но, ми пра­гну­ли і ви­бо­рю­ва­ли са­мо­стій­ність, але на­скіль­ки укра­їн­ці бу­ли го­то­ви­ми до неї? Ми­ну­ло чверть сто­лі­т­тя, і по си­ту­а­ції в кра­ї­ні ми ба­чи­мо — не ду­же. Це не озна­чає, що ми ма­ли за­ли­ша­ти­ся в ра­дян­ських умо­вах — ні, це озна­чає, що ми отри­ма­ли уні­каль­ний шанс на по­бу­до­ву вла­сної дер­жа­ви, але не ви­ко­ри­ста­ли йо­го. До ста­рих про­блем, які ді­ста­ли­ся нам у 1990-х з ми­ну­ло­го, в на­сту­пні ро­ки до­да­ли­ся но­ві — оформ­ле­н­ня кла­но­во-олі­гар­хі­чної си­сте­ми пре­зи­ден­том Ле­о­ні­дом Ку­чмою. В ній ми по-су­ті жи­ве­мо і до­сі — зі стра­шни­ми на­слід­ка­ми для кра­ї­ни: втра­ти те­ри­то­рій, люд­ських жит­тів, руй­на­ції ін­фра­стру­кту­ри то­що. В яких умо­вах ухва­лю­ва­ла­ся Де­кла­ра­ція про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет Укра­ї­ни? Чо­му ми не змо­гли ви­ко­ри­ста­ти свій шанс? Які основ­ні ета­пи кри­зи? В чо­му шу­ка­ти аль­тер­на­ти­ву ни­ні­шній си­ту­а­ції? В ін­терв’ю «Дню» — по­лі­тик, пи­сьмен­ник, ди­си­дент, Ге­рой Укра­ї­ни Лев­ко ЛУК’ЯНЕН­КО:

— 12 черв­ня 1990 р. Ро­сія са­ма ого­ло­си­ла су­ве­ре­ні­тет і тим са­мим по­ста­ви­ла пе­ред фа­ктом ін­ші ре­спу­блі­ки, які вхо­ди­ли до Ра­дян­сько­го Со­ю­зу. Чи не бу­ло прийня­т­тя су­ве­ре­ні­те­ту Укра­ї­ною інер­цій­ним? І чи сві­до­мо го­то­ві ми до цьо­го від­по­від­аль­но­го кро­ку?

— Тут спра­цю­ва­ло те, що у Вер­хов­ній Ра­ді бу­ла На­ро­дна Ра­да. У скла­ді На­ро­дної Ра­ди (120 осіб) бу­ла па­трі­о­ти­чна ча­сти­на. Хо­ча в ній теж бу­ли ко­му­ні­сти. У скла­ді ті­єї На­ро­дної Ра­ди бу­ла гру­па за не­за­ле­жність, тоб­то на­ша на­ціо­на­лі­сти­чна гру­па, яку я очо­лю­вав. Ми бу­ли то­ді в мен­шо­сті, ко­му­ні­сти в біль­шо­сті. Ко­му­ні­сти зви­кли слу­жи­ти Мо­скві, бі­га­ти за нею, як со­ба­ка за во­зом. Але ж по су­ті во­ни бу­ли укра­їн­ця­ми. То­му, ко­ли Мо­сква про­го­ло­си­ла Де­кла­ра­цію про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції, на­ші укра­їн­ці ра­ді бу­ли цьо­му при­кла­ду, ухо­пи­ли­ся за ньо­го і та­кож про­го­ло­су­ва­ли Де­кла­ра­цію про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет Укра­ї­ни. Во­ни зро­зумі­ли, що це до­зво­ле­но. Як на­слі­док — за су­ве­ре­ні­тет Укра­ї­ни про­го­ло­су­ва­ло 360 на­ро­дних де­пу­та­тів. Тоб­то ве­ли­кою кон­сти­ту­цій­ною біль­ші­стю. Справ­жні­ми ж при­хиль­ни­ка­ми не­за­ле­жно­сті бу­ла На­ро­дна Ра­да, а в ній най­більш ра­ди­каль­на гру­па. Ця гру­па ста­но­ви­ла 28 осіб, по­літв’язнів по­тра­пи­ло у Вер­хов­ну Ра­ду — 12. По­літв’язні якраз бу­ли дрі­жджа­ми, які до­да­ва­ли сво­го ду­ху в діж­ку з ті­стом.

Це як по­рів­ня­ти ди­ти­ну, яка пі­шла в пер­ший клас, з ди­ти­ною, яка вже в шо­сто­му. Чи мо­жна зви­ну­ва­чу­ва­ти ди­ти­ну з пер­шо­го кла­су, що во­на не зна­єа­ри фме­ти­чних за­дач із шо­сто­го кла­су? Та атмо­сфе­ра, в якій ми пе­ре­бу­ва­ли, — це бу­ла ко­му­ні­сти­чна іде­о­ло­гія, яка на­пов­ню­ва­ла го­ло­ви всіх. Ми жи­ли під цен­зу­рою. На очі ко­жно­го бу­ли вдя­гне­ні чер­во­ні мо­сков­ські оку­ля­ри. Укра­ї­на бу­ла ко­ло­ні­єю три­ста ро­ків. Про са­мо­стій­ність ду­ма­ли ли­ше ті, хто си­дів у кон­цта­бо­рах. А ще більш-менш ті, хто жив у Га­ли­чи­ні. У Схі­дній Укра­ї­ні слово «на­ціо­на­лізм» озна­ча­ло кон­цта­бір. Ба­тько бо­яв­ся ска­за­ти си­но­ві, ма­ти бо­я­ла­ся ска­за­ти дон­ці сло­ва «са­мо­стій­на Укра­ї­на». Це слово бу­ло за­бо­ро­не­но на­глу­хо. То­ді про­сто був та­кий стан по­лі­ти­чної зрі­ло­сті на­ції. Ми то­ді ско­ри­ста­ли­ся тим, що бу­ла не­ве­ли­чка гру­па ду­же актив­них бор­ців, яку ми за­гі­ту­ва­ли, і це був про­цес про­зрі­н­ня.

— За­раз ба­га­то хто го­во­рить про те, що ни­ні­шній пар­ла­мент аб­со­лю­тно де­валь­во­ва­ний. То­ді, по­при те, що біль­шість бу­ла ко­му­ні­сти­чною, зре­штою бу­ло прийня­то і Де­кла­ра­цію про су­ве­ре­ні­тет, і Акт про не­за­ле­жність, і Кон­сти­ту­цію 1996-го ро­ку, й ін­ші ва­жли­ві до­ку­мен­ти. Як ви оці­ню­є­те ево­лю­цію пар­ла­мен­ту в ча­сі?

— Ра­да ХІІ скли­ка­н­ня, яку по­тім пе­ре­йме­ну­ва­ли в І-го скли­ка­н­ня бу­ла ре­аль­но най­че­сні­ша. То­му що і ко­му­ні­сти, і «че­кі­сти», і се­кре­та­рі об- ко­мів, і го­ло­ви обл­ви­кон­ко­мів — це лю­ди, яки­ми бу­ла на­пов­не­на Вер­хов­на Ра­да, які жи­ли на за­ро­бі­тну пла­ту. На зар­пла­ті бу­ла На­ро­дна Ра­да, бо це — уче­ні, лі­ка­рі, вчи­те­лі, жур­на­лі­сти, по­е­ти, пи­сьмен­ни­ки. Від­су­тність особистого ма­те­рі­аль­но­го ін­те­ре­су нас урів­ню­ва­ла. То­му дис­ку­сія між на­ціо­на­лі­ста­ми і ко­му­ні­ста­ми бу­ла че­сною. Во­ни не бу­ли лу­ка­ві. А че­рез те, що істо­ри­чна прав­да бу­ла на на­шо­му бо­ці, тоб­то на бо­ці на­ціо­на­лі­стів, во­ни ви­зна­ва­ли нас. І це умі­н­ня ви­зна­ти пра­во­ту ін­шо­го бу­ла ха­ра­кте­ри­сти­кою для ті­єї пер­шої Вер­хов­ної Ра­ди.

Те, що Укра­ї­на бу­ла ко­ло­ні­єю, то це ж слі­по­му ви­дно, а тим па­че, всі по­лі­ти­ки бу­ли під­ко­ва­ні в істо­рії. 16 трав­ня ми при­йшли впер­ше в бу­ди­нок Вер­хов­ної Ра­ди. То­ді ми — На­ро­дна Ра­да — «роз­по­ді­ли­ли» між со­бою всіх ко­му­ні­стів. Ми жи­ли всі в го­те­лях і взя­ли­ся «обро­бля­ти» ко­му­ні­стів — з три­бу­ни Вер­хов­ної Ра­ди, в ко­ри­до­рі, в ту­а­ле­ті, в бу­фе­ті, а пі­сля за­кін­че­н­ня ро­бо­ти йшли в го­тель до них. Бра­ли пля­шку го­ріл­ки, ви­на і до два­над­ця­тої го­ди­ни но­чі дис­ку­ту­ва­ли. Зре­штою, за два мі­ся­ці ми їх за­гі­ту­ва­ли, бо во­ни бу­ли укра­їн­ця­ми і в на­ших сло­вах ба­чи­ли прав­ду. Як на­слі­док — во­ни про­го­ло­су­ва­ли за Де­кла­ра­цію про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет.

— Чи мо­гли ви то­ді со­бі уяви­ти, що мо­жли­ва си­ту­а­ція, за якої Ро­сія вве­де свої вій­ська в Укра­ї­ну і вби­ва­ти­ме укра­їн­ських гро­ма­дян?

— Хтось міг усві­дом­лю­ва­ти, а хтось ні. Усві­дом­лю­ва­ли по­літв’язні. Во­ни си­ді­ли в кон­цта­бо­рах, де бу­ли вояки Укра­їн­ської Пов­стан­ської Ар­мії, які бу­ли ви­хо­ва­ні Ор­га­ні­за­ці­єю Укра­їн­ських На­ціо­на­лі­стів, а во­на сво­єю чер­гою бу­ла про­дов­же­н­ням бо­роть­би Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки. То­му всі пре­кра­сно зна­ли, що мо­ска­лі зав­жди во­ю­ва­ли про­ти укра­їн­ців. Роз­стрі­лю­ва­ли на­віть за те, що у ви­ши­ва­них со­ро­чках хо­ди­ли.

А те­пер по­гля­не­мо на ін­фор­ма­цій­ну ізо­льо­ва­ність. Якщо лю­ди­ну по­зба­ви­ти ін­шої ін­фор­ма­ції, то во­на по­тра­пля­є­під пов­ний вплив. Усі ж чують, яку ахі­нею за­раз го­во­рять мо­ска­лі. Це ж пов­ний аб­сурд, який єре­зуль­та­том то­таль­ної оброб­ки моз­ку. Так і укра­їн­ська на­ція бу­ла обро­бле­на за дов­гий пе­рі­од. То­му про те, що мо­же бу­ти вій­на в май­бу­тньо­му, зна­ли на­ціо­на­лі­сти, зна­ла гру­па «За не­за­ле­жність» у Вер­хов­ній Ра­ді, але зро­зу­мій­те — нас то­ді слу­ха­ти на­віть не хо­ті­ли. Лю­ди бу­ли на­пов­не­ні про­па­ган­дою, що ро­сі­я­ни і укра­їн­ці — це єди­ні слов’яни, що у нас єспіль­ні ін­те­ре­си, що ми бра­ти і так да­лі. Ро­зум­ні­ші зна­ли, які во­ни «бра­ти», бо чи­та­ли істо­рію і пам’ята­ли — го­ло­до­мо­ри, зни­ще­н­ня пра­во­слав­ної ав­то­ке­фаль­ної цер­кви, зни­ще­н­ня так зва­них кур­ку­лів, на­ступ на се­лян­ство, де­пор­та­ція в Си­бір... Для аб­со­лю­тної біль­шо­сті вся ця ін­фор­ма­ція бу­ла за­кри­та.

У Мо­скві про­го­ло­ше­н­ня Де­кла­ра­ції про су­ве­ре­ні­тет бу­ло бо­роть­бою між Єль­ци­ним і Гор­ба­чо­вим. Їхня бо­роть­ба фа­кти­чно вря­ту­ва­ла нас від на­сту­пу на Укра­ї­ну. Як на­слі­док —наш на­ціо­наль­но-ви­зволь­ний рух про­дов­жив роз­ви­ва­ти­ся. На­віть сьо­го­дні нам ще тре­ба ба­га­то чо­го зро­би­ти, щоб кон­со­лі­ду­ва­ти укра­їн­ську на­цію. — Що для цьо­го по­трі­бно? — Для цьо­го слід спо­ча­тку пе­ре­йти на укра­їн­ську мо­ву, бо у нас ін­фор­ма­цій­ний про­стір до­сить куль­га­єв цьо­му пи­тан­ні. Га­зе­та « День » є одним із ме­ха­ні­змів по­ши­ре­н­ня укра­їн­сько­го ін­фор­ма­цій­но­го про­сто­ру. Але за­га­лом який ін­фор­ма­цій­ний про­стір ми ма­є­мо? Їдеш у ма­ши­ні й чу­єш ду­же ба­га­то ро­сій­сько­мов­них пе­ре­дач. Та ж са­ма про­бле­ма з те­ле­ба­че­н­ням. А ра­зом із ро­сій­ською мо­вою до нас іде і їхня іде­о­ло­гія, тоб­то ста­рі по­ня­т­тя. За 24 ро­ки не­за­ле­жно­сті Укра­ї­на не зайня­ла­ся ви­ко­рі­не­н­ням ро­сій­ської іде­о­ло­гії з го­лів укра­їн­ців. То­му в нас так тяж­ко все йде, і ми ду­же по­віль­но ру­ха­є­мо­ся.

— Ми за­раз ма­є­мо до­ста­тньо ра­ди­каль­них те­чій на кшталт «Пра­во­го се­кто­ру». Низ­ка з них се­бе ду­же до­бре по­ка­за­ли на схо­ді Укра­ї­ни у вій­ні. Але є й та­кі, що їх ви­ко­ри­сто­ву­вав Кремль як си­лу для про­во­ка­цій. Яка тут не­без­пе­ка?

— Ро­сія ма­є­ве­ли­че­зний до­свід роз­ві­ду­валь­но- ди­вер­сій­ної ді­яль­но­сті. Во­на мо­же під­ку­пи­ти чле­нів пар­ла­мен­ту, мі­ні­стрів і та­ке ін­ше. За­раз во­на про­ся­кну­ла все на­ше су­спіль­ство сво­єю аген­ту­рою. У нас зав­жди бу­ла від­кри­та «п’ята ко­ло­на» — це Ко­му­ні­сти­чна пар­тія. Це ж фі­лія КПРФ. Це те, що ві­до­мо. А скіль­ки не­ві­до­мо. Скіль­ки бу­ло не­ві­до­мої та­єм­ної аген­ту­ри. Хто з ті­єї аген­ту­ри зі­знав­ся? Я знаю тіль­ки одно­го, хто ви­знав, що він був пов’яза­ний із КДБ.

— Хто са­ме?

— Це Фі­ла­рет. Я зні­маю ка­пе­лю­ха пе­ред ним у по­ва­зі до йо­го че­сно­сті. Він зі­знав­ся у спів­пра­ці з КДБ і та­ким чи­ном обі­рвав свій зв’язок із Мо­ско­ві­єю. Але хто ви­знав це, на­при­клад, зі Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків, яка май­же вся бу­ла аген­ту­рою Мо­скви? На­ро­дний Рух мав би бу­ти опо­зи­ці­єю до офі­цій­ної пре­зи­дент­ської вла­ди, але йо­го зни­щи­ли як опо­зи­цію. По­зба­вив­ши на­род опо­зи­ції, во­ни по­зба­ви­ли йо­го на­дії на кра­ще, бо не бу­ло аль­тер­на­ти­ви. То­ді на­ста­ло роз­ча­ру­ва­н­ня, сум, журба. Ось що зро­би­ла мо­сков­ська аген­ту­ра че­рез ке­рів­ни­ків Ру­ху. І за­раз та­ке мо­же бу­ти. Мо­сква у будь-який спо­сіб мо­же всу­ну­ти нам і ди­вер­сан­тів, і ко­го зав­го­дно.

— У пер­спе­кти­ві, які стра­те­гі­чні не­без­пе­ки на нас ча­ту­ють? Не ли­ше зов­ні­шні, а й вну­трі­шні.

— Основ­ні на­ціо­наль­ні не­без­пе­ки дві. Пер­ша — це Мо­сква. Дру­ге — олі­гар­хі­чна вер­ства. Во­ни екс­плу­а­ту­ють на­шу зем­лю, на­ші ко­ри­сні ко­па­ли­ни, пра­цю на­ших лю­дей. Але на цьо­му тлі ми ма­є­мо про­цес ду­же актив­но­го про­зрі­н­ня укра­їн­ців. Із гро­ма­дян во­ни ста­ють на­ці­єю. Про­сто цей про­цес об­тя­же­ний ба­га­тьма мо­мен­та­ми, зокре­ма, по­вто­рюю, Мо­сквою, олі­гар­ха­том то­що.

— У вас не­має від­чу­т­тя, що за­раз на­род існує окре­мо, а вла­да окре­мо? І чи ма­є­те на­дію на ни­ні­шню вла­ду?

— Вла­да діє­від­по­від­но до актив­но­сті на­ро­ду. Як­би на­род був актив­ні­ший, то вла­да му­си­ла б слу­ха­ти­ся цьо­го на­ро­ду. Якщо на­род не до­ста­тньо актив­ний, то вла­да ро­бить те, що во­на са­ма хо­че. Між вла­дою і на­ро­дом ємо­туз­ка. Якщо на­род тя­гне мо­туз­ку на се­бе, то обме­жу­є­ться сва­ві­л­ля бю­ро­кра­тії. Іна­кше бю­ро­кра­тія пе­ре­тво­рю­є­ться на п’явок і ви­смокт ує­бе­зжаль­но кров з на­ро­ду. На жаль, наш на­род у пе­ре­ва­жній сво­їй біль­шо­сті єра­бом. Та­ки­ми ми ви­йшли з комуністичного ре­жи­му. Але з 2012 ро­ку вже по­ча­ли бра­ти участь у ви­бо­рах ба­га­то тих, хто на­ро­див­ся у не­за­ле­жній дер­жа­ві. В їхніх ду­шах мен­ше раб­ства, і то­му во­ни актив­ні­ші. На жаль, мо­лодь ще ма­ло хо­дить на ви­бо­ри. Стар­ше по­ко­лі­н­ня іде на ви­бо­ри не з лю­бо­ві до ви­бо­рів, а з бо­я­зні. У них у кіс­тках ще той ко­му­ні­сти­чний страх, що як не пі­деш на ви­бо­ри, то те­бе ви­кли­чуть, по­ка­ра­ють, осу­дять. Тре­ба усві­дом­лю­ва­ти, що у нас бу­ла мо­сков­ська оку­па­ція, яку здій­сню­ва­ли під ке­рів­ни­цтвом Ко­му­ні­сти­чної пар­тії, а олі­гар­хи з’яви­ли­ся за Ку­чми. Це бан­дит­ські ме­то­ди, які пе­ре­тво­ри­ли­ся на дер­жав­ну ма­ши­ну. Це яви­ще шкі­дли­ве і су­пе­ре­чить на­шо­му ду­ху. Про­ти ньо­го тре­ба бо­ро­ти­ся. Пі­сля пе­ре­мо­ги над агре­сі­єю Мо­скви тре­ба зайня­тись олі­гар­ха­ми. Але нам по­ща­сти­ло, адже у нас по­руч зі зло­ді­я­ми на вер­хів­ці єі по­ря­дні лю­ди. Мо­жли­во, їх бу­ло не­до­ста­тньо, щоб во­ни да­ли від­по­від­ний дух для вла­ди, але їх бу­ло до­ста­тньо для галь­му­ва­н­ня де­яких шкі­дли­вих про­це­сів. На них тре­ба спи­ра­ти­ся.

ФО­ТО УКРІНФОРМ

16 ЛИ­ПНЯ 1990 р. НО­ВИ­НУ ПРО УХВА­ЛЕ­Н­НЯ ДЕ­КЛА­РА­ЦІЇ ПРО ДЕР­ЖАВ­НИЙ СУ­ВЕ­РЕ­НІ­ТЕТ УКРА­Ї­НИ ЛЮ­ДИ, ЯКІ ЗІ­БРА­ЛИ­СЯ ПЕ­РЕД ВЕР­ХОВ­НОЮ РА­ДОЮ, ЗУ­СТРІ­ЛИ З ВЕ­ЛИ­КОЮ РА­ДІ­СТЮ І НА­ДІ­ЄЮ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.