Якість зір­ки

Den (Ukrainian) - - Культура -

Кіль кість уче них, які ни ні жи вуть на зем лі, біль ша, ніж за всю істо­рію люд­ства ра зом. А от кіль кість ар - ти­стів на ду­шу на­се­ле­н­ня ста­ти­сти ку не за ці ка ви ла. При цьо му оче­ви­дним фа­ктом є те, що жи­т­тя все біль ше те ат ра лі зу єть ся. Як і те, що, мо­жли­во, че­рез не­роз­діль­ність із днем сьо­го­дні­шнім, із йо­го прав­дою по­чут­тів сам те­атр де­те­а­тра­ліз ує­ться. Ще зов­сім не­дав­но мо­жна бу­ло по­ба­чи­ти ар­ти­стів із ха рак тер ним гри мом, на кле є - ни­ми но­са­ми, на­кла­дни­ми ли­си­на ми та ін. Уже дав но з те ат рів зни­кли су­фле­ри. Ди­ву да­є­шся, як у го­ло­вах три­ма­ю­ться го­ри текс­ту, та ще й з кіль кох вис тав, які гра­ють два ра­зи на мі­сяць.

Істо­ри­чні атри­бу­ти кла­си­чної дра ма тур гії по да ють ся ес кіз но у ко­стю­мах, де­ко­ра­ці­ях, му­зи­ці. Зда­є­ться, люд­ство всі­ма до­сту­пни­ми ін­стру­мен­та­ми пра­гне до гли­бин­но­го пі­зна­н­ня се­бе в ко­ор­ди­на­ції з усім су­щим у цьо­му сві­ті. І тим біль­ше сенс твор­чо­сті ви­яв­ля­є­ться у зда­тно­сті пе­ре­ко­ну­ва­ти в аж ні­як не оче­ви­дно­му, у зда­тно­сті від­кри­ва­ти не ба­наль­ні, а при­хо­ва­ні істи­ни лю­ди­но- і сві­то­устрою.

У слу­жін­ні те­а­тру до­сяг­ти ста­ну при­ва­бли­вої до­вір­ли­во­сті, лег­ко­сті емо­цій­но­го збли­же­н­ня, пе­ре­кон­ли­вої щи­ро­сті по­чут­тів озна­чає до­сяг­ти яко­сті зір­ки. Ці­єю які­стю пов­ною мі­рою во­ло­діє Ада Ми­ко­ла­їв­на Роговцева. Ко­жен раз, ко­ли її на­зи­ва­ють «жи­вою ле­ген­дою укра­їн­сько­го те­а­тру», во­на при­ймає ви­со­ку оцін­ку з вдя­чні­стю і са­мо­і­ро­ні­єю, хо­ча чи­ма­ло до­кла­ла зу­силь для за­крі­пле­н­ня за со­бою цьо­го ти­ту­лу.

Гор дон Крег на пи сав: « Я ба - чив вис та ву « Виш не вий сад » у Мо­скві, і чи­та­ти п’єсу пі­сля цьо­го бу­ло на­стіль­ки ж важ­ко, як пі­сля опе­ри чи­та­ти лі­бре­то — бу­ла від­су­тня му­зи­ка. Це ро­бить честь акто­рам і Че­хо­ву».

Не ви пад ко во ле ген дою ста ла ро­бо­та Ро­гов­це­вої у ви­ста­ві «Вар­шавсь ка ме ло дія » , по став ле ній Еду­ар­дом Митницьким. На­стіль- ки ж ви­со­кі но­ти по­чут­тів у ро­лі Кніп­пер-Че­хо­вої обда­ру­ва­ли ви­ста­ву Ми­хай­ла Ре­зни­ко­ви­ча «На­сміш ку ва те моє щас тя » дов го літ - тям, яко му мож на по заз д ри ти. Ни ні вис та­ва вже з На­та лі­єю До - лею в цій же ро лі йде вже 20 ро - ків з пе­ре­р­вою на три се­зо­ни у те­а­трі Ле­сі Укра­їн­ки. Під час па­у­зи її гра­ли як ви­ста­ву-спо­гад «Тре­ба жи­ти...» у те­а­трі «Су­зір’я».

Це був час ку по нів, пай ків і по­бу­то­вої без­на­дії. Але як же пі­сля тре тьо го дзвін ка в кож но му м’ язі ак т ри си за ки па ло жит тя! Як стру ни ду ші її по чи на ли зву - ча ти з ви хо дом на сце ну, який слу­хня­ний був го­лос, як все єство її бу­ло іде­аль­но на­ла­што­ва­не!

« Актор зав ж ди по ви нен го рі - ти. Йо го жит тя — оп ти міс тич на тра ге дія » , — про го ло си ла Люд - ми­ла Гур­чен­ко.

Кі­но­ле­ген­дою Ро­гов­це­вої ста­ла роль у філь­мі «Са­лют, Ма­ріє!» ре­жи­се­ра Йо­си­па Хей­фі­ца.

Актор­ська до­ля Ади Ми­ко­ла­їв ни ба га та ро ля ми- мі фа ми. Хо - ча, як би во на бу ла мос ковсь кою актри­сою, мі­фи ці, на­пев­но, бу­ли б іще гу­чні­ши­ми. Дов­га і пре­кра­сна до­ля Лю­бо­ві Ор­ло­вої — це ли­ше 12 ро­лей у кі­но. Кі­но­міф Фа­ї­ни Ра­нев­ської склав­ся з ве­ли­ких епі­зо­дів і ли­ше двох го­лов­них ро­лей. Що ж єднає Ро­гов­це­ву із зір­ка­ми те­а­тру і кі­но не в рам­ках на­ці о наль но го ви роб ни ка, а в без - ме­жно­сті про­фе­сії акто­ра?

На­сам­пе­ред, це дар ма­гне­ти­чно­го впли­ву на гля­да­ча. І ще — зда­тність на­со­ло­джу­ва­ти­ся про­це­сом при­ро­дної актор­ської твор­чо­сті. Ще — без­страш­шя пе­ре­біль­ше­н­ня на сце­ні і вмі­н­ня йо­го ви­прав­да­ти. При­страсть до смі­ли­во­го по­єд­на­н­ня тра­гі­чно­го і ко­мі­чно­го. За­ко­ха­ність у не­ви­чер­пність ім­про­ві­за­ції. Та­лант ви­но­си­ти сце­ні­чні обра­зи за ме­жі ча­со­вих і на­ціо­наль­них ко­ре­нів. Що ж до рис укра­їн­сько­го ха­ра­кте­ру, то їх во­на сві­до­мо іде­а­лі­зує і ро­ман­ти­зує. До­ка­зом то­го слу­гу­ють вір­ші актри­си, дві книж­ки спогадів — «Мій Ко­стя» і «Сві­до­цтво про жи­т­тя», спов­не­ні лю­бов’ю до сво­єї куль­ту­ри, до сво­го на­ро­ду, до сво­єї зем­лі.

Але на віть най щас ли ві ше жит тя у мис тец т ві не бу ває лег - ким. До­ля ху­до­жни­ка не­о­дмін­но дра ма тич на. Ада хо ва єть ся від пуб ліч нос ті, яка щох ви ли ни зо - бов’язує, у се­лі. Там спо­чи­ва­ють її чо ло вік і син. Там во на пи ше свою тре тю книж ку. Пи ше її у спіл­ку­ван­ні з на­ми. Пи­ше її сво­ї­ми но­ви­ми ро­ля­ми. Бо ще одним її та­лан­том є дар на­дії.

У вис та ві « Схо же на щас тя » , по став ле ній у те ат рі « Су зір’ я » Ка те ри ною Сте пан ко вою, Ада Ми­ко­ла­їв­на грає з актри­сою Сві­тла ною Ор­ли чен ко. За кра ще ви - ко­на­н­ня жі­но­чої ро­лі во­ни оби­дві бу­ли ви­су­ну­ті на пре­мію «Ки­їв­ська пек то раль- 2014 » . Ро гов це ва пе ре мог ла. Зок ре ма, ве ли ко душ - ніс тю зір ки, яка не до зво ли ла при то пи ти без умов но та ла но ви - ту, але не нас тіль ки дос від че ну й ві­до­му мо­ло­ду ко­ле­гу. Ви­ста­ва — про по шу ки мо раль ної спо рід не - нос ті. Про неї йдеть ся лег ко, ве - се ло, сум но, але най го лов ні ше — з гос т рим від чут тям жит тє вої не - об хід нос ті її від к рит тя рід ни ми, близь ки ми, не знай о ми ми, аб со - лют но всі ма людь ми. Во на мо же да ти спо кій, твер дість, упев не - ність. До неї тре ба ви рос ти. Нею мож ли во зрос ти ти в со бі квіт ку світ ла на дії.

У на­ших вза­є­ми­нах із твор­чи­ми осо бис тос тя ми у мис тец т ві є під с туп ний чин ник — сте рео тип очі ку ван ня. Зір ка по вин на бу ти за­гад­ко­вою. Мо­же бу­ти прим­хли­вою. І ще ба­га­то якою, го­лов­не, не як усі.

Про Са­ру Бер­нар роз­по­від­а­ли, що, гра ю чи у п’ яти ак т ній тра ге - дії го лов ну роль, во на бу ла не за - до во ле на ре ак ці­єю за ли піс ля пер шо го ак ту, вик ли ка ла в ан т - рак ті ім п ре са ріо і за яви ла: « Якщо ме не бу дуть так са мо хо - ло­дно при­йма­ти і да­лі, я по­мру в тре­тьо­му акті»...

На­ша зір­ка, хоч як важ­ко бу­ло в жит ті, як сум но бу ло на ду - ші, з тре­тім дзвін­ком вклю­чає все своє єство без за­ли­шку, щоб сяй­вом сво го та лан ту обіг рі ти, на - дих ну ти, зміц ни ти ві ру в жит тя зав ж ди до ро го го, зав ж ди близь - ко­го, зав­жди ко­ха­но­го Гля­да­ча.

ФО­ТО РУ­СЛА­НА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.